Читать книгу Данило Галицький - Тарас Орлик - Страница 5
III
Прощання князя Данила
ОглавлениеЛіто добігало краю. Небо зробилося синім і високим, повітря очистилося до такої прозорості, що, здавалося, можна було роздивитися кожен листочок, кожну гілочку далеко на деревах. Удень сонечко справно нагрівало землю, а ночі стали досить прохолодні, навіть пара йшла з рота. І зірок на небі стало начебто більше. І місяць був такий близький, що хотілося простягнути руку і торкнутися його, – срібний, чіткий, гострий.
– Гарно, – промовив князь Данило, задерши голову біля відчиненого вікна, від чого його довге, злегка хвилясте волосся розсипалося по спині.
Був він голий, тому що тільки-но встав з ложа, на якому розкинулася теж гола, задихана дружина Анна. Йому було далеко за сорок, але ніхто не назвав би його старим – хіба що бороду прибило інеєм і тіло втратило колишню пружність. Анна була молодша на десять років, але рідко згадувала про різницю у віці.
– Зачини вікно, Даниле, – попросила вона, натягуючи на себе ковдру. – Дме.
Він немовби не почув її, продовжуючи милуватися зірками: трикутний торс, вузькі стегна, стрункі, хоча закороткі ноги. «Чому ж не милий він мені, як раніше?» – запитала себе Анна і не знайшла відповіді. Можливо, причиною того була неприязнь, яка з’явилася між Данилом і її батьком Мстиславом Удалим, князем Новгородським. Спочатку тесть любив зятя і навіть казав, що той дорожчий йому за рідного сина. Але бояри постійно нашіптували Мстиславу, ніби Данило замишляє проти нього недобре і надто часто буває при дворі короля Бели, який спить і бачить, як загарбати володіння Мстислава. Анна знала, що все це наклепи, проте переконати батька їй не вдалося. А коли він почав холонути до Данила, то і в її душі щось змінилося.
Він вічно перебував у роз’їздах, вона була то при надії, то народжувала. Молодшого, Іраклія, вже кілька років як поховали – не вберегли від чорної чуми, завезеної лівонськими послами, зате інші четверо синів – Лев, Роман, Мстислав і Шварно – були живі-здорові, як і сестри – Переяслава, Устинія і Софія. Усі діти, великі й малі, батька обожнювали, а з дідом Мстиславом знатися не надто вже й хотіли. Анна, звичайно, почувалася зневаженою. А там і інші образи призбиралися, одна до одної. Адже вони як снігова грудка: чим далі, тим важче. Потім втомлюєшся котити і кидаєш. Рано чи пізно.
– Даниле, я попросила вікно зачинити, – повторила Анна напруженим голосом. – Мене застудиш і сам захворієш. А завтра в далеку дорогу.
Він обернувся й пішов до ложа, звично не прикриваючи голизни. Волосся, зазвичай розчесане на прямий проділ, розтріпалося й падало на обличчя безладними пасмами.
– Ось візьму і не поїду, – буркнув він, лягаючи на спину поруч з Анною.
– Теж вигадав! – злякалася вона. – Батий-хан не пробачить.
– Не потребую його прощення, – відрізав Данило.
– А інші? – тихо запитала Анна. – Про них подумав? Адже спалять усе, розвалять, супостати прокляті. Хоч який мій батько сильний, але навіть йому довелося скоритися. Тартар цих тьма теменна, а нас? Жменька піску у воді.
Данило насупився. Він і сам розумів, що поодинці йому з Батиєм не впоратися. Поманив пальцем – потрібно на череві повзти, хвостом крутячи. Ось Александр Невський недавно ярлик на князювання отримав, тепер Батий його новими милостями обсипає, землями наділяє, ясак знижує. А Данило? Рік за роком відмовляється їхати в Орду, хоча йому давно подорожню виписано. І чого він цим домігся? Навіть вірна дружина за впертість картає, та й сини з тривогою дивляться: чи не надто круто бере батько? Чи не даремно опинається там, де інші давно поступилися? Чи не забракне сил, щоб протистояти Золотій Орді?
