Читать книгу Грішна - Тесс Герритсен - Страница 9

Коли Мора вийшла з роботи, знову йшов сніг. Ніжні мереживні сніжинки кружляли білими метеликами, м’яко сідали на припарковані автомобілі. Сьогодні вона вже була готова до негоди і взула поношені напівчобітки з рифленими підошвами. І навіть так все одно була вкрай обережна, перетинаючи паркувальний майданчик, – ковзала на притрушеній снігом кризі, готова до можливого падіння. Нарешті діставшись до свого авто, Мора з полегшенням зітхнула й почала шукати ключі в сумочці. Так зосередилася на цьому, що не звернула уваги на те, як поблизу з грюкотом зачинилися дверцята іншого автомобіля. Лише почувши кроки, розвернулася до чоловіка, який нині наближався до неї. Він зупинився за кілька кроків, мовчки. Просто стояв і дивився на неї, ховаючи руки в кишенях шкіряної куртки. Сніжинки осідали на білявому волоссі, застрягали в охайно підстриженій бороді.

Він подивився на її «Лексус» і сказав:

– Я так і зрозумів, що це твій. Завжди в чорному, завжди тяжієш до темної сторони. І чиє ж іще авто буде таке доглянуте?

Мора нарешті повернула собі здатність говорити. Голос був хрипкий. Чужий.

– Що ти тут робиш, Вікторе?

– Схоже, тільки так я мав змогу тебе нарешті побачити.

– Влаштувавши засідку на парковці?

– То он як ти це бачиш?

– Ти сидів тут, чекаючи на мене. Я б сказала, що це засідка.

– Ти не дала мені вибору. Так і не перетелефонувала.

– Не мала нагоди.

– Не лишила свій новий номер.

– Ти про нього не питав.

Він подивився на сніг, що сипався з неба, мов конфеті, й зітхнув.

– Що ж. Усе як у давні часи, правда ж?

– Надто схоже на давні часи.

Вона розвернулася до автівки, натиснула на кнопку. Замок клацнув.

– Не хочеш дізнатися, чому я тут?

– Мені треба йти.

– Я прилетів аж у Бостон, а ти навіть не питаєш навіщо.

– Гаразд, – подивилася вона на нього. – Навіщо?

– Три роки, Моро.

Віктор підійшов ближче, вона відчула його запах. Мило й шкіра. Сніг, що тане від тепла тіла. «Три роки, – подумала вона, – а він майже не змінився. Так само по-хлопчачому схиляє голову, зморшки від сміху в кутиках очей ті ж самі. І навіть у грудні його волосся здається вицвілим на сонці, не штучно вибілене – це чесні біляві пасма від багатьох годин, проведених надворі». Віктор Бенкс наче випромінював свою власну силу тяжіння, і вона була так само підвладна їй, як усі інші. Відчула, як її знову тягне до нього.

– Невже ти жодного разу не замислювалася про те, що це могла бути помилка? – запитав він.

– Ти про розлучення? Чи про шлюб?

– Хіба ж не очевидно, про що я? Якщо вже стою тут і говорю до тебе.

– Ти довго чекав, щоб про це сказати.

Мора знову розвернулася до автомобіля.

– Ти не одружилася вдруге.

Вона зупинилася. Озирнулася на нього.

– А ти?

– Ні.

– Тоді, гадаю, з нами обома однаково важко жити.

– Ти не встигла про це дізнатися.

Мора засміялася – гіркий, неприємний звук серед білої тиші.

– Це ти завжди був на шляху до аеропорту. Завжди мчав рятувати світ.

– Не я втік від шлюбу.

– Не в мене був роман.

Вона відвернулася й смикнула за дверцята.

– Чорт забирай, можеш зачекати? Послухай мене.

Його рука зімкнулася на її передпліччі, і вона злякалася від того, скільки люті відчула в цьому русі. Пильно подивилася на нього, холодним поглядом, наче кажучи, що він надто далеко зайшов.

Віктор відпустив її руку.

– Пробач. Господи, я не так усе це уявляв.

– А чого ти чекав?

– Що між нами щось лишилося.

«Так воно і є», – подумала вона. Лишилося навіть забагато, саме тому не можна було дозволити цій розмові тривати далі. Мора боялася, що її знову затягне. Уже відчувала, як це відбувається.

