Читать книгу Вільний світ - Тетяна Белімова - Страница 6

Від двох їхніх самотніх постатей на дорозі довгі тіні. День сонячний і теплий як на початок листопада. Болять ноги, незвичні до тривалих переходів, до цього зношеного, прочовганого взуття (бо ж ціле літо босоніж), але навіть і таке – рідкість і розкіш зараз. Воно – ця обдерта подобизна черевиків – це декілька буханців хліба! А як пощастить, то й мішечок картоплі. Як пощастить… Але мати категорично заявила, що «це» (дівчаче взуття, пальта, теплі хустини) вони не мінятимуть.

– Нюсю! Ще довго? Я пити хочу…

Клава спиняється й дивиться благально на сестру. Але Нюся не зважає. Її торба, причеплена до спини двома широкими мотузками, як імпровізований ранець, удвічі більша за сестрину. Якщо вона спиниться (а ще як, боронь Боже, сяде), то знову піти… Просто змусити себе рухатися? Рухатися далі? Не буде сил. Вона не здужає цієї простої дії.

– Клавусю! Не спиняйся! Уже скоро! Треба встигнути…

– Треба завидна дістатися до переправи. Інакше на Труханів острів не втрапимо. Комендантська година… Пором стане аж до ранку. І що тоді?

– Клаво! Ходім! Там… Там далі буде криниця…

Уперше, відколи німці захопили Київ, вони пішли до Пухівки – рідного батькового села, де їхній дід і його доньки-близнючки з родинами мешкали всі однією невеличкою вуличкою (радше, завулком). Пішли, бо вже мали документи. Уже був староста, поліцаї (зі своїх, острівських), списки з роками народження… Пішли, бо знали, що родичі щось дадуть міській злидоті. Пішли, бо ж недалечко – якихось двадцять кілометрів од Києва. Пішли, бо куди ж його ще йти, якщо вже поміняли всі металеві ложки – виделки – ножі – шовкові сукенки – хустинки – скатертинки – оторочені ручним мереживом покривала – наволочки – серветки.

І їм, звісно, дали. Переважно картоплю, трохи квасолі й моркви, дрібку борошна й найцінніший дар – заскорубло-жовтавий шмат сала. А ще був напутній ряд від діда про його нерозумного сина («Дався Семену той Київ… ще й міську собі там знайшов… тьху!»), якому треба закинути човни й повертатися сюди, додому.

– Я піду на роботу! Я вже вирішила.

Батько незмигно дивиться на неї. Нюся знає, що теж уміє так «дивитися», бо вона теж схожа на батька, як і Поля була… була… «Поля була» – як до цього звикнути? Була й не стало? Як же так? А мама… Мама у своєму кутку за фікусом. Це її світ. Вона молиться за Жору, вона молиться за сусідського хлопчика Колю, якого сімнадцятирічним (без місяця вісімнадцять не важило) забрали на фронт. Вона все чує. Певно, вона вже все й знає. (Як Поля? Як Поля…) Нюся хоче сказати, що вже була в комендатурі (комендатура – так при німцях зветься острівна управа і розташована в тому ж приміщенні) і попросила внести її до списку «робочих» (осіб, придатних для роботи). І Стьопка – поліцай, той самий Стьопка, що ходив колись із Жорою в один клас (Колись… Невже це колись було? Не приснилося, не привиділося, а саме «було»?), – по-змовницьки підморгнув їй і зашелестів у вухо:

– Слиш, сєстрьонка… Я тебе на хлібзавод оприділю.

Нюся хоче це все розказати батькові, але його погляд, у якому осуд – любов – жалощі – співчуття змішалися в одне німе, безгучно випромінюване «безслівне», ніби запечатує їй рот. Вона сидить і просто дивиться на нього. А сльози, великі й гіркі, котяться й котяться, так що язик уже й не встигає їх ловити. Хіба ж вона цього хоче? Невже про це мріяла, коли в сніговій продиралася заметами до школи через замерзлий Дніпро протоптаною доріжкою – слід у слід – єдиним шляхом з острова на Поділ. Пробиралася? Пробиралася… вузесенькою, вичовганою до небезпечної слизькості (як двоє зустрінуться, то й не розминуться, один має зійти й поступитися дорогою) стежинкою, небезпечною, ламкою кригою, що під нею гігантська жива ріка дихає, стугонить, кудись мчить свої води, проситься на волю. Не думала вона, звісно, про ось «таке» життя, уявляла майбутнє геть іншим, коли вчилася – зубрила – переписувала свою науку під кіптявою гасовою лампою.

– Тату… я стану геологом… ви не сумнівайтеся…

Аби забавити сестру (просто забити їй чимось голову, щоб ноги механічно йшли – пересувалися – човгали, тільки б не спинялися), Нюся починає вигадувати смішні страви, що їх приготує мама з того всього, що дав їм дід.

