Читать книгу Вільний світ - Тетяна Белімова - Страница 8

Сніг. Білий здаля, а зблизька весь подзьобаний кратерами підталин, місцями темний, закаляний брудом, з примерзлим ганчір’ям і собачим послідом. Сніг аж по темну смугу лісу на обрії. Він заполонив увесь простір, він усюди, аж доки сягає око. І тут – під ногами, біля бараків – нашого тимчасового притулку, і там далі – до вуглистої смуги дороги, що губиться десь за обрієм і якою нас, нещасних в’язнів Ракова, женуть на щоденну роботу. Сніг збився тисячами підошов – розкислими грубими черевиками, важкими кирзаками, саморобними селюцькими чоботиськами, благенькими літніми плетеними сандалями, іноді просто онучами, а часом – голими п’ятами (у Ракові можна поміняти їжу, цигарки, самогон, здобуті всюдисущими спритниками й штукарями, на будь-що з арештантського гардеробу, а можна й геть «домінятися»). Цей сніг укачався в рівний крижаний із жовтувато-бурими смугами настил.

Я – Єфрем. Мені вісімнадцять, а може, уже й дев’ятнадцять? Я втратив лік дням, просту пам’ять часу, я – живу – тут – і – сьогодні, не замислюючись про завтра. Якщо вже було зимового Єфрема, бо саме на нього я народився, чим і вдостоївся імені, то мені вже дев’ятнадцять, хоча це й не має жодного значення: зовсім не принципово – умерти у вісімнадцять чи в дев’ятнадцять років. А жити хочеться страшенно! Вижити будь-що! Не впасти під автоматною чергою, не гризти від спраги брудне, мерзле місиво на землі в нападі пропасниці, не задихатися повільно й невблаганно від табірних сухот, вихаркуючи шматки легень упереміж із кров’ю, не гнити заживо від почорнілих обморожених ніг, зрештою, просто прокинутися зранку на вкритих прілою соломою холодних дошках у зимному бараці-домовині, крізь щілини між колодами якого свище невтишимий сіверко, і юрбища голодних пацюків бігають без відпочинку по худих тілах в’язнів у пошуках того, чого тут аж ніяк не може бути, – їжі. Якщо душа по смерті вирушає в пекло за свої земні гріхи, то за життя за них вона опиняється тут – у Проскурові, у цьому концтаборі для військовополонених.

А я? Як потрапив сюди, до Проскурова? Не солдат, а в тракторній бригаді (видали синього військового комбінезона – обслуга) тягав гармати, ящики зі снарядами, рив окопи й бомбосховища, нагортав землю на дзоти (із лівого берега Дніпра, біля Переяслава). Там… У селі із затишною назвою Миле, де у великій хаті голови колгоспу (я і ще двоє таких самих «воєнних» трактористів) щодня на столі і борщ, і вареники, і карасі в сметані.

Чекали німця. Рили окопи. Збирали хліб (як до війни або так, начебто й не було ніякої війни). Невигідність позиції лівого берега була очевидною – низький, проглядається, мов на долоні, – легше поцілити, наново переорати й засіяти «зерном» наших трупів. Але ж чи був у нас вибір? В армії, що відступає? Жодного вибору. Його просто не могло бути.

Чекали німця. А його все не було. Його все не було? Лише тінь від ненависного літака з чорними хрестами низько над землею, кулеметна черга й знову тиша. Тиша, у якій стискалося страшне й невідворотне кільце. Кільце облоги – смерті – приреченості – безвиході – полону – мороку – крейдяне коло страшного й невблаганного майбутнього.

Чому я не перебрався на рідний правий берег? День-два – і вдома, де мати дивиться з-під чорних красивих брів (досі красивих), молодша спритна Дарка крутиться дзиґою подвір’ям. Дядьки з мого села, теж трактористи, «призвані» в обслугу, повтікали ще до переправи. Заходилися, як і я, скручувати шипарі з гусеничної тракторної платформи, а потім «до вітру» в кущі й назад – у Княжу. А я? А я лишився.

Чорне вороння клубочиться над дорогою, розсідається на березах, що біліють уздовж вулиці; його густе й хрипке каркання супроводжує нас щоразу, коли йдемо в Проскурів на роботу чи повертаємося за колючий дріт. Ми йдемо, навалюючись плечима на сусіднього в шерензі, наступаючи на п’яти передньому, сварячись на задніх, які теж шпортаються об наші ноги. Ми йдемо («Ми йдемо… Ми досі йдемо? Куди ж ми йдемо?»), вишикувані по чотири, шерега до шереги, майже рівним строєм, а попереду й позаду нас, вилискуючи темними касками й автоматами, сунуть конвоїри, тримаючи на міцних ланцюгах кількох вгодованих (не те, що ми) псів.

