Читать книгу Грішна - Тесс Герритсен - Страница 5

Її називали Королевою Покійників.

Хоча ніхто й ніколи не казав цього докторці Морі Айлс напряму, вона інколи чула це прізвисько, вимовлене пошепки в неї за спиною в мандрівці похмурим трикутником між судом, місцем смерті та моргом. Бувало, що й розрізняла у сказаному похмурий сарказм: «Ха-ха, от і вона, наша готична богиня, вийшла набрати собі свіженьких підданих». Іноді в шепотінні вчувалося тремоло тривоги, немов у перегукуванні занепокоєних благочестивих вірян, поміж яких проходить нечестивий чужинець. Тривога тих, хто не може зрозуміти, чому вона обрала для себе шлях по слідах смерті. Вони питають себе: невже їй це подобається? Невже доторк до захололої плоті, сморід розкладання приваблюють її настільки, що вона ладна відвернутися від живих? Вони вважають, що це не може бути нормальним, кидають на неї неспокійні погляди, завважуючи дрібні подробиці, що лише підкріплюють їх на думці про те, що вона дивна птаха. Шкіра кольору слонової кістки, чорне волосся, підстрижене графічно, мов у Клеопатри. Червона пляма помади. Ну хто ще має нафарбовані губи на місці злочину? Переважно їх бентежить її спокій, цей холодний королівський погляд, яким вона дивиться на жахи, які самі вони заледве здатні перетравити. На відміну від них, вона не відводить очей. Навпаки, схиляється вперед, роздивляється, торкається. Нюхає.

А пізніше, під яскравим світлом лабораторії для розтинів, ріже.

Мора і зараз різала, розтинала скальпелем холодну шкіру, підшкірний жир, що виблискував масляно й жовтувато. «Цей чоловік любив гамбургери й картоплю фрі», – думала вона, розрізаючи ребра спеціальними ножицями й піднімаючи трикутний щит грудної кістки так, як хтось інший відчиняє дверцята шафи, щоб відкрити приховані за нею скарби.

Серце лежало в губчастій колисці легень. П’ятдесят дев’ять років воно качало кров тілом містера Семюела Найта, росло разом з ним, старішало разом з ним, трансформувалося з сухих юнацьких м’язів у цю жирну плоть. Усі насоси зрештою підводять – так сталось і з містером Найтом, коли він сидів у готельному номері в Бостоні з увімкненим телевізором, а на столику поряд з ним стояла склянка віскі з мінібару.

Мора не питала себе, якими могли бути його останні думки, чи було йому боляче чи страшно. Хоча вона дослідила найпотаємніші його куточки, розітнула його шкіру й тримала в руках його серце, містер Семюел Найт лишався для неї мовчазним і невибагливим чужинцем, хоч і залюбки пропонував розкрити свої таємниці. Мертві мають терпіння. Вони не скаржаться, не погрожують, не підлабузнюються.

Мертві не роблять тобі боляче – це властиво тільки живим.

Докторка Айлс працювала спокійно й ефективно: розітнула органи грудної порожнини, виклала вивільнене серце на дошку. За вікном кружляв перший грудневий сніг, білі пластівці шурхали об скло, вкривали провулки. Однак тут, у лабораторії, було чутно лише, як біжить вода й сичить вентилятор. Йошима, її помічник, пересувався моторошно тихо, передбачав її прохання, наче матеріалізувався там, де був їй потрібен. Вони працювали разом лише півтора року, але вже діяли як єдиний організм, пов’язаний телепатією двох розсудливих логіків. Не потрібно було просити його переставити лампу: це вже було зроблено – світло лилося на вологе серце, ножиці чекали на дотик її рук.

Темна, поцяткована стінка правого шлуночка та білий апікальний шрам розповіли їй сумну історію цього серця. Застарілий інфаркт міокарда кількамісячної, а то й кількарічної давнини знищив частину лівої стінки шлуночка. А тоді, десь протягом минулої доби, стався новий інфаркт. Тромб перекрив праву коронарну артерію, зупинив плин крові до м’язів правого шлуночка.

Мора взяла зразок тканини для гістології, вже знаючи, що побачить під мікроскопом. Коагуляцію й некроз. Вторгнення білих клітин, що рухаються, мов оборонна армія. Можливо, містер Семюел Найт думав, що неприємне відчуття в грудях – то просто розлад травлення. Завеликий був обід, не варто було їсти стільки цибулі. Може, «Пепто-бісмол» зарадить. А можливо, були й зловісніші знаки, на які він вирішив не зважати: відчуття тягаря на грудях, задишка. Авжеж йому не спало на думку, що це може бути серцевий напад.

