Читать книгу Данило Галицький - Тарас Орлик - Страница 6

Ох, і славно скупатися в теплій водиці на світанку, коли річка стоїть нерухомо, наче скляна, і все навколо затягнуте білястою туманною завісою, за якою предмети тільки вгадуються і здаються незвичними, таємничими, як уві сні. Риба сплесне – русалка ввижається. Усе в неї як у справжньої жінки, але тільки до пояса, а нижче – риб’ячий хвіст у лусці. Як же тоді її це саме?

– Гей, Твердозубе, – гукнув Захар товариша, – як там у русалок влаштовано? Ну, що в них поміж ніг, якщо ніг у них немає?

Він устиг зайти в річку по коліна, тоді як Твердозубу було вже по груди. Їхні засмаглі тіла майже не відбивалися в тьмяній річці. Одяг, зброю і обладунки вони залишили на піску під рокитовим кущем. Усю ніч Твердозуб і Захар провели на чатах, і тепер їм треба було їхати верхи весь день, ось вони й вирішили освіжитися перед далекою дорогою. Сотник Єрмолай не дозволяв спати в сідлі. Помітить, що задрімав, і звалить на землю ударом здоровенного кулака, важкого, наче молот. «Князя Данила охороняємо, – не втомлювався повторювати він. – Спати впівока, їсти мало, вуха нащулені!»

Був лише другий день подорожі, а Твердозуб уже відчував утому, тому настрій його був не такий безхмарний, як ранок.

– Ти сома злови, – порадив він, – і довідайся в нього, що там і як.

Не чекаючи відповіді, він шумно пірнув у воду і довго не з’являвся на поверхні, пускаючи бульбашки. Хвилі розходилися колами.

– Сам ти сом, – сказав Захар, коли Твердозуб виринув і поплив на середину, вправно розсікаючи воду наввимашки.

Довго вони плескалися й пустували, намагаючись занурити один одного якомога глибше, плювалися водою, регочучи й радіючи перловим бризкам, як діти малі. Голоси їхні розносилися далеко в ранковій тиші, і, немов розбурхане ними, виглянуло сонце. Туман умить розсіявся, перетворившись на легкий серпанок, який відносив вітер. Стомившись від боротьби та плавання, Захар хотів знову почати розмову про русалок, що його непокоїли, але з його горла вирвалося тільки уривчасте:

– Е! Е!

– Що «е»? – нашорошився Твердозуб, припинивши промивати масне волосся й бороду.

– Одежа наша! Зброя!..

Не доказавши, Захар кинувся до піщаного плеса, де вони залишили речі. Глянувши туди, Твердозуб вилаявся і поплив слідом, вигукуючи:

– Ану, поклади! Стій, тобі кажу! Уб’ю! Уб’ю, гнидо!

Погрози його були звернені до бородатого мужика в нефарбованій домотканій сорочці, таких же сірих штанях і постолах. Злодійкувато озираючись, той збирав на піску все, що потрапляло під руки: Захарову кольчугу, Твердозубів шолом, чоботи, меч у піхвах на широкому поясі з мідними бляхами.

– Не чіпай! – заволав Захар, який досяг мілини першим.

Плисти тут було неможливо, бігти теж не вдавалося, тому, здіймаючи пінисту воду, дружинник міг лише незграбно брести, високо підкидаючи ноги.

– Мені треба, – сказав мужик і, притискаючи здобич до грудей, став підійматися на укіс.

Пісок осипáвся під його ногами, речі падали з рук. Боязко озираючись на Захара, який уже біг мілководдям, він насунув шолом на голову, перекинув важку кольчужну сорочку через плече і поліз далі.

– Стрілою його, стерв’ятника! – підказував Твердозуб, який досі борсався на глибині. – Мій лук візьми. Без промаху б’є!

Але Захар не скористався порадою. Чи то побоявся згаяти час на пошуки стріли, чи надумав узяти злодія живцем. Мокрий і голий, він поліз схилом угору, не марнуючи сили на непотрібні гукання. Злодій явно не збирався розлучатися з украденим. Незграбно підкидаючи постоли, він замигтів сірою тінню серед рудих стовбурів і зелені.

Коли кремезний Твердозуб вибрався на берег, обох уже й слід прохолов. Стрибаючи то на одній нозі, то на другій, він натягнув штани, схопив лук, сагайдак і видерся на гребінь, де і стояв, крутячи мокрою головою і лаючись. У ліс не побіг, боявся залишити речі без нагляду. А раптом тут інші злодії ховаються? Дружинник без зброї і спорядження – не дружинник. Надають батогів і проженуть, як хлопчака, що нашкодив. Не можна було лізти в річку удвох, ніяк не можна.