Добре, коли за старшого Ганс, тоді є надія отримати гнилуватий, подекуди чорний від розм’яклої, погано зчищеної землі буряк, а як пощастить, навіть два. Ганс такий, він ніколи не омине їздового дядька з підводою буряків, який намагається з’їхати на узбіччя, щоб дати дорогу безмежному потокові в’язнів. «Komm!» – грізно вказує наш милосердний кат на те, що може бути привабливим тільки для вимордуваного голодом арештанта. Ком! Хвилина-дві, і купи буряків наче й не було, і візничий чекає, щоб, пропустивши нас, розвернутися й знову поїхати на село, щиро сподіваючись, що вдома йому пощастить із першого разу все втовкмачити німчукові.

Голод, який переслідує, як муки нечистого сумління, скрізь і всюди, палить невгасимим полум’ям десь у центрі сонячного сплетіння, владно проступає уві сні незчисленними смаколиками, які силкуєшся з’їсти, тягнешся рукою, береш, жуєш, уплітаєш за обидві щоки й прокидаєшся з лютим, розбурканим нічними галюцинаціями почуттям невситимого голодного звіра всередині. А ви й не знали? Так знайте, я – звір! Злий і голодний звір!

Homo sapiens? Lupus, сірий, степовий, звичайний, який решті homini lupus est, та й вони, ці інші гоміні, теж зовсім не гоміні, а такі ж прості вовки.

Так, я – звір, який хоче вп’ястися зубами в соковитий шмат м’ясива! Та що там казати? За черствий окраєць, пожбурений у скупчення в’язнів жалісливим перехожим, за надгнилий буряк, схоплений із довгої підводи шкарубкою, чорною рукою з нестриженими, обдертими до крові нігтями, кожен ладен битися до останнього, допоки жеврітиме надія вирвати з цупкого, але вже ослаблого товаришевого п’ястука щось придатне для їжі, те, що, захлинаючись слиною, можу гризти всю дорогу, а частину ще й заховати на собі, щоб увечері перед сном блаженно поглинути, задобрити хоча б цим мізером невсипуще почуття голоду.

Голод… Слово страшне, фатальне, немилосердне, люте самою своєю семантикою, а коли ще й додати погибельне – «мор»… А Єфрему – десятилітньому хлопчакові – судилося пройти всіма колами пекельної голодної безодні…

Страшний, чорнющий до антрацитового дна найглупішої темряви зимовий вечір. Ніщо не світиться в нашій хаті: натоплена вдень матір’ю піч, у якій у порожніх баняках грілася лише вода, міцно причинена заслінкою, каганчик – саморобна лампадка, що масною жовтою цяткою звично поблимувала в кутку перед іконами, – не знати де й дівся, мабуть, здертий разом зі Спасом, Богородицею та Миколою Угодником спритними комсомольцями Савою Невмиваним і Прохором Безпальком, згинув у гуготінні до неба розкладеного вогнища на задвірках колгоспу. Але я розрізняю бліду материну постать у самій сорочці. Вона накрила тата кожухом і сама ніби прилягла зверху – силкується не дати життю вийти з батькового тіла, а натомість продовжує його агонію, не пускає його душу відлетіти. Це вона в страшній нестямі захрипіла на сільських гробарів, що вже було намірилися волокти тата на свою вщерть заповнену трупним ужинком гарбу, самим лише поглядом зупинила цих закам’янілих у безмежній байдужості, звиклих до всього дядьків «на должності».

– Він іще живий! – не закричала, бо який уже може вирватись крик із ввалених, присохлих до спини грудей, а зашипіла, лягла згори, охопивши батькове вихудле й виснажене, але досі кремезне тіло.

Батько завжди був показний, високий, з буйним кучерявим чубом, що, «як барвінок, в’ється». Порівняно з ним мати здавалася ще тендітнішою – невисока, худорлява, з аристократичною (звідки воно в простої селянки?) поставою. Як вона трималася, коли всі ми – дід із бабою, я й дві молодші сестрички, батько – уже майже не підводилися після страшного двомісячного посту? Звідки бралися в неї сили? Де вона знайшла той невидимий внутрішній ресурс, який не лише її тримав на ногах, а ніби передавався й нам? Чому вона змогла вистояти, вижити, а батько – такий сильний, волелюбний, гордий своєю належністю до нашого хоч і простого, але чесного й достойного роду – не зміг?