Що наступного дня він помре від аритмії.

Тепер його серце лежить на дошці – відкрите, розтяте. Мора подивилася на позбавлений органів торс чоловіка. «Ось і кінець вашого відрядження до Бостона, – подумала вона. – Ніяких несподіванок. Усе природно, окрім вашого ставлення до власного тіла, містере Найт».

Задзижчав інтерком.

– Докторко Айлс?

То була Луїз, її секретарка.

– Так?

– Вас детектив Ріццолі, на другій лінії. Будете говорити?

– Зараз.

Мора стягла рукавички, підійшла до телефона на стіні. Йошима, який промивав інструменти в раковині, вимкнув воду, розвернувся до неї, пильно дивлячись мовчазними, тигрячими очима, вже знаючи, про що говорить дзвінок від Ріццолі.

Коли Мора нарешті повісила слухавку, побачила в його погляді запитання.

– Щось рано сьогодні починають, – сказала вона. Тоді зняла халат і вийшла з моргу, щоб поповнити своє королівство ще одним підданим.

Ранковий снігопад обернувся на зрадливу суміш снігу й сльоти, машин для прибирання не було видно. Мора обережно їхала вздовж Джамайка Рівервей, покришки шурхотіли в глибокій шузі, двірники шкребли вкрите памороззю скло. Це була перша в сезоні хурделиця, і водії ще звикали до таких умов. Кілька автівок уже злетіло з дороги: вона проминула патрульне авто, що мигтіло вогнями, і патрульний разом з водієм тягача дивились на автомобіль, що перекинувся на узбіччя.

Її «Лексус» трохи повело, бампер крутнуло до зустрічної смуги. Панікуючи, вона вдарила по гальмах, відчула, як спрацьовує автоматичний блок занесення, й повернулася на свою смугу. «До біса це все, – подумала, відчуваючи, як калатає серце. – Повертаюся до Каліфорнії». Скинула швидкість і тепер майже повзла, байдужа до сигналів за спиною чи до того, скільки автівок цим затримувала. «Уперед, обганяйте, ідіоти. Я багато таких водіїв бачила в себе на столі».

Дорога привела її до Джамайка-Плейн, району на заході Бостона, повного статечних старих маєтків і широких газонів, мирних парків і променадів над річкою. Влітку це місце було чудовим тінистим прихистком від гамору та спеки міста, але сьогодні, коли вітер проносився порожніми галявинами під похмурими небесами, воно здавалося занехаяним.

Будинок, який шукала Мора, здавався найнепривітнішим з усіх, ховався за високою камінною стіною, оповитою задушливою плутаниною плюща. «Барикада, щоб відгородитися від світу», – подумала вона. З вулиці було видно лише готичні піки шиферного даху і слухове віконце на висоті, яке темним оком дивилося на неї. Патрульне авто біля воріт підтвердило, що адреса правильна. Інших автомобілів поки було мало – група ударних військ до прибуття більшої армії криміналістів.

Вона припаркувалася на протилежному боці вулиці й опанувала себе, готуючись до першого пориву вітру. Щойно вийшла з автомобіля, підошва чобота поїхала на слизькому, і Мора заледве втрималася, вчепившись у дверцята авто. Знову випроставшись, відчула, як по литках тече крижана вода з краю пальта, що вмочилося в шугу. Кілька хвилин вона стояла, не рушаючи з місця, здивована тим, як швидко все сталося, і сльота обпікала її обличчя.

Вона подивилася на той бік вулиці, на патрульного, який сидів у автомобілі, спостерігав за нею і точно бачив, як вона послизнулася. Відчувши укол гордості, вона схопила свою валізку, що лежала на передньому сидінні, грюкнула дверцятами й рушила через укриту ожеледицею дорогу, намагаючись триматися з якомога більшою гідністю.

– Усе гаразд, док? – гукнув у вікно патрульний із турботою, якої їй зовсім не хотілося.

– Усе добре.

– Ви б обережніше зі своїми чобітьми. У дворі ще слизькіше.

– Де детектив Ріццолі?

– Вони всі в каплиці.

– І де це?

– Не пропустите – двері з великим хрестом.

