Читать книгу Замкнене коло - Світлана Талан - Страница 10

9

Юрко легко зістрибнув з високих східців потяга. Відчувши під ногами рідну землю, щасливо всміхнувся. Ось вона, рідна земля його міста! Нарешті! Стільки часу, доки служив у славному війську, він мріяв про цю мить. Йому здавалося все привітним: і обшарпане роками стареньке приміщення вокзалу, і заклопотані люди з великими валізами, і продавчиня пиріжків, і навіть безхатченко-пес, який заметляв хвостом, глянувши у бік Юрка.

– Зараз, зараз, собацюго, – Юрко потріпав загривок пса, – я тобі щось дам.

– Він не такий вже й голодний, як ви думаєте, – промовила лінивим голосом продавчиня пиріжків.

– Він теж має право на свято. Дайте мені три пиріжки з м’ясом.

– А яке сьогодні свято? – запитала жінка, подаючи ще гарячі пиріжки.

– Я віддав честь Батьківщині – відслужив у армії та повернувся додому! – весело сказав Юрко. Настрій у нього був пречудовий і він ладен був розцілувати чорний мокрий ніс пса, що миттю ковтнув пиріжки і з цікавістю зазирав хлопцеві у вічі.

– Яка там Батьківщина? – жінка махнула рукою. – Розкрадено все, що можна, все розвалено, все сплюндровано. Чи я коли могла навіть думку допустити, що, маючи дві вищі освіти, буду торгувати смердючими пиріжками на вокзалі?

– Україна не винна, що в неї такі правителі. Так чи ні, мій друже? – Юрко звернувся до пса. Той ще швидше заметляв хвостом. – Ходімо, я тебе морозивом почастую.

– Вітаю зі щасливим поверненням! – крикнула навздогін хлопцеві жінка й знову монотонно, завченим голосом завела: – Пиріжки! Гарячі, свіженькі пиріжки!

Нагодувавши песика, Юрко в останню мить заскочив до маршрутки і вже за півгодини був удома в обіймах рідних. Коли мати з бабунею під час зустрічі вилили зайві сльози та перестали голосити: «Який ти став худенький!», – батько міцно потис синові руку.

– Не худий, а справжній чоловік, уже не хлопчисько, – зауважив він.

За мить стіл ломився від страв. Здавалося, що мати наготувала стільки, що вистачить нагодувати цілу роту. Випили з батьком, як годиться, по чарчині, жінки скуштували домашнього виноградного вина, і почалися звичайні розмови про знайомих. Виявилося, що Юркові нема кого з друзів запросити в гості. Хто ще був у армії, дехто виїхав з міста на навчання, хтось подався на заробітки за кордон.

– Жаль, що немає зараз Мишка, мого найкращого друга з дитинства, – зітхнув Юрко. – Ото б ми з ним загуляли!

– Йому залишилося служити ще чотири місяці, – уточнив батько.

– Знаю, тато, знаю. Ми з ним частенько теревенили по телефону. До речі, як там тьотя Мирослава? Мишко казав, що вона в лікарні, а що з нею, так достеменно і не розповів.

– Синку, – батько зітхнув, запалив цигарку, – погані справи у Мирослави.

– Вона тяжко хвора? – стривожено запитав Юрко.

– Як сказати… Якщо у лікарні, то дійсно хвора. У божевільні вона. Я телефонував Андрієві, бо ми хотіли її навідати, але він нам порадив поки не ходити.

– Але чому?! Якщо людина хвора душею, то треба якось підтримати її морально. Я не буду просити на це дозвіл у дядька Андрія. Ми виросли з їхнім сином як два брати. Я сьогодні ж навідаю тітку Мирославу!

– Тобі видніше, синку, – сказала мати. – Шкода її, така добра, душевна жінка.

…Юркові довелося чекати у фойє з півгодини, доки скінчиться «тиха година» в лікарні.

Потім він ще хвилин з десять умовляв лікаря дати дозвіл на побачення з Мирославою.

– Розумієте, лікарю, – намагався переконати Олексія Степановича хлопець, – тітка Мирослава мені ніби друга матір. Ми з її сином народилися в один день і в одній палаті. У моєї матері були пологи з ускладненнями і вона перші дні не могла мене годувати груддю. Тітка Мирослава стала мені молочною матір’ю. А коли ми з її сином зростали, то ходили в одну групу дитсадка. Спочатку ми опинилися в різних групах, але ненадовго. Ми такий лемент здійняли, що завідувачка дитсадка прибігла…

– Юначе, я вас розумію, але зараз хворій потрібен спокій і ще раз спокій.

