Читать книгу Знищ мене - Тагере Мафі - Страница 10

Минуло два дні, перш ніж я здужала розплющити очі.

Збоку від мене в олов’яних мисках вода і якась їжа, і я тремтячими руками підношу цю холодну поживу до рота; тупий біль проходить крізь мої кістки, відчайдушна спрага стискає горло. Здається, ніщо не зламане, але один погляд під футболку доводить, що біль реальний. Синці – різнокольорові плями синього й жовтого, – їх боляче торкатися, і вони повільно загоюються.

Адама немає.

Я одна в кубі самотності, чотири стіни, не більш ніж десять футів у кожному напрямі, лише протяг свистить через маленький отвір у дверях. Я лише починаю уявляти різні жахіття, як двері з грюкотом розчиняються. Охоронець із двома пістолетами на грудях оглядає мене з голови до ніг.

– Вставай.

Цього разу я не заперечую.

Сподіваюся, хоч Адам у безпеці. Сподіваюся, він не закінчить, як я.

– Іди за мною.

Голос охоронця голосний і глибокий, його сірі очі непроникні. На вигляд йому 25 років, біляве волосся обстрижене колом, короткі рукави закачані до плечей, військові татуювання на передпліччях, такі ж як в Адама.

О.

Господи.

Ні.

Адам проходить у двері повз білявого й вказує пістолетом на вузький передпокій.

– Рухайся.

Адам наставляє пістолет мені в груди.

Адам наставляє пістолет мені в груди.

Адам наставляє пістолет мені в груди.

Його очі незнайомі, якісь скляні й далекі, далекі-далекі.

Я немов обколена новокаїном. Оніміла, мене немає, усі почуття та емоції зникли назавжди.

Я – стогін, якого не було.

Адам – солдат. Адам хоче, щоб я померла.

Тепер я відкрито дивлюся на нього, усі почуття зникли, мій біль – це крик, що відійшов від мого тіла. Ноги рухаються автоматично, вуста стиснуті, бо з цієї миті не буде більше слів.

Смерть буде звільненням від тих земних насолод, яких я зазнала.

Не знаю, скільки я йшла, доки мене не зупинив інший удар у спину. Я кліпаю проти такого яскравого світла, якого вже давно не бачила. Очі починають сльозитися, і я відвожу погляд від флюоресцентної лампи, що освітлює просторе приміщення. Заледве можу щось розгледіти.

– Джульєтто Феррарз.

Голос вибухає моїм ім’ям. Важкий черевик притискає мою спину, і я не можу підвести голову, щоб розгледіти, хто до мене звертається.

– Вестоне, притуши світло й звільни її. Я хочу розгледіти її обличчя.

Команда холодна й сильна, немов сталь, небезпечно спокійна й неймовірно владна.

Яскравість зменшують до такого рівня, який я можу витримувати. Підошва черевика впирається мені в спину, але більше не давить у шкіру. Я підіймаю голову, щоб обдивитися навколо.

Перше, що мене вражає, – це його молодість. Він, напевно, не набагато старший за мене.

Ясно, що він тут якийсь туз, але я навіть не уявляю, що саме він робить. Його шкіра бездоганно гладенька, лінія щелеп різка й сильна. Очі найяскравішого відтінку смарагду, який я тільки бачила.

Він гарний.

Його крива посмішка – втілення проникливого зла.

Він сидить на чомусь, що під ним здається троном, але насправді це не більш ніж стілець у порожній кімнаті. Ідеально випрасуваний костюм, майстерно зачесане волосся, його солдати – ідеальні охоронці.

Я ненавиджу його.

– Ти така вперта, – його зелені очі майже світяться. – Ніяк не йдеш на контакт. Навіть не зволила чемно порозмовляти з однокамерником.

Я здригаюся, хоч і не хотіла цього робити. На моїй шиї виступають зрадливі червоні плями.

Здається, моє збентеження тішить Зелені Очі, а я раптом омертвіла.

– Ну, хіба це не цікаво.

Він клацає пальцями.

– Кент, будь ласка, крок уперед.

Моє серце завмирає, коли я бачу Адама. Кент. Його ім’яАдам Кент.

Я така збентежена. Адам негайно виринає навпроти Зелених Очей, але вітає його лише кивком. Можливо, командир не таке вже й велике цабе, як він сам собі уявляє.

– Сер, – промовляє Адам.

У моїй голові переплутується так багато думок, але я не можу вхопити суті, зв’язавши їх докупи. Я мала б здогадатися. До мене доходили чутки про шпигунів, що живуть серед людей і доповідають владі, коли щось здається підозрілим. Щодня зникають люди, ніхто не повертається.

Хоч я досі не розумію, чому Адама послали шпигувати за мною.

– Здається, ти справив на неї враження.

Я уважніше розглядаю чоловіка на стільці, лише щоб усвідомити, що його костюм прикрашений кількома кольоровими нашивками. Військові відзнаки. Його прізвище вишите на лацкані: «Варнер».

Адам нічого не відповідає. Він не дивиться в мій бік. Його тіло напружене, шість футів досконалих самих м’язів, профіль спокійний, немов кам’яний. Ті самі руки, що обіймали моє тіло, тепер тримають смертельну зброю.

– Що скажеш? – Варнер дивиться на Адама, схиляючи голову в мій бік, його очі танцюють на світлі, він явно розважається.

Адам стискає щелепи.

– Сер.

– Звичайно, – Варнерові несподівано стає нудно. – Чому це я сподівався, що тобі є що сказати?

– Ви збираєтеся мене вбити? – слова зриваються з моїх вуст, перш ніж я встигаю їх осмислити, і чийсь пістолет знову б’є мене ззаду. Я з хрипом падаю, розпластуючись на брудній підлозі.

– Це було необов’язково, Роланде, – у Варнеровому голосі бринить досада. – Напевно, я й сам думав би про це на її місці.

Пауза.

– Джульєтто?

Мені якось вдається підвести голову.

– У мене є для тебе пропозиція.