– А сало заховаємо, щоб німці не знайшли…

Обидві заходяться реготом. Німці… Їдять вони сало? Цікаве запитання. Але ж як його підійти й спитати? До того веснянкуватого рудого Ганса, що декілька разів приходив до них брати молоко. Городів на острові не було, бо весняні паводки передбачати ніхто не брався, а от корів держали – сіна ж море. Із хатами легше – вони на палях, вода не дістає, хіба дуже рідко. «У нас на острові, як у Венеції», – казала вчителька їхньої острівної школи-восьмирічки (дев’ятий-десятий для «тутешніх» не передбачався). «Тутешні», хто хотів навчатися далі, ходили на Поділ, у «городську» школу. Жора ходив, Нюся ходила, Поля не ходила (бо померла), Клава теж не ходила, бо не встигла, не доросла.

– Нюсько… Може, він тобі ще шоколяду подарує.

– Хто «він»?

Нюся вдає, що не розуміє, навіть супить брови, але вуста розпливаються в зрадливій усмішці. Смак шоколаду… Ніби знову відчутий! Лоскоче піднебіння, як щось цілком реальне й осяжне, а не просто обривок пам’яті, малесенький спогад чуттєвої насолоди. Коли вони його їли, коли бачили у своєму «довоєнному» житті? На значні свята як дуже й дуже велику рідкість. А тут? Ціла плитка гіркувато-чорного в шурхітливій золотистій фользі з незрозумілими знаками й надписами! Ділили між усіма, навіть сусідському Борці дісталося. «Я не буду, – сказав батько. – Краще Борці дайте!»

Тільки Нюся не хоче від «нього» ні шоколаду, ні будь-чого іншого! І тоді не хотіла… Тоді, коли рудий Ганс уперше забирав із її рук слоїк молока й вона відчула в себе в руці гладеньку, ледь нагріту його рукою поверхню чогось такого, чогось, що й було тією плиткою шоколаду, перше, що вирвалося з її вуст: «Найн!»

– Найн! Біте! Ні… не треба…

Але він уже пішов, востаннє обернувшись біля хвіртки й привітно помахавши їй вільною рукою:

– Ауфідерзойн, фройлян Нюся!

«Ауфідерзойн… Ауфідерзойн…» Ні! Жодних зустрічей – побачень – здибанок – прогулянок! Нічого цього не буде! Ніколи! Хай би навіть він був не веснянкуватим Гансом, а казковим красенем. Як вона може з кимось тут гуляти, коли Рома, її коханий Роман, хтозна-де і хтозна-як? Чи живий-здоровий? Чи вже лежить у братській могилі? І вона ніколи його не побачить? Не подивиться в його сині, завжди усміхнені очі?

– Ти ж їсти вже хочеш?

Нюся раптом згадує про пиріжок із квасолею, який дала їм тітка Ганна – «на дорогу». Не зупиняючись, вона виймає його з кишені, розмотує чисту полотняну шмату, у яку його загорнула тітка, і ламає навпіл.

– На ось! Тільки не зупиняйся, Клаво! Їж так…

Стан голоду перманентний! Коли вже його позбудуться? Постійний – невідв’язний – всеохопний – невситимий – чатівний – від ранку – до ночі. Чим його вгамувати в місті, відірваному від села? У місті, де знищено всі склади, продовольчі запаси, потрощено магазини?

Вибухи, стовпи води до неба… Там, де щойно бовваніла величезна, як кам’яниця на Печерську, баржа з чорним шпилем засмоленої труби, – кіптява та вогонь. Димлясте сиве марево оповило першу, другу – цілу низку притулених одна до одної гігантес, пришвартованих біля Поштової площі. Усі на острові повибігали на вузьку смугу пляжу й дивляться на протилежний берег.

– З Володимирської луплять, чи що?

– Дак а хто, хто лупить? Німці?

– Та ні… Це ще наші…

Хлопчаки повилазили на високі тополі, що ростуть уздовж берега, щоб краще бачити, як одна за одною, утворюючи гігантські коловороти й воронки, сторчма, позавалювавшись на корму, ідуть під воду сумні міражі минулого.

– Це ж там зерно… Що ж вони роблять?

– Дак не можна ж німцеві лишати…

– А ми? А нам…

Десь з-за Поштової площі виринають декілька вутлих благеньких човників. Хтось спритний і метикований вирішив, скориставшись із моменту, «запасти» трохи зерна. Але кулеметна черга враз прошила авантюрне суденце, воно завалилося на бік, а його пасажири чорними фігурками, маленькими, ніби іграшковими, розчинилися у воді.

