Читать книгу Замкнене коло - Світлана Талан - Страница 6

Закінчивши свої справи в крамниці, Мирослава остаточно вирішила, що не піде більше на прийом до психолога. Навіщо душу ятрити неприємними спогадами? Вона вже давно їх сховала в потаємне місце у глибинах своєї душі. Зараз ті спогади були забальзамовані створенням родини, народженням і вихованням сина, сімейним добробутом. Той період Мирослава викреслила зі свого життя. Тепер їй здавалося, що то все було не з нею, просто був жахливий сон. Настав ранок, і сон розтанув разом із нічною пітьмою. Отже, навіщо копирсатися в минулому, як у брудній білизні?

Мирослава дістала записник, щоб продивитися плани на сьогодні. «Візит до психолога – 11.00» – прочитала вона запис та одразу ж закреслила жирною лінією.

– Негарно буде з мого боку не зателефонувати йому, – вголос подумала жінка.

Мирослава зателефонувала психологу і скасувала зустріч. Наступним пунктом був запис: «Нова гуртова база. Кондитерські вироби. Вул. Заводська, 14в».

– Треба проїхати туди, своїми очима подивитися на продукцію, яку пропонує база, і, можливо, укласти договір на постачання, – вирішила господиня.

Вона поклала в теку паспорт і ксерокопії документів, перевірила, чи на місці гаманець і мобільний телефон. Таку звичку перевіряти все ще раз перед дорогою у неї виробив чоловік. Вона була трохи забудькуватою, тож не раз доводилося бігом повертатися додому вирячивши очі, коли щось забувала. Мирослава вирішила до метро пройтися пішки. Не було жодного бажання штовхатись у переповненому тролейбусі, щоб проїхати одну зупинку. До того ж сьогодні вона була чомусь нервово напружена. Було незрозуміле відчуття того, що щось має трапитися. Вона навіть не могла зрозуміти, чи буде щось хороше, чи станеться лихо. Ніби в якійсь прострації Мирослава спустилась ескалатором у метро та зупинилася на платформі. Хоча й не був час пік, тут було велелюдно. Під’їхала електричка. Мирослава вже попрямувала, підхоплена натовпом, до відчинених дверей, аж раптом поглянула вліво, де був хвіст електропотяга. І тут її ніби пройняло струмом. Там, серед юрби пасажирів, вона побачила… свою бабусю! Її обличчя Мирослава розгледіти не могла, але вона впізнала її невеличку худеньку фігурку. Бабуся була запнута білою ситцевою хустиною у синю квіточку, на ній була сіра кофтинка, чорна спідниця та синій фартух. Мирослава на якусь частку секунди заклякла в одній позі, ніби її вдарили обухом. Заворушилося на голові волосся, а по спині пробіг холодок жаху. Вона не відчувала, що людський натовп, поспішаючи до електрички, мало не заніс її у двері. Мирослава бачила, як бабуся намагається зайти крізь двері, але люди весь час її відтісняли від дверей, а вона, така маленька і квола, ніяк не може протиснутися вперед.

«Я знала, знала, що вона жива!» – майнула у Мирослави думка, і вона нарешті опанувала себе та змогла відірвати від землі свої ватяні ноги.

– Бабусю-ю! – закричала вона й побігла до старенької.

Раптом побачила, як бабуся спритно почала рухатися крізь натовп і вже за мить була у вагоні.

– Обережно! Двері зачиняються! – почула жінка застережливий голос, і перше ніж вона встигла добігти до бабусі, двері зачинилися й вагони зрушили з місця.

– Бабусю!!! – несамовитим, повним відчаю голосом заволала Мирослава, зрозумівши, що електричка поїхала.

Тепер вона ніколи її не побачить! Мирослава помітила бабусину хустинку десь усередині вагона.

– Зачекайте! – крикнула вона. – Там моя бабуся!

Почуття страху від того, що вона може втратити єдину нагоду зустріти рідну людину, вмить скувало тіло Мирослави. Вона знесилено сіла на землю. Одразу ж до неї підійшов чоловік у міліційній формі.

– Вам зле? Викликати «швидку»? – запитав він.

