Читать книгу Знищ мене - Тагере Мафі - Страница 6

Я не божевільна. Я не божевільна. Я не божевільна. Я не божевільна. Я не божевільна. Я не божевільна. Я не божевільна.Я не божевільна. Я не божевільна. Я не божевільна. Я не божевільна. Я не божевільна. Я не божевільна. Я не божевільна.Я не божевільна. Я не божевільна. Я не божевільна. Я небожевільна. Я не божевільна. Я не божевільна. Я не божевільна. Я не божевільна. Я не божевільна. Я не божевільна.Я не божевільна. Я не божевільна. Я не божевільна. Я не божевільна. Я не божевільна. Я не божевільна. Я не божевільна.Я не божевільна. Я не божевільна. Я не божевільна. Я не божевільна. Я не божевільна. Я не божевільна. Я не божевільна.Я не божевільна. Я не божевільна. Я не божевільна. Я не божевільна. Я не божевільна. Я не божевільна. Я не божевільна.Я не божевільна. Я не божевільна. Я не божевільна. Я не божевільна. Я не божевільна. Я не божевільна. Я не божевільна.Я не божевільна. Я не божевільна. Я не божевільна. Я не божевільна. Я не божевільна. Я не божевільна. Я не божевільна.Я не божевільна. Я не божевільна. Я не божевільна. Я не божевільна. Я не божевільна. Я не божевільна. Я не божевільна.Я не божевільна. Я не божевільна. Я не божевільна. Я не божевільна. Я не божевільна. Я не божевільна. Я не божевільна.Я не божевільна. Я не божевільна. Я не божевільна. Я не божевільна. Я не божевільна. Я не божевільна. Я не божевільна.

Жах розриває мої повіки.

Тіло вкрите холодним потом, мозок плаває на хвилях відлуння болю. Перед очима йдуть кола, розчиняючись у темряві. Я навіть не уявляю, скільки проспала. Я не уявляю, чи мої марення налякали однокамерника. Іноді я голосно кричу вві сні.

Адам дивиться на мене.

Я важко дихаю, мені вдається підвестися. Натягую ковдри на тіло й усвідомлюю, що забрала його єдину надію зігрітися. Мені чомусь навіть не спадало на думку, що він може замерзнути так само, як і я. Я тремчу, але його силует на тлі темряви непорушний. Я не знаю, що сказати. Говорити нічого.

– Тут ніколи не припиняються крики, чи як? Крики лише почалися.

– Ні, – безглуздо відповідаю я. Трохи червонію і рада, що надто темно, щоб він це помітив. Він мав чути мої крики.

Іноді здається, що мені краще ніколи не спати. Іноді здається, якщо я залишатимуся дуже-дуже спокійною, якщо зовсім не рухатимуся, щось зміниться. Може, якщо замру я, замре й біль. Я не зрушу й на дюйм.

Якщо завмерти, не станеться нічого поганого.

– З тобою все гаразд? – в Адама стурбований голос. Я роздивляюся його стиснуті кулаки, насуплене чоло, напружену щелепу. Це та сама людина, що вчора відібрала моє ліжко й ковдру і яка зосталася без ковдри сьогодні. Такий зухвалий і безтурботний лише кілька годин тому; такий дбайливий і прибитий зараз. Мене лякає, що це місце так швидко його ламає. Я здогадуюся, що він чув, доки я спала.

Мені шкода, що я не можу вберегти його від жаху.

Щось розбивається; здаля долинають болісні зойки. Ці кімнати глибоко в бетоні, стіни товщі за підлогу, а стеля розрахована на те, щоб не пропускати звук. Якщо я чую цю агонію, то вона нездоланна. Щоночі в цій будівлі лунають інші звуки, яких я не чую. Щоночі я думаю, хто наступний, може, я.

– Ти не божевільна.

Я підвожу погляд. Він виструнчився, його очі зосереджені та ясні, дарма що пелена пітьми накриває нас. Він глибоко вдихає.

– Я думав, тут усі божевільні, – продовжує він. – Думав, що вони зачинили мене з психами.

Я рвучко хапаю кисню.

– Дивно. Я теж так думала.

1

2

3 секунди минає.

Він усміхається так широко, так радісно, так щиро, що моє тіло здригається, немов від несподіваного гуркоту грому. Я не бачила усмішки 265 днів.

Адам підводиться.

Я простягаю йому ковдру.

Він бере її лише для того, щоб щільніше загорнути нею моє тіло, і щось несподівано клекоче в моїх грудях. Легені прохромлені, вони стискаються, і я вирішую зовсім не рухатися, доки він говорить.

– Щось не так?

Мої батьки перестали торкатися мене, коли я навчилася повзати. Я змушувала своїх однокласників ридати, лише взявши їх за руку. Учителі відсаджували мене окремо, щоб я не кривдила інших дітей. У мене ніколи не було жодного друга. Я ніколи не знала тепла материнських обіймів. Я ніколи не відчувала батьківського поцілунку. Я не божевільна.

– Нічого.

Ще п’ять секунд.

– Можна сісти коло тебе?

– Це було б чудово.

– Ні, – я знову дивлюся на стіну.

Він стискає й розтискає щелепу. Проводить рукою по волоссю, і я вперше помічаю, що він без сорочки. У цій кімнаті так темно, що я можу розрізнити лише обриси й контури його силуету; місяць освітлює простір камери через маленьке віконце, я бачу, як з кожним рухом напружуються м’язи його рук, і мене несподівано обсипає жаром. Полум’я проходить моєю шкірою, вогонь вибухає в шлунку. Кожна риса його тіла наповнена силою, кожна поверхня якимось чином світиться в темряві. За свої сімнадцять років я ніколи не бачила нікого подібного. У сімнадцять років я ніколи не говорила з хлопцем свого віку. Тому що я монстр.

Я заплющую очі й змушую себе заспокоїтися.

Чую скрип його ліжка, стогін пружин, коли він сідає. Опускаю очі й роздивляюся підлогу.

– Ти, напевно, замерз.

– Ні, – він надсадно зітхає. – Насправді я палаю.

Я схоплююся так швидко, що ковдри падають на підлогу.

– Ти хворий?

Я роздивляюся його обличчя, намагаючись помітити сліди лихоманки, але не підходжу ближче.

– Відчуваєш запаморочення? Суглоби ломить?

Намагаюся пригадати свої симптоми. Я тиждень була прикута до ліжка. Могла лише доповзти до їжі та впасти в неї обличчям. Навіть не знаю, як мені вдалося вижити.

– Як тебе звати? Він питав уже тричі.

– Ти можеш бути хворим, – це все, що я можу сказати.

– Я не хворий. Мені просто спекотно. Я не звик спати одягненим.

У моєму шлунку спалахують метелики. Сором несподівано пече мою плоть. Я не знаю, куди дивитися.

Глибоке зітхання.

– Учора я був поганню. Я поводився з тобою як ідіот, вибач.

Я не повинен був так чинити.

Мені доводиться витримати його погляд.

Його очі – кобальт ідеальної форми, сині, немов свіжий синець, чисті, глибокі й рішучі. Його щелепа стиснута, а обличчя напружене. Він думав про це всю ніч.

– Усе гаразд.

– То чому ти не скажеш свого імені? – він подається вперед, а я завмираю.

Я тану.

Бурмочу.

– Джульєтта. Моє ім’я Джульєтта.

Його вуста розтягуються в усмішці, що ламає мені хребет. Він повторює моє ім’я, немов слово, що йому подобається. Полонить його.

За сімнадцять років ніхто так не вимовляв моє ім’я.