Читать книгу Кобзар. Вперше зі щоденником автора - Тарас Шевченко - Страница 30

Розплелася густа коса

Аж до пояса,

Розкрилися перси-гори,

Хвилі сер[е]д моря,

Засіяли карі очі —

Зорі серед ночі,

Білі руки простяглися —

Так би й обвилися

Кругом стану. І в подушку

Холодну впилися,

Та й заклякли, та й замерли,

З плачем рознялися.

«Нащо мені коса-краса.

Очі голубині,

Стан мій гнучкий… коли нема

Вірної дружини?

Немає з ким полюбитись,

Серцем поділитись…

Серце моє! Серце моє!

Тяжко тобі битись

Одинокому. З ким жити,

З ким, світе лукавий,

Скажи мені… Нащо мені

Тая слава… слава?

Я любить, я жити хочу

Серцем, не красою!

А мені ще й завидують,

Гордою і злою

Злії люди нарікають.

А того й не знають,

Що я в серці заховала…

Нехай нарікають,

Гріх їм буде… Боже милий,

Чому Ти не хочеш

Укоротить свої темні,

Тяжкі мені ночі!..

Бо я вдень не одинока —

З полем розмовляю,

Розмовляю і недолю

В полі забуваю,

А вночі…» – та й оніміла,

Сльози полилися…

Білі руки простяглися,

В подушку впилися.