– Там… Там… – Мирослава вказала пальцем. – Там моя бабуся.

– Ви загубили свою бабусю? Чи не так? – запитав чоловік у формі, допомагаючи Мирославі звестися на ноги.

– Так… Ні, не зовсім, – відповіла Мирослава.

– Можливо, вона сама доїде додому?

– Ні, розумієте, вона… – Мирослава хотіла сказати «давно померла», але вчасно збагнула, що буде схожа на божевільну. – Дякую вам, – сказала вона. – Зі мною все добре.

Міліціянт відійшов від дивної жінки, а Мирослава ніяк не змогла збагнути, що то було. Вона піднялась ескалатором нагору, купила пляшку «Миргородської» та запила нею дві таблетки валер’янки. Звичайно ж, вона помилилася. То була старенька, дуже схожа на її бабусю. Як вона могла подумати, що бабуся жива, якщо своїми очима бачила її у труні? Винуваті у всьому її дивні сни та нервова напруга. Перший рік після смерті бабусі вона все вдивлялася в натовп, досі не вірячи у її смерть. Тоді їй здавалося, що ось-ось серед людей вона побачить свою бабусю і зрозуміє, що її смерть – лише жахливий сон, який нарешті скінчився. Потім вона перестала нишпорити очима по натовпу. І ось знову… Ні, вона помилилася й це є реальність. Треба їхати на базу та працювати.

Валер’янка подіяла. Мирослава трохи заспокоїлась і знову стала на ескалатор. Хай скільки вона послуговувалася метро, увесь час їй не набридало дивитися на людей, які їхали ескалатором у протилежному напрямку. Вони були так кумедно нахилені!

До платформи залишалося не більше за десять метрів, коли Мирослава вже ззаду помітила на протилежному ескалаторі знайому хустинку в синю квіточку. Серце у грудях на мить завмерло, а потім шалено закалатало. Вона встигла розгледіти гострі худенькі плечі старенької. Сумнівів не було! Не могло бути!

– Бабусю! – щодуху закричала Мирослава та мимоволі рипнулася назад, налетівши на якусь жінку.

– Що ви робите?! – загорлала та. – Ви мені всі ноги відтоптали!

Мирослава швидко побігла до протилежного ескалатора. Вона не стала чекати, доки східці повільно доповзуть угору. Жінка побігла сходинками, перепрошуючи людей, потім знову вниз – там не побачила бабусю, але на ескалаторі, що рухався угору, знову майнула знайома хустинка. Мирославі довелося ще раз піднятися нагору. Вона прожогом вибігла на вулицю, але бабуся мов крізь землю провалилася. Розгублена і стривожена Мирослава знову спустилася в метро. Якщо ця старенька їздить електричками туди-сюди, то був шанс іще раз зустріти її та розгледіти. Жінка почала на платформі зустрічати і проводжати електрички, пильно вглядаючись у натовп. Бабусі ніде не було. Проте охоронець уже помітив дивну розгублену жінку, яка цілісіньку годину нікуди не їде. Тоді Мирослава, щоб уникнути неприємностей, переїхала на іншу станцію.

Мирослава втратила лік часу. Вона переїжджала з однієї станції на іншу, все ще сподіваючись зустріти стареньку в білій хустинці. Жінка розуміла, що бабуся з її матіолового саду не може бути тут, серед живих. Так говорив її мозок. А в серці жевріла надія, що в житті трапилося якесь непорозуміння. Можливо, вона захворіла психічно і смерті бабусі не було? Її забрали до божевільні, а потім направили до дитбудинку. Могло статися так, що вона була психічно хвора і бабусю вмовили здати її на виховання під наглядом лікарів до інтернату. Бабуся загубила її сліди й зараз намагається знайти свою Миру. Тому вона, неграмотна сільська жінка, блукає у пошуках онуки гамірливим мегаполісом. Так, скоріше так і є. І чому вона до цього часу жодного разу не поїхала в село, де минуло її дитинство? Можливо, її сни були віщими? Її ніхто не хотів слухати. Вона жила своїм життям, а бабусине серце весь час краялося? Як вона могла спокійно жити стільки років?