Тоді мені було десять років. Але пам’ять не по-дитячому зафіксувала стан голодного марева. Пізніше я переконався, що ніколи не забуду страху, помноженого на голод, змішаного з розпачем. Пам’ятаю все до найменших дрібниць (а надто «той» день): ґвалт, грабунок, волання родичів і цей мій страх, холодний і паралізуючий, страшний уже тим, що нічого не можна змінити – ні в моєму житті, ні в моїй пам’яті.

Той день… У той день батько безсило стискав свої пудові кулаки, а колгоспні «активісти» обдирали нашу хату до нитки, нахабно, як то кажуть, серед білого дня вигрібали все до останнього гнилого буряка з помийниці, до замочених у поташі старих робочих сорочок, котрі чомусь теж були необхідні «будівничим» комунізму, як і все «куркульське» майно, починаючи з подушок, перин, святкового та буденного одягу й закінчуючи всією живністю з нашого двору, усім збіжжям і городиною з комори. Лемент стояв несамовитий – дід хапав за барки колгоспних посіпак – учорашніх лайдаків, злиднів і п’янюг, що раптом опинилися при владі. У нього, уже добряче потовченого й заюшеного кров’ю, висла на руках баба, яку він намагався відіпхнути, відкинути, щоб знову марно рятувати своє кревне (це зовсім не було грою слів, бо все справді наживалося власними натертими до кривавиці від тяжкої праці руками). Мати благала, плазуючи навколішках, залишити бодай щось дітям, виставляючи наперед меншеньку Олюньку, яка допіру сп’ялася на ніжки, а ми з шестирічною Даркою, нічого не тямлячи від страху, забилися на піч, закривши собою невеличкий лантух із зерном, проте наші дитячі тільця його не врятували.

Той день, що розколов життя навпіл (щасливе, усміхнене дитинство «до» і страшне голодне мордування й раннє сирітство «після»), ще багато разів повернеться до мене, породить купу запитань, на які не знаходитиму відповідей (будуть лише здогади – абстрактні, розпливчасті, аморфні). Чому? За що? Без жодного милосердя й співчуття? Чи можна було врятуватися (якби ж знати, де впадеш)? Ми ж могли зробили сховок, викопати якусь яму й туди заховати трохи харчів? Могли? Чи озброєні довгими щупами «колгоспники» все одно знайшли б їх, підгледіли, пронюхали?

Та й як змиритися, що саме ти, твої рідні стали «зайвими» в цьому житті, у цьому простуванні у «світле» майбутнє, що про нього не раз торочили заїжджі агітатори? Хто мав право це визначати?

Ми були «баластом»? Для кого? Для чого? Блакитної Савої – Загірної Комуни – Ельдорадо – Комунізму? За все моє довге й непросте життя жодної відповіді…

Мій дід знав: «Це ж нечиста сила! До нечистої сили не піду». Колишній солдат царської армії, який, прослуживши двадцять п’ять років, складав копійчину до копійчини, купив землю, одружився з тією, що погодилася піти за підстаркуватого парубка, обріс господарством. «Віддати все? Кому?» – уся його віра, світогляд, проста, успадкована з діда-прадіда селянська логіка повставали проти цього. «Краще здохну, а до нечистої сили не піду», – бурмотів він навіть у передсмертній агонії.

Першою, звісно ж, пішла Олюнька. Заснула одного дня й не прокинулася. Потухла маленька свічечка її долі, так і не встигнувши прогоріти бодай найменшу частинку. Мати сиділа скам’яніла, хрестом склавши руки на грудях, беззвучні сльози котились її обличчям.

– Юхремчику, синку, – озвався батько з полу, – а піди-но сьогодні до школи. Мо’, знову булочку американці дадуть?

Долаючи нехіть до будь-якого руху, бодай найменшої дії, поволі, з останніх сил став насувати чоботи, які ніяк не хотіли налазити на розпухлі, водою налиті литки. У холодній, ледь протопленій школі учнів майже не було, а ті, хто таки дошкандибав, більше скидалися на маленьких живих мерців, що скляними очима стежили за такою ж худою, малорухомою подобизною людини біля дошки.

На перерві підійшли із сусідським Іваном до магазею біля школи. Припали до погано припасованих, подекуди прогнилих дощок, намагаючись роздивитися, що позвозили туди колгоспники. Я знайшов якогось патика й узявся колупати ним стіну, а Івась сів біля мене на широкій призьбі.