– Слухай, – мовив Віктор. – Я в місті всього лиш на кілька днів. Маю завтра зустріч у Гарвардській школі охорони здоров’я, а після цього зовсім вільний. Скоро Різдво, Моро. Я подумав, що можна провести свята разом. Якщо ти вільна.

– А тоді ти знову відлетиш.

– Принаймні можемо хоч трохи надолужити. Ти не можеш взяти кілька вихідних?

– У мене робота, Вікторе. Я не можу просто так її покинути.

Він зиркнув на будівлю і з недовірою засміявся.

– Не знаю, як ти могла обрати таку роботу.

– Темна сторона, пам’ятаєш? Це я.

Чоловік подивився на неї, його голос став ніжніший.

– Ти не змінилася. Аніскільки.

– Ти теж, і саме в цьому проблема.

Вона сіла до автомобіля й захряснула дверцята.

Він постукав у вікно. Мора глянула на нього – він дивився на неї, на віях блищали сніжинки, і вона не мала вибору, окрім як опустити скло й продовжити розмову.

– Коли ми знову зможемо поговорити? – запитав Віктор.

– Я маю їхати.

– Тоді пізніше. Сьогодні.

– Не знаю, коли буду вдома.

– Ну ж бо, Моро. – Він нахилився ближче. М’яко промовив: – Ризикни. Я зупинився в «Колонаді». Потелефонуй мені.

Вона зітхнула:

– Я подумаю.

Чоловік простягнув руку, стиснув її плече. Його запах знову здійняв хвилю теплих спогадів – про ночі, коли вони спали під свіжими простирадлами, переплівши ноги. Про довгі повільні поцілунки з присмаком свіжих лимонів і горілки. Два роки шлюбу лишили по собі незабутні спогади, хороші, так само як і погані, і в цю мить, коли його рука лежала в неї на плечі, хороші переважали.

– Я чекатиму твого дзвінка, – сказав він. Уже вважаючи себе переможцем.

«Невже він вважає, що це так просто? – дивувалася вона, виїжджаючи з паркувального майданчика в напрямку Джамайка-Плейн. – Одна усмішка, один дотик – і все пробачено?»

Колеса раптом повело на крижаній дорозі, Мора вхопилася за кермо, негайно сфокусувавшись на тому, щоб опанувати авто. Вона була така збуджена, що не усвідомлювала, як швидко їде. Задні колеса «Лексуса» повело, прокрутило в пошуках точки опори. Лише вирівнявши автомобіль, Мора дозволила собі видихнути. І знову відчути лють.

«Спочатку ти розбив мені серце. А тепер ще й мало не вбив».

Ірраціональна думка, але вже як є. Віктор надихав на ірраціональні думки.

Коли Мора зупинилася через дорогу від абатства Грейстоунз, вона почувалася виснаженою. Трохи посиділа всередині, беручи емоції під контроль. «Контроль» – вона жила цим словом. Вийшовши з автомобіля, ставала публічною особою, видимою для преси й правоохоронців. Вони розраховували на її спокій і розсудливість, тож такою вона й буде. Часто вистачало навіть просто такою здаватися.

Вона вийшла й цього разу перейшла дорогу впевнено, не ослизаючись. Уздовж вулиці вишикувалися поліцейські автівки, у своїх фургонах сиділи дві знімальні групи, чекаючи на сенсаційний розвиток подій. Зимове світло вже вицвітало у вечір.

Мора теленькнула у дзвін, і з тіней постала черниця в чорному вбранні. Вона впізнала Мору і впустила її без жодного слова.

У дворі сніг вкрили десятки слідів. Це було зовсім інше місце, не таке, як того ранку, коли Мора вперше ввійшла сюди. Сьогодні подобу спокою порушували пошуки. У вікнах світилися вогні, у галереї чулося відлуння чоловічих голосів. Ступивши до передпокою, Мора відчула запах томатного соусу й сиру – неприємні пахощі, що викликали спогади про пісну й неапетитну лазанью, яку так часто подавали в лікарняному кафетерії, коли вона проходила там студентську практику.

Вона заглянула до їдальні й побачила сестер за мовчазною вечірньою трапезою навколо столу. Побачила, як тремтливі руки підносять виделки до беззубих ротів, як зморщеними підборіддями течуть цівки молока. Більшу частину своїх життів ці жінки провели, самотньо старіючи за стінами. Чи відчував хтось із них жаль за тим, що вони пропустили, як інакше могли б прожити життя, якби просто вийшли за ворота й не повернулися?