– Синів із собою не візьму, – пробурчав Данило, начебто визнаючи, що погарячкував, коли заявив, що не поїде до Батия на Ітиль-річку. – Удома залишаться. Нíчого їм серед ординців обтиратися. Нічого доброго там не навчаться.
Анна поцмокала язиком:
– Ой, Даниле, Даниле! Посол ханський зрозуміло сказав: із сім’єю. А ти спершу мене брати відмовився, тепер дітей.
– Не розумієш ти, Анно.
– Чого ж це я, цікаво знати, не розумію?
– А того, – мовив Данило, – що Батию діти мої потрібні, щоб гнути мене, в баранячий ріг скручувати, робити мене податливішим за глину.
– Це як же? – насторожилася Анна.
– От візьму я, припустімо, Лева із собою. І думатиму не про справу, а про те, як голову його молоду, гарячу зберегти. Ні, Анно, не проси. Не дозволю я тартарину попихати мною, як йому заманеться. Мене ж бо не підкупить, не залякає. А сини… за них душа болітиме – ось і стану слабким. Негоже це князеві. Негоже.
Уперше з того дня, як Данило відповів гінцям Батия, що приїде у ставку на Ітиль-річці, Анна відчула не цікавість, не передчуття довгої розлуки, а укол тривоги. Досі вона не думала, що чоловік може не повернутися зовсім. Розгніває хана, а голову винувато не схилить – ось і кінець йому настане. І що тоді робити? На синів надія невелика: вони хоч і дорослі, але не дуже самостійні, звикли на батька озиратися. Їм земель галицьких не втримати, не втримати. Таке тільки Данилові до снаги.
Багато років боровся він за Галич і переміг, отримавши в нагороду значний шмат землі від Перемишля до Болохова, від Райгорода до Коломиї. Здавалося б, володій і радій, та хіба дадуть вороги та заздрісники? З півдня угри підтискають, на заході ляхи мечі гострять, на півночі тевтонці з лівонцями бронею брязкають, на сході Орда темною хмарою суне…
Немов читаючи думки Анни, Данило тихо сказав:
– Знаєш, мила моя, але ж наше князівство тепер Русь і є. Нічого більше не залишилося. Усе прибрали до рук вороги, де силою, де хитрістю. Київ, Чернігів, Рязань, Московія… Не руські князі там правлять, а слуги ханські. Огидно думати про це, Анно. Не знаю, як обернеться в Орді, але одне достеменно скажу. – Данило помовчав, ретельно добираючи слова, а тоді закінчив: – Не буду я данину збирати для Батия. Гордість не дозволить. Не звиклий я спину гнути.
– Але ж тоді…
Анна осіклася і затиснула рота долонею, злякавшись власних думок.
– Бог дасть, не пропаду, – сказав Данило, дивлячись у темну стелю над собою. – Під Ярославлем переміг і в Тартарії не схиблю.
Анна ласкаво провела рукою по його грудях, куйовдячи волосся, звите тугими кільцями.
– Молитися за тебе буду вдень і вночі.
Вона знала, що такі обіцянки легко забуваються згодом, але зараз їй хотілося сказати чоловікові щось особливо тепле, особливо ласкаве.
– Молися, – погодився Данило, натягуючи на себе важку ведмежу шкуру, що зберігала запах звіра. – Усе ж таки легше буде. Бог допоможе, не може не допомогти. Ми ж не антихристи якісь. Віра наша праведна, віра славна. Пам’ятаєш митрополита Кирила? Він так і говорив: православні.
– А потім узяв і кинув тебе, – нагадала Анна з несподіваною злістю. – Усі вони такі. Не пам’ятають добра, невдячні.
Данило повернув до неї обличчя, що смутно біліло в темряві:
– Ти про кого?
– Про людей, про кого, – буркнула Анна.
– Вони різні, люди. І чинять по-різному.
