Читать книгу Данило Галицький - Тарас Орлик - Страница 4

II
Нащадок Чингізхана

Оглавление

Чоловік, чиє ім’я вселяло світу жах, як мор, потоп або чума, зовні не мав грізного вигляду. Борода в нього не росла, вуса ставали помітні лише поблизу, брови були підголені та здавалися підведеними вугіллям, на лівій вилиці танцювали веселі різнокольорові вогники від самоцвіту, що бовтався у вусі. Плоске, жовте, набрякле обличчя можна було б сприйняти за жіноче, якби не очі – страшні та злегка божевільні, як у вовка в клітці. Знаючи силу свого погляду, він не витрачав її марно; наказуючи, дивився вбік; але якщо вже гляне пильно, якщо упне немиготливий погляд в очі співрозмовника, то тут недовго й заціпеніти.

Військової зброї Батий давно не носив, вважаючи за краще одягатися в яскравий китайський шовк, що пестить шкіру ніжніше від жіночих пальчиків, верхи намагався не їздити через хворобливі відчуття в задньому проході, але був ще в розквіті сил, розумових і фізичних, як личить володареві половини світу.

Підкорити весь світ Батий не прагнув. Йому було достатньо родючих західних земель, населених дужими, але м’якотілими чоловіками і принадними білошкірими жінками, здатними працювати, народжувати й догоджати воїнам. Батий не був жадібний. Захоплені родючі землі й чужоземні міста, набиті скарбами від льохів до самих дахів, він збирався поділити між синами від старшої дружини Боракчин-хатун. Нехай простягаються їхні улуси до великого моря, у якому спить ночами сонце, а далі не треба – там панують вічна темрява, холод і смертна туга.

Щоб досягти своєї великої мети, Батиєві зовсім не обов’язково було особисто брати участь у походах. Після взяття Києва він майже не покидав своєї ставки на березі Ітиль-річки. Його новий палац стояв на вершині білого, як зимовий сніг, пагорба, навколо якого спішно зводилася столиця Золотої Орди – Сарай-Бату.

Дюжина спритних векілів – палацових доглядачів – угадували кожне бажання господаря, прагнучи догодити йому в будь-якій дрібниці, та й як інакше, якщо будь-яка помилка могла коштувати їм життя. Могутні охоронці-тургаути нерухомо стояли за кожним поворотом, біля кожних дверей, стежачи, щоб у ханські покої і миша не прослизнула. Ніхто з наближених не наважувався підвищити голос, щоб не потривожити Батия, по пухнастих килимах ходили навшпиньки, священні червоні пороги старанно переступали, у тронний зал заповзали рачки, а далі відповідно до чину: хто, як і раніше, поповзом, хто повільним кроком, але низько схиливши голову, яка зберігалася на плечах лише доти, доки воля ясновельможного владики, батька народів тих країв, хай подовжать боги його життя до скону віків.

Він рідко сидів на троні, з тієї ж причини, яка не дозволяла йому довго бути в сідлі, вважаючи за краще приймати гостей у вогняно-червоному шатрі, розкинутому просто посеред залу зі стелею з кольорового візантійського скла. Однією з улюблених розваг Батия було сховатися за помаранчевим пологом і, стримуючи сміх, спостерігати, як черговий посол кланяється порожньому трону, не сміючи звести очей, щоб побачити, що на узвишші нікого немає. Насолодившись приниженням гостя, виходив він з укриття й говорив з удаваним жалем: ні, мабуть, не варто мені було замовляти собі такий дорогий трон із цільної слонової кістки й чистого золота, не потрібно було прикрашати його самоцвітами та вишуканим різьбленням. Ось прийшов чоловік, милується троном, а на мене й не дивиться. Що йому я? Він і привітатися зі мною не побажав.