– Лікарю, її побачення зі мною – це ніби побачення з сином. Чи воно їй зашкодить? – Юрко з надією поглянув у вічі лікареві.

– Не більше як півгодини.

– Дякую!

Мирослава була вкрай здивована, коли її медсестра провела в коридор для відвідувачів. Жінка навіть не уявляла, хто на неї міг чекати. Андрій забігав зранку перед роботою, Оксана прийде ввечері, а більше нікому. Яким же був її подив, коли до неї з букетом троянд підійшов юнак у військовій формі.

– Юра! Юрочко, невже це ти? – Мирослава обійняла хлопця. – Очам своїм не вірю! Який ти став… Подорослішав, змужнів, справжній чоловік!

– Мишко, сподіваюся, теж подорослішав. До речі, як він?

– Мишко? – Мирослава знітилася. Вона так була зайнята пошуками бабусі-примари, що вже тижнів зо два не телефонувала синові. – З ним усе добре. Розкажи мені, як служилося, тільки без брехні.

Юрко жваво розповідав про армійські будні, згадував кумедні моменти, намагаючись хоча б якось викликати у тітки Мирослави усмішку. Зовні вона здавалася цілком здоровою, хіба що всміхалася лише куточками уст та іноді роззиралася навколо себе, ніби шукала когось очима.

– Ой, мені вже пора, – схаменувся хлопець. – Лікар дав лише півгодини.

– Будеш телефонувати Мишкові, скажи, що у мене все добре, – попрохала Мирослава. – Напевно, я трішки перевтомилася в крамниці. Ось відпочину трохи, заспокоюсь, і все буде добре. Дякую, що не забув мене.

Мирослава пішла до палати у супроводі медсестри. Наостанок глипнула на Юрка, і він зустрівся з її поглядом. В очах жінки було стільки смутку, що хлопцеві защемило серце. Звичайно ж, вона не розповіла йому про свої проблеми, але що вони були у жінки, Юрко не сумнівався. Цього ж вечора він зателефонував Мишкові. Друг йому розповів, що у матері з’явилася причеплива думка про те, нібито її бабуся не померла й вона її бачила на власні очі. Юрко, як ніхто з рідних Мирослави, розумів її та пройнявся співчуттям. Він усвідомлював, що рано чи пізно сам стане пацієнтом цієї лікарні. «Якщо самотужки не впораюся зі своєю проблемою», – подумав хлопець.

Пізно ввечері Юрко зайшов до своєї кімнати. Бабуня поїхала в село, тож мати сама потурбувалася, застеливши йому ліжко. Приємно, до болю знайомо пахла свіжовипрана та випрасувана постіль. М’яке світло від бра робило кімнату ще охайнішою та більш затишною. Хлопець увімкнув комп’ютер. Звичайно ж, Інтернет не був підключений. Ніхто, крім нього, ним не користувався. Треба, не зволікаючи, завтра зранку під’єднатися до Всесвітньої мережі. Як зараз без Інтернету? Тим паче йому, Юркові. Хлопець лагідно торкнувся пальцями монітора, клацнув клавішами. Він відкрив шафу, дістав бінокль. Трохи вагаючись, вимкнув світло, тихенько прочинив двері на балкон. Його улюблений стілець стояв на звичному місці. «Цікаво, – подумав він, – чи цей стілець увесь час тут чекав на мене, чи завбачлива мати принесла сьогодні?» Хай би там як, Юрко зручно вмостився на стільці та завмер у чеканні. Скільки ж днів він з нетерпінням та внутрішнім хвилюванням мріяв про цю мить! Нарешті, нарешті він вдома! Нарешті сидить у цілковитій темряві, коли його ніхто не бачить, але він може побачити багато чого цікавого. Юрко відчув, як сильно стугонить у грудях серце від хвилювання та очікування. Ні, ще трішки, ще мить – і він буде вчиняти тортури над своїми бажаннями. Лише тоді він зможе відчути повною мірою солодку мить. Хлопець тремтливими руками кілька разів поспіль поривався піднести бінокль до очей, але знову їх опускав. Не зараз. Треба ще трішки себе помучити. Він не помічає, як міцно стискає бінокль, але чітко відчуває, як тепла, бентежна хвиля, схожа на оргазм, заливає всі клітинки його тіла, змушуючи тремтіти кожен м’яз. Можна, вже можна! Юрко підносить бінокль до очей так ніжно та обережно, як найбільш дорогоцінну річ. Напроти нього – багатоповерхівка. Деякі вікна темніють чорними дірами. Але більшість із них мерехтіли світлом від екранів телевізорів, а в багатьох ще світилося світло. Хлопець і далі себе катував. Найдужче його цікавило одне вікно на п’ятому поверсі, але він не поспішав туди дивитися.