Голос Данила пролунав нерозбірливо, як у п’яного. Дуже скоро він заснув, закинувши руку під голову. Послухавши його рівне дихання, Анна тихенько підвелася й теж підійшла до вікна, де недавно стояв її чоловік. Шкіра примарно сріблилася в місячному сяйві. Власна нагота хвилювала і трішки бентежила, хоч ніхто не міг побачити княжну ні знизу, ні з крутого даху навпроти. Анна озирнулася на чоловіка, що сопів. Коли був молодший, то був бадьорий і невтомний, а тепер трохи забавиться – і спить. Нудно. Самотньо. І так тривожно, що серце спійманою пташкою в грудях б’ється.
Швидко переступаючи по фарбованих мостинах, Анна повернулася в ліжко, закуталася в хутра й заплющила очі. Щоб швидше сон здолав, уявляла собі безмежний зелений луг, розсипи квітів, метеликів, що пурхають над ними.
Але несподівано на цьому лузі виникла чоловіча фігура, і належала вона не її чоловікові, а іншому – молодому, широкоплечому, з вузькими стегнами, з гладкими обличчям і тілом.
Злякавшись, що уява, дай їй волю, розгориться ще сильніше, Анна почала читати молитву.
* * *
Ранок розлуки видався похмурий, відповідав настрою тих, що від’їжджали, і тих, що проводжали. Вітер гнав сірим небом сірі хмари, і весь світ теж здавався сірим, немов утратив звичні фарби. Загнуздані, засідлані коні били копитами і штовхалися біля конов’язі, з’ясовуючи, хто з них сильніший. Дружинники, загальним числом сто, поводилися стримано, спілкувалися чинно, хмільного не пили, думали дедалі більше про те, чи повернуться назад із далекої чужини. Там, у широкополих ітильських степах, їх буде лише жменька проти цілої Орди, що славилася своєю войовничістю та жорстокістю.
Якщо невеселі були дружинники, звиклі до небезпек ратного життя, то про майстрових, конюхів, куховарок і слуг, набраних у похід, і говорити нічого – зажурилися вони, дехто навіть плакав і ридав, наче їх заживо в могилу клали. Один просить не згадувати лихим словом, другий сорочку на грудях рве, дівчину втрьох від судженого відірвати не можуть.
Подивитися на від’їзд князя Данила зібралося стільки народу, що за різьбленими воротами гул стояв, як у величезному, в людський зріст, вулику, населеному бджолами. Здавалося, весь Холм – улюблена обитель князя – почав ворушитися від великої кількості ніг, що топтали його схили, прикрашені величними стінами й баштами. Будівничі, орачі, рибалки, пастухи і священики, зброярі та землекопи, русичі і лівонці, ляхи і угри, діти і дорослі, чоловіки і жінки – усі вони зійшлися до палацу, збудованого із зеленого карпатського каменю. Серед них було багато втікачів, що рятувалися в Галичині від тартарської навали. І всі вони, обжившись, правили одне й те саме: у цих краях їм дихається вільніше, ніж у Суздалі, Володимирі, болотистій Московії та розбійному Новгороді. Дякували тутешньому народові за притулок, згадували добрим словом великого князя Данила, що не побоявся дати пристановище тим, хто втік від ярма тартарського.
У такі дні загального стовпотворіння Анна Мстиславівна особливо гостро відчувала невиразну тугу й самотність, що не могли скрасити ні діти, ні співучі дівки-витівниці, ні чоловік, тим паче останні години перед розлукою він вирішив провести не з сім’єю, а зі своїми воєводами й боярами. Чекаючи, коли її покличуть прощатися, сиділа Анна на балконі, ховаючи холодні пальці в широких рукавах малинового літника. Холодний вітер тріпав пасма чорного волосся, що вибилося з-під білої головної тканинки. Сиві волосинки були ретельно зафарбовані сажею, а перші зморшки біля очей і губ розгладжувалися за допомогою особливого жиру, непомітного на шкірі. За спиною Анни стояла її улюблениця Завида, яка краще за інших угадувала настрій господині й завжди знала, чим їй догодити. Але сьогодні навіть Завида дратувала княгиню. Так би і вколола її голкою або припекла свічкою, щоб зігнати на ній роздратування.
– Може, бажаєте випити кваску або настоянки, що бадьорять? – поцікавилася служниця, намагаючись вивести Анну з похмурого споглядання.
– А може, бажаєш покуштувати різок свіжих? – запитала у відповідь Анна, не повертаючи голови.