Одного уруського князя мало грець не побив від такого прийому, ледве холодним кумисом відпоїли. Батий тоді довго сміявся. Йому подобалося, коли його боялися – боялися до тремтіння, до гикавки, до втрати пам’яті. Він не відчував потреби в любові тих, хто його оточував, як і не потребував любові черв’яків або степових ховрахів. Люди були боязкі, підлі, безпорадні. Який сенс у їхньому обожнюванні? А от страх був корисний. Він дозволяв управляти людьми і змушувати їх домагатися поставленої мети.

Неквапливо переставляючи ноги в м’яких туфлях із червоної парчі, Батий минув бенкетний зал, де, закам’янілі, немов статуї, стояли слуги із золотими блюдами, на яких було розкладено солодощі, фрукти й усілякі холодні страви, які можна було скуштувати між денною та вечірньою трапезами. Не відщипнувши ні виноградини, ні медового пряника, не торкнувшись жодної з розписних чаш із кумисом, ішов Батий далі, поки не опинився на терасі, звідки розгортається краєвид на майбутню столицю.

Усі фундаменти, будинки, незавершені огорожі та зведені башти було складено з каменів, глини й саману. Серед будівель нагорі й унизу старанно метушилися мурашині фігурки, не покладаючи рук ні вдень ні вночі.

Зазначаючи подумки всі зміни, що відбулися відучора, Батий згадував, як дивився з пагорба на київське попелище, яке диміло, і думав, що тільки дурні ледарі будують собі житла з дерева. Кількох палахких стріл досить, щоб спопелити їх. І споруди, і їхніх необачних мешканців.

Думка здалася Батиєві настільки значною, що захотілося поділитися нею. Клацнувши пальцями, він тихо розпорядився привести на терасу свого старшого сина Сартака. Юнакові було лише вісімнадцять, але він вирізнявся допитливим розумом, що робило його гідним співрозмовником для славного внука Володаря всесвіту.

Можна було не сумніватися, що Сартак з’явиться на поклик без зволікання, охайно одягнений, умитий і намащений пахощами. Не те що двоє інших синів, які звикли валятися в ліжку до полудня, а потім, навіть не сполоснувши заспаних фізіономій, іти до обіду. Зате обидва перевершували старшого брата в перегонах, стрільбі з лука і єдиноборствах. Згодом Батий мав намір зробити їх своїми головними полководцями, призначивши Сартака радником. Багато років поспіль ним був Субедей-богатур, поки ангел смерті Ульгень не забрав його у верхній світ. Одноокий старий не даремно називав себе відданим псом самого Чингізхана. Розмовляти з ним було все одно що пити криничну воду посеред спекотної пустелі. Після його смерті Батий відчув себе зовсім самотнім. Не було поруч людини, здатної осягнути розумом усю велич його задумів. Хіба що рідний син, якщо часто пояснював йому суть речей – пояснював детально й дохідливо.

Обернувшись на звук кроків, Батий доброзичливо усміхнувся й поманив Сартака до себе. Той схилився в шанобливому поклоні, перш ніж наблизитися, і, як і батько, зіперся на перила з білого булгарського мармуру.

– Я вирішив, що тобі буде корисно дізнатися, чому ми перемагаємо урусів і завжди перемагатимемо, – заговорив Батий, витримавши значну паузу. – Чи, може, у тебе є власні міркування із цього приводу?

Сартак стенув плечима й обережно вимовив:

– Урусів мало, а нас багато, бо наші жінки народжують частіше. Думаю, у цьому річ, батьку.

Батий повільно похитав головою.

– Ні, синку. Насправді нас не більше, ніж їх. Навпаки.

– Правда? – Сартак був здивований. – Тоді в чому секрет?

Відповідь пролунала не відразу. Спочатку Батий ще раз оглянув величну панораму міських будівель. Плями зелені різко виділялися на одноманітному білястому тлі, але вони були поодинокі й крихітні. Найгустіше, найтовстіше і найвище дерево, збережене заради тіні, втрачало в порівнянні з будь-якою дозорною баштою.

– Ми і уруси створені з різної речовини, – сказав Батий.

