Читать книгу Грішна - Тесс Герритсен - Страница 7

Джейн Ріццолі стояла біля вмивальника у ванній, дивилася на себе у дзеркало, і те, що вона бачила, їй не подобалося. Вона не могла не порівнювати себе з елегантною докторкою Айлс, яка завжди здавалася по-королівському незворушною, наче все було під контролем: жодна чорна волосинка не вибивається з зачіски, блискучий червоний розчерк помади на бездоганній шкірі. Те, що Ріццолі бачила в дзеркалі, не було ані незворушним, ані бездоганним. Скуйовджене волосся, наче в духа банші, чорні кучері закривають бліде змучене обличчя. «Я сама не своя, – подумала вона. – Я не впізнаю цю жінку. Коли я встигла перетворитися на незнайомку?»

Тілом раптом прокотилася чергова хвиля нудоти, вона заплющила очі, намагаючись її побороти, опираючись так, наче від цього залежало її життя. Та сама сила волі не могла стримати невідворотне. Затиснувши рота рукою, Джейн стрімко метнулася до найближчої туалетної кабінки – і встигла саме вчасно. Випорожнивши шлунок, вона трохи затрималася над унітазом, не наважуючись вийти з безпечної кабінки. Думаючи: «Це мусить бути грип. Будь ласка, нехай це буде грип».

Коли нудота вщухла, вона почувалася такою виснаженою, що сіла на унітаз і притулилася до бічної стіни. Вона думала про те, скільки роботи попереду, скільки опитувань треба провести, як бентежно буде намагатися витягти хоч щось корисне з цих шокованих і мовчазних жінок. А гірше за все – триматися осторонь, до виснаження триматися осторонь, поки криміналісти шукають свої мікроскопічні скарби. Зазвичай Джейн була однією з тих, хто першими кидається шукати докази – більше доказів, з тих, хто б’ється за контроль над кожним місцем злочину. І ось вона сидить у туалеті, не наважуючись ступити у вир подій, в якому завжди прагнула бути. Воліє сховатися тут, у блаженній тиші, де ніхто не побачить сум’яття на її обличчі. Цікаво, що помітила докторка Айлс – можливо, й нічого. Мертві наче завжди цікавили її більше за живих, і на місці вбивства тіло привертало всю її увагу.

Нарешті Ріццолі випросталася й вийшла з кабінки. У голові стало ясніше, шлунок заспокоївся. Привид старої Ріццолі нарешті повертався в тіло. Біля вмивальника вона набрала в рот крижаної води, змиваючи кислий присмак, тоді хлюпнула водою на обличчя. «Зберися, дівчинко. Не нюняй. Якщо хлопці побачать дірку в твоїй броні, то цілитимуть тільки туди. Це завжди так». Вона взяла паперового рушника, витерла лице і вже збиралася викинути його у сміття, та завагалася, пригадуючи ліжко сестри Камілли. Кров на простирадлі.

Відро було наполовину повне. Серед зібганих паперових рушників Джейн побачила згорток туалетного паперу. Долаючи огиду, вона розгорнула його, і хоча вже знала, що в ньому буде, все одно була вражена виглядом менструальної крові іншої жінки. Детектив весь час мала справу з кров’ю і щойно бачила величезну калюжу її під тілом Камілли. І все одно її значно більше шокувала ця використана прокладка. Вона була важка, просочена. «Ось чому ти встала з ліжка, – подумала Джейн. – Тепло, що протікає між стегнами, волога на простирадлі. Ти встала, пішла до туалету, поміняла прокладку, викинула використану в смітник».

«А тоді… що ти зробила тоді?»

Ріццолі вийшла з ванної, повернулася в кімнату Камілли. Докторка Айлс уже пішла, тож вона була в кімнаті сама – дивилася насуплено на скривавлені простирадла, цю єдину яскраву пляму в позбавленій кольорів кімнаті. Тоді підійшла до вікна й визирнула надвір.