О диво! Справжній скарб! У мою брудну, порепану долоньку з прокрученої дірки посипалася стара, мабуть, торішня века упереміж із мишачим послідом. Вона гнила тут, перетрублена мишами, нікому не потрібна чи просто забута. Я запихав її в рота, давився, силкуючись проковтнути, зняв шапку і вже в неї патиком намагався наколупати ще.

– Івасю! Поглянь – века!

Іван не відповідав, я обернувся до нього: він неоковирно зсунувся набік, відкинувши голову, обличчя було умиротворене. Перейшов уже межу? Він – уже – не – тут? А я? Невже скоро настане й мій час? Я заплакав і пішов по вчительку.

Коли приніс додому веку, Олюньки вже не було. Батьки сиділи, притиснувшись одне до одного, тато помітно здав, ніби Олюнька була тим єдиним, заради чого він змушував себе прокидатися зранку. Мама не випускала його руки, вона, певно, відчувала його близьку смерть і хотіла набутися з ним, надихатися ним на все своє подальше самотнє життя. Здобуті мною півшапки веки дали сякий-такий пожиток на декілька днів.

Пригадую, як мати силкувалася обмити батька, як синюваті з перепою колгоспні гробарі волокли його з хати, ніби якийсь лантух. Піти за ним у його останню путь ніхто з нас уже не міг.

Де твоя нова хата, тату? Чи в тому неглибокому, нашвидкуруч виритому рові за селом? Таточку мій ріднесенький! Я ж тепер сирота в цьому великому злому світі! Таточку!

Я лежу на полу замість батька, на батьковому місці. Я не пам’ятаю, як померли баба й дід, знаю тільки, що їх уже немає. Я лежу й гнию: на спині, там, де лопатки, роз’їли шкіру багрянисто-червоні чиряки, глибокими вирвами – так, що палець можна встромити, – розгорнули тіло ледь не до кісток. Мої спухлі ноги вже не можуть утримати моє легесеньке тіло. Біля мене мати. Чорні вуглини її очей печуть, не дають мені заснути, поринути в солодке небуття. Вона десь ходила, щось принесла в брудній шматині – жменьку вареної гречки – і тепер намагається нагодувати мене.

Уже весна. Я ще живий… Я ще живий? Мати вблагала зарахувати її до колгоспу. Бідна моя мати, сіромашна Марія, чиє серце сім разів по сім пройняв меч болю, смерті й розпуки! Як вона цього домоглася? Плазувала перед своїми катами? Перед тими, хто грабував її родину, прирікав її діток на голодну смерть, зживав зі світу її чоловіка?

Згорьована Марія пече коржики з молодого споришу та лободи й годує нас, уцілілих (мене й Дарку), ходить у колгосп на роботу, а ночами, коли думає, що ми спимо, по-звірячому виє в кулак і здригається від німотного, здавленого плачу.

Кати! Ті, що були, і ті, що є: комуністи – нацисти – фашисти – гебісти – усі решта… Як вам спиться, напившись нашої крові, море якої розлилося широко по Вкраїні, хоч куди позирнеш, поглянеш? Ви не рогаті, не хвостаті, не казково потворні. Ви звичайні. Прості селюки, які зростали, як і годиться сільським дітям, переходячи з гусячого в телячий клас, любили влітку спати в коморі на сіні, а взимку – на печі в просі. Прості німчуки, які почули слово «нація» й намагалися випекти його тавром на спинах народів. Хто дав вам право вершити людські долі, морити нас голодною смертю, обливати свинцем і залізом, палити живцем і труїти газом? Посада? Партія? Клас? Нація?

Ця відчута тоді, ще в дитинстві, повторена тепер і тут, у Проскурові, беззахисна, принижена й скоцюрблена поза жертви (чи зашморг смерті, голодної, повільної, а чи націлена на тебе зброя – не має значення) і породжені нею страх, ненависть і лють. Так, лють! А як інакше? Зло завжди породжує до себе подібне! Саме так – вирвати, вигризти зубами все! Так само, як знищили все моє! Вибити зброю й націлити на ворога! Щоб уже не ти, а він у смертельних корчах… Але поки я беззбройний, одиниця з нашитим на рукаві номером (без імені й прізвища), і я не знаю, чим і як боротися за вільний світ. Вільний світ – довкола чи в мені – що це? Чи існує такий?

Мені було лише десять, а зараз мені аж вісімнадцять (чи, може, лише вісімнадцять?), але пам’ять моя (пам’ять, яка несе відбиток ваших злочинів) жива. Бо й правда жива. А істина невмируща.