Читать книгу Кобзар. Вперше зі щоденником автора - Тарас Шевченко - Страница 39

Думи мої молодії,

Поховані діти;

Не літають з того світа

Пустку натопити.

Покинули сиротою

З тобою одною,

Моє серце, моя зоре,

Раю мій, покою!

Ніхто не зна мого раю,

І сама не знаєш,

Що витаєш надо мною,

Як зоря над гаєм.

І дивлюся я, дивлюся,

А ти, моя зоре,

Спускаєшся низесенько,

Тихо заговориш.

Усміхнешся, подивишся —

Дивлюсь і не бачу…

Прокинуся – плаче серце,

І очі заплачуть.

Спасибі, зіронько! минає

Неясний день мій; вже смеркає,

Над головою вже трясе

Косою смерть. І поховають,

А там і слід мій занесе —

Холодний вітер. Все минає.

І ти случаєм прочитаєш

Вилиту сльозами

Мою думу і тихими,

Тихими речами

Проговориш: «Я любила,

Я його любила,

І він не знав…» Зоре моя,

На мою могилу

Світи, зоре. А я буду

З-за світа літати

І про тéбе, моє серце,

На небі співати.

Той блукає за морями,

Світ перепливає,

Шука долі, не находить —

Немає, немає!

Мов умерла. Інший рветься

З усієї сили

За долею, от-от догнав

І бебех в могилу!

А в третього, як у старця,

Ні хати, ні поля,

Тілько торба, а з торбини

Виглядає доля —

Як дитинка; а він її

Лає, проклинає

І жидові заставляє.

Ні, не покидає.

Як реп’ях той, учепиться

За латані поли

Та й збирає колосочки

На чужому полі,

А там снопи… а там скирти,

А там… у палатах

Сидить собі наш сирота,

Мов у своїй хаті.

Отака-то тая доля,

Хоч і не шукайте.

Кого любить, сама найде,

У колисці найде.

Так коло полудня в неділю,

Та на Зелених ще й святках,

Під хатою в сорочці білій

Сидів з бандурою в руках

Старий козак.

«І так, і сяк,

І треба б то, і шкода.

Ні, буде треба, хоч два года

Нехай по світу поблукає

Та сам своєї пошукає,

Як я шукав колись. Ярино!

А де Степан?» – «А он під тином,

Неначе вкопаний, стоїть».

«А я й не бачу! А ідіть

Лишень сюди; та йдіть обоє!..

Ануте, діти, отакої!» —

І вдарив по струнах.

Старий грає, а Ярина

З Степаном танцює!

Старий грає, примовляє,

Ногами тупцює:

«Якби мені лиха та лиха,

Якби мені свекрівонька тиха,

Якби мені чоловік молодий,

Та другої не любив, не любив.

Ой гоп, чики-чики!

Та червоні черевики,

Та троїсті музи´ки, —

Од віку до віку

Я любила б чоловіка».

«Ой гоп, заходивсь,

Зробив хату, оженивсь,

І піч затопив,

І вечерять наварив».

«Ану, діти, отак, діти!» —

І старий піднявся.

Як ударить, як ушкварить

Аж у боки взявся.

«Чи так, чи не так,

Уродив постернак,

А петрушку

Криши в юшку —

Буде смак, буде смак.

Ой так, таки так,

Оженився козак,

Кинув хату

І кімнату

Та й потяг у байрак».

«Ні, вже не те, підтопталась

Моя стара сила,

Утомився; а все це ви

Так розворушили,

О бодай вас! Що то літа!

Ні, вже не до ладу,

Минулося. Іди лишень

Полудновать лагодь,

Гуляючи, як той казав,

Шматок хліба з’їсти.

Іди ж, доню, а ти, сину,

Послухаєш вісти.

Сідай лишень. Як убили

Твого батька Йвана

В Шляхетчині, то ти ще був

Маленьким, Степане;

Ще й не лазив…» – «То я не син,

Я не син ваш, тату?..»

«Та ні, не син; стривай лишень.

От умерла й мати,

Ти й зостався; а я й кажу

Покойній Марині,

Таки жінці: „А знаєш що!

Возьмім за дитину“, —

Тебе б то це. „Добре“, – каже.

