Читать книгу Замкнене коло - Світлана Талан - Страница 7

Слова Андрія майже стовідсотково повторила Оксана, коли Мирослава розповіла про свою пригоду.

– Ось не хочеш прислухатися до моєї поради, – дорікнула Мирославі подруга. – Поїдьмо до твого села. Ти побачиш усе своїми очима та заспокоїшся. Бо так у тебе незабаром дах зірве.

– Ти ж знаєш, що я не можу, – зітхнула Мирослава. – Розумію, що ти маєш рацію, але я ще морально не готова до поїздки.

– Я буду з тобою поруч. Попрошу свого бой-френда відвезти нас туди на автівці. Тож у будь-яку хвилину ми зможемо повернутися назад, – вмовляла Оксана.

– Дякую тобі. Тільки-но я буду готова, одразу ж поїдемо, – погодилася Мирослава.

Кілька днів Мирослава нікуди не ходила, опріч крамниці. Зараз вона заспокоїлась і зробила висновок, що поводилася по-дурному. Звичайно ж, то була зовсім чужа жінка. Хіба не так одягаються тисячі сільських жінок поважного віку? Усі вони носять біленькі совдепівські хустинки у синю квіточку, сірі практичні кофтини та фартушки.

Мирославі треба було з’їздити до санепідемстанції. Можна було проїхати в метро кілька станцій, можна було й теліпатися в напханій людьми маршрутці цілу годину. Мирослава вирішила не спускатися в метро, боячись, що жахіття повториться. Можна було сісти на маршрутку прямісінько біля крамниці. Тоді їй довелося б робити пересадку. Якщо ж пройти півкварталу й завернути за ріг величезного майже скляного будинку у вигляді велетенського вітрила, там сісти на сто першу маршрутку та доїхати без пересадок. Мирослава вирішила пройтись прогулятися, щоб не робити пересадок. Вона йшла не поспішаючи. Було приємно розчинитися у великому натовпі, щоб відчути себе достоту такою, як і всі, а не заручницею снів та примар. Вона мимоволі звела голову, милуючись тонованими блакитними вікнами височенної споруди. «Вітрила» – так називали цю будівлю. Тут були офіси різних організацій і фондів. «Скільки ж тут кімнат та офісів? – відрухово подумала Мирослава. – Напевно, кілька тисяч. Можливо, десятки тисяч?»

Мирослава прискорила крок. Раптом серед натовпу вона побачила, як промайнула знайома біла хустинка. Серце почало шалено калатати, розриваючи груди, в голові зашуміло й запаморочилося. Чи то їй привиділося? Вона майже побігла, наштовхуючись на перехожих. Вона помітила стареньку. Та сама хусточка, та сама кофтинка. Мирослава не помітила, як із шиї злетів її улюблений зелений шалик. Вона не чула, що якась молодиця кричала їй навздогін, намагаючись його повернути. Мирославі за будь-яку ціну треба було наздогнати ту незнайомку, щоб покласти край своїм сумнівам. Вона вже наближалася до старенької, відстань між ними повільно зменшувалася. Мирослава не стала гукати, щоб не сполохати жіночку. Десь у її підсвідомості жевріла думка, що то все ж таки її бабуся. Вона навіть устигла уявити їхню зустріч. Від цієї думки у Мирослави мимоволі накотилися на очі сльози. Тим часом жінка завернула за ріг «Вітрил», а Мирослава змахнула сльозу, що застилала зір. Старої вже не було! Мирослава забігла за рік будинку, але старенька як крізь землю провалилася.

– Та що ж це таке?! – скрикнула у розпачі жінка.

На неї з неприхованою цікавістю подивився огрядний дядечко у малиновій краватці. Спочатку Мирославу охопив відчай. Вона не знала, що робити далі. Хотілося сісти просто серед тротуару та з розпуки розревітися. Але потім вона подумала, що не можна гаяти час. Старенька має бути десь поруч. Не могла ж вона взяти й ось так зненацька щезнути, луснути, як мильна бульбашка. Треба не гайнувати час на марні сльози, а шукати й ще раз шукати!

Мирослава перейшла дорогу та потрапила до невеличкого скверика. Старенька могла стомитися й піти сюди, щоб сісти на лавку відпочити. На диво, тут ще з радянських часів зберігся невеличкий фонтанчик. І хоча він зараз був схожий більш на маленький потічок, аніж на водограй, біля нього завжди було людно. Алеями прогулювалися молоді матусі з візочками, галасувала дітлашня, підставляючи руки під струмені води, на мить забувши про свої велосипеди. На лавках відпочивали старші люди.

Мирослава пильно вдивлялася в людей навколо. Звичайно, міські старенькі дуже відрізнялися від сільських бабусь. Тому, якщо тут була старенька у білій хустинці, вони б її одразу ж помітили.

