Читать книгу Пророк - Тарас Шевченко - Страница 19

Зоре моя вечірняя,

Зійди над горою,

Поговорим тихесенько

В неволі з тобою.

Розкажи, як за горою

Сонечко сідає,

Як у Дніпра веселочка

Воду позичає.

Як широка сокорина

Віти розпустила…

А над самою водою

Верба похилилась;

Аж по воді розіслала

Зеленії віти,

А на вітах гойдаються

Нехрещені діти.

Як у полі на могилі

Вовкулак ночує,

А сич в лісі та на стрісі

Недолю віщує.

Як сон-трава при долині

Вночі розцвітає…

А про людей… Та нехай їм.

Я їх, добрих, знаю.

Добре знаю. Зоре моя!

Мій друже єдиний!

І хто знає, що діється

В нас на Україні?

А я знаю. І розкажу

Тобі; й спать не ляжу.

А ти завтра тихесенько

Богові розкажеш.

Село! і серце одпочине:

Село на нашій Україні —

Неначе писанка, село.

Зеленим гаєм поросло.

Цвітуть сади, біліють хати,

А на горі стоять палати,

Неначе диво. А кругом

Широколистії тополі,

А там і ліс, і ліс, і поле,

І сині гори за Дніпром.

Сам Бог витає над селом.

Село! Cело! Веселі хати!

Веселі здáлека палати,

Бодай ви терном поросли!

Щоб люди й сліду не найшли,

Щоб і не знали, де й шукати.

В тому Господньому селі,

На нашій славній Україні,

Не знаю, де вони взялись, —

Приблуда князь. Була й княгиня.

Ще молоді собі були,

Жили самі. Були багаті,

Високі на горі палати,

Чималий у яру ставок,

Зелений по горі садок,

І верби, і тополі,

І вітряки на полі,

І долом геть собі село

Понад водою простяглось.

Колись там весело було.

Бувало, літом і зимою

Музика тне, вино рікою

Гостей неситих налива…

А князь аж синій похожає,

Та сам несмілих наливає,

Та ще й покрикує «віват!».

Гуляє князь, гуляють гості;

І покотились на помості…

А завтра знову ожива,

І знову п’є, і знов гуляє,

І так за днями день минає,

Мужицькі душі аж пищать.

Судовики благають Бога…

П’яниці, знай собі, кричать:

– І патріот! і брат убогих!

Наш славний князь! Віват! Віват! —

А патріот, убогих брат…

Дочку й теличку однімає

У мужика… І Бог не знає,

А може, й знає, та мовчить.

Княгиня взаперті сидить.

Її і в сіни не пускає

Убогих брат. А що ж робить?

Сама втекла і повінчалась,

І батько й мати не пускали,

Казали: вгору не залазь.

Так ні, за князя. От і князь!

От і пишайсь тепер, княгине!

Загинеш, серденько, загинеш,

Мов ряст весною уночі.

Засхнеш, не знатимеш нічого,

Не знатимеш, як хвалять Бога,

Як люде люблять, живучи.

А жить так, Господи, хотілось!

Хотілось любити,

Хоть годочок, хоть часочок

На світ подивитись.

Не довелось, а все було,

Всього понадбала

Стара мати. Саму тебе

Мов намалювала,

Хоч молись перед тобою,

Мов перед святою…

Красо моя молодая,

Горенько з тобою!

Жить би, жить та славить Бога

І добро творити,

Та Божою красотою

Людей веселити.

Так же ні. А молодії

Та карії очі

Щоб марніли в самотині…

Може, Бог так хоче?

Боже! Боже! даєш волю

І розум на світі,

Красу даєш, серце чисте…

Та не даєш жити.

Не даєш на рай веселий,

На світ твій великий

Надивитись, намолитись

І заснуть навіки.

Невесело на світі жить,

Коли нема кого любить.

Отак і їй, одній-єдиній,

Ще молодій моїй княгині,

Красу і серце засушить

І марне згинуть в самотині.

Аж страшно!.. А вона молилась

І жить у Господа просилась,

Бо буде вже кого любить.

Вона вже матір’ю ходила,

Уже пишалась і любила

Своє дитя. І дав дожить

Господь їй радості на світі.

Узріть його, поціловать

Своє єдинеє дитя,

І перший крик його почути…

Ох, діти! діти! діти!

Велика Божа благодать!

Сльози висохли, пропали,

Сонце просіяло.

І княгиня з дитиною

Не тією стала.