От ми й спарували

Вас з Яриною докупи…

А тепер осталось —

Ось бачиш що? ти на порі,

І Ярина спіє…

Треба буде людей питать!

Та що-небудь діять!

Як ти скажеш?» – «Я не знаю,

Бо я думав теє…»

«Що Ярина сестра твоя?

А воно не теє…

Воно просто, як любитесь,

То й жінкою буде.

Та перш ось що! треба буде

І на чужі люди

Подивитись, як живуть:

Чи орють,

Чи не на ораному сіють

І просто жнуть,

І немолоченеє віють,

Та як і мелють, і їдять —

Все треба знать.

Та от як, брате: треба в люди

На год, на два піти

У наймити;

Тойді й побачимо, що буде.

Бо хто не вміє заробить,

То той не вмітиме й пожить.

А ти як думаєш, небоже?

А коли хочеш, сину, знать,

Де лучче лихом торговать,

Іди ти в Січ; як Бог поможе,

Там наїсися всіх хлібів.

А я їх їв.

І досі нудно, як згадаю!..

Коли заробиш, принесеш,

А не заробиш, поживеш —

Моє добре; та звичáю

Козацького наберешся,

Та побачиш світа, —

Не такого, як у Братстві,

А живі мисліте

На синьому прочитаєш;

Та по-молодечій

Будеш богу молитися,

А не по-чернечій

Харамаркать. Отак, сину.

Помолимось Богу

Та сивого осідлаєм —

І гайда в дорогу!

Ходім, лишень, полудновать.

Що ти там, Ярино,

Змайструвала?» – «Уже, тату».

«Отаке-то, сину!»

Ні їсться, ні п’ється, і серце не б’ється,

І очі не бачать, не чуть голови,

Неначе немає, ніби неживий,

Замість шматка хліба за кухоль береться;

Дивиться Ярина та нишком сміється:

«Що це йому стало? ні їсти, ні пить,

Нічого не хоче! чи не занедужав?

Братику Степане! що в тебе болить?» —

Очима спитала. Старому байдуже,

Нібито й не бачить. «Чи жать, чи не жать,

А сіяти треба, – старий розмовляє,

Нібито до себе. – Анумо вставать.

Може, до вечерні ще пошкандибаю.

А ти, Степане, ляжеш спать,

Бо завтра рано треба встать

Та коня сідлать».

«Степаночку, голубчику!

Чого-бо ти плачеш?

Усміхнися-бо до мене.

Хіба ти не бачиш,

Що я плачу!.. Розсердився

Бог знає на кого

Та й зо мною не говорить.

Заплачу, єй-богу,

Та й утечу… ось побачиш.

Скажи-бо, Степане!

Може, справді нездужаєш?

Я зілля достану,

Я побіжу за бабою —

Може, це з пристріту?»

«Ні, Ярино, моє серце,

Рожевий мій квіте!

Я не брат тобі, Ярино!

Я завтра покину…

Тебе й батька си´ротами…

Де-небудь загину,

І ти мене не згадаєш,

Забудеш, Ярино,

Свого брата…» – «Перехрестись!

Єй-богу, з пристріту.

Я не сестра! Хто ж я така?

О Боже, мій світе,

Що тут робить?.. Батька нема,

А він занедужав,

Та й ще умре!.. О Боже мій!

А йому бадуже,

Мов сміється надо мною.

Хіба ти не знаєш,

Що з тобою і татуся

Й мене поховають!..»

«Ні, Ярино, я не умру,

А тілько поїду

Од вас завтра… а приїду…

На той рік приїду —

Вже не братом, з Запорожжя.

А за рушниками…

Чи подаєш?..» – «Та цур тобі

З тими старостами!

Ще й жартує!..» – «Не жартую,

Єй-богу, Ярино! —

Не жартую…» – «То це й справді

Ти завтра покинеш

Мене й батька… Ні, жартуєш.

Скажи-бо, Степане! —

Хіба й справді я не сестра?..»

«Ні, моє кохане!

Моє серце!» – «Боже ти мій!

Чом же я не знала?

Була б тебе не любила

І не ціловала.

Ой, ой, сором! Геть од мене!

Пусти мої руки!

Ти не брат мій! ти не брат мій!

Муко моя! муко!»