– Пробачте, – Мирослава підійшла до лавки, де сиділи бабці, – ви випадково не бачили тут бабусю у хустинці та сіренькій кофтині? Вона худенька, невеличка на зріст.

– Здається, такої тут не було, – відказала одна.

– Ні, не було, це точно. Я вже дві години гуляю тут з онуком і такої не бачила, – додала друга.

– Дякую, – сказала Мирослава та пішла до іншої лавки.

– А що, загубилася стара? – почула вона позад себе.

– На кшталт того.

– От горе, – зітхнула бабця, – і молодим немає спокою через старих.

Мирослава обійшла весь сквер, але ніхто такої жінки не бачив. Стомлена та розгублена Мирослава вирішила повернутися додому, щоб заспокоїтись, і вже завтра поїхати у справах до санстанції. Мимоволі її погляд ковзнув до підземного переходу, яким можна було потрапити в метро. Жінка заклякла на місці. В підземний перехід хутко спускалася старенька у білій хустині. Мирослава, боячись знову загубити її з очей, побігла щодуху до переходу. Вона ледь не впала на сходах, швидко пробігла повз нав’язливих продавців квітів і зупинилася на розпутті. Старенька могла вийти на другий бік дороги або ж потрапити в метро. Мирослава, не роздумуючи ні хвилини, мерщій піднялася сходами. На вулиці старенької не було. Жінка збігла вниз та спустилася в метро. Тепер слід було сподіватися лише на випадкову вдачу.

Мирослава зупинилася на платформі. Щойно підійшла електричка і пасажири плавним потоком рушили до розчинених дверей. Бабці ніде не було. Мирослава вже хотіла піти до протилежної електрички, коли раптово помітила знайому білу хустинку. Старенька швидко зайшла у вагон. Мирослава враз зметикувала, що не встигне добігти до потрібного вагона, тому останньою вскочила в найближчий. Вона навіть не помітила, що ледь не застрягла у дверях. Усі деталі були неважливі. Головне, що вона майже коло цілі. На наступній станції вона встигне першою вибігти з вагона й пересісти туди, де зараз перебувала старенька. Тепер їй нікуди подітися. Мирослава так хвилювалася, що їй здалося, ніби час зупинився і клята електричка до незмоги сповільнила хід. «Нарешті!», – Мирослава з полегкістю зітхнула, коли почула звук гальм.

Мирослава швидко вискочила з вагона та щодуху побігла по платформі. Вона вскочила до вагона ще до того, як вийшли всі пасажири, й почала нишпорити очима повсюди. Дивно, але старенької ніде не було. Мирослава пройшлася по вагону, вдивляючись, чи не сидить та в якомусь куточку. В цей час зачинилися двері. Електричка рушила з місця, хутко набираючи швидкість. У розпачі Мирослава притулилася розпеченим чолом до прохолодного скла дверей. І тут знову побачила стареньку в білій хустині. Вона зайшла в електричку на протилежному боці. Це була лише частка секунди, але Мирослава могла поклястися, що не помилилася. Почуття розпачу та безнадії охопило все її єство. Вже кілька разів вона була майже поруч, зовсім близько. Їх розділяли кілька десятків кроків, але старенька щезала просто у неї під носом! Чому так виходить? Мирослава схлипнула від розпуки. Сьогодні, обов’язково сьогодні вона повинна зустрітися з незнайомкою (та чи з незнайомкою?). Лише тоді заспокоїться.

Мирослава провела у метро весь день, але марно. Ще тричі майже впритул була біля бабці, але якимось дивом та зникала у неї на очах. Увечері знесилена жінка піднялась ескалатором і тяжко зітхнула. «Ще один день коту під хвіст», – Мирослава згадала бабусині слова. Вона поглянула на мобільник. Була десята година вечора та безліч пропущених дзвінків. Андрій о цій порі був уже на роботі. Сьогодні у нього нічна зміна, а вона навіть не приготувала йому бутерброди. Нехай не ображається, але вона теж не байдики била. Не все ще втрачено. «Той, хто програв бій, ще не програв усю битву», – спали на думку десь почуті слова. Мирослава не збиралася здаватися. Завтра вона прийде в метро ще раз. Не дожене стареньку завтра – прийде наступного дня. У тому, що бабця знову їй зустрінеться, Мирослава навіть не сумнівалася.

Мирослава ледь дотягла додому стопудові ноги. На серці було тоскно. Їй зовсім не кортіло залишатися наодинці всю ніч. Самотність її пригнічувала, давила на голову, спину, не давала спокійно заснути. Тому, прийнявши душ, Мирослава зателефонувала Оксані.

– Люба подружко, ти ще не спиш? – запитала вона стомленим голосом.

– Нарешті! Славочко, де ти була весь день? Я тобі телефонувала разів з десять, – почула вона в слухавці знайомий голос, і на душі стало тепліше.