Ідучи далі коридором, Мора почула чоловічі голоси, чужі й бентежні в цьому жіночому домі. Двоє копів помахали їй, впізнаючи.

– Привіт, док.

– Щось знайшли? – запитала вона.

– Поки ні. Уже згортаємося на ніч.

– Де Ріццолі?

– Нагорі. У спальнях.

Піднімаючись сходами, Мора побачила ще двох членів пошукової партії: униз спускалися поліцейські кадети, які, схоже, щойно закінчили школу. Юнак із досі поцяткованим прищами обличчям і дівчина з тією маскою відчуженості, яку так часто задля самозбереження вдягали копи-жінки. Упізнавши Мору, обидва з повагою опустили очі й розступилися, пропускаючи її. Це змусило її відчути себе старою. Невже вона така страшна, що ці юнаки не бачать живої жінки з її переживаннями? Утім, вона досконало вдавала невразливу, навіть зараз. Ввічливо кивнула, вітаючись, не зупиняючи на них погляду. Усвідомлюючи під час підйому, що вони дивляться на неї.

Вона знайшла Ріццолі в кімнаті сестри Камілли: детектив сиділа на ліжку, згорбившись від утоми.

– Схоже, всі, крім вас, уже йдуть додому, – завважила Мора.

Ріццолі розвернулася до неї. Очі в неї були темні, глибоко запалі, обличчя помережане зморшками виснаження, яких Мора ще не бачила.

– Ми нічого не знайшли. Шукали з самого полудня. Але на те, щоб зазирнути в кожну шафу, в кожну шухляду, потрібен час. А є ще поле й садок на задньому дворі – хтозна, що там під снігом. Вона могла викинути його у сміття кілька днів тому. Могла передати комусь за воротами. Ми можемо цілими днями шукати те, чого тут може й не бути.

– А що про це каже абатиса?

– Я не говорила їй, що саме ми шукаємо.

– Чому?

– Не хочу, щоб вона знала.

– Вона може допомогти.

– Або зробити все можливе, щоб ми його не знайшли. Думаєте, цій єпархії потрібні нові скандали? Думаєте, вона хоче, щоб світ знав, що черниця цього ордену вбила власну дитину?

– Ми не знаємо, чи дитина мертва. Тільки що вона зникла.

– І ви повністю впевнені в тому, що побачили на розтині?

– Так. Камілла була на останньому терміні вагітності. І – ні, я не вірю в непорочне зачаття. – Вона присіла на ліжко поряд із Ріццолі. – Батько може бути ключем до цього нападу. Ми повинні його визначити.

– Так, я саме про це й думала. Батько. Як «отець».

– Отець Брофі?

– Привабливий чоловік. Ви його бачили?

Мора згадала яскраві сині очі, що дивилися на неї над хворим оператором. Згадала, як він вийшов із воріт абатства, наче вбраний у чорне воїн, щоби стати проти тієї вовчої зграї репортерів.

– Він мав неодноразовий доступ сюди, – вела далі Ріццолі. – Він служить тут месу, слухає сповіді. Чи ж є щось інтимніше за те, щоб розповідати свої таємниці у сповідальні?

– Ви маєте на увазі, що секс був добровільний.

– Я просто кажу, що він хлопець нівроку.

– Ми не знаємо, чи вона зайшла в тяж в абатстві. Хіба Камілла не навідувалася до родини в березні?

– Так. Тоді померла її бабуся.

– Час наче підходить. Якщо вона завагітніла в березні, зараз був би дев’ятий місяць. Це могло статися під час її гостин удома.

– Або ж тут, у цих стінах. – Ріццолі цинічно пирхнула. – От тобі й обітниця чистоти.

Вони трохи посиділи мовчки, дивлячись на хрест на стіні. «Скільки ж недоліків у нас, у людей, – подумала Мора. – Якщо Бог є, то чому він ставить для нас такі недосяжні стандарти? Чому вимагає того, чого ми не можемо досягнути?»

– Я колись хотіла стати черницею, – мовила вона вголос.

– Я думала, що ви не віруєте.