Тепер шар сльоти й снігу вкривали численні сліди ніг. За воротами до стіни під’їхав іще один фургон телевізійників, зупинився, виставив супутникові антени. Історія мертвої черниці у ваших вітальнях. Джейн подумала, що це напевно буде головна новина випуску о п’ятій: усім цікаве життя черниць. Відмовляєшся від сексу, замикаєшся за парканом, і всім стає цікаво, що ж ховається під твоєю рясою. Нас інтригує непорочність, нас цікавлять люди, які повстають проти найпотужнішої з потреб, відвертаються від того, що призначено нам природою. Їхня чистота робить їх спокусливими.

Погляд Ріццолі ковзнув через двір до каплиці. «Ось де я маю зараз бути, – подумала вона. – Тремтіти від холоду з криміналістами, а не сидіти в цій кімнаті, де відгонить відбілювачем». Але тільки з цієї кімнати вона могла уявити собі те, що мала побачити Камілла, повертаючись із мандрівки до вбиральні темного зимового ранку. Вона мала побачити світло у вітражних вікнах каплиці.

Світло, якого там не мало бути.

Мора стояла осторонь, коли двоє санітарів розстеляли чисте простирадло та обережно переносили на нього сестру Каміллу. Вона завжди спостерігала за тим, як тіла забирають з місць злочину. Іноді санітари виконували це завдання з професійною зверхністю, іноді – з помітною огидою. Але час від часу Мора бачила в їхніх діях особливу ніжність. Таку увагу мали маленькі діти: їхні голівки обережно підтримували, заціпенілі тіла ніжно погладжували крізь мішок. До сестри Камілли поставилися з тією ж увагою, з тією ж скорботою.

Вона відчинила двері каплиці, коли вони викочували ноші, й поволі рушила за ними до воріт. За стінами вже юрмилися новинарі, тримали камери напоготові, щоби спіймати класичну ілюстрацію трагедії: тіло на ношах, помітно людський обрис пластикового мішка. Хоча жертви не видно, вони вже мусили почути, що це молода жінка, тому, дивлячись на мішок, усі подумки розгортатимуть його. Ця безжальна уява порушуватиме спокій Камілли так, як ніколи не зможе Морин скальпель.

Ноші викотилися за ворота абатства, і хвиля репортерів й операторів посунула вперед, не зважаючи на крики патрульного, який намагався їх стримати.

Лише священику вдалося вгамувати цю зграю. Разючий силует у чорному стрімко вийшов з-за воріт і врізався в натовп, перекрикуючи хаос сердитим голосом.

– Бідолашна сестра заслужила на повагу! Чому б не проявити її? Дайте дорогу!

Навіть репортерів іноді можна присоромити – деякі з них відійшли, пропускаючи санітарів. Але телекамери й далі записували, як ноші завантажують до автомобіля. А тоді їхні голодні очі знайшли нову жертву: Мора щойно вислизнула з-за воріт і прямувала до свого авто, кутаючись у пальто так, наче воно могло закрити її від поглядів.

– Докторко Айлс! Що ви можете сказати?

– Чи відома причина смерті?

– Є ознаки сексуального насильства?

Поки репортери напосідали на неї, вона метушливо шукала в сумочці ключі, відмикала замок. Їй вдалося відчинити дверцята, коли вона почула, як хтось кличе її. Цього разу – стривожено.

Мора озирнулася й побачила, що на тротуарі лежить чоловік, над яким схилилося ще кілька людей.

– Це наш оператор! – гукнув хтось. – Потрібна швидка!

Мора ляснула дверима автомобіля й поспішила до них.

– Що сталося? – запитала вона. – Він послизнувся?

– Ні, він просто біг… і наче перекинувся…

Вона присіла біля нього. Чоловіка вже перекотили на спину, і вона побачила, що йому за п’ятдесят – кремезний, обличчя темне. У снігу поряд із ним лежала телекамера з літерами WVSU.