– Якщо я почну розповідати, то ти мене до ранку не переслухаєш.

– Щось трапилося? – стривожено запитала Оксана.

– Так. Розумієш, я в метро бачила свою бабусю!

– …

– Я знаю, це неймовірно, але було саме так.

– Зачекай. Як ти могла її бачити, коли та померла? Ти знову?

– Сама не знаю як, але я її бачила, – впевнено повторила жінка.

– І ти бачила її перед собою?

– В тому-то й біда, що я її бачила ззаду.

– Ти помилилася, зустрівши схожу жінку.

– Мені здається, що ні. А взагалі я так заплуталася, як муха в павутинні.

– Я зараз до тебе приїду, і ти мені все до подробиць розповіси. Згода?

– Тобі ж завтра на роботу, – нагадала Мирослава.

– Це тобі на роботу, бо ніколи не маєш вихідного дня, а я завтра буду вдома, бо за кілька годин настане субота. Все. Став чайника на плиту, я незабаром буду.

Мирославі не залишалося нічого, як плестися на кухню та ставити чайник.

– … Ось де я пропадала цілий день, – закінчила Мирослава розповідь про свої пригоди.

– Подружко, – сказала Оксана, витримавши мхатівську паузу, – ти мусиш реалістично дивитися на речі. То була не твоя бабуся – це стовідсотково. Ніхто ще не повертався з того світу. Ніхто!

– А якщо вона не померла?

– Ти ж сама бачила труну, могилу і все інше. Ти жила в дитбудинку чому? Бо в тебе нікого не залишилося. Чи не так?

– Я провела кілька місяців у психіатричній лікарні. Можливо, її смерть мені примарилася там, під дією сильних ліків? Може ж таке бути?

– Ні! Ні й ще раз ні! Ти була у лікарні, бо зазнала великий стрес після похорону. Не треба ганятися за незнайомою жінкою. Забудь про неї та не ятри собі душу. Подивися, на кого ти стала схожа? Зблідла, лице змарніло, під очима чорні кола, очі блищать, як у хворої. Дай мені слово, що більше не будеш ганятися за старенькою.

– Не можу, – зітхнула Мирослава. – А хочеш, ми завтра підемо з тобою разом і я тобі її покажу? – Мирослава раптом оживилася та до болю стисла руку подруги.

– Добре. Я піду з тобою завтра, але цілий день бігати за міражем не буду.

– Дякую тобі, – Мирослава вдячно подивилася на подругу. Хто ще її так розумів? – Залишайся в мене ночувати, а завтра вранці підемо до метро.

– Ти ж знаєш, що я не зможу заснути на чужому місці. До того ж ти не забула, що у тебе є чоловік, якого треба нагодувати сніданком?

– Ледь не забула.

– А ти ніколи про це не забувай, бо будеш як я вити ночами у холодну подушку від самотності.

…Хоч скільки блукали подруги електричками, а бабцю так і не зустріли.

– Я ж казала, що тобі все привиділося, – сказала Оксана, кинувши погляд на настінний годинник, що зателенькав на вежі. – Ми з тобою вже шість годин на ногах, а її ніде немає.

– Ти мені віриш, що старенька була?

– Що бабця була – вірю, що то твоя бабуся – ані крапельки.

– Що тепер будемо робити?

– Йти по домівках, купатися та натирати ноги охолоджувальним гелем, бо підошви аж печуть.

Мирослава подякувала подрузі, за звичкою цмокнула її у щічку та рушила до тролейбусної зупинки. Додому можна було б дійти й пішки, але Мирослава відчувала неймовірну втому. Проте вона не вважала, що день минув задарма. Їй стало на душі спокійніше. Можливо, і справді розгулялася її багата уява після снів? Ніякої бабці, схожої на її бабусю, взагалі не було?

– Ви проходите чи так і будете стояти на сходах, як пеньок? – Мирославу із задуми вивів невдоволений голос дуже товстої та спітнілої жінки.

Мирослава мовчки пройшла по салону, знайшла вільне місце біля вікна, стомлено сіла. Зараз вона повернеться додому, прийме душ і вип’є дві таблетки валер’янки. І все у неї буде добре. Треба зупинити свою бурхливу уяву. Бабуся померла. Вона ніколи не повернеться. Мирослава ніколи її не побачить. Оксана має рацію, коли говорить, що треба жити в реальному, а не в уявному світі. Все! Вона більше ніколи не буде ганятися за бабусею-привидом. Вона не побіжить за нею, якщо навіть та буде зовсім поруч. Мирослава на мить прикрила очі. Раптом її ніби хтось штовхнув ззаду в плече. Вона здригнулася від несподіванки й одразу ж глянула у вікно. Тролейбус проїжджав повз велику табличку «М». По спині Мирослави пробігли мурахи. До метро швиденько забігла старенька в білій хустинці…