– Мені тоді було дев’ять. Я щойно дізналася, що мене вдочерили. Двоюрідний брат випустив кота з мішка, так би мовити, – зі шкоди вибовкав те, що несподівано все пояснило. Чому я не схожа на батьків. Чому не було знімків мене немовлям. Я всі вихідні проплакала у своїй кімнаті. – Мора похитала головою. – Бідолашні батьки. Вони не знали, що робити, тож повели мене в кіно, щоб підбадьорити. Ми дивилися «Звуки музики» за сімдесят п’ять центів, бо кіно старе.

Вона трохи помовчала.

– Я вирішила, що Джулі Ендрюс – красуня і що я хочу бути такою, як Марія. В ордені.

– Гей, док. Хочете, відкрию таємницю?

– Яку?

– Я теж хотіла.

Мора подивилася на Джейн.

– Жартуєте.

– Може, я й не здала катехізис. Але хто може опиратися Джулі Ендрюс?

Вони обидві засміялися, але сміх був ніяковий і швидко вщух, поступившись місцем тиші.

– Чому передумали? – запитала Ріццолі. – Щодо ордену.

Мора підвелася, підійшла до вікна. Визирнула на темний двір і сказала:

– Просто переросла. Перестала вірити в те, чого не можна побачити, відчути на запах чи торкнутися. Те, що не можна довести наукою. – Почекала трохи. – І відкрила для себе хлопців.

– О так, хлопці, – засміялася Ріццолі. – Завжди вони.

– Розумієте, це справжня мета життя. З біологічного погляду.

– Секс?

– Розмноження. Цього вимагають наші гени – щоб ми йшли у світ і множилися. Ми вважаємо, що контролюємо своє життя, але весь цей час ми просто раби нашої ДНК, яка наказує нам народжувати дітей.

Мора розвернулась і з подивом побачила, що на віях Ріццолі мерехтять сльози. Вони швидко зникли: детектив змахнула їх рукою.

– Джейн?

– Я просто втомилася. Погано спала.

– І більше нічого?

– А що ще може бути?

Надто швидка відповідь, надто агресивна. Ріццолі сама це зрозуміла й зашарілася.

– Мені треба у ванну, – мовила вона й підвелася, наче бажаючи втекти. Біля дверей зупинилася, озирнулася. – До речі, бачили книжку на столі? Ту, що Камілла читала. Я пошукала інформацію про неї.

– Про кого?

– Про святу Бригіту Ірландську. Це її біографія. Цікаво, що в усього є свої святі покровителі. Є святий у капелюшників. Свій у наркоманів. Чорт забирай, є навіть покровитель у загублених ключів.

– То чия покровителька Бригіта?

– Новонароджених, – тихо відповіла Ріццолі. – Бригіта – свята новонароджених.

Вона вийшла з кімнати.

Мора подивилася на стіл, де лежала книжка. Лише день тому вона уявляла, як за цим столом сидить Камілла, тихо гортає сторінки, надихається життям молодої ірландки, якій судилося стати святою. Тепер постав інший образ: Камілла не спокійна, а змучена, молиться святій Бригіті за порятунок своєї мертвої дитини. «Благаю, візьми його у свої всепрощенні обійми. Приведи його до світла, він хоч і нехрещений, та невинний. На ньому немає гріха».

Вона роззирнулась у порожній кімнаті з новим розумінням. Підлога без жодної плями, запах відбілювача й воску – все набуло нового значення. Чистота – метафора для невинності. Пропаща Камілла відчайдушно намагалася відмити свої гріхи, свою провину. Вона, певно, місяцями усвідомлювала, що носить дитину, сховану серед широких складок її вбрання. Або все ж таки відмовлялася приймати реальність? Заперечувала сама для себе, як вагітні дівчата-підлітки, буває, заперечують власні набряклі животи?

«І що ж ти зробила, коли твоя дитина з’явилася на світ? Запанікувала? Або ж спокійно й холодно позбулася доказу твого гріха?»

Мора почула чоловічі голоси знадвору. Побачила у вікно неясні силуети двох копів, які вийшли з будинку. Вони обидва зупинилися, щільніше вкуталися в пальта, помилувалися снігом, що блискітками падав з нічного неба. Тоді вийшли з двору, і, поки ворота зачинялися за ними, петлі завищали. Мора прислухалася, чи не почує інших звуків, інших голосів, але було тихо. Лише спокій сніжної ночі. «Так тихо, – подумала вона. – Наче в цій будівлі лишилася тільки я. Забута й самотня».