Він не дихав.

Мора закинула йому голову, відкривши м’язисту шию, щоб дати доступ повітрю, й схилилася вперед для штучного дихання. Від запаху застояної кави й сигарет її мало не знудило. Вона подумала про гепатит, про СНІД і ті мікроскопічні жахи, які можна підчепити від рідин тіла, і змусила себе накрити його рота своїм. Видихнула, побачила, як піднімається грудна клітка, як легені наповнюються повітрям. Видихнула ще двічі, тоді спробувала намацати на сонній артерії пульс.

Немає.

Вона хотіла розстебнути чоловікові куртку, але хтось уже робив це для неї. Мора підвела очі й побачила, що священик став навколішки навпроти неї і вже вимірював чоловікові груди, шукаючи орієнтирів. Він поклав долоні на грудину й глянув на неї, чекаючи команди почати масаж серця. На його обличчі вона побачила разюче сині очі й похмуру рішучість.

– Качайте, – сказала Мора.

Священик взявся за справу, рахуючи вголос із кожним натисканням, щоб вона могла розрахувати штучне дихання. Без паніки – спокійний голос чоловіка, який точно знає, що робить. Вона не мусила ним керувати, вони працювали разом, наче завжди були командою, і двічі мінялися місцями, щоб дати другому відпочити.

Коли приїхала швидка, брюки Мори змокли наскрізь від стояння в снігу, і попри холод вона пітніла. Незграбно підвелася й виснажено дивилася, як санітар вводить крапельницю й ендотрахеальну трубку, як ноші з чоловіком вантажать до автомобіля швидкої.

Камеру, яку впустив оператор, підібрав інший співробітник WVSU. «Шоу мусить тривати», – подумала Мора, дивлячись, як репортери скупчилися навколо автомобіля, незважаючи на те, що тепер ішлося про нещастя їхнього колеги.

Вона розвернулася до священика, який стояв біля неї. Його штани теж були мокрі від розталого снігу.

– Дякую за допомогу, – мовила вона. – Здається, ви не новачок у реанімаційних заходах.

Він усміхнувся, знизав плечима.

– Лише з манекеном. Не думав, що колись доведеться застосувати ці знання. – Він простягнув їй руку. – Я Деніел Брофі. Ви судмедекспертка?

– Мора Айлс. Це ваша парафія, отче Брофі?

Він кивнув.

– Моя церква – за три квартали звідси.

– Я її бачила.

– Як думаєте, ми його врятували?

Мора похитала головою.

– Коли реанімація триває так довго, а пульс не з’являється, прогноз невтішний.

– Але є шанс, що він виживе?

– Невеликий.

– Я навіть волію думати, що ми зробили щось хороше. – Він глянув на репортерів, які зосередилися на швидкій. – Дозвольте провести вас до автомобіля, щоб ніхто не тицяв вам в обличчя камерами.

– Ви – їхня наступна жертва. Сподіваюся, ви готові.

– Я вже пообіцяв зробити заяву. Хоча й не зовсім розумію, що саме вони хочуть від мене почути.

– Це канібали, отче Брофі. Вони хочуть лише вашого м’яса. І намагатимуться відірвати чималий шматок.

Священик засміявся.

– Тоді мушу їх попередити, що м’ясо буде жилаве.

Він провів Мору до автомобіля. Мокрі брюки липнули до ніг, від пронизливого вітру тканина вже мало не затвердла. Повернувшись до моргу, доведеться перевдягтися в хірургічний костюм, а ці добряче просушити.

– Якщо вже я робитиму заяву, – мовив священик, – є щось таке, що я мушу знати? Можете щось мені підказати?

– Вам треба поговорити з детективом Ріццолі. Вона веде розслідування.

– Думаєте, це був окремий напад? Чи інші парафії теж мають підстави для хвилювання?

– Я вивчаю лише жертв, не нападників. Нічого не можу сказати про мотиви.