– Речовини? – ще більше здивувався Сартак. – Про що ти говориш, батьку?

Батий не дивився на сина. Його погляд був спрямований донизу, де розляглися й перетиналися майбутні вулиці, схожі на ходи термітів.

– Камені завжди міцніші за дерéва, – повчально сказав він. – Подивися на гору, за яку сідає сонце. – Батий простяг руку в широкому атласному рукаві. – Від лісу на цій горі не залишиться нічого, а вона завжди буде височіти тут, як підноситься тепер.

– Але дерева проростають крізь каміння, – зазначив Сартак після деяких роздумів. – Навіть тоненькі гілочки та крихітні стеблинки, я бачив на власні очі.

Батий повільно повернув голову, щоб подивитися на сина, і знову втупився в порожнечу перед собою. Так, Сартак був кмітливий юнак, але тільки юнак. Гілочки та стеблинки – ось про що він думав.

– Могутній дуб – це лише хворостинка в порівнянні з невеликою скелею, – сказав Батий.

– Кому потрібна скеля без дерев? – вигукнув Сартак.

– Ліс завжди можна зрубати.

– Тисяча дроворубів не впораються із цим завданням.

– Якщо я накажу, то впораються.

– На це піде все їхнє життя. За цей час землетрус зруйнує скелю.

Батий насупився й помовчав, придумуючи гідну відповідь.

– Я велю підпалити ліс, – сказав він.

– Але навіщо? – запитав Сартак. – Чого ти цим досягнеш? Хіба дерева не дарують нам плоди, прохолоду, паливо й сировину для різних корисних предметів? Адже вони нам не заважають, моя правда, батьку?

Батий пильно подивився на свого наступника. Сартак мав незвичайні блакитні очі, як його батько, дід і прадід. На цьому їхня схожість закінчувалася. Юнак не був здатний осягнути високі, незаперечні й вічні істини. Гори виникли задовго до появи лісів. Вони збережуться на землі навіть тоді, коли ніде не залишиться жодної зеленої билини. Сартак був надто м’якотілий, щоб поставитися до цього із зарозумілою байдужістю природи. Він міркував як людина, як усі звичайні люди. А хіба здатний такий тримати в шорах підкорені народи й виявляти жорстокість там і тоді, де й коли це буде потрібно? Адже чужі землі треба не тільки завойовувати, ними ще й правити доводиться, щоб не втратити.

– Хіба піскам заважають зелені долини? – тихо запитав Батий, немов розмовляючи сам із собою. – Ні. Але їм потрібен простір, тому вони просуваються вперед, розширюючи свої володіння, наскільки це можливо. Це закон життя. Забирай, якщо не хочеш віддавати. Зрозумів, синку?

– Так, – відповів Сартак, однак голосу його бракувало впевненості.

– Ми йдемо на захід для того, щоб захід не прийшов до нас, – сказав Батий. – Уруси стоять на нашому шляху, тому доведеться поглинути їх, як пісок поглинає степову траву. Зараз зрозумів?

– Але тоді піску має бути більше, ніж трави. А ти сам казав, що нас менше, ніж урусів.

– Мені подобається, що ти стежиш за думкою. Справді, сину, нас менше. Але ми завжди тримаємося разом. Ось так. – Батий стиснув кулак і показав його Сартакові. – Разом ми міцні як камінь. А ось тобі наші вороги. – Він потряс ослабленими пальцями. – Вони діють порізно, хитаються врізнобіч, як рослини на вітрі. Їхні князі воюють зі мною поодинці. – Пояснюючи свою думку, Батий почав загинати пальці. – Цей, цей, цей… А згоди між ними немає, тому все це марні спроби.

– Тож вони дурні? – припустив Сартак.

Посміхаючись, Батий похитав головою.