– Та за що, Господи? – удавано злякалася Завида, що чудово знала доброту своєї господині.
– За те, що думати заважаєш розмовами своїми дурними. Сумую я, не бачиш хіба? Не до пиття мені, не до їжі.
– Не можна так, княгине. Обличчям змарніли навіть. Не сумуйте, не хмуртеся, гріх це.
– Гріх? – здивована Анна обернулася до служниці. – Який же це гріх?
– Красу свою неземну ви не бережете, – суворо сказала Завида. – Вона вам не для того дана, щоб супитися або голодом себе морити. Принести чого-небудь смачненького?
Хмари на серці Анни почали розвіюватися від таких слів. Вона знала, що гарна: високі половецькі вилиці, тонкий ніс під зведеними бровами, яскравішими за блискуче вугілля. Однак лестощі так пестять слух, що ніколи не бувають зайвими.
– Моя краса згасла давно, – мовила Анна. – Де вона, молодість? Агов! Не відгукується. Нема її. Закінчилася.
– Як на мене, то ви з роками ще милішою і вродливішою стаєте, – сказала Завида. – Ось тільки їсти треба. Особливо після ночей безсонних.
Вона лукаво й допитливо подивилася на господиню, даючи зрозуміти: усе бачу, нічого від мого ока не сховається.
Анна заклала руки за голову, солодко потягуючись. Це теж було послання без слів: так, кохає мене чоловік, зовсім заїздив, усю ніч спати не давав.
– Хіба що яблучко печене з’їсти? – сказала Анна, стримуючи позіхання. – І пряника медового? Звели, нехай принесуть. А сама не йди, разом униз дивімося, а то одній нудно.
Незабаром два спритні хлопці внесли на балкон невеликий столик на журавлиних ніжках і відразу його накрили: солодощі, печиво, напої. Анна вибрала тепле молоко.
– Ось і правильно, – схвалила Завида, беручи глечик. – Від молока шкіра біла, а губи червоні.
– Раніше покусаєш їх трохи – і вже червоніють, – поскаржилася Анна, розглядаючи оригінальний візерунок на прянику. – А тепер кров від губ відступила, доводиться їх вишневою настоянкою підфарбовувати.
– Найяскравіший буряковий сік, пані. У нас у селі всі жінки ним користувалися, і молоді, і старі.
– Ось і роздобудь мені такого, Завидонько. Я маю гарна бути.
Промовивши ці слова, Анна відклала надкушений пряник і підвелася, щоб краще бачити. На майдан перед дорадчою палатою під’їхали три вершники, один із них спритно зіскочив на землю і швидко увійшов у відчинені двері, грубо відштовхнувши стражника, що звернувся до нього. На ньому були жовті романські чоботи зі шпорами, сині шаровари і червоний каптан, розстебнутий так, щоб усім було видно його рідкісну шовкову сорочку, білішу за найбіліший сніг. Його супутники, одягнені простіше, але з підкрученими вусами і в однакових оксамитових шапках, прив’язали коней до загальної конов’язі, проте самі до дружинників не підійшли, а залишилися стояти осторонь, гризучи горішки і хвацько спльовуючи шкаралупу. Це були вірні слуги молодого боярина Андрія Гавриловича, відомого своїм гарячим норовом і непокорою. Прекрасно знаючи, як не любить князь Данило запізнень, він, незважаючи на це, постійно приїжджав останнім. Навмисно? Анна була переконана, що так. Вона дивилася на боярина Андрія, і її обличчя зарум’янилося безо всякого буряка й вишні.
– Знову спізнився, окаянний, – сказала вона, сідаючи на лаву.
– Мабуть, у нової любки затримався, – мовила Завида, скоса поглядаючи на господиню.
– А що, нова в нього? – запитала Анна так байдуже, немов її це геть не цікавило.
Губи служниці торкнула ледь помітна усмішка.
– А в нього щодня нові, – відповіла вона.
Анна кинула пряник на стіл так, що перекинула горщик із малиновим варенням.
– Черствий, – сердито сказала вона. – Ось велю куховарів висікти, знатимуть.