– Це літні жінки. Вони не можуть себе захистити.

– Знаю.

– То що їм сказати? Усім тим сестрам, які живуть у релігійних спільнотах? Що навіть за цими стінами вони не в безпеці?

– Ніхто з нас не буває повністю убезпеченим.

– Це не та відповідь, яку я волів би принести їм.

– Одначе єдина, яку їм варто почути. – Мора відчинила дверцята. – Отче Брофі, мене ростили католичкою. Я вважала, що черниці недоторканні, але щойно бачила, що зробили з сестрою Каміллою. Якщо таке сталося з черницею, то ніхто не застрахований.

Вона сіла всередину.

– Щасти вам із пресою. Я вам співчуваю.

Отець Брофі захряснув дверцята й пильно подивився на неї крізь вікно. Попри привабливість його обличчя, Морину увагу привернув саме комірець священика. Усього лиш вузька біла смужка, яка, втім, вирізняла його з-поміж інших. Робила недосяжним.

Він помахав їй рукою й озирнувся на зграю репортерів, що сунули на нього.

Мора побачила, як він випростався, глибоко вдихнув, а тоді рушив їм назустріч.

«Зважаючи на результати анатомічного дослідження та відомості про гіпертензію суб’єкта, я вважаю, що смерть була спричинена природними причинами. Найімовірніше, що за добу до смерті стався гострий інфаркт міокарда, а за ним – шлуночкова аритмія, яка й стала смертельною. Імовірна причина смерті: летальна аритмія після гострого інфаркту міокарда. Надиктувала докторка Мора Айлс, судово-медичне бюро штату Массачусетс».

Мора вимкнула диктофон і подивилася на надруковані діаграми, на яких раніше зафіксувала орієнтири тіла містера Семюела Найта. Старий шрам від апендектомії. Синюшні набряки на сідницях і задньому боці стегон, де збиралася кров у ті години, коли він сидів на ліжку вже мертвий. Свідків того, як містер Найт провів свої останні хвилини в тому готельному номері, не було, однак вона могла уявити, що він відчував. Раптове тріпотіння у грудях. Можливо, кількасекундна паніка, коли він усвідомив, що це тріпоче його серце. А тоді – поступове сповзання в чорноту. «З вами легко», – подумала вона. Надиктувати короткий висновок – і можна відсунути справу містера Найта вбік. Це коротке знайомство завершиться її прізвищем, нашкрябаним на звіті про розтин.

На столі лежали й інші звіти – стос розшифрованих записів, що потребували перегляду й підпису. А в морзі своєї черги чекало ще одне знайомство – Камілла Маджіннес, аутопсію якої було призначено на дев’яту наступного ранку, коли Ріццолі та Фрост могли бути присутні. Навіть зараз, коли Мора гортала звіти, роблячи помітки на полях, вона не могла не думати про Каміллу. Ранковий холод каплиці її не покинув, тож, працюючи за столом, вона не знімала светра, закутана від спогадів про той візит.

Вона підвелася перевірити, чи висохли вовняні брюки, повішені над радіатором. «Годиться», – подумала, швидко розпустила зав’язку й вислизнула з лікарських штанів, які носила весь день.

Знову опустившись у своє крісло, Мора трохи посиділа, роздивляючись квітковий візерунок на стіні. Її робота була похмура, тож для протидії цьому вона оздобила свій кабінет нагадуваннями про життя, а не про смерть. У кутку кімнати розростався фікус у горщику – щасливий об’єкт уваги як Мори, так і Луїз, бо обидві постійно метушилися навколо нього. На стіні висіли зображення квітів у рамах: букет білих півоній і сині іриси. Ще на одному плакаті була ваза зі столистими трояндами, такими пишними, що стебла згиналися під вагою пелюсток. Коли стос документів на столі Мори ставав надто великим і вага смерті здавалася нездоланною, вона дивилася на ці зображення, думала про свій садок, про запах родючої землі та яскраву зелень весняної трави. Думала про ріст, а не про смерть. Не про гниття.