– Ні, але я надто розумний для них. Не дозволив їм об’єднатися. Знайшов ключа до серця кожного з їхніх найвпливовіших володарів. Володимирський князь Ярослав, його син Олександр, Чернігівській князь Михайло, Ростовський князь Борис – усі вони ходять піді мною, як об’їжджені жеребці…

Деякий час Батий розповідав синові про руських князів, про їхні чвари й союзи, про те, хто кому ким доводиться та чим славний.

– Сильні й сміливі, – хвалив він їх. – Кожен із них заявляв, що битиметься зі мною як тигр.

– Чому ж вони не билися? – дивувався Сартак.

– Дехто намагався, – відповів Батий, задумливо дивлячись у той бік, де була країна, про яку він розповідав. – Довелося пояснювати їм, що буде краще для них, якщо вони підкоряться. Краще для їхніх сімей, їхніх племен, їхніх улусів. Не потрібно мати великого розуму, щоб полягти в бою. Мудрий володар уміє себе стримувати, щоб не нашкодити своїм підданим. Він добре розуміє, перш ніж почати війну, і відступає, якщо бачить дуже велику загрозу.

– Отож, вони мудро вчинили, що стали перед тобою на коліна? – тихо запитав Сартак.

– Так, – погодився Батий, глузливо посміхаючись. – Тим, хто слабкий, доводиться бути мудрим. А ще їм потрібне виправдання своєї нерішучості. Я пощадив їхню гордість. Ніхто не називає їх зрадниками в обличчя.

– Але за спиною…

– Вони здогадуються, але не чують. Це дозволяє їм ходити з високо піднятою головою. Нехай ходять. – Батий посміхнувся ще ширше. – Аби данину збирали та платили.

Він не став пояснювати, що не сам винайшов цю тактику, а прислухався до поради Субедей-богатура. Було це під час облоги Києва з його золотими куполами і рубленими стінами. Упевнений у непереможності свого війська і в страху, нагнаному на урусів, Батий послав нукерів у місто із пропозицією відчинити ворота по-доброму. Кинулися шукати човна, щоб переправитися на другий берег широкої річки Дніпра, але не знайшли жодного цілого – залишилися в очеретах тільки спалені та пробиті. Довелося робити пліт, і весь цей час Батий був змушений походжати по прибережному піску, удаючи, що не бачить у тому нічого для себе принизливого. Гнів накопичувався до самого вечора, коли посли повернулися з образливими словами, переданими тисячником Дмитром, який залишився замість князя Михайла, що квапливо поїхав. Двох послів забили батогами до смерті, двом зламали хребти, але їхня кров і сльози не могли змити образи, завданої великому ханові.

«Місто візьму і спалю разом з усіма, хто там живе», – вирішив він. «Заспокойся, о нащадку великого Чингізхана, – звернувся до нього одноокий радник, прикладаючи долоню до серця й низько вклоняючись. – Чи не краще оволодіти Києвом хитрістю? Вирушай сам до Дмитра, удай, що ставишся до нього як до рівного, пообіцяй зберегти життя його близьким, віддай йому княжі багатства й корону. За що тоді стане воювати тисячник? Він до тебе на службу піде і ще пишатиметься цим».

«Я сказаного назад не повертаю, – відрізав Батий. – Веди моїх богатурів на приступ».

Субедей опустив своє єдине око й підкорився. За три дні дерев в окрузі не залишилося, зате з’явилося достатньо плотів, щоб переправити піших і кінних на другий берег. А ще за три дні військо Батия зменшилося на одну третину і дихати стало важко від смороду мертвечини на піску й берегових схилах. Субедей знову запропонував почати переговори з Дмитром. Батий знову відмовився та звелів чекати, поки морози скують річку льодом. Облога тривала так довго, що монголи встигли з’їсти все живе довкіл, зате потім безперешкодно підтягли важкі тарани і каменомети до стін Києва. Дощ стріл обрушився на захисників. Град із важких каменів проламував дахи, трощив дерева, калічив тих, хто не зміг знайти надійного укриття. Кияни не встигали латати проломи й підпирати похилені ворота, але фортечні рови дуже скоро наповнилися трупами нападників так, що по них можна було ходити.