Думки плуталися в голові, вимальовуючи неймовірні картини. Мирослава то думала, що неймовірні картини життя малює її хвора уява, то запевняла себе, що старенька випадково дуже схожа на її кохану бабусю, то її знову брав у свої тенета сумнів.

Коли метро майже спорожніло, вона дістала з сумочки мобільний телефон, щоб дізнатися час. Овва! Будо сімнадцять пропущених дзвінків. Телефонували по черзі Андрій та Оксана. Була одинадцята година вечора. Лише тепер Мирослава відчула, як живіт прилип до спини – вона зранку нічого не їла. Губи спеклися від спраги, хоча в руках вона тримала надпиту пляшку мінералки. Ноги набрякли та гули від утоми.

Розбита, розчарована й виснажена, вона повернулася додому опівночі.

– Славо, хіба так можна? – дорікнув Андрій. Він хотів ще щось сказати, але побачив бліду та стомлену жінку, яка ледь трималася на ногах. Він устиг підхопити Мирославу до того, як вона звалилася від утоми снопом.

– Господи, Славочко, що з тобою? – Андрій поклав її на ліжко, зняв взуття з набряклих ніг.

Він швидко роздягнув знесилену Мирославу, напоїв гарячим чаєм з м’ятою.

– Дякую, любий, – сказала Мирослава, коли відчула, як від гарячого напою стає тепліше не лише в середині тіла, а й на душі.

– Де ти була? – спитав Андрій, погладжуючи її чорне, ніби шматок відбитої та застиглої смоли, волосся.

– У справах, – тихо відповіла Мирослава, не впізнавши свого голосу. Напевне, вона його надірвала, коли волала в метро.

– Які можуть бути справи об одинадцятій ночі? Марічка казала, що ти поїхала на базу ще з ранку та більше не поверталася.

– Я не була на базі.

– Я думав, що поміж нами немає таємниць.

– Якщо я скажу правду – ти мені не повіриш.

– Принаймні я буду намагатися тебе зрозуміти, – мовив Андрій і взяв у свої долоні руку Мирослави. Вона була прохолодною та здавалася такою слабкою.

– Сьогодні в метро я бачила… Ти не повіриш, я бачила… – у Мирослави ніяк не повертався язик сказати, кого вона бачила.

– Привид?

– Майже. Свою бабусю.

Андрій помітив нездоровий блиск ув очах жінки.

– Люба, ти ж знаєш, що вигадуєш нісенітниці, – якомога спокійніше заговорив він, погладжуючи руку дружини.

Зараз Мирослава була майже впевнена, що бачила саме свою бабусю, а не схожу на неї чужу стареньку.

– Я ж казала, що ти мені не повіриш, – Мирослава невдоволено звільнила руку. – Я розумію, що в це повірити важко, але ж я її бачила на власні очі!

– Ти бачила її так, як бачиш зараз мене?

– Ні, я бачила її здалеку.

– Ти добре розгледіла її обличчя?

– Я його зовсім не бачила, – зітхнула Мирослава.

– Тож, виходить, була інша жінка. Чи не так? Ти виснажилася на роботі, весь час думаєш про несплачений кредит, живеш у напрузі, чекаючи перевірок. Тобі треба зупинитися на якійсь час, попити заспокійливе та снодійне. Ти ж досі бачиш ті сни?

– Так.

– Хочеш, сходимо завтра до лікаря вдвох?

– Я не хочу знову потрапити до божевільні.

– Можна лікуватись амбулаторно. То як?

– Я подумаю. Ти маєш рацію. Бабуся померла, а в мене розхиталися нерви. Добраніч, любий. Дякую за все. А тепер залиш мене, я дуже стомилась і хочу спати.

Андрій запропонував разом повечеряти, але Мирослава відмовилася. У неї не було сили дійти до кухні. До того ж вона хотіла ще раз прокрутити в пам’яті все, що відбулося цього дня. Їй треба проаналізувати ще раз усі події та зробити висновки. Вже засинаючи, Мирослава згадала, що так і не потелефонувала Оксані.