Рвучко підвівшись, вона покинула балкон. Завида залишилася стояти там, де стояла. Дивилася вона не вслід господині, а на скатертину, якою розпливалася багряна пляма. Була вона схожа на щойно пролиту кров.
– Господи, збережи і помилуй, – пробурмотіла Завида, хрестячись.
* * *
Князь Данило глянув на боярина Андрія, що зазирнув до зали, невдоволено поморщився і махнув рукою: заходь, мовляв, сідай. Сам він сів на невисокий масивний трон, із трьох боків якого були однакові дубові крісла. На них сиділи бояри, викликані на раду. За спинкою трону стояли Лев і Мстислав Даниловичі, яких князь залишав замість себе. Стороння людина ніколи б не зрозуміла, що бачить перед собою рідних братів. Мстислав – увесь у діда – був чорнявий, кошлатий і кремезний. У Льва волосся було світле, кучеряве, очі – теж світлі, кольору соснової кори. Спілкувалися між собою вони мало і неохоче. Саме тому Данило вирішив поставити на князювання обох. Так синам доведеться вчитися жити один з одним, інакше з боярами не впоратися. Ті, відчувши слабину, умить почнуть норов показувати, як коні, які втратили тверду руку.
– Чи хоче хтось узяти слово? – запитав Данило, обводячи поглядом присутніх. – Я свою волю до вас доніс, бояри. Перечити будете? Або так пристанете?
Коли він повертався з боку в бік, золота пряжка на правому плечі мерехтіла в косих стовпах денного світла, що простягалися від вікон до підлоги. Плащ був темно-синій, як вечірнє небо перед тим, як забарвиться нічною чорнотою. Під плащем біліла розстебнута сорочка, розшита перлами. Чоботи Данило взув з високими підборами, щоб підошви не вислизали зі стремен під час тривалого переходу. На перев’язь начепив широкий короткий меч прадіда.
– Отже, нічого вам сказати, – виснував він, не припиняючи ширяти поглядом по обличчях бояр.
– Є! Є, княже!
Палицею вдарив Мирослав, довга сива борода якого діставала клином до пояса.
– Говори, воєводо, – кивнув Данило.
– Я твій норов добре знаю, князю, – промовив старий, підводячись і налягаючи на свій кручений посох. – Змалку ти ріс під моєю опікою.
Це була щира правда. Сорок років тому Мирослав узяв на себе клопоти про осиротілих Данила і брата його Василька. Не тільки вберіг їх від угрів і бояр, що розперезалися, а й навчив усього, що повинні знати й уміти князівські сини. Данило й Василько були вдячні Мирославові все життя, хоча погляди їхні розходилися з будь-якого приводу все далі й далі, як шляхи вовка-батька і змужнілих вовченят.
– Здогадуюся я, що ти задумав, – продовжував Мирослав розмірено. – Не подобається мені це, ох, не подобається.
– Що маєш проти синів моїх? – насупився Данило.
– Та нехай правлять, – відмахнувся Мирослав і, перечекавши, поки інші луною повторять його слова, сказав зовсім іншим тоном: – Я не про те кажу.
Данило відкинув голову назад, стискаючи пальцями підлокітники трону.
– Рада зібралася, щоб вирішити, хто моє місце посяде.
– Вирішили вже, – відповів на це Мирослав. – Тепер про інше говорити хочу. Маю право.
– Має право, має право, – закивали, загули бояри на кріслах.
– Ну, кажи, – погодився Данило, схрещуючи руки на грудях.
– Кажуть, ти противитися Батию надумав. Це правда?
– Хто каже?
– Це справи не стосується, – заперечив Мирослав. – Я запитав, а відповіді не отримав. Негоже слова боярина повз вуха пропускати.
– Негоже, негоже, – підтвердили інші.
Данило змусив себе розслабитися і розтиснув пальці. Зривати гнів на старого не мало сенсу. Хтось із слуг, а може, і з близьких, завжди попереджав бояр про наміри князя. Щоб зберегти таємницю, потрібно було зберігати її в собі, а чи уникнеш ти помилок, якщо порадитися ні з ким?