Мора підійшла до воріт, але вони були зачинені. На стіні висів металевий дзвін, вона потягла за мотузку – середньовічний звук поволі розчинився в м’якому шурхоті мокрого снігу. На бронзовій табличці під дзвоном був напис, частково прихований гілкою пожовклого плюща:

Абатство Грейстоунз

Сестринство Богородиці Божественного Світла

«Хоч жниво велике, та робітників мало; тож благайте Господаря жнива, щоб робітників вислав на жниво Своє».

З іншого боку воріт раптово з’явилася вбрана в чорне жінка – так тихо, що Мора злякалася, побачивши, що крізь ґрати на неї дивиться обличчя. Воно було старе, зморшкувате, немовби провалювалось у себе, однак очі були живі та яскраві, як у пташки. Черниця мовчала, запитували самі лише очі.

– Я докторка Айлс із лабораторії судово-медичної експертизи, – сказала Мора. – Мене викликала поліція.

Ворота з вищанням відчинилися.

Мора ввійшла у двір.

– Я шукаю детектива Ріццолі. Здається, вона в каплиці.

Черниця вказала на протилежний бік двору. Тоді розвернулася й повільно почовгала до найближчих дверей, залишивши Мору саму.

Сніжинки кружляли й танцювали поміж голками мокрого снігу, наче білі метелики навколо своїх важконогих родичів. Дорога до каплиці вела прямо через двір, але каміння під ногами вкривав лід, а Морині чоботи вже показали свою неспроможність упоратися з такою поверхнею. Тож натомість вона пірнула у вузьку накриту галерею, що оперізувала двір по периметру. Це був прихисток від сльоти, який, одначе, не захищав від вітру, що пронизував її пальто наскрізь. Жінка була шокована цим холодом, що знову нагадав їй, яким жорстоким може бути грудень у Бостоні. Майже все життя вона провела в Сан-Франциско, де сніг був нечастою радістю, а не тортурами, як от ці жалкі голки, що кололи їй обличчя, залітаючи під дах. Мора перейшла ближче до стіни й тісніше вкуталася в пальто, проминаючи темні вікна. За воротами ледве чутно шуміли автомобілі на Джамайка Рівервей. Але тут, у цих стінах, жила лише тиша. Місце здавалося безлюдним, за винятком літньої черниці, яка її впустила.

Саме тому таким шоком було побачити три обличчя, що дивилися на неї з-за одного з вікон. Черниці стояли за склом мовчазною живою картиною, немов привиди в темних одіяннях, і спостерігали, як чужинка заходить дедалі глибше в їхнє святилище. Три погляди в унісон проводжали її.

Вхід до каплиці був перекритий жовтою поліцейською стрічкою, яка провисла, обліплена кіркою мокрого снігу. Мора підняла стрічку, пройшла під нею й відчинила двері.

Спалах камери засліпив її, вона завмерла, поки двері з тихим сичанням зачинялися в неї за спиною. Коли нарешті зморгнула яскраве полум’я з сітківки й перед очима проясніло, Мора побачила ряди дерев’яних лав, побілені стіни й величезне розп’яття над вівтарем. Зала була холодна, сувора, а вітражі вікон робили її ще похмурішою, бо пропускали дуже мало світла.

– Зачекайте там і дивіться під ноги, – озвався фотограф.

Мора опустила очі до кам’яної підлоги й побачила кров. І сліди – хаотичний візерунок слідів із медичним сміттям: ковпачки від шприців, розірвані упаковки, які лишила по собі бригада швидкої допомоги. Але тіла не було.

Вона обвела поглядом ширше коло: шматок затоптаної білої тканини в проході, червоні бризки на лавах. У цьому холоді вона навіть бачила своє власне дихання, і їй здавалося, що температура падає ще нижче, доки вона читала криваві сліди, вивчала плями, що рухалися між рядами лав, й усвідомлювала, що тут сталося.

Фотограф знову взявся знімати, кожен спалах бив Морі по очах.

– Привіт, док! – Попереду здійнялася грива темного волосся: детектив Джейн Ріццолі підвелася на ноги й помахала їй. – Жертва тут.

– А що за кров тут, біля дверей?

– То від іншої жертви, сестри Урсули. Хлопці зі швидкої повезли її до лікарні Святого Франциска. У центральному проході ще більше крові та сліди, які ми хочемо зберегти, тож краще обійдіть зліва, попід стіною.