І заплакала Ярина,

Як мала дитина,

І крізь сльози промовляє:

«Покине!., покине!..»

Як той явір над водою,

Степан похилився.

Щирі сльози козацькії

В серці запеклися!

Мов у пеклі… А Ярина

То клене, то просить,

То замовкне… поцілує,

То знов заголосить!

Незчулися, як і смеркло.

І сестру, і брата,

Мов скованих, обнявшися,

Застав батько в хаті!

І світ настав, а Ярина

Ридає… ридає…

Уже Степан із криниці

Коня напуває.

Взяла відра та й побігла

Ніби за водою

До криниці… А тим часом

Запорозьку зброю

Виніс батько із комори,

Розгляда, радіє,

Приміряє… ніби знову

Старий молодіє!

Та й заплакав… «Зброє моя!

Зброє золотая!

Літа мої молодії,

Сило молодая!

Послужи ж, моя ти зброє,

Молодій ще силі!

Послужи йому так щиро,

Як мені служила!..»

І Ярина дає зброю,

А Степан сідлає

Коня, свого товариша,

Й жупан одягає.

І шаблюка, мов гадюка,

Й ратище-дрючина,

І самопал семип’ядний

Повис за плечима.

Аж зомліла, як узріла,

І старий заплакав,

Як побачив на коневі

Такого юнака.

Веде коня за поводи

Та плаче Ярина.

Старий батько іде рядом,

Наставляє сина.

Як у ві[й]ську пробувати,

Старших шанувати,

Товариство поважати,

В табор не ховатись.

«Нехай тебе Бог заступить!» —

Як за селом стали,

Сказав старий, та всі тро[є]

Разом заридали.

Степан свиснув, і курява

Шляхом піднялася.

«Не барися, мій синочку,

Швидче повертайся!..» —

Старий сказав та й заплакав.

Мов тая ялина

При долині, похилилась,

Замовкла Ярина;

Тілько сльози утирає,

На шлях поглядає.

Із куряви щось вигляне

І знов пропадає.

Ніби шапка через поле

Котиться, чорніє…

Ховається… мошечкою

Тілько… тілько… мріє,

Та й пропало… Довго, довго

Стояла Ярина

Та дивилась, чи не вирне

Знову комашина.

Не ви´рнула; похилилась,

Заплакала знову…

А за нею й старий батько,

Та й пішли додому.

Минають дні, минає літо,

Наста[ла] осінь, шелестить

Пожовкле листя; мов убитий,

Старий під хатою сидить;

Дочкá нездужає Ярина,

Його єдиная дитина

Покинуть хоче; з ким дожить?

Добити віку вікового?

Згадав Степана молодого,

Згадав свої благі літá,

Згадав та й заплакав

Багатий сивий сирота.

Мов лату на латі,

На серці печалі нашили літá.

«В Твоїх руках все на світі.

Твоя свята воля!

Нехай буде так, як буде, —

Така моя доля!»

І барвінком, і рутою

І рястом квітчає

Весна землю, мов дівчину

В зеленому гаї.

І сонечко серед неба

Опинилось, стало,

Мов жених той, молодую

Землю оглядало.

І Ярина вийшла з хати

На світ Божий глянуть,

Ледве вийшла… Усміхнеться,

То піде, то стане,

Розглядає, дивується,

Та любо, та тихо,

Ніби вчора народилась…

А лютеє лихо…

В самім серці повернулось

І світ заступило.

Як билина підкошена,

Ярина схилилась;

Як з квіточки роса вранці,

Сльози полилися.

Старий батько коло неї,

Як дуб, похилився.

У Києві великому

Всіх святих благала;

У Межигорського Спаса

Тричі причащалась.

У Почаєві святому

Ридала, молилась,

Щоб Степан той, тая доля

Їй хоча приснилась!..

Не снилося. Вернулася.

Знову забіліла

Зима біла. Знову весна

Рястом червоніла;

Знов Ярина вийшла з хати

На світ дивуватись.

Та не святих вже благати —

Ворожки питати.

І ворожка ворожила,

Пристріт замовляла,

Талан-долю за три шаги

З воску виливала.

«Он бачиш, кінь осідланий

Маха головою.

А он їде, а онде йде

Дідусь з бородою.

