Читать книгу Вільний світ - Тетяна Белімова - Страница 9

Сьогодні вночі йшов сніг, справжній, зимовий. Хурделиця, як жива, тоненько скімлила за благенькими стінами бараку. Мені снилася мама Марія, вона молилася за мене в порожньому кутку нашої хати, там, де колись висіли ікони.

Я сам у цьому голодному й холодному світі. Але я молодий і сильний, я встигаю вихопити спритною рукою буряк із підводи, я можу пробитися до круглої металевої печі посеред нашого бараку, обліпленої зусібіч, як капустяна головка тлею, померзлими в’язнями, і я, дасть Бог, не обмерзну до чорної смердючої гнойовиці в благенькій арештантській робі. І ще: я хочу будь-що вижити, повернутися у – світ – по – той – бік – колючого – дроту, у той знаний мною вільний світ. А як вижити немолодим, немічним, покрученим життям, завчасу посивілим, які кволо, через силу спускають ноги з дерев’яних, нічим, крім скупеньких оберемків сіна, не покритих нар, довго кашляють, люто ськаючи вошей? Прокинувся зранку – радій і цьому, радій баланді, яку великим ополоником, але скупою рукою, присмачену незрозумілою німецькою лайкою, спритно розливає в бляшанки з-під консервів рудий високий фріц.

Немічні, старі, хворі тут не виживають… Сьогодні ми знову були на «уборці»: прибирали спорожнілі єврейські будинки від «майна» колишніх власників, готуючи приміщення для квартирування ще одного, нещодавно прибулого німецького батальйону. Я ніколи раніше не чув слова «національність», а якщо й чув, то ніколи не замислювався про його значення. Але ось зараз, на цій війні, я нарешті спізнав страшний його зміст, спізнав і вжахнувся долі не-арійців, і зрадів, що я – не єврей. Я бачив їх здалеку, таких, як і ми, наляканих, зігнаних, як барани в отару, в’язнів, що брели, несучи на своїх спинах тавро у вигляді жовтої зірки, присуваючись дедалі ближче й ближче до невідворотного страшного майбутнього…

Ми тягли піаніно з квартири на другому поверсі, що, як живе, ревло й здригалось усіма своїми клавішами від кожного нашого необережного руху. Той, хто правив за четвертого носія, вочевидь не справлявся: з останніх сил намагаючись не впасти, він зайшовся надривним сухим кашлем, щойно ми виволокли нещасний інструмент за будинок на задвірки.

– Er ist mehr tot als lebendig… Tuberkulose![1]

Ця фраза, кинута одним із конвоїрів знічев’я, видмухана разом із цигарковим димом, пролунала в унісон з автоматною чергою. Кашель перейшов у передсмертне харчання, а конвоїр уже на мигах наказував нам:

– Nimm die Schuhe![2]

Але ніхто з нас трьох не поворухнувся; постоявши хвилину з непокритими головами, ми помалу рушили до парадного входу. Уже пізно ввечері в бараку мій товариш Ванька з Воронежа, присунувшись до мене впритул, у самісіньке вухо, так, щоб чув лише я, зашепотів те, що я й так знав про цього «сьогоднішнього», про його маленьку дочку, про дружину, які чекають на нього й чекатимуть далі, бо ніхто їх не сповістить, що його вже немає… А може, так і краще?

«Любий мій синочку Юхреме! Молюся за твоє повернення вдень і вночі! Болить душа моя за тебе! Усі думки мої зайняті-заповнені лише тобою!

Повернулися механізатори Гриць і дядько Петро, що ото з тобою техніку були погнали за Дніпро, прийшли скоро, майже відразу, десь за тиждень. Казали, що вас німці сильно бомбили дорогою, гуло страшно, неба не стало видно через ті кляті літаки. Полякалися, що страх, покидали ті трактори – і додому. А офіцери товсті, як ті літаки побачили, чимдуж у кропиву порачкували. А німець літає, як шуліка над курчатами, і куди хоче, туди й цілить…

Казали, що ти, щоб трактора все-таки за Дніпро переправити, уночі поскручував шипи з коліс, бо вдень сильно бомбили переправу. А що далі? Як далі? Чула ще, що наших там, за Черкасами, німець у кільце загнав, усіх у полон загріб, а хто здаватися не хотів, тих постріляв…

Ох, Юхреме-Юхреме! Чого ж ти не повернувся? Чого не покинув того трактора й не майнув до Княжої? Нащо поїхав за Дніпро? Що хотів знайти? Чого шукав?

Ох, Юхреме-Юхреме…

А наша Дарка вже зовсім доросла стала, така вже мені помічниця! Тиха, роботяща, а гарна, як намальована.

А ще, синочку, недавно до нас партизани приходили. Та які там партизани… Знаєш ти їх – Сава Невмиваний і Прохор Безпалько. Ото ж вони і ще там із декілька п’янчуг у лісі тепер живуть, а в нас приходять харчі забирати. І до мене прийшли, знають, що тебе вдома зараз немає:

– Віддавай, значить, тітко, одяг зі свого Єфрема!

– Ах ви ж, гаспиди! А син мій повернеться, що вбере?

А вони на мене пістолета наставляють, та ще й приказують світла не засвічувати й нікому про них, анафем клятих, не казати. Думали, не впізнала їх, великих героїв? Чи налякалася? Так вони ж навиклі грабувати… Самі кинулися до скрині й усе твоє, синочку, що ти ото зі своїх заробітків купив, позабирали – і капелюш, і шалик, і костюмчика, і кожушок, і гармонію, і навіть штани твої старі, бузиною фарбовані, ті, що я тобі пошила вже й не пригадаю якого року.

Де ти, синочку? Написала б тобі листа, та я ж малописьменна… Читати ще сяк-так, а написати, мабуть, не подужаю… Та й куди того листа відправляти? Загубився мій синочок на страшних дорогах війни. Чи зустрінемося ще колись? Чи дочекаюсь тебе живим побачити? Молюся за тебе…»

Мати моя Марія знову наснилася мені сьогодні. Ось сиджу я за столом у нашій хаті, а мати дістає з печі борщ, масний дух якого лоскоче ніздрі передчуттям ситного обіду, крає буханець гарячого ще хліба. Відчуваю, що цей сон вістує мені щось добре, можливо, навіть швидке повернення додому, зустріч із матір’ю, сестрою. Наповнююсь увесь урочисто-святковим, як на велике свято, очікуванням дива, не хочу поки розплющувати очей, хоча й пролунало вже чітке й загрозливе «Aufstehen!».

Поки ми шикуємось у колону, Ванька встигає мені шепнути:

– Экий ты, Ефрем! Опять всю ночь мамку звал! Хоть бы девку какую кликал!

Ох, Ваньку! Я ж до дівчат ще не залицявся! Не встиг! Я ж хотів учитися! І вчився! Знаєш, як вчився – краще за всіх! Усі десять років! Але наш колгоспний голова на згадку про моїх діда й батька – куркулів – дав мені направлення… на курси