– Захаре! – покликав Твердозуб. – Ти де? Зловив гниду?

Товариш не відгукнувся, лише сороки затріщали глузливо, милуючись зганьбленим воїном. Твердозуб ледь не пустив у них стрілу, стримався. Яка з цього користь? Зосталося лише сподіватися на спритність Захара. Якщо наздожене злодія, біди не станеться. А якщо упустить…

Про це навіть думати не хотілося.

Спустившись униз, Твердозуб став збирати речі. Потім без чобіт, зате в підперезаній кольчузі, забрався назад і почав міряти гребінь кроками, не в змозі вгамувати тривогу і гнів, що розпирали груди.

– Ну злодюго, – примовляв він, хитаючи головою, – ну сволоцюго. Лише попадись мені, всю душу з тебе витрясу.

Тим часом туманна поволока розійшлася остаточно, і зеленувата річка заблищала на сонці, як дорогий шовк, кинутий між жовтих берегів. Шумно пролетіли качки, сіли на воду, загалакали, сперечаючись, кому дістануться кращі шматки. З кущів на другому березі виглянула косуля і, витягнувши шию, стала недовірливо нюхати повітря. Упавши на одне коліно, Твердозуб узяв лук, але косуля, уловивши рух, зникла, залишивши позаду шарудіння листя.

Удача була явно не на боці дружинника. Він стиснув у кулаці натільний хрестик, збираючись попросити в Господа прощення за колишні гріхи, але тут до вух його долинув голос Захара. Голий, як черв’як, той іздалеку заклично махав руками:

– Швидше, Твердозубе! Зловив я його. Не втік, проклятий.

Навантажений своїм і чужим спорядженням, Твердозуб важко побіг до товариша. Дуже скоро, пихкаючи і відсапуючись, він стояв над викрадачем, руки якого були стягнуті за спиною вкраденим поясом. На лобі мужика синіла ґуля, що кривавила, одне око було підбите й дивилося крізь вузеньку щілинку між набряклих повік. Страху на обличчі мужика не було. Тільки досада.

– Він у балочці хотів зачаїтися, – збуджено розповідав Захар. – А я горою, горою. Уже пробіг, та дивлюсь: ялинка гойдається. Тут я його й упіймав. Він так перелякався, що не чинив опору.

– Ага, перелякався, як же. – Мужик, що лежав, сплюнув червоним. – Буду я своїх бити.

– Хто свій, хто свій? – дзвінко, як півень, заволав Захар. – Ти тать підлий, а я – закон княжий.

– Я відразу збагнув, що ви дружинники.

– От би і йшов собі, від гріха подалі. Ратників не чіпай, зрозумів?

– А якщо я теж хочу? – запитав мужик. Ґуля на його лобі розрослася до розмірів великого яблука.

– Що? – взявся в боки голий Захар. – Що ти хочеш, баньки твої безсоромні?

– Ратником… У дружину княжу.

Твердозуб, прислухаючись до їхньої розмови, діловито взувався, притупував підкованими каблуками, виблискував сталевими набійками на гострих носах чобіт.

– Ні, ти чув? – звернувся до нього Захар. – У дружину він хоче.

Його аж затрясло від обурення. Що голого дружинника аж ніяк не прикрашає.

– Штани одягни, – порадив Твердозуб. – А я зараз у чоботях своїх потанцюю на злодюзі, поки ребра в нього не тріснуть. Усі пальці йому переламаю, щоб іншим разом на чуже не зазіхав.

– Стривай, – зупинив його Захар, одягаючись. – Ще встигнемо побити. Спершу до сотника треба. Нехай його допитає.

– Та що його допитувати? – уперся Твердозуб. – І так усе зрозуміло.

– А ось не зрозуміло. Адже він до капшука мого не торкнувся, а меч і шолом схопив. І кольчугу. З ким воювати зібрався?

– З ординцями, – подав голос мужик. – Гордій я, руська людина. Вони дружину мою, дочок… Задери на мені сорочку, там від стріл тартарських відмітини.

Дружинники переглянулися, не знаючи, як бути. Обидва відчули, що Гордій каже правду.

– Гаразд, повели до Єрмолая, – вирішив Твердозуб, злість якого зникла, як ранковий туман. – Нехай старший розбирається. Наше діло маленьке. Зловили волоцюгу.

– Ловив я, – заявив Захар і схилився над бранцем, допомагаючи йому підвестися. – Тут недалечко. Дійдеш?

– Нести не доведеться, не бійся, – буркнув Гордій.