Батий, який спостерігав за битвою з пагорба, кусав вуса й губи у безсилій люті. Десятки добірних туменів утратив він під Києвом. Дорогу ціну заплатив за гординю. Схопили Дмитра, увірвалися в місто, перерізали всіх, спалили все, що горіло, але радості від перемоги не було. Утому та спустошення відчував Батий. І Субедей, правильно помітивши настрій повелителя, неголосно вимовив: «Приємно обсилкувати чужу дружину. Але набагато приємніше і почесніше, якщо вона сама зніме із себе одяг і розкинеться на ложі, готова віддатися добровільно».

Це були наче роздуми вголос, проте Батий добре почув слова свого радника. Почув і запам’ятав. Мало перемогти ворога. Мало принизити його. Потрібно ще зробити так, щоб ворог плазував біля твоїх ніг за власним бажанням. То кóпнеш його, то гримнеш, а то приголубиш, і ось він уже усміхається вдячно, готовий лизати твою руку. Це і є справжня перемога. Не вбити вовка, а зробити з нього відданого пса…

Замислившись, Батий дивився в порожнечу перед собою доти, доки син не дозволив собі обережно кашлянути, один раз, удруге. Лише тоді в погляді онука Чингізхана щось змінилося: зіниці розширилися, звузилися, знову розширилися, від чого сині очі почорніли.

– Приємно обсилкувати чужу дружину, – повільно, майже по складах вимовив він. – Але набагато приємніше, якщо вона сама зніме із себе одяг і розкинеться на ложі, готова віддатися добровільно.

– Е-е… – Не знаючи, що сказати на це, Сартак не придумав нічого кращого, ніж знову відкашлятися.

– Ходімо, – покликав Батий і, покинувши терасу, швидко пішов коридорами й кімнатами, змушуючи стражників затамовувати подих, а слуг – падати ниць там, де вони помітили господаря.

Увійшовши до тронного залу, він плеснув у долоні й розпорядився негайно привести Сніжану, улюблену доньку колишнього князя Суздальського, який сьогодні чекав вручення нового ярлика. Вона не змусила себе чекати – припливла білим лебедем, уклонилася стримано, через що товста пшенична коса зісковзнула з плеча, торкнувшись дзеркальної мармурової підлоги. Батий зустрів її на троні, запросивши Сартака на почесне місце, яке зазвичай посідала старша дружина. Біля підніжжя трону розташувався перекладач-урус зі зляканими очима і косо підрізаною бородою.

– Скажи, дівчино, – звернувся Батий до Сніжани, – добре тобі в мене в гостях? Усім ти задоволена? Чи не ображають тебе? Чи не хочеш чого? Тільки скажи, і, клянуся предками, будь-яке твоє побажання буде виконане.

Удруге поклонившись, із неслухняною косою, затиснутою в кулаку, дівчина відповіла, що всім задоволена і що жодних особливих бажань у неї немає.

– Заздрю тобі, – мовив Батий з удаваним сумом. – А ось у мене, уяви собі, є бажання, і ніхто не квапиться його виконувати.

Не розуміючи, до чого веде хан, Сніжана злегка стенула плечима. Тривале перебування в Орді її гнітило. Вона постійно боялася зробити щось не так і розгнівати Батия або його оточення. Але батько і чути не хотів про те, щоб повернутися додому без ярлика. Він, Сніжана та її молодший братик Богуслав жили при палаці вже другий місяць, оточені незрозумілими, непривітними чужинцями, що дивилися на них без будь-якого шанування. Якби не заступництво Батия, вони, мабуть, давно б пограбували батька, побили Богуслава, а її, Сніжану… Ні, про це навіть подумати було б страшно. Швидше б покинути ці негостинні краї. А поки доводилося терпіти й удавати, що все гаразд.

– Чи подобається тобі мій син, жінко? – поцікавився Батий, поклавши руку на плече Сартака, який зачудовано дивився на батька.