Мора спинилася, щоби вдягнути паперові бахіли, тоді рушила по периметру кімнати, притискаючись до стіни. Лише зоставивши позаду перший ряд лав, вона побачила тіло черниці. Жінка лежала горілиць, чорне вбрання здавалося чорною плямою у великій червоній калюжі. Її руки вже обгорнули пакетами, щоби зберегти докази.

Вік жертви заскочив Мору зненацька. Та черниця, яка впустила її, ті, кого вона бачила у вікні, – всі вони були літніми. А ця жінка була значно молодша. Її обличчя було тендітне, у світлих блакитних очах застиг моторошний спокій. Голова була непокрита, біляве волосся було заледве дюйм завдовжки. Кожен страшний удар лишив свій слід на голові, формуючи викривлену корону.

– Її звати Камілла Маджіннес. Сестра Камілла. Родом із Г’янніспорта, – прохолодно й діловито мовила Ріццолі. – Стала першою тутешньою послушницею за п’ятнадцять років. Планувала постригтися в черниці у травні.

Детектив помовчала, тоді додала:

– Їй було всього лиш двадцять. – Злість нарешті пробила фасад спокою.

– Така молода.

– Так. Схоже, він добряче її відмолотив.

Мора вдягнула рукавички й присіла, роздивляючись тіло. Знаряддя вбивства лишило на скальпі рвані рани, з розірваної шкіри стирчали шматки кістки, просочувалася сіра речовина мозку. Хоча обличчя залишилося майже неушкодженим, набуло темно-пурпурового кольору.

– Вона померла, лежачи долілиць. Хто її перевернув?

– Сестри, які знайшли тіло, – відповіла Ріццолі. – Намагалися намацати пульс.

– Коли жертв знайшли?

– Зранку приблизно о восьмій. – Детектив глянула на годинника. – Майже дві години тому.

– Ви знаєте, що сталося? Що розповіли сестри?

– З них важко щось витягнути. Лишилося всього чотирнадцять черниць, і всі вони зараз шоковані. Думають, що в безпеці тут, під Божим захистом, а тоді до них вдирається якийсь божевільний.

– Є ознаки вторгнення?

– Ні, але ввійти до абатства неважко. Усі стіни поросли плющем, можна спокійно перебратися. До того ж є задні ворота, що виходять у поля, де в черниць городина. Злочинець міг увійти і звідти.

– Сліди?

– Є кілька. Але надворі їх уже мав засипати сніг.

– Тож ми не знаємо, чи справді він вдерся сюди. Його цілком могли впустити через головні ворота.

– Це орден самітниць, док. Нікого не впускають у ці ворота, окрім парафіяльного священика, який приходить служити месу й вислуховувати сповіді. Є ще жінка, яка працює в будинку священика. Їй дозволяють приходити з дочкою, коли дитину немає на кого лишити. Це все. Більше ніхто не зайде без дозволу абатиси, і сестри нікуди не виходять, хіба що до лікаря і в разі термінових родинних потреб.

– З ким ви вже встигли поговорити?

– З абатисою, матінкою Мері Климент. І з двома черницями, які знайшли жертв.

– Що вони розповіли?

Ріццолі похитала головою.

– Нічого не чули, нічого не бачили. Навряд чи інші теж матимуть що сказати.

– Чому це?

– Ви бачили, які вони старі?

– Це не значить, що вони всі не при розумі.

– Одна з них не при собі після інсульту, ще у двох – хвороба Альцгеймера. Більшість ночують у кімнатах, що виходять на інший від двору бік, тож вони й не могли нічого помітити.

Спочатку Мора просто схилилася над тілом Камілли, не торкаючись його, віддаючи загиблій останню мить гідності. «Тепер ніщо не завдасть тобі болю», – подумала вона. Тоді почала обмацувати скальп і відчула, як зсуваються під шкірою уламки кістки.

– Численні удари. Усі по тім’ю й потилиці…

– А синці на обличчі? Це просто синюшність?

– Так, до того ж застигла.

– Отже, били ззаду і згори.

– Нападник вочевидь був вищий за неї.

– Або ж вона стояла навколішки, а він – над нею.

Мора завмерла, торкаючись холодної плоті, уявляючи цю юну черницю, що стояла на колінах перед нападником, а на її схилену голову сипалися удари – ця картина краяла серце.

– Що за вилупок дубасить черниць? – мовила Ріццолі. – Що, чорт забирай, коїться з цим світом?