Чим довше очікування – тим миліша зустріч. Юрко навів бінокль на другий поверх, туди, де жили двоє стареньких. Дідусь був у інвалідному візку. Кожного вечора його дружина вивозила на балкон, сама ставала позаду, клала йому на плечі свої руки. Хлопець трохи зачекав. У вікні кімнати горіло світло, але на балконі нікого не було. Незабаром вийшла старенька. Вона була сама. Жінка трохи постояла на звичному місці та пішла до кімнати. За дві хвилини вона вимкнула світло. Скоріше за все, її чоловік помер, і тепер вона, напившись на ніч снодійних пігулок, буде довго крутитися в ліжку, намагаючись заснути, бо з чоловіком померла її друга половинка. Поруч із ними живе подружжя середніх років. Зараз, як і колись, вони були на кухні. Скільки Юрко за ними спостерігав, вони завжди сварилися за вечерею. Сварка для них була, як хліб до борщу – не посварившись, вони ніколи не йшли з кухні. Після сварки жінка прибирала зі столу посуд і ставила його у раковину. В цей час чоловік ішов до спальні та вмикав торшер. Він лягав спати завжди в майці. Жінка заходила до спальні, лягала у ліжко поруч чоловіка. Він обіймав її, намагаючись поцілувати. Вона трохи опиралась, але коли він опинявся над нею, одразу вимикала світло. Юрко домислював, що вони займаються коханням так: він у незамінній майці, вона – у нічній сорочці, все поспіхом, аби не чіплявся. У цій нецікавій сім’ї Юрко ніколи не бачив дітей. Напевне, згори вирішили не посилати тій сірій родині дітей, щоб вони не успадкували таку саму сварливу вдачу своїх батьків. На четвертому поверсі в одному з вікон завжди довго світилося. Там за письмовим столом вечорами сиділа жінка, типова «синя панчоха». Скоріше за все, вона працювала або вчителем, або викладачем. Перед нею був стос книжок і зошитів. Вона сиділа над ними до півночі. Юрко ніколи не помічав, щоб ця жінка колись робила собі маски на обличчя чи фарбувала волосся. Та чи колись заглядала вона у люстерко? Здавалося, що окрім роботи її ніщо не цікавить. До неї не приходили подруги, а про чоловіків нема чого й говорити. Чи можна так жити? Життя таке цікаве, а вона його марнує роботою. Можливо, у неї було нещасливе кохання і вона розчарувалася в чоловіках? Якщо зробити їй гарну зачіску, зафарбувати сивину, стильно вдягти, примусити викинути геть старечі туфлі, а поставити на високі підбори, то вийде красуня. Невже їй ніхто не підкаже? Невже вона просидить за зошитами до самої пенсії, а потім буде плакати ночами у подушку та гадати, чому не склалося життя? Чому щастя пройшло повз неї? І чому не народила дитину для себе, щоб було кому їй на старості подати склянку води?

Юрко помітив, що в деяких квартирах змінилися хазяї. На шостому поверсі жив самотній чоловік. Зараз там оселився молодий хлопець. Може, він був ще студентом. Він сидів за комп’ютером, коли до нього завітав знайомий зі своєю подружкою. Вони принесли пластикову пляшку пива та велику тарань. Одразу ж комп’ютер залишився сам на сам, а весела компанія перебралася на кухню. Але не ці вікна цікавили Юрка.

З трепетом у душі він нарешті дібрався до заповітного п’ятого поверху. Щоб ще трохи себе подражнити, він зупинив свій погляд на вікнах кухні. Там не було світла. Це була добра прикмета. Якщо господиня не на кухні, то має бути вже в кімнаті. Юрко навів бінокль на заповітне вікно і відчув прикре розчарування – воно було темним. Невже білявка так рано лягла спати? Чи затрималася допізна на роботі? Раніше з нею такого ніколи не траплялося. Він ще довго вдивлявся в темні зіниці вікон. Марно. Її не було вдома. Розчарований, він ще з півгодини нишпорив очима по чужих вікнах. Коли його погляд знову зупинився на її вікнах, вони були такі самі темні та непривітні.