Ніби на світ народилась —

Гралась, веселилась…

І княжні своїй маленькій

Сорочечки шила.

І маленькі рукавчата

Шовком вишивала,

І купала, й колихала,

Сама й годувала.

Бо княгині тілько вміють

Привести дитину.

А годувать та доглядать

Не вміють княгині.

А потім оха: – Забуває

Мене мій Поль або Філат! —

За що ж воно тебе згадає?

За те, хіба, що привела?

А моя свою дитину

Сама доглядала.

А п’яного свого князя

І не допускала.

Мов яблучко у садочку,

Кохалась дитина.

І говорить уже стало,

І вчила княгиня

Тілько «мамо» вимовляти,

А «тато» не вчила…

І книжечок з кунштиками

В Ромні накупила.

Забавляла, розмовляла,

І Богу молитись,

І азбуку по кунштиках

Заходилась вчити.

І що Божий день купала,

Рано спати клала

І пилиночки на неї

Впасти не давала.

І всю ніченьку над нею

Витала, не спала.

Надивлялась, любувалась

Княжною своєю…

І жениха їй єднала,

І раділа з нею,

І плакала; довгі коси

Уже розплітала

І, лишенько, свого князя

П’яного згадала —

У мундирі. Та й закрила

Заплакані очі.

А дитині ніби сниться,

Мов вимовить хоче:

– Не плач, мамо, не розплітай

Мої довгі коси —

Посічуться… – Що день Божий

Радості приносить

Своїй матері щасливій

Дочка уродлива.

Мов тополя, виростає

Світові на диво.

Виростає… Та недовго

Буде веселити

Свою матір. Бог карає

Княгиню на світі…

А за віщо? Чудно людям,

Бо люде не знають,

Чому добре умирає,

Злеє оживає.

Занедужала княгиня,

І князь схаменувся.

За бабами-знахурками

По селах метнувся.

Наїхали… Заходились.

Лічили, лічили…

Поки її, безталанну,

В труну положили.

Не стало на селі княгині,

І гусла знову загули.

А сирота її в селі,

Її єдиная дитина!

Мов одірвалось од гіллі,

Ненагодоване і босе,

Сорочечку до зносу носить.

Спеклося, бідне, на жару.

Лопуцьки їсть, ставочки гатить

В калюжах з дітьми у яру.

Умийся, серденько! Бо мати

Он дивиться й не пізнає

Межи дітьми дитя своє.

І думає: тебе не стало…

Умийся, серце, щоб пізнала

Тебе, єдиную свою…

І Господа б благословляла

За долю добрую твою.

Умилася. А добрі люде

Прибрали, в Київ одвезли

У інститут. А там що буде,

Побачим. Гусла загули,

Гуляє князь, гуляють гості,

Ревуть палати на помості,

А голод стогне на селі.

І стогне він, стогне по всій Україні.

Кара Господéва. Тисячами гинуть

Голоднії люде. А скирти гниють.

А пани й полову жидам продають.

Та голоду раді, та Бога благають,

Щоб ще хоч годочок хлібець не рожав.

Тойді б і в Парижі, і іному краї

Наш брат хуторянин себе показав.

А Бог куняє. Бо се було б диво,

Щоб чути і бачить – і не покарать.

Або вже аж надто долготерпеливий…

Минають літа; люде гинуть,

Лютує голод в Україні,

Лютує в княжому селі.

Скирти вже княжі погнили.

А він байдуже – п’є, гуляє

Та жида з грішми виглядає.

Нема жидка… Хліби зійшли,

Радіють люде, Бога просять…

Аж ось із Києва привозять

Княжну. Мов сонечко зійшло

Над обікраденим селом.

Чорнобрива, кароока,

Вилитая мати.

Тілько смутна, невесела…

Чого б сумувати?

Або, може, вже такою

Воно й уродилось?

Або, може, молодеє

Чи не полюбило

Кого-небудь? Ні, нікого.

Весела гуляла,

Мов ласочка з кубелечка,

На світ виглядала

З того Києва. Аж поки

Побачила села

Знівечені. З того часу

Стала невесела.

Мов сизая голубонька,

Село облетіла.

У всіх була, всіх бачила,

Всі повеселіли.

Там словами привітала,

Там нагодувала…

Що день Божий обходила

Село. Помагала

Усякому. А сироти

До неї в покої

Приходили. І матір’ю

Своєю святою

Її звали. І все село

За неї молилось…

А тим часом жиди в селі

З грішми появились.