Вона почула рипіння й відчула подих руху, наче чиюсь присутність у кімнаті. Волосинки на шиї раптом стали дибки, вона засміялася:

– Боже, Джейн, не підкрадайтеся так…

Голос згас на середині речення.

Там нікого не було.

Мить Мора не ворушилася, не дихала – просто дивилася на порожнє місце. Пусте повітря, полірована підлога. «Привид» – перша ірраціональна думка, перш ніж логіка повернула собі контроль. Старі дошки в підлозі часто риплять, опалювальні труби стогнуть. То не були кроки, а просто дошки стискалися від холоду. Є цілком розсудливе пояснення того, чому їй здалося, що в кімнаті хтось є.

Однак вона досі відчувала присутність, наче хтось спостерігав за нею.

Тепер волосся на руках теж стало дибки, кожен нерв підняв тривогу. Щось пробіглося над головою, наче пазурі стукали об дерево. Погляд Мори метнувся до стелі. «Тварина? Вона біжить геть від мене».

Вона вийшла з кімнати. Звуки згори майже тонули в панічному стукотінні серця. Але ось – звук віддаляється!

Гуп-гуп-гуп.

Мора побігла за звуком, не зводячи очей зі стелі, так швидко, що мало не стикнулася з Ріццолі, яка щойно вийшла з ванної кімнати.

– Гей, що за поспіх? – запитала детектив.

– Тссс! – Мора вказала на темні балки стелі.

– Що?

– Слухайте.

Вони зачекали, напружено прислухаючись, чи не пролунає новий звук. Та крім калатання власного серця Мора чула лиш тишу.

– Може, ви чули воду в трубах, – припустила Ріццолі. – Я саме змивала.

– То були не труби.

– Що ж тоді ви чули?

Судмедекспертка різко підвела очі до старовинних балок, що йшли вздовж стелі.

– Ось.

Знову дряпання, в дальньому кінці коридору.

Ріццолі подивилася вгору.

– Що це, в біса, таке? Пацюки?

– Ні, – прошепотіла Мора. – Хоч що б це було, воно більше за пацюка.

Вона тихо рушила до місця, звідки пролунав звук, детектив – одразу за нею.

Без попередження щось затарабанило по стелі, рухаючись у той бік, звідки вони прийшли.

– Прямує до іншого крила! – озвалася Ріццолі.

Вона першою побігла вперед, разом вони ввірвались у двері в кінці коридору, Ріццолі клацнула вимикачем. Вони дивилися на порожній коридор. Тут було прохолодно, повітря було сперте й вологе. Крізь відчинені двері було видно закинуті кімнати й моторошні, мов привиди, обриси накритих меблів.

Хай би що втікало до цього крила, нині воно мовчало, нічим не видаючи свого місцезнаходження.

– Ваша команда обшукала це крило? – запитала Мора.

– Ми проглянули всі кімнати.

– А що нагорі? Над цією стелею?

– Просто горище.

– Що ж, горищем щось бігає, – тихо промовила Мора. – І воно достатньо розумне, щоби збагнути, що ми за ним женемося.

Мора й Ріццолі сиділи, зіщулившись, на верхній галереї каплиці, розглядаючи панель червоного дерева, яка, за словами матінки Мері Климент, вела до горища будівлі. Детектив м’яко штовхнула панель – вона безгучно відкрилася, і жінки пильно вдивлялись у темряву за нею, дослухаючись до звуків. Їхніх облич торкнувся теплий подих. Технічний поверх вловлював тепле повітря, що піднімалося вгору, і вони відчували, як воно ллється в отвір.

Ріццолі посвітила туди ліхтариком. Вони побачили масивне дерево й матовий рожевий колір нещодавно встановленого утеплювача. Підлогою зміїлися електричні дроти.

Джейн перша ступила в отвір. Мора ввімкнула свій ліхтарик і рушила за нею. Там було надто низько, щоб вона могла випростатися на весь зріст, – довелося згинати голову, уникаючи дубових балок по всій стелі. Світло ліхтарів падало широкими арками, вирізало в темряві коло. За цим колом були невидимі, темні землі. Вона відчула, як прискорилося її дихання. Низька стеля й затхле повітря змусили її почуватися похованою заживо.

Вона мало не підстрибнула, відчувши, як щось торкнулось її руки. Ріццолі без жодного слова показала праворуч.