Мора поморщилася від цих слів. Хоча вона й не могла пригадати, коли востаннє була в церкві, а вірити взагалі перестала багато років тому, така лайка у святому місці її бентежила. Ось вона, сила дитячих переконань. Хоча тепер святі та їхні дива були для неї не більше ніж казками, вона ніколи не наважилася б лаятися перед розп’яттям.

Та Ріццолі була надто розлючена, щоб стежити за словами навіть у святому місці. Її волосся було більш скуйовджене, ніж зазвичай, дика чорна грива блищала від розталого мокрого снігу. Кістки різко й гостро виділялися під блідою шкірою, очі жаринками світилися від люті в напівмороці каплиці. Праведний гнів завжди був для Джейн Ріццолі пальним, сутністю того, що штовхало її на полювання за чудовиськами. Однак сьогодні здавалося, що він охоплює її, мов лихоманка, і її обличчя схудло, наче її зсередини їв вогонь.

Мора не хотіла живити це полум’я. Вона говорила рівним голосом, ставила ділові запитання – науковиця, яка має справу з фактами, а не з емоціями.

Вона взяла руку сестри Камілли, випробувала ліктьовий суглоб.

– М’який, трупного заціпеніння немає.

– То минуло менше п’яти-шести годин?

– Тут ще й холодно.

Ріццолі пирхнула, видихаючи хмаринку пари.

– Та невже.

– Гадаю, трохи вище нуля. За таких умов трупне заціпеніння може настати пізніше.

– Наскільки?

– Неможливо визначити.

– А що з її обличчям? З тими синцями?

– Трупні плями можуть з’явитися за півгодини. Це не допоможе нам дізнатися часу смерті.

Мора розкрила валізку, дістала хімічний термометр для вимірювання навколишньої температури. Оглянула багатошаровий одяг жертви й вирішила не вимірювати ректальну температуру, доки тіло не перевезуть до моргу. Світла в приміщенні було мало – не те місце, де вона могла б достовірно виключити сексуальне насильство, перш ніж устромляти термометр. Відсуваючи одяг, також можна пошкодити докази. Тож натомість вона взяла шприц для проби склоподібного тіла на посмертний рівень калію. Це допоможе встановити час смерті.

– Розкажіть про другу жертву, – мовила Мора, встромляючи голку в ліве око загиблої й поволі набираючи склоподібну рідину.

Ріццолі з огидою застогнала й відвернулася.

– Біля дверей знайшли сестру Урсулу Роуленд, їй шістдесят вісім років. Міцна виявилася стара, кажуть, ворушила руками, коли її заносили до швидкої. Ми з Фростом приїхали саме тоді, як вони вже їхали.

– Вона сильно постраждала?

– Я її не бачила. Останнє, що ми чули з лікарні Святого Франциска, – те, що вона на операції. Численні тріщини черепа, крововилив у мозок.

– Як і в цієї жертви.

– Так. Як і в Камілли. – У голосі Ріццолі знову задзвенів гнів.

Мора підвелася, затремтіла. Її брюки змокли від краю пальта, здавалося, наче литки скуті кригою. Телефоном їй сказали, що місце злочину – всередині будинку, тож вона не взяла з авто ані шарфа, ані вовняних рукавиць. Та це приміщення без обігріву було не набагато теплішим за вкритий ожеледицею двір. Вона сунула руки в кишені, дивуючись, як Ріццолі, яка теж не мала ані теплих рукавиць, ані шалика, стільки витримала в цій крижаній каплиці. Здавалося, що детектив носить джерело тепла з собою, в лихоманці своєї люті, і хоча губи в неї вже посиніли, вона, схоже, не поспішала до теплішого місця.

– Чому тут так холодно? – запитала Мора. – Не уявляю, як тут можна проводити служби.

– Їх тут і не проводять. Цю частину будівлі взимку ніколи не використовують: опалення надто дороге. Та й черниць тут живе так мало. Для меси вони послуговуються маленькою капличкою в домі священика.

Мора згадала трьох черниць у вікні – всі вони були літні. Ці сестри – вогні, що згасають, зникають один за одним.

– Якщо каплиця не використовується, – мовила вона, – то що жертви тут робили?

Ріццолі зітхнула, видихаючи пару, мов дракон.

