Читать книгу Замкнене коло - Світлана Талан - Страница 11

Після зустрічі з Юрком у Мирослави на душі потепліло. Здавалося, не Юрко, а сам Мишко приходив до неї в лікарню. Вона знову згадала, що довго не телефонувала синові. Як вона могла? Боялася, що син почне ставити зайві питання? Так, напевно, Андрій вже все йому розповів. Мирослава відчувала себе зрадницею. Ледь дочекавшись вечора, вона взяла мобільника в руки, підійшла до вікна. Дратувало те, що з коридору у віконце так часто зазирала медсестра, а сусідка по палаті то хропла, як кінь, то не спускала з неї очей і чіплялася зі своїми порадами. Не було місця, де можна б спокійно поспілкуватися з сином. Жінка зітхнула й натиснула клавішу виклику.

– Мамо, матусю, як ти, моя хороша? – Мишко не приховував радості та хвилювання. – Чому ти так довго мовчала? Я не міг тобі зателефонувати, бо не було грошей на рахунку, а тато сказав, що ти сама зі мною зв’яжешся.

– Синку, пробач мені, я… Я не знаю…

– Не треба виправдовуватися, мамо. Скажи мені, що з тобою сталося?

– Ти мене не зрозумієш, синку. Мене ніхто не хоче розуміти.

– Я намагатимуся тебе зрозуміти. Ми ж з тобою завжди розуміли одне одного з півслова.

– Я на власні очі бачила свою бабусю живою.

– Але це просто неможливо. Ти могла бачити схожу на неї жінку.

– Я не відкидаю такий варіант, мені треба було побачити її обличчя, а ніяк не вдавалося.

– Оце і вся проблема? За це тебе поклали до психлікарні?

– Майже за це. Я намагалася наздогнати її.

– В цьому нема нічого дивного.

– Я теж так думаю, але ніхто мені не вірить, що я могла її бачити, – зітхнула Мирослава. – Можливо, мені все здалося і я бачила примару? Ось підлікуюся трішки і її вже не буде.

– Дивна історія, – протяг Мишко задумливо.

– А я ось що думаю, синку, – Мирослава перейшла майже на шепіт. – У житті іноді трапляються неймовірні історії. Можливо, моя бабуся не померла?

– Ти ж сама бачила, як її ховали.

– А якщо то був плід моєї хворої уяви? Вона мене зараз шукає.

– Мамо, – підупалим голосом сказав Мишко, – звідки ти таке взяла?

– Вночі вона сидить на лавці під вікнами лікарні, – таємниче прошепотіла Мирослава.

– Матусю, моя рідненька, цього просто не може бути.

– Ось бачиш! – Мирослава була у відчаї. – Ти теж мені не віриш! Я ж казала, що ніхто не вірить мені, бо не хочуть мене зрозуміти! Навіть ти!

– Ти заспокойся, не хвилюйся, приймай ліки і не буде ніякої бабусі, – якомога спокійніше сказав Мишко.

– А я хочу, хочу, щоб вона була у моєму житті! – закричала Мирослава у слухавку. – Можливо, тобі з батьком і байдуже, але я хочу її бачити, хочу привести додому, розповісти про все, що пережила без неї! Я хочу показати їй свого сина! Я хочу посадити її на диван і подавати їй обід та вечерю! Я ніколи не дозволю їй працювати! Я покажу їй нашу крамницю!..

– Мамо, мамочко, до речі, як справи у крамниці? – запитав хлопець, щоб відвернути увагу матері від наболілого.

– У крамниці? – перепитала Мирослава, важко дихаючи. – Завтра прийде батько, я запитаю у нього.

– Ти не цікавишся справами? А як же твоя мрія купити мені квартиру?

– Я це пам’ятаю, сину, – зітхнула Мирослава. – Все у нас буде добре.

– Обіцяєш, мамо?

– Обіцяю. Все. Бувай, – сказала вона стомлено та відключилася.

Розмова з сином вкрай її схвилювала. Мишко теж їй не повірив. Зараз їй здавалося, що весь світ проти неї. Її ніхто не хоче зрозуміти. Ось і лікар попросив намалювати своє життя у вигляді різнокольорових смуг. Мирослава поклала перед собою папірець. Чи може ця чорна смуга життя в інтернаті передати те, як їй хотілося їсти? В той час їх годували добре. На полудень їм давали і цукерки, і вафлі, і яблука, але Мирослава ніколи цього не куштувала. Все відбирали ненажерливі Люда з Юлею. З нею охоче б поділилася Тетянка, але вона добровільно віддавала цим дівчатам більшу частину ласощів. Смак м’яса та риби Мирослава теж забула. Спочатку було нічого, бо дівчина не звикла розкошувати. Але потім, місяць за місяцем, вона почала відчувати страшенний голод. Особливо він докучав вечорами. Дівчина довго не могла заснути, бо щось тиснуло під серцем. У животі починало гуркотіти, як перед грозою, що наближалася. Здавалося, шлунок приріс до спини, і від цього було дуже боляче. Іноді в їдальні Мирославі хотілося зубами вчепитись у простягнуту до її тарелі руку Люди та гризонути її щосили. Але Мирославі бракувало мужності.