Ото гроші. Бач, віскривий,

Якби догадався

Та втер йому; отже й утер.

Дивися – сховався

За могилу, лічить гроші.

Знову іде шляхом,

Заплющившись, з торбинками.

То, бач, ради страху,

Щоб татаре або ляхи

Часом не спіткали…»

І радісінька додому

Ярина верталась.

Уже третій, і четвертий,

І п’ятий минає —

Не малий рік. А Степана

Немає, немає.

І стежечки, доріженьки

Яром та горою,

Що топтані до ворожки,

Поросли травою.

А Ярина у черниці

Косу розплітає;

Старий батько коло неї

Падає, благає,

Хоч годочок, хоч літечко,

Хоч Пéтра діждати,

Хоч Зелених. Діждалися,

Укві[т]чали хату

І любистком, і клечанням;

У сорочках білих

У неділю, мов сироти,

Під хатою сіли.

Сидять собі та сумують;

Слухають – щось грає

За ворітьми, мов на кобзі,

І тихо співає:

«У неділю вранці-рано

Синє море грало,

Товариство кошового

На раді прохало:

„Благослови, отамане,

Чайки поспускати

Та за Тендер погуляти,

Турка пошукати“.

Чайки і байдаки спускали,

Гарматами риштовали,

З широкого гирла Дніпрового випливали.

Серед ночі темної,

На морі синьому,

За островом Тендром потопали,

Пропадали.

Один потопає,

Другий виринає,

Козацтву-товариству із синьої хвилі

Рукою махає, гукає:

„Нехай вам, товариство, Бог допомагає!“

І в синій хвилі потопає,

Пропадає.

Тілько три чайки, слава Богу,

Отамана курінного,

Сироти Степана молодого,

Синє море не втопило,

А в турецьку землю, агарянську,

Без вес[е]л і кормиг прибило.

Тойді сироту Степана,

Козака лейстрового,

Отамана молодого,

Турки-яничари ловили,

З гармати гримали,

В кайдани кували,

В Цареградську башту са[д]жали,

В тяжкую роботу завдавали.

Ой Спасе наш чудотворний,

Межигорський Спасе!

І лютому ворогові

Не допусти впасти

В турецькую землю, в тяжкую неволю.

Там кайдани по три пуда,

Отаманам по чотири.

І світа Божого не бачать, не знають,

Під землею камень ламають,

Без сповіді святої умирають,

Пропадають.

І згадав сирота Степан в неволі

Свою матір Україну,

Нерідного батька старого,

І коника вороного,

І сестру Ярину.

Плаче, ридає,

До Бога руки здіймає,

Кайдани ламає,

Утікає на вольную волю…

Уже на третьому полі

Турки-яничари ловили,

До стовпа в’язали,

Очі виймали,

Гарячим залізом випікали,

В кайдани забили,

В тюрму посадили

І замуровали».

Отак на улиці, під тином,

Ще молодий кобзар стояв

І про невольника співав.

За тином слухала Ярина —

І не дослухала, упала.

«Степаночку! Степаночку! —

Ридала, кричала. —

Степаночку, моє серце,

Де ти забарився?

Тату! тату! Це Степан наш!

Ідіть подивіться».

Прийшов батько, розглядає,

Насилу Степана

Розпізнає; отак його

Зробили кайдани.

«Сину ти мій безталанний,

Добрая дитино!

Де ти в світі пробувався,

Сину мій єдиний?»

Плаче старий, обнімає,

І сліпий мій плаче

Невидющими очима,

Мов сонце побачив.

І беруть його під руки,

І ведуть у хату,

І вітає Яриночка,

Мов рідного брата.

І голову йому змила,

І ноги умила,

І в соро[ч]ці тонкій, білій

За стіл посадила.

Годувала, напувала,

Положила спати

На перині… і тихенько

Вийшла з батьком з хати.

«Ні, не тр[е]ба, мій таточку,

Не треба, Ярино!

Подивіться: я загинув,

Навіки загинув.

За що ж свої молодії

Ти літа погубиш

З калікою… Ні, Ярино,

Насміються люди,

І Бог святий покарає,

І прожене долю

З ції хати веселої

На чужеє поле.

Ні, Ярино, Бог не кине,

Ти найдеш дружину,

А я піду в Запорожжя.