– Живі? Чи ні? От чортяки… Полізли… Думали, їм хтось зерна насипле…

Сонце вже зовсім низько – ось-ось і його багрянисте коло, що вже лишень світить і не дає жодного тепла, повільно опуститься кудись у той чорний вир за Дніпром, туди, де їхній дім, де чекають батьки. До переправи вже зовсім недалечко. Ось лише минуть цей лісок, за яким поворот і розвилка (чи то пак з’їзд на якусь лісову периферійну доріжку), а там уже пором, отже, порятунок! Нюся прискорює ходу, тягне Клаву за руку. Що з неї візьмеш – дванадцять років! А їй, Нюсі, узимку вже виповниться вісімнадцять! Доросла… Клава… ще зовсім дівчисько! Дівчисько із розкосими, як у мами, темно-карими очима (якась східна далека казка! десь Нюся про це читала), худенька, неоковирна тією підлітковою вуглуватістю, яка зникає в п’ятнадцять-шістнадцять років. А в Полі так і не зникла… І в Клави не зникне (правда, Нюся цього ще не знає): чи то вже порода така, чи оце вічно голодне дитинство (хоча, власне, уже й не дитинство) дасться взнаки?

Цей ліс, майже голий, з по-осінньому вільготним подихом і чимось таким ледь вловним (димком від багаття?), навіває якийсь неспокій. Ліс, у якому голі дерева простягають до неба руки, плутаються голими кордубатими пальцями в низькому, навислому листопадовому небі. Ніби чатує на здобич… Може, це лише розтривожена уява? Її, Нюсина, розтривожена уява? Нюся поправляє довгу косу, що вибилася з-під берета, і раптом бічним зором завважує якусь тінь, що відділилися від дерева й суне до них.

– Клаво! Біжімо! Клаво! Біжи й не озирайся!

Вони не біжать, а летять! Де тільки й сили взялися (поміг-таки тітчин пиріжок – не лише голод утамував, а й надав енергії прискорення)? Чи це від страху, що тваринно й липко сповзає спиною, змушує підгинатися ноги?

– Чека-а-айте! Я не воро-о-ог!..

Ворог – друг, свій – чужий, такий – інакший… Яке це має значення? Що це все може важити, коли двоє самотніх, нікому не потрібних (не лише на цьому шляху, а й у цьому світі, вишкіреному вирвами від бомб, що щедро помережили поле навпроти) біжать – рятуються – тікають…

Кроки за ними стихли. Нюся з Клавою теж спиняються, відхекуючись. Озирнутися? А що, як там оте страшне, невідворотне лине з дула наведеної на тебе зброї? Ні? Ні… Це молодий хлопчина – майже хлопчик – у військовій брудно-зеленій гімнастерці й таких самих галіфе. Зігнувся. Тримається за бік. Хитаючись, повертає до ліска.

– Гей! Ти хто?

Але хлопець нічого не відповідає. Просто сідає на узбіччі. Опущена голова, як підбита. «Поранений? Поранений?… – гадає Нюся. – Що ж він? Тікає від німців?» Вона дивиться на Клаву, яка тремтить, аж зуби дрібно цокають.

– Підійдемо?

– Ню-ю-ю-с-ю! Ходімо… Страшно-о-о!

– А якщо Жора? А Рома? Отак. У полі.

Сонце геть низько. «Ми встигнемо…» – пошепки повторює Нюся, підганяючи Клаву, яка від пережитого вже ледь пересуває ноги. «Пережите» – це те, що вони побачили, коли підійшли до того хлопця, такого молодого, ще майже дитини. («Мабуть, ще й не голився». І чого така дурня лізе в голову? А що його думати? Та й про що, власне, думати?) Нюся гукнула його. Спершу стиха, потім на повен голос:

– Гей? Ти хто?

Коли вона торкнула його за плече, він просто впав – завалився на бік. Волошкові очі в чорній облямівці вій. Скляні очі, що незмигно дивляться в небо. Цього не забути? Цього не забути… Ніколи…

– Ненавиджу! Ненавиджу! Ненавиджу! Усіх німців! І Ганса ненавиджу! Підсиплю миш’яку йому в молоко!

– Тихо, Клавусю! Цить! Скоро аусвайc-контроль! Цить!

Нюся стискає сестру за руку – до болю, до крику. Мовчки вказує їй на недалекий уже блокпост біля переправи. Клава тихенько скімлить. Вона не здатна себе опанувати. Тоді Нюся стягує шарф і перев’язує Клаву через лице, підв’язавши її ніби від зубного болю.

– Кранк! – каже вона худющому, як жердина, німцю. – Цан!

Але німцеві байдуже. Він перевіряє їхні посвідчення, мовчки повертає й відвертається від них. Німцю вони цілком байдужі. Вони – дві маленькі самотні цятки на березі цієї ріки, у цьому великому й недоброму світі.