Радіє князь, запродує

З половою жито.

І молотить виганяє

Людей недобитих.

Змолотили, нівроку їм,

За одну годину

І з клунею провіяли…

Князь і не спочинув,

На могорич закликає,

Та п’є, та гуляє

Аж у гаї… Бо в покоях

Дочка спочиває.

Гармидер, галас, гам у гаї,

Срамотні співи. Аж лящить

Жіночий регот. Завиває,

Реве хазяїн: – Будем пить,

Аж поки наша доня спить.

А доня взаперті сидить

В своєму сумному покої

І дивиться, як над горою

Червоний місяць аж горить,

З-за хмари тихо виступає.

І ніби гори оживають.

дуби з діброви, мов дива,

У поле тихо одхожають.

І пугач пуга, і сова

З-під стріхи в поле вилітає,

А жаби крякають, гудуть.

дивітесь, очі молодії,

Як зорі Божії встають,

Як сходить місяць, червоніє…

Дивітеся, поки вас гріє,

А зорі спати не дають.

Головою молодою

На руки схилилась,

До півночі невесела

На зорі дивилась

Княжна моя. дивилася…

Та й плакати стала.

Може, серце яке лихо

Тихо прошептало?

Та байдуже. Поплакала

Трошки, усміхнулась,

Помолилась та й спать лягла.

І тихо заснула.

В гаю все покотом лежало —

Пляшки і гості, де що впало,

Там і осталось. Сам не впав,

Остатню каплю допивав.

Та й ту допив. Встає, не пада,

Іде в покої… Скверний гаде!

Куда ти лізеш? Схаменись!

Не схаменувся, ключ виймає,

Прийшов, і двері одмикає,

І лізе до дочки́. Прокиньсь!

Прокинься, чистая! Схопись,

Убий гадюку, покусає!

Убий, і Бог не покарає!

Як тая Ченчіо колись

Убила батька кардинала

І Саваофа не злякалась.

Ні, не прокинулася, спить,

А Бог хоч бачить, та мовчить,

Гріхам великим потурає.

Не чуть нічого. Час минає.

А потім крик, а потім ґвалт,

І плач почули із палат —

Почули сови. Потім знову

Не чуть нічого. І в той час

Скирти і клуня зайнялись,

І зорі зникли. Хоч би слово,

Хоч би де голос обізвавсь.

Пани в гаю не ворушились,

А люде збіглись та дивились,

Як дим до неба підіймавсь.

Прокинулись вранці гості.

Аж бачать, що лихо,

Покинули свого князя

Та любо та тихо.

Так і ми його покинем,

Так і Бог покине.

Тебе тілько не покине

Лихая година,

Княжно моя безталанна,

Знівечений цвіте.

Ти ще будеш покутовать

Гріхи на сім світі,

Гріхи батькові. О доле!

Лукавая доле!

Покинь її хоть на старість,

Хоть на чужім полі

На безлюдді. Не покинеш,

Поведеш до краю,

До самої домовини,

Сама й поховаєш.

В селі не бачили й не чули,

Де вона поділась.

Думали, на пожарищі

Небога згоріла.

Стоїть село. Невесело

На горі палати

Почорніли. Князь хиріє,

Нездужає встати,

А підвести нема кому,

Ніхто й не загляне

До грішного болящого

В будинки погані.

Люде трохи очуняли,

Господа благають,

Щоб княжна до їх вернулась.

А її немає

І не буде вже, святої…

Де ж вона поділась?

У Києві пресвятому

В черниці постриглась.

Родилась нá світ жить, любить,

Сіять Господньою красою,

Витать над грішними святою

І всякому добро творить.

А сталось ось як. У черницях

Занапастилося добро…

Блукаючи по Україні,

Прибивсь якось і в Чигирин,

І в монастир отой дівочий,

Що за пісками на болоті

У лозах самотний стоїть.

Отам мені і розказала

Стара черниця новину́.

Що в монастир до їх зайшла

Княжна якась із-за Дніпра

Позаторік. Одпочивала,

Та й Богу душу оддала…

«Вона була ще молодою

І прехорошая собою.

На сонці дуже запеклась,

Та й занедужала. лежала

Недовго щось, седмиці з три,

І все до крихти розказала…

Мені і Ксенії-сестрі.

І вмерла в нас. І де ходила,

В яких-то праведних містах!

А в нас, сердешна, опочила.

Оце її свята могила…

Ще не поставили хреста».