Я там не загину,

Мене люблять…» – «Ні, Степане,

Ти моя дитина,

І Бог тебе покарає,

Як мене покинеш».

«Оставайся, Степаночку!

Коли не хоч братись,

То так будем. Я сестрою,

А ти мені братом,

А дітьми йому обоє,

Батькові старому.

Не йди, серце, Степаночку,

Не кидай нас знову.

Не покинеш?..» – «Ні, Ярино…»

І Степан остався;

Зрадів старий, мов дитина,

Аж за кобзу взявся;

Хотів вшкварить навприсідки

З усієї сили…

І на призьбі під хатою

Усі троє сіли.

«Розкажи ж тепер, Степане,

Про свою недолю,

Бо й я таки гуляв колись

В турецькій неволі».

«Отож мене, вже сліпого,

На світ випускали

З козаками… Товариство

На Січ прямувало,

І мене взяли з собою,

І через Балкани

Поспішали в Україну

Вольними ногами.

І на тихому Думаю

Нас перебігають

Товариші-запорожці

І в Січ завертають.

І розказують, і плачуть,

Як Січ руйнували,

Як москалі сребро, злато

І свічі забрали

У Покрови. Як козаки

Вночі утікали

І на тихому Дунаї

Новим кошем стали.

Як цариця по Києву

З Нечосом ходила

І Межигорського Спаса

Вночі запалила.

І по Дніпру у золотій

Галері гуляла,

На пожар той поглядала,

Нишком усміхалась.

І як степи запорозькі

Німоті ділила

Та бахурям і байстрюкам

Люд закрепостила.

Як Кирило з старшинами

Пудром осипались

І в цариці, мов собаки,

Патинки лизали.

Отак, тату! Я щасливий,

Що очей не маю,

Що нічого того в світі

Не бачу й не знаю.

Ляхи були – усе взяли,

Кров повипивали!..

А москалі і світ Божий

В путо закували!

Отаке-то! тяжко, тату,

Із своєї хати

До нехриста поганого

В сусіди прохатись.

Тепер, кажуть, Головатий

Останки збирає

Та на Кубань підмовляє,

Черкеса лякає.

Нехай йому Бог поможе,

А що з того буде —

Святий знає. Почуємо,

Що розкажуть люди!..»

Отак вони що день Божий

Удвох розмовляли

До півночі, а Ярина

Господарювала.

Згадували Запорожжя,

Козацькую славу,

І співали удвох собі

Про Чалого Саву,

Про Богдана недомудра,

Ледачого сина,

І про Гонту-мученика,

Й славного Максима.

А Ярина їх слухала…

Та святих благала.

Ублагала… на Всеїдній

З Степаном побрались.

Оце і вся моя дума.

Не здивуйте, люди.

Те, що було, минулося

І знову не буде.

Минулися мої сльози.

Не рветься, не плаче

Поточене старе серце

І очі не бачать —

Ні тихої хатиночки

В забутому краю,

Ні тихої долиночки,

Ні темного гаю,

Ні дівчини молодої

Й малої дитини

Я не бачу щасливої:

Все плаче, все гине.

І рад би я сховатися,

Але де, не знаю.

Скрізь неправда, де не гляну,

Скрізь Господа лають.

Серце в’яне, засихає,

Замерзають сльози…

І втомивсь я, одинокий,

На самій дорозі.

Отаке-то! не здивуйте,

Що вороном крячу:

Хмара сонце заступила,

Я світа не бачу.

Ледви, ледви опівночі

Серцем прозираю

І немощну мою думу

За світ посилаю

Зцілющої й живущої

Води пошукати.

Як інколи, то й принесе,

І покропить в хаті,

І засвітить огонь чистий,

І сумно, і тихо

Розказує про весілля —

Звертає на лихо.

Тепер мені про сліпого

Сироту кончає,

Але як довести краю,

І сама не знає.

Бо не було того дива,

Може, споконвіку,

Щоб щаслива була жінка

З сліпим чоловіком!

Отже сталось таке диво!

Год, другий минає,

Як побрались, а дивіться —

Вкупочці гуляють

По садочку. Старий батько

Сидить коло хати

Та вчить внука маленького

Чолом оддавати.