Дерево порипувало під вагою жінок, коли Джейн вела їх крізь тіні.

– Стривайте, – прошепотіла Мора. – Хіба не треба викликати підкріплення?

– Навіщо?

– Для того, що тут ховається.

– Я не кликатиму підкріплення, якщо ми тут усього лиш вистежуємо єнота… – Детектив зупинилася, повела ліхтариком ліворуч, тоді праворуч. – Гадаю, зараз ми над західним крилом, стає тепліше. Вимкніть ліхтарика.

– Що?

– Вимкніть. Хочу дещо перевірити.

Мора нерішуче вимкнула світло. Ріццолі теж.

У раптовій чорноті Мора відчула сильну пульсацію у своїх венах. «Ми не бачимо, що нас оточує. Що може наближатися до нас». Вона кліпнула, намагаючись змусити очі призвичаїтися до темряви. А тоді помітила світло: крізь тріщини в підлозі пробивалися вузькі смужки, іноді ширші – там, де дошки розійшлися чи отвори на місці сучків розширилися від сухого зимового повітря.

Кроки Ріццолі рипіли здалеку. Її силует раптом припав до підлоги, голова схилилася. Вона посиділа так, тоді тихо засміялася.

– Це все одно що підглядати до хлоп’ячої роздягальні у старшій школі Ревере.

– Куди дивитеся?

– У кімнату Камілли. Ми просто над нею. У підлозі є дірка.

Мора пробралася крізь темряву туди, де зіщулилася детектив. Стала на коліна й зазирнула в отвір.

Вона дивилася просто на стіл Камілли.

Мора випросталася, по спині несподівано пробіг холодок. «Хай би що там було, воно бачило мене в тій кімнаті. Воно спостерігало».

Гуп-гуп-гуп.

Ріццолі розвернулася так швидко, що врізалася в Мору ліктем.

Мора метушливо ввімкнула ліхтарика, промінь смикався по всіх напрямках, полюючи на того – чи те, – що було на горищі разом з ними. Мигцем бачила пухнасте павутиння, масивні балки, що висіли низько над головою. Тут було тепло, несвіже повітря було задушливе, посилювало паніку.

Вони з Ріццолі інстинктивно стали в оборонні пози, спина до спини, Мора відчувала напружені м’язи детектива, чула її швидке дихання, поки вони обидві вглядалися в темряву, шукаючи відблиск погляду, дике обличчя.

Мора так швидко прочесала поглядом територію навколо, що за першим порухом ліхтарика пропустила це. Лише вдруге промінь освітив нерівності на грубих дошках підлоги. Вона придивилася, але не повірила своїм очам.

Ступила крок уперед, із наближенням відчуваючи дедалі більший жах, коли у світлі ліхтарика з’являлися інші такі само обриси поблизу. Стільки їх…

«Боже правий, це ж кладовище. Кладовище мертвих немовлят».

Промінь затремтів. Мора, чия рука завжди міцно тримала скальпеля біля столу для розтинів, не могла стримати тремтіння. Вона зупинилася, світло лилося просто на обличчя. Блакитні очі виблискували, наче скляні камінці. Вона дивилася на них, повільно опановуючи те, що бачила.

А тоді засміялася. Спантеличеним хрипким сміхом.

Ріццолі вже була біля неї: світло грало на рожевій шкірі, лялькових вустах, позбавленому життя погляді.

– Що за дурня, – мовила вона. – Це ж бісова лялька.

Мора посвітила на інші предмети поблизу. Побачила гладеньку пластикову шкіру, пухкі кінцівки. На неї дивилися скляні очі.

– Це все ляльки, – сказала жінка. – Їх тут ціла колекція.

– Бачите, як вони викладені рядком? Наче химерні ясла.

– Або ритуал, – тихо додала Мора. Нечестивий ритуал у святому місці.

– Боже. От тепер ви мене лякаєте.

Гуп-гуп-гуп.

Обидві вихором розвернулися, прорізали темряву ліхтариками, та не побачили нічого. Звук був слабший. Хай би що було разом з ними на горищі, тепер воно віддалялося туди, куди не сягало їхнє світло. Мора перелякано завважила, що Ріццолі дістала зброю. Це сталося так швидко, що вона й не помітила коли.

– Навряд чи це тварина, – сказала Мора.

Детектив помовчала й погодилася:

– Я теж так думаю.

– Ходімо звідси. Будь ласка.