– Ніхто не знає. Абатиса сказала, що востаннє бачила Урсулу й Каміллу під час вечірньої молитви, приблизно о дев’ятій. Коли зранку вони не з’явилися – сестри пішли їх шукати. Навіть і не думали, що знайдуть тут.

– Стільки ударів у голову. Скидається на щиру лють.

– Але ж гляньте на обличчя, – завважила Ріццолі, показуючи на Каміллу. – Обличчя він не зачепив, наче пожалів. Це вже щось менш особисте. Наче він цілив не в неї, а в те, чим вона є. Що вона уособлює.

– Владу? – припустила Мора. – Силу?

– Цікаво. Я б радше сказала, щось на зразок віри, надії та милосердя.

– Що ж, я вчилася в католицькій школі.

– Ви? – пирхнула Ріццолі. – Ніколи б не подумала.

Мора глибоко вдихнула холодне повітря й подивилася на розп’яття, пригадуючи роки, проведені в Академії святих немовлят-мучеників і всі ті тортури, які вигадувала сестра Магдалена, викладачка історії. Тортури були емоційні, не фізичні, і жінка, що їх завдавала, швидко визначала, хто з дівчат, на її думку, був непристойно впевнений у собі. У чотирнадцять років найкращими друзями Мори були не люди, а книжки, вона легко розбиралася з домашніми завданнями й цим пишалася. Саме це й накликало на неї гнів сестри Магдалени. Заради Мориного ж добра цю нечестиву гордість власним інтелектом слід було перетворити на покірність, і сестра Магдалена завзято взялася за це завдання. Вона висміювала Мору в класі, писала принизливі коментарі на полях її бездоганних робіт і голосно зітхала щоразу, як дівчина піднімала руку, щоби щось запитати. Зрештою Мора підкорилася й замовкла.

– Вони мене залякували, – сказала вона. – Черниці.

– Не думала, що щось може вас злякати, док.

– Я багато чого боюся.

Ріццолі засміялася.

– Тільки не мерців, так?

– У світі є речі, значно страшніші за мерців.

Вони залишили тіло Камілли на ложі з холодного каміння й рушили по периметру зали назад, до залитого кров’ю місця, на якому знайшли ще живу Урсулу. Фотограф закінчив свою роботу й пішов, у каплиці лишилися тільки Мора та Ріццолі – дві самотні жінки, голоси яких відлунювали поміж аскетичних стін. Мора завжди вважала церкви універсальними святилищами, де може знайти втіху навіть той, хто не вірує. Але вона не бачила втіхи в цьому похмурому місці, яким, зневаживши святі символи, пройшлася смерть.

– Сестру Урсулу знайшли тут, – мовила Ріццолі. – Вона лежала головою до вівтаря, ногами до дверей.

Наче розпростерлася перед розп’яттям.

– Цей тип – просто бісова тварюка, – сказала детектив. Злі слова шматочками льоду злітали з її вуст. – Ось із чим ми маємо справу. Чи псих, чи якийсь обдовбаний мерзотник шукав поживи.

– Ми не знаємо, чи це був чоловік.

Ріццолі махнула рукою до тіла сестри Камілли.

– Думаєте, це могла зробити жінка?

– Жінка може вимахувати молотком. Розтрощити череп.

– Ми знайшли слід. Тут, серед проходу. Як на мене – чоловічий, дванадцятий розмір.

– Хтось із парамедиків?

– Ні, їхні відбитки видно тут, біля дверей. Той, що в проході, – інший. Це його слід.

Подув вітер, загрюкав вікнами, двері зарипіли, наче їх смикали невидимі руки, прагнучи увійти. Губи Ріццолі посиніли, обличчя стало бліде, мов у мерця, але вона не показувала жодного бажання знайти тепліше приміщення. Надто вперта, щоб здатися першою. Визнати, що вона дійшла до краю своїх можливостей.

Мора опустила очі до кам’яної підлоги, на якій лежала сестра Урсула, і не змогла заперечити те, що підказував Ріццолі інстинкт, – що цей напад був актом безумства. Вона бачила божевілля тут, у цих кривавих плямах. В ударах по черепу сестри Камілли. Або божевілля, або щире зло.

Здалося, що спиною пробіг холодний вітер. Вона випросталася, тремтячи, й зупинила погляд на розп’ятті.

– Страшенно холодно, – сказала Мора. – Тут можна десь зігрітися? Випити кави?

– Ви тут закінчили?

– Я бачила все, що треба. Решту нам покаже розтин.