Товмач перевів, несвідомо замінивши «жінку» на «дівчину». Сніжана спалахнула:

– У мене в Суздалі є наречений, о хане, – пролепотіла вона.

Батий картинно скинув підведені брови:

– Хіба я запропонував тобі стати дружиною Сартака? Ні, він одружиться з гідною дівчиною із шановного роду.

Здавалося, це неможливо, але Сніжана зашарілася ще сильніше. Її голова низько схилилася, погляд утупився в підлогу, а Батий тим часом вів далі, насолоджуючись її збентеженням і розгубленістю:

– Дуже скоро ти повернешся до свого нареченого, жінко. Але, поки ти тут, я хочу попросити тебе про одну послугу. Виконай моє бажання, а я виконаю твоє. Домовилися?

– Яке ж буде твоє бажання, о хане? – ледь чутно мовила Сніжана, що не наважувалася підвести очі.

– Поговорімо спочатку про твоє бажання, – запропонував Батий, самовдоволено посміхаючись. – Я зараз його вгадаю. Напевно, ти хочеш, щоб із твоїм маленьким братом нічого не сталося, поки він тут. Щоб не потрапив під копита коней, щоб його не вкусив отруйний павук, щоб не потонув або просто не заблукав у степу. Адже так? Моя правда?

– Так, о хане.

Сніжана, справджуючи своє ім’я, була дуже білолиця, але тепер вона стала біліша за будь-який сніг, біліша за хмари в синьому небі; на її ніжній шкірі, яка набула блакитного відтінку, виступило ластовиння.

– Ми подбаємо про твого брата, – продовжував Батий, відкинувшись на спинку трону, – а за це ти мусиш пообіцяти подбати про мого сина. Хтось має прикрашати його самітність ночами. Сьогодні це зробиш ти.

– Але…

– Як звати твого брата? Ах так, Богуслав. Із ним не станеться нічого поганого, можеш бути впевнена, жінко. І батько твій теж не потрапить у біду. Ти задоволена?

– Я… – Сніжана стиснула свою косу так, немов збиралася відірвати її. – Я…

Батий нахилився до неї, приклавши долоню до вуха:

– Що? Не чую.

– Задоволена, о хане. Я задоволена.

– Тоді подякуй нам і йди. – Рука Батия зробила недбалий відсторонювальний жест. – Увечері за тобою прийдуть і підготують тебе до найкращої ночі у твоєму житті. І ось ще що… Якщо твій батько буде проти, то нехай неодмінно з’явиться та скаже про це. Так йому і передай. А тепер іди, іди!

Батий знову змахнув рукою і скривився, хоча насправді йому було приємно дивитися, як кланяється, задкуючи до виходу, принижена дочка уруського князя, що дозволила повестися із собою, як з останньої рабинею. Коли вона покинула зал, він з усмішкою повернувся до сина і жартівливо штовхнув його ліктем у бік:

– Таке волосся золоте, і шкіра, мабуть, м’яка, як лебединий пух. Я б і сам не відмовився від такої наложниці. Але все тобі, сину, усе краще – тобі.

Сартак здавався задоволеним, хоча злегка збентеженим.

– Не треба було, батьку, – сказав він. – Мені доволі тих жінок, які в мене є.

– Захочеш – проженеш цю білу ослицю. Річ не в тому, візьмеш ти її чи ні. Це була наука. Я показав тобі, як слід поводитися з урусами. Трохи ласки, трохи погроз. Умощуєш кинджал у мед, встромляєш його в серце і обертаєш.

Саме так чинив Батий із гордими й волелюбними руськими князями, яких заманював в Орду «для переговорів». Першим був Ярослав Всеволодович, який прибув із синами й боярами. Спочатку всі навідріз відмовилися проповзати між двома вогнищами і кланятися на південь тіні Чингізхана, але ця впертість тривала недовго. Досить було зламати хребет найбільш непокірливому бояринові й відлучити хлоп’ят від Ярослава, як він став напрочуд поступливим. У нагороду Батий обійняв його, назвав своїм братом і призначив його головним на Русі, віддавши йому Київ і Володимир. Решта князів наввипередки помчали в Орду, щоб виклопотати собі ханські ярлики на володіння своїми ж землями. Усі вони охоче повзали між вогнями й опускалися на коліна там, де їм казали. А ще кожен із них прийшов зі щедрими подарунками для Батия, для його численних дружин і чиновників.