– Я все розповім нашій класній, – сказала одного разу Мирослава, маючи на увазі класного керівника Світлану Йосипівну.

– А ти спробуй! – Люда нахабнувато посміхнулася, запихаючи до рота варене яйце, яке щойно лежало на тарілці Мирослави.

– І спробую! Думаєш, побоюся?

– Ще й як побоїшся! – пригрозила їй кулаком Юля.

Коли всі поснули, а Мирослава все ще крутилася в ліжку, намагаючись утамувати напад голоду, заскрипіли сусідські ліжка. Мирослава побачила, як Люда з Юлею вдягли халати, взули капці та нишком кудись пішли. Цікавість узяла гору. Мирослава прослідувала за ними, але дівчата як крізь землю провалилися. Мирослава повернулася в ліжко і принишкла. Невдовзі подруги з’явилися. Вони почали щось чавкати. Мирослава потягла повітря носом – пахло чимось смачненьким, домашнім. Щоб не чути запаху, від якого у Мирослави кишківник заграв марш, вона натягла ковдру на голову. А вранці Валентина Іванівна з криками «Злодії!» підняла всіх на ноги.

– Хто з вас сьогодні вночі лазив до холодильника хлопців? – запитала вона, підперши товсті боки руками. – Я вас запитую, хто лазив у холодильник?

– Можливо, хтось із хлопців? Чому ми? – запитав чийсь несміливий голос.

– Тому що бачили, як виходив хтось у коричневому халаті.

– Майже у всіх одинакові халати.

– Тоді будемо шукати залишки розкоші, – сказала вихователька.

Вона змусила чергову дівчинку принести з туалету відро для сміття й висипати з нього все на підлогу.

– Дивно, – підняла вгору фарбовані брови Валентина Іванівна. – Тоді відчиняйте тумбочки та сідайте на свої ліжка. Тепер я сама шукатиму.

Коли черга дійшла до Мирослави, дівчина була спокійна. Вона знала, що у неї нічого не знайдуть, бо справжні злодії були біля неї.

– Ось! – урочисто промовила вихователька. – Я так і знала, що ця шклявотина не така вже й проста вівця, яку з себе вдає!

Мирослава з жахом в очах дивилася, як Валентина Іванівна дістала з її тумбочки зіжмакану газету та розгорнула її.

– Дивіться всі, щоб не говорили, буцімто я обмовляю невинну, – сказала вихователька, розгортаючи папір. Там були обгризені курячі кісточки. – Це все, що залишилося від копченої курки, яку лише вчора привезли Мирошниченку.

– Я… Це не я! – розпачливо скрикнула Мирослава. – Я не крала! Я знаю, я бачила, хто її з’їв!

– Я її з’їла, – в голосі Валентини Іванівни було стільки іронії, що дехто засміявся.

– Чесне слово, я її не крала! – у відчаї крикнула Мирослава, і з її очей бризнули сльози. – Це Люда з Юлею, я бачила на власні очі! Я вам клянуся!

– Ми?! – в один голос перепитали подруги. – Та ти ще й брехуха! Ти – пліткарка!

– Мені все зрозуміло, – підбила підсумок Валентина Іванівна. – Ти знаєш, що у нас не люблять злодійок?

– Я не крала, клянуся вам! – Мирослава почервоніла від такого приниження. Сумнівів не було, хто підкинув їй ті трикляті кістки.

– За цю крадіжку ти будеш чергувати по спальні два тижні, – винесла вирок вихователька. – До того ж на тебе чекає розмова з директором.

– Шклявотина – злодійка! – викрикнула Люда, коли вихователька зачинила за собою двері.

Розмова в кабінеті директора не принесла нічого нового у життя Мирослави. Директор не повірив їй, а втім, до принизливого прізвиська «вонючка» додалися ще два: «шклявотина» і «злодійка».

В інтернаті дівчатка по черзі допомагали на кухні мити посуд. У кінці робочого дня кухарі пригощали помічниць чимось смачненьким. Однак завжди, коли надходила черга Мирослави, на кухню замість неї йшла Люда. Мирославі було боляче до сліз, але не залишалося нічого, як зціпивши зуби мовчати. «Я мушу бути сильною, я повинна все витримати, щоб успішно закінчити навчання у школі», – наказувала вона собі. Навчання давалося їй легко, але Люда і тут їй намагалася нашкодити, хоча Мирослава завжди давала їй списувати. Одного разу Мирослава здала зошити з контрольною роботою з математики. Люда нишком узяла з учительського столу її зошит і зробила неправильні виправлення. Мирославі довелося після уроків писати ще одну контрольну роботу. «Треба все пережити, – втішала себе дівчина. – А коли я вийду звідси, то ніколи не буду згадувати ні Люду, ані Юлю. Якщо навіть колись випадково зустріну їх, то вдам ніби ніколи їх не знала. Ніколи не буду такою, як вони». Єдине, чого у Мирослави не могли відібрати «подруги», – її сни. У них вона бачила свою бабусю. Вона завжди була живою.