– Якби я поперек Батия пішов, то навіщо б до нього їхав? – вимовив Данило, ухиляючись від прямої відповіді.
– Не можна йому перечити. – Мирослав спересердя пристукнув ціпком. – За ним сила.
– За мною теж не трава польова.
– Вгамуйся, княже! – схопився з місця Ратобор.
– По-доброму просимо, – підтримав його Молибог.
– Ану, сядьте! – гримнув на бояр Мирослав. – Слова я дотримую, нічого мене перебивати. – Його вицвілі старечі очі спинилися на князеві. – Проти тартар нам не встояти, Даниле Романовичу. Усі багатства світу в них. Тому і військо непереможне. Прийдуть – спалять усе. Кажуть, порошок у них горючий є, який нічим не загасити. Їхні машини бочки з палаючою смолою метають і каміння завбільшки з будинок. Усі знають, що зробили вони з непокірними. Де тепер церкви київські, чернігівські і багато інших? На прах обернули, пограбували. Як же Бог почує людей тамтешніх? Нам теж такої долі бажаєш?
– Не може бути справжньої сили в тих, хто тільки чужим користується, – сказав князь Данило. – Стягують до себе все, що вкрали й награбували, як жуки-гнойовики. Мармур, граніт, залізо, золото, соболів, зерно, худобу, тканини… Свого немає в тартар нічого.
– Є, князю, – заперечив з місця Андрій. – Кіннота.
Кулаки Данила мимоволі стиснулися. Недолюблював він цього зухвалого красеня, який то волосся завивав, то бороду хною фарбував.
– То, може, візьмемо і віддамо все Батию самі? – вкрадливо запитав він, свердлячи Андрія поглядом. – Дітей зв’яжемо, дружинам ярма на шиї надягнемо, добро на вози звалимо – і туди, туди! – Данило махнув рукою на схід. – У Батия сила, у Батия кіннота, підкорімося йому без бою і станьмо йому п’яти лизати! Ох ви, слухати вас гидко! Бояри ви чи горобці полохливі?
– Ми бояри! – підвищив голос Мирослав, який уже не спирався на палицю, а розмахував нею, як списом. – А тому слухати нас ти зобов’язаний.
– Я слухаю, – кивнув Данило. – І вже почув усе, що треба. Тепер, може, у народу запитаємо, на чиєму боці правда? Нехай люди розсудять. Що, бояри? Повторіть свої промови на майдані, при всьому чесному народові?
У залі зробилося тихо. Навіть Мирослав угамувався, ударив у підлогу палицею і сів. Збирати віче з цього приводу нікому не хотілося. Народ ніколи б не підтримав бояр у прагненні здатися Батию без бою. У всіх були сім’ї, будинки, земельні наділи або ремесла. Тартари могли взяти десятину, а могли відібрати все – як їм заманеться. Накинути аркан на шию дружині й поволокти. Дочок зґвалтувати. Синів у військо своє поганське записати. Хату спалити, худобу перерізати, коней забрати.
Хай би який темний був народ, а розумів, що важкий тягар ярма на їхні плечі ляже. Бояри і князі якось примудряться, викрутяться, легким переляком відбудуться. Якщо і втратять, припустімо, одну скриню зі златом і самоцвітами, то решту дев’ять збережуть. І хороми в них залишаться, і володіння, і різні привілеї. А біднякові кожна копійка дорога, кожна грядка, кожна качечка. Він уже в землянці живе, нижче нікуди. І за жалюгідні крихти свої готовий будь-кому в горло вчепитися. Так, до речі, часто траплялося під час набігів. Мужики з кілками й сокирами на збройні загони кидалися й гинули на місці, тому що це було легше, ніж жити далі без корови або спаленої хати.
Князь Данило все це чудово розумів, тому зважав на думку галичан. Він знав, нутром відчував, де уриваються межі людського терпіння. Далі – загальна лють, бунти й погроми. Зараз у Данила одна надія лишилася, тільки в його володіннях дух свободи зберігся. Якщо відступиться він, то народ зради не пробачить. Галичина – це вам не Московія, не Рязань-березань. Тут у разі чого і бояр на шматки порвуть, і князя, що під їхню дудку танцював. Не хотів Данило собі долі такої. Та навіть думка про те, щоб підкоритися якимось там дикунам, була противна його гордій, владній, незалежній натурі.