Батий давно навчився зневажати людей, тож не дивувався тому, із якою готовністю князі йшли на будь-які поступки, запобігали й били поклони, аби зберегти життя собі та своїм близьким. Виконуючи волю хана, вони обклали важкою даниною своїх підданих і виставили особливі дружини, щоб збирати цю данину під наглядом баскаків. Кожен урус, від малого до великого, зобов’язаний був віддати шкуру ведмедя, бобра або хоча б тхора, щоб не бути викраденим у рабство. Кожен батько віддавав одного з трьох синів у ханське військо, будь-яка незаміжня жінка, яка сподобалася збирачеві данини, могла стати наложницею. До речі, великим баскаком Володимирським був не хто інший, як тамтешній князь, що подав приклад решті.

І тільки один князь урусів досі зберігав незалежність, не поспішаючи на уклін до Батия. Ба більше, він насмілювався давати притулок біженцям з інших земель, допомагаючи їм переховуватися від збирачів. Усякий раз від згадки про його існування настрій хана псувався, і тоді Батий зривав злість на присутніх. Наказував, наприклад, охоронцям влучати стрілами в ластівок, що літали під склепіннями залу, а потім наказував стратити охоронців за невміння стріляти. Або змушував наложниць танцювати на розжареному вугіллі, поки вони не падали знеможені. Багато було способів дати вихід своєму гніву. І жодного підходящого, щоб не стискувати кулаки від самої лише думки про Данила Галицького.

– Сину мій, – гукнув Батий до Сартака, який підвівся, – постривай, не поспішай, я ще не все сказав, що хотів тобі сказати.

Схаменувшись, юнак опустився на місце. Поклавши долоню на його коліно, Батий нахилився до сина і промовив:

– Пам’ятаєш, я обіцяв відправити тебе в похід проти угрів? Так ось, похід відкладається.

– Але чому, батьку? – стрепенувся Сартак. – Я вже досить дорослий, щоб управляти військом. Набридло сидіти в палаці! Я хочу побачити світ, хочу битися, хочу завойовувати землі для нашого роду!

– Ще встигнеш, – сказав Батий, не виказуючи звичайного в таких випадках роздратування. – Спочатку я хочу, щоб ти побачив, як я об’їжджатиму найнепокірнішого жеребця в моєму табуні. Князь Данило з Галича, що заважає нам напасти на Угорію і Полонію всією нашою міццю. Я маю намір сьогодні ж запросити його до себе.

– Але інших ти викликаєш, а не запрошуєш.

– Саме так, сину мій. Але Данило буде саме запрошений. Однак повернеться на батьківщину він, як усі, підібгавши хвоста. Ти повинен побачити це на власні очі. Щоб оцінити всю мудрість свого батька.

– Я не сумніваюся, що ти – найрозумніший з усіх живих на землі, – сказав Сартак, забувши про бажання вирушити в похід. – Як не сумніваюся й у тому, що Данила попросять приїхати з дружиною та дітьми.

– Ти все дуже правильно зрозумів, хлопчику мій, – усміхнувся хан. – Мені просто не терпиться спізнатися з родиною князя Данила. Як сьогодні вночі ти спізнаєшся з дочкою князя Суздальського.

Батько і син розсміялися, хитаючи головами. Батий – трохи голосніше й різкіше; Сартак – тихіше і дещо ніяково. Але він уже увійшов у смак. І смакував, як подивиться на приборкання норовливого князя Галицького. Це було, мабуть, цікавіше за похід.

Данило Галицький

Подняться наверх