– Тоді йди.

Захар легенько підштовхнув його в спину.

– Розв’язав би. – Гордій хитнув зв’язаними руками.

– Може, тебе і відпустити? – посміхнувся Твердозуб.

– А що, відпустіть. Я до вас більше не поткнуся. В іншому місці щастя пошукаю.

– От же злодійська душа! – захоплено мовив Захар. – Хоч би посоромився.

Гордій насупився:

– Мені соромитися нічого. Я битися з тартарвою бажаю. А чим? Хроном сушеним?

– Ти хоч знаєш, чортяко, скільки така кольчуга коштує? А меч? А кінь в бойовій збруї?

– Здогадуюся. – Гордій знову сплюнув і відвернувся. – Що ж, розв’яжете мене чи ні?

– Ні, – відповів Твердозуб. – Так іди. Не розвалишся.

– Адже побіжиш, – сказав Захар. – Побіжиш?

– Не знаю, – зізнався Гордій. – Ну, йдемо чи що?

І вони пішли. Здалеку їх можна було б вважати за трьох товаришів, що простують зеленим лугом. Тільки один надто вже понурий був і йшов неохоче. Був це, як легко здогадатися, Гордій, мастак ловити минів і робити ще багато інших корисних і хороших речей. Ось тільки красти не вмів він зовсім. Із цієї причини і не втік від Захара зі спорядженням. Сам Гордій біг і ховався, а совість йому говорила: стій, здайся, віддай украдене. Чим це скінчилося, читач уже знає. А тепер час сповістити йому, що за Гордієм і його стражниками стежили дві пари очей, що сховалися серед білих стовбурів березового гаю.

Це були вчений чоловік Никодим і Степанида, на прізвисько Тетеря. Обоє відмовляли товариша від небезпечної затії, але той уперся: мушу знайти зброю, і все тут. Хоч кілок на голові теши. Никодим до розуму Гордія волав, Степанида його лякати намагалася, але все марно. Трапляється, що думка засяде в мозку міцніше за скалку – не дає спокою, мучить, тривожить. Так і з Гордієм сталося. Він узяв собі в голову, що його приймуть у дружину, якщо він з’явиться в обладунках і зі зброєю.

«А кінь? – питав Никодим єхидно. – На своїх ногах бігати будеш? Тільки за кіньми не вженешся, коней тобі не наздогнати. Адже в них чотири ноги і бігають вони швидше».

«Мабуть, дадуть коня, – бурчав Гордій, насуплюючись, тому що розумів слушність товариша. – Або знайду десь».

«Украдеш теж? – втрутилася в розмову Степанида-Тетеря. – Але ж сам знаєш, що з конокрадами буває. У мішок і у вир. Свого коня людина завжди пізнає. Не сховаєшся».

«Я воювати поїду. Там іншого коня собі добуду, а цього відпущу – та й по всьому».

Розмови ці тривали давно, подорожні до них звикли і всерйоз не сприймали, поки не натрапили на стан дружинників, що зупинилися заночувати на пагорбі над річкою. І видно звідти далеко, і комарів вітер відносить, і вода питна поруч. Наламали хмизу, набили гусей-качок, розвели багаття – ось і стійбище готове. Гордій, покрутившись навколо, за дружинниками поспостерігав і вирішив: уранці хтось неодмінно до річки піде. У кольчузі, чоботях і з мечем не поплавати, тому все це добро на березі залишиться. Якщо взяти і сховатися, то потім, коли загін далі піде, можна в крадене обрядитися і до Холма відправитися, проситися в князеву дружину. Так, мовляв, і так, коня втратив, але решта при мені, і сам я не з полохливих.

Але задуми людські добрі лише доти, доки не починаєш утілювати їх. Саме тоді і виявляються вади, які раніше були непомітні, бо простий смертний не в змозі передбачити наслідки своїх учинків.

Приблизно так висловився Никодим, спостерігаючи, як ведуть до табору дядька Гордія. І закінчив:

– Ох ти, дурна голово! Застерігали ж: не лізь. Ні, не послухав. І як тепер бути?

– Іти треба, – відповіла, зітхаючи, Степанида.

Її голова, обмотана білою хусткою, скорботно хитнулася. Вона сиділа в тіні великої берези, оголивши ноги. Лице та ступні були засмаглі, як у бусурманки, а гомілки й стегна зберігали незайману молочну білість. По одній нозі повзло сонечко, яке Степанида направляла зірваною травинкою.

– Куди йти? – запитав Никодим, хоча відразу зрозумів, про що мовить супутниця.