– Що мовчите, бояри? – запитав він, підводячись із трону. – І правильно робите, що мовчите. Краще почуєте, що вам ваш князь скаже. – Данило спустився з постаменту і зупинився перед Мирославом, що ховав очі під клоччастими сивими бровами. – Батий мене не в гості запрошує, а до себе кличе як холопа свого. Було б у мене більше війська та союзники вірні, хіба я пристав би? Ось тільки не маю я іншого виходу, тому і їду. – Князь підвищив голос, дивлячись з висоти свого зросту на схилені боярські голови. – Але їду не за подарунками монгольськими і не для того, щоб до ханської руки устами припасти. Спробую переконати його, щоб до нас не сунувся. Хіба йому земель без Галичини мало?
Мирослав, скриплячи суглобами, став перед Данилом, похитав бородою, мовив зітхнувши:
– У тому ж бо й річ, князю, що без Галичини Батию далі ходу немає. Він на Угорію націлився, на лівонців, на ляхів. Повз нас не пройти. Не порозуміємося з тартарами – бути війні. Цього ти хочеш? Даниле Романів сину? Чи мир тобі до душі?
– Мир – це коли ніж до горла не прикладають, – сказав князь. – Подивлюсь, як Батий мене прийме, що скаже. Тоді й остаточне рішення ухвалю. А зараз говорити нема про що. Поки ми галасуємо тут, як галки, час марнуємо. Їхати мені пора. Уже полудень скоро, а я все ще тут.
Із крісла підхопився Доброслав, показав на Данила кривим пальцем із коричневим нігтем:
– Хочеш уникнути відповіді, князю! Поклянись, що під хана підеш!
Це було вже занадто. Дай волю одному наказувати, то всі почнуть.
Піймавши боярський палець у повітрі, Данило вивернув його так, що Доброслав зойкнув і присів, незручно нахиляючи спину.
– Це чому ж я тобі клястися мушу? – тихо запитав Данило, намагаючись утримати гнів, що клекотав усередині. – І хто тобі дав право мені тут пальцем тикати, га? За землю свою я відповідаю, а не ти і не хтось інший. Мені й вирішувати.
– А наше слово, отже, для тебе – порожній звук? – захвилювалися інші бояри. – Нас ти покликав у кріслах посидіти, на тебе помилуватися? Престол твій на нас тримається! Не смій сваволити!
Перш ніж заговорити, Данило злегка відштовхнув від себе Доброслава, який, не встигнувши випростатися, пройшовся до свого місця наче навприсядки. Потім підвів руку, вимагаючи тиші. Поступово бояри вгамувалися, хоча сіли не всі.
– Якщо боїтеся, що я без вас рішення ухвалю, – повільно і чітко вимовив Данило, – то їдьмо зі мною в Сарай-Бату. Ну? Хто сміливий? У кого душа за Галичину болить? Хто зі мною? Га? Га?
Той, до кого звертався князь, відводив погляд, знизував плечима або зиркав на інших. Жоден боярин не зголосився їхати в ставку Батия. Напруження, від якого в залі зробилося гаряче, почало спадати. Красень Андрій був останнім, хто перестав братися в боки і випинати груди, але незабаром і він угамувався. Усі розуміли, що заперечити Данилові їм нічого. Хан бажав говорити з ним, а не з кимось із бояр, нехай навіть з найстародавнішого роду. Отож, як Данило вирішить, так тому й бути.
– Гаразд, – сказав від імені всіх Мирослав, – погарячкували ми тут трохи – і край. Ти, князю, завжди по совісті чинив, не підведи й цього разу.
– Не підведу, – пообіцяв Данило, змінивши різкий тон на м’який, ввічливий. Тричі подумаю, чим відповідь Батию дати. Та що там! Тричі три рази!
На тому й розійшлися. Отримавши благословення митрополита, Данило з полегшенням покинув залу і, перестрибуючи через дві сходинки, кинувся в терем Анни. Настав час прощатися з дружиною та синами. Може, і назавжди.