Однак цього грудневого дня весна здавалася далекою як ніколи. У вікно стукав крижаний дощ, і думка про поїздку додому викликала жах. Цікаво, чи міські служби вже посипали дороги сіллю або ж там досі ковзанка, якою автівки носяться, мов хокейні шайби?

– Докторко Айлс? – озвалася в інтеркомі Луїз.

– Так?

– Вам телефонує доктор Бенкс. На першій лінії.

Мора завмерла.

– Це… доктор Віктор Бенкс? – тихо перепитала вона.

– Так. Сказав, що представляє міжнародну організацію «Єдина Земля».

Мора не відповіла. Вона не зводила очей з телефона, руки на столі неначе кригою взялися. Вона майже не усвідомлювала того, як у вікно летить сльота. Чула лише, як калатає її серце.

– Докторко Айлс?

– Дзвінок міжнародний?

– Ні. Він ще раніше залишав повідомлення. Він у готелі «Колонада».

Мора сковтнула.

– Я не можу зараз відповісти.

– Він уже вдруге телефонує. Каже, що ви знайомі.

«О так. Це точно».

– Коли був перший дзвінок? – запитала вона.

– Сьогодні по обіді, ви ще були на виїзді. Я лишила повідомлення у вас на столі.

Мора знайшла три рожеві наліпки, що сховалися під стосом документів. Ось воно: «Доктор Віктор Бенкс. Телефонував о 12:45». Вона витріщилася на це ім’я, у шлунку крутило. «Чому саме зараз? – подумки спитала. – Стільки місяців минуло, чому ти раптом мені телефонуєш? Чому думаєш, що можеш повернутися до мого життя?»

– Що мені сказати? – спитала Луїз.

Мора глибоко вдихнула.

– Скажіть, що я перетелефоную.

«Як буду готова, чорт забирай».

Вона зібгала папірець і кинула його у сміття. А за мить підвелася, нездатна зосередитися на паперах, і вдягла пальто.

Луїз була здивована, побачивши її у дверях кабінету, готову до негоди. Мора зазвичай ішла звідси останньою і майже ніколи не виходила раніше ніж о пів на шосту. Зараз була заледве п’ята, і Луїз саме вимикала комп’ютер.

– Спробую випередити затори, – пояснила Мора.

– Гадаю, ви вже запізнилися. Бачили, яка там погода? Більшість офісів у місті вже зачинилися.

– Коли це?

– О четвертій.

– То чому ви тут? Треба було їхати додому.

– Мене чоловік забирає. Моє авто на ремонті, пам’ятаєте?

Мора скривилася. Так, Луїз зранку говорила їй про своє авто, але вона, звісно ж, забула. Як завжди, була така зосереджена на мертвих, що недостатньо уваги приділяла голосам живих. Вона дивилася, як Луїз загортається в шарф, вдягає пальто, й думала: «Я надто мало слухаю. Не даю собі змоги познайомитися з людьми, поки вони ще живі». Навіть після року роботи тут вона мало знала про особисте життя своєї секретарки. Ніколи не бачила чоловіка Луїз, знала тільки, що його звати Вернон. Не могла пригадати, ані де він працює, ані ким, почасти тому, що Луїз зрідка говорила про особисте. «Може, це я винна? – спитала себе Мора. – Може, вона відчуває, що мені не хочеться слухати, що мені комфортніше з моїми скальпелями й диктофоном, аніж із почуттями тих, хто мене оточує?»

Вони разом пройшлися коридором, до виходу на паркувальний майданчик для персоналу. Без розмов – просто двоє людей, що рухаються в одному напрямку.

Чоловік чекав на Луїз у автівці, двірники відчайдушно згортали мокрий сніг. Мора помахала їй на прощання, коли вони від’їжджали, й помітила ошелешений погляд Вернона, якому, певно, стало цікаво, що це за жінка – вимахує так, наче знає їх.

Наче вона взагалі хоч когось знає.

Мора перетнула парковку, ослизаючись на ожеледиці, ховаючи голову від жалко́го крижаного дощу. Мала зробити ще одну зупинку. Виконати ще один обов’язок, перш ніж день закінчиться.

Вона поїхала до лікарні Святого Франциска, провідати сестру Урсулу.

Хоча Мора востаннє працювала в лікарні під час інтернатури багато років тому, спогади про останній етап стажування у відділенні інтенсивної терапії лишались яскравими й неприємними. Вона пригадувала хвилини паніки, відчайдушних спроб думати крізь туман невиспаності. Пригадала ніч, коли на її зміні померло троє пацієнтів і все йшло не так… Тепер не вдавалося ввійти до інтенсивної терапії й не зустріти привидів колишніх обов’язків і давніх невдач.

Це відділення в тутешній хірургії мало центральний пост медсестер в оточенні дванадцяти боксів для пацієнтів. Мора зупинилася біля реєстратури, показала посвідчення.

– Я докторка Айлс із лабораторії судово-медичної експертизи. Можна подивитися карту вашої пацієнтки, сестри Урсули Роуленд?

Черговий спантеличено подивився на неї.

– Але ж пацієнтка не померла.

– Детектив Ріццолі попросила дізнатися, в якому вона стані.

– А. Карти лежать он там. Номер десять.

Мора підійшла до стелажа, дістала з комірки карту номер десять. Розгорнула на попередньому операційному звіті. Висновок був написаний нейрохірургом вручну, одразу ж після операції:

«Локалізовано й осушено велику субдуральну гематому. Відкритий скалковий перелом із правого тім’яного боку черепа очищено від уламків. Дуральний розрив зашито. Повний звіт про операцію надиктовано. Доктор Джеймс Юень».

Вона повернулася до нотаток медсестер, проглянула зміни стану пацієнтки після операції. Внутрічерепний тиск стабільний завдяки введенню «Маннітолу» й «Лазиксу» внутрівенно та примусовій гіпервентиляції легень. Здається, зробили все, що було можливо, лишалося тільки чекати, щоб побачити, якими будуть наслідки такої травми.

Тримаючи карту, Мора підійшла до боксу номер десять. Полісмен, який сидів біля дверей, кивнув їй, упізнавши.

– Привіт, докторко Айлс.

– Як справи в пацієнтки? – запитала вона.

– Наче без змін. Здається, ще не прийшла до тями.

Мора глянула на затягнуті завіси.

– Хто там із нею?

– Лікарі.

Вона постукала по одвірку й зайшла за завісу. Біля ліжка стояли двоє чоловіків, один – високий азіат із проникливим темним поглядом і густою гривою сивого волосся. «Нейрохірург», – подумала Мора, побачивши ім’я на бейджі. Поряд із доктором Юенем стояв молодший чоловік, років тридцяти: білий халат напинався на широких плечах, довге біляве волосся було зібране в охайний хвіст. «Герой-коханець, а не лікар», – подумки пирхнула вона, дивлячись на засмагле обличчя й глибоко посаджені сірі очі чоловіка.

– Вибачте за вторгнення, – мовила Мора. – Я докторка Айлс, із лабораторії судово-медичної експертизи.

– Судмедекспертиза? – дещо спантеличено перепитав Юень. – Хіба ж не зарано для вас?

– Детектив, яка веде цю справу, попросила перевірити стан пацієнтки. Знаєте, була ще одна жертва.

– Так, ми чули.

– Я завтра робитиму розтин. Хотіла порівняти характер травм обох жертв.

– Навряд чи ви зможете щось побачити після операції. На рентгенівських знімках і сканах, зроблених, коли її привезли, буде видно більше.

Мора подивилася на пацієнтку й не могла не погодитися. Голова Урсули була щільно замотана бинтами, рани змінилися, виправлені рукою хірурга. Вона була в глибокій комі, дихала за допомогою машини. На відміну від витонченої Камілли, Урсула була жінкою кремезною, масивною, з широкими кістками і простим круглим обличчям дружини фермера. М’ясисті руки обплетені крапельницями, на лівому зап’ястку браслет із попередженням «алергія на пеніцилін». Над правим ліктем був негарний шрам, товстий і білий – наслідок старої, погано зашитої рани. Може, сувенір з роботи за кордоном?..

– Я зробив у операційній усе, що міг, – сказав Юень. – Будемо сподіватися, що лікар Саткліфф зможе не допустити ускладнень.

Мора подивилася на білявого лікаря, який з усмішкою кивнув їй.

– Я Метью Саткліфф, її терапевт, – мовив він. – Вона вже кілька місяців у мене не була. Я лише нещодавно дізнався, що вона в цій лікарні.

– Маєте номер її племінника? – запитав у нього Юень. – Коли він зателефонував, я забув його взяти. Він сказав, що поговорить з вами.

Саткліфф кивнув.

– Маю. Буде краще, якщо я спілкуватимуся з родиною. Триматиму їх у курсі.

– В якому вона стані? – запитала Мора.

– Я б сказав, що стабільна, – відповів Саткліфф.

– А з погляду неврології? – розвернулася вона до Юеня.

Він похитав головою.

– Надто рано говорити. В операційній усе було непогано, але, як я саме казав лікареві Саткліффу, навіть якщо вона прийде до тями, – а цього може й не статися, – цілком можливо, що вона нічого не пам’ятатиме про напад. Ретроградна амнезія – звична справа для травм голови.

У нього спрацював пейджер, він відволікся.

– Вибачте, мушу перетелефонувати. Лікар Саткліфф поінформує вас про її медичну історію.

Він широкими кроками вийшов.

Саткліфф простягнув Морі стетоскопа.

– Можете оглянути її, якщо хочете.

Вона взяла стетоскопа й підійшла до ліжка. Трохи поспостерігала, як піднімаються й опускаються груди Урсули. Їй нечасто доводилося оглядати живих, довелося зробити паузу, пригадати свої клінічні навички, гостро усвідомлюючи, що Саткліфф є свідком того, якою непрофесійною вона почувається з тілом, у якого досі б’ється серце. Мора так довго працювала з мертвими, що з живими тепер почувалася незграбою. Саткліфф стояв в узголів’ї, загрозливо нависав над нею зі своїми широкими плечима й пильним поглядом, дивився, як вона світить ліхтариком в очі пацієнтці, як пальпує шию. Пальці ковзали теплою шкірою, такою відмінною від холодної, замороженої плоті.

Вона зупинилася.

– У сонній артерії з правого боку немає пульсу.

– Що?

– Зліва пульс сильний, а от справа немає. – Вона потяглася по карту, розгорнула на нотатках з операційної. – Ось, анестезіолог тут згадує: «Відзначено відсутність правої сонної артерії. Найімовірніше – анатомічна варіація норми».

Саткліфф насупився, засмагле обличчя розчервонілося.

– Я про це зовсім забув.

– То це давня знахідка? Відсутність пульсу з цього боку?

Він кивнув.

– Це вроджене.

Мора вставила стетоскоп у вуха й підняла лікарняну сорочку, відкриваючи великі груди Урсули. Незважаючи на шістдесят вісім років, шкіра була досі бліда й молода на вигляд. Десятиліття під захистом чернечої ряси вберегли її від старіння під сонячним промінням. Притискаючи голівку стетоскопа до грудей черниці, вона почула рівне сильне серцебиття. Пульсацію непереможеного серця людини, що вижила.

До боксу зазирнула медсестра.

– Лікарю Саткліфф? Рентгенологи просили передати, що знімки грудної клітки готові, можна спуститися.

– Дякую. – Лікар перевів погляд на Мору. – Можемо переглянути й знімки черепа, якщо хочете.

У ліфті вони спускалися разом із шістьма дівчатами-волонтерками – свіжі юні обличчя, блискуче волосся. Вони хихотіли поміж собою, кидаючи оцінні погляди на лікаря Саткліффа. Та попри свою привабливість, він не звертав на них уваги, не зводив серйозного погляду з номерів поверхів, що змінювалися на табло. «Принадність білого халата», – подумала Мора, пригадуючи власні підліткові роки, коли вона працювала волонтеркою в лікарні Святого Луки в Сан-Франциско. Лікарі здавалися їй недоторканними. Недосяжними. Тепер вона сама була такою й добре знала, що білий халат не захищає від помилок. Не дає непогрішимості.

Вона дивилася на дівчат у накрохмалених уніформах і згадувала себе шістнадцятирічну – не таку реготушку, як вони, тиху й серйозну. Навіть тоді свідому темних сторін життя, приваблену мінорними мелодіями.

Двері ліфта роз’їхалися, дівчата висипалися з нього сонячною біло-рожевою зграйкою, лишили Мору наодинці з Саткліффом.

– Вони мене втомлюють, – промовив він. – Стільки енергії. Якби ж я мав хоча б десяту частину, особливо після нічної зміни. – Він зиркнув на Мору. – У вас вони часто бувають?

– Нічні зміни? Ми чергуємося.

– Гадаю, ваші пацієнти не чекають від вас оперативності.

– У вас, в окопах, життя інакше.

Чоловік розреготався й раптом перетворився на білявого серфера з усміхненими очима.

– Життя в окопах. Саме так іноді й здається. Наче ми на фронті.

Рентгенівські знімки вже чекали на них на столі адміністратора. Саткліфф заніс великого конверта до кімнати для перегляду, закріпив знімки й натиснув на вимикач.

Світло пронизало зображення черепа. Кістку помережали тріщини, схожі на блискавки. Мора побачила дві окремі рани. Перший удар припав на праву скроневу кістку, від нього вниз, до вуха, пішла тонка тріщина. Другий, сильніший, ішов слідом за першим – він зім’яв череп, проламав його всередину.

– Спочатку він ударив її збоку, – сказала вона.

– Як ви знаєте, що то був перший удар?

– Тому що перша тріщина зупинила поширення перехресної від другого удару. – Вона показала на тріщини на знімку. – Бачите, як ця лінія зупиняється тут, дійшовши до першої тріщини? Сила удару не може перетнути пролом. Це свідчить про те, що удар у праву скроню був першим. Можливо, вона відвернулася. Або ж не бачила його, і він підійшов збоку.

– Заскочив її зненацька, – припустив Саткліфф.

– І цього удару вистачило, щоб вона похитнулася. Тоді він ударив знову, вже далі, ось тут. – Мора показала на знімку другу тріщину.

– Цей удар був сильніший, – сказав він. – Розтрощив черепну кістку.

Лікар зняв рентгенівські знімки, повісив томограму. Комп’ютерна томографія дозволила їм зазирнути у череп людини, відкриваючи мозок шар за шаром. Мора побачила кров, що просочилася з розірваних судин: дедалі вищий тиск крововиливу мусив стискати мозок. То була травма, потенційно не менш небезпечна за ушкодження в Камілли.

Утім, анатомія й витривалість у різних людей різні. Значно молодша черниця не пережила цих ран, тоді як серце Урсули продовжувало битися й тіло не бажало відпускати душу. Це не диво – хіба що примха долі, як коли дитина падає з шостого поверху й дістає самі лиш подряпини.

– Дивно, що вона взагалі вижила, – пробуркотів Саткліфф.

– Мені теж. – Мора глянула на нього. Світло з апарата освітлювало половину його обличчя, перетинаючи кутасті вилиці. – Ці удари завдавалися, щоб убити.