– У стан, – відповіла Степанида, стежачи за сонечком із таким виглядом, ніби від його пересування залежало щось надзвичайно важливе.

– До дружинників?

– До них.

– А ти намет бачила? Такий для простого воєводи не напнуть.

– І що? – запитала Степанида, зводячи очі на Никодима.

Він сів поруч, підвівся, знову сів, підібгавши під себе ноги.

– А те, що бояри на розправу швидкі. І Гордія стратять, і нас не помилують.

– Ми ж у чому винні?

– Бояринові начхати, винні ми чи ні. Спільники, скаже. І на березу. Хочеться тобі на березі висіти, Тетере?

– Я тобі не Тетеря, а Степанида.

– Відколи це? – сторопів Никодим.

– Як у кущах, так «Степанидонько, Степанидонько», – незлобливо передражнила Степанида. – А як хіть задовольнив, так одразу Тетеря. Набридло. Я не птах, я жінка. І, здається, сміливіша за мужика буду.

Вона встала, поправляючи поділ.

– Не можна туди, – сказав Никодим, теж підводячись. – Дружинники люті, мабуть.

– Не можна, але треба, – відповіла Степанида, приладжуючи вузлик до палиці. – Хто за Гордія слівце замовить? Адже він не заради наживи вкрав. Помститися тартарам хоче. Якщо дружинники правду дізнаються, то, може, помилують.

Никодим підхопив свою та Гордієву торби, поплентався за Степанидою.

– А якщо не захочуть слухати? – запитав він.

– Це залежно від того, як говорити і що, – мовила Степанида, не обернувшись.

– А ти знаєш?

– Серце підкаже.

Прийнявши безповоротне рішення, вона все пришвидшувала і пришвидшувала ходу, поки не припустилася підтюпцем. Вилаявшись, Никодим побіг теж. Ноша заважала, ноги плуталися в густій траві, чіплялися за невидимі купини, проте на душі було легко. А хіба не це головне?

* * *

Князя Данила відірвали від трапези гучні, збуджені голоси, що злили´ся в безладний хор, який ставав дедалі голоснішим, поки не зробився просто нестерпним.

– Чого галасують, Лешку? – запитав Данило, відкинувши абияк обгризену качину ногу.

– Про те мені невідомо, князю, – відповів двірський, кланяючись.

Він умів блискавично накривати стіл, збивати подушки, прати одяг, але в іншому був дурний і непотрібний. Облизавши пальці, винизані перснями, Данило встав і вийшов із шатра на сонце. Краєвиди, що розгорталися з вершини пагорба, були настільки звичними, що князь їх просто не помічав. Його погляд упав на натовп дружинників, у якому миготіли по черзі біла хустка, вигоріла попівська ряса й сіра сорочка з темними плямами на плечах і грудях.

– Кров? – запитав він сотника Єрмолая, який безшумно, як тінь, пішов за ним від вхідних дверей.

– Зараз пошлю дізнатися, князю.

– Не треба. Скажи, нехай ведуть цих трьох сюди.

Діонісій, приклавши долоні до рота, віддав наказ. Дружинники, знизивши голоси до невиразного гомону, повели полонених до намету. Першою пропустили жінку в білій хустці й синьому сарафані з надірваним рукавом. За нею пішов чоловік у рясі, очі якого здалися Данилові дуже розумними й переляканими. Останнім виштовхнули на відкритий простір того, кому дісталося більше за інших. Лоб у нього був розсічений, набряк і посинів, на губах запеклася кров. Бранець зиркнув на князя спідлоба й потупився. Руки в нього були зв’язані за спиною, одна онуча розмоталася і волочилася по траві, наражаючись потрапити під личак. Поруч із бранцями впали їхні торби. Скарбу в них було небагато.

– Хто такі? – запитав Данило, вдивляючись в незнайомі обличчя.

Дізнавшись, що бачить перед собою біженців, вислухав їхні короткі історії та звернувся до дружинників, що півколом вишикувалися за їхніми спинами:

– Що вони скоїли? У чому їхня провина?

Уперед вийшли Захар і Твердозуб, стали розповідати, розмахуючи руками і перебиваючи один одного:

– Отож, ми купаємося, і тут я глянь…

– Збирає, гнида, добро наше, як своє…

– Стій, кричу, гірше буде…

– Я поки до берега добрався, його вже й слід прохолов…

– Бігав-бігав: нікого. Ну, думаю, упустив злодія. Тут лапа ялинова хитнулася. Ага, попався!

І Захар, не шкодуючи барв, став розписувати, як бився з Гордієм, але усвідомив раптом, що просто бив неозброєну, покірну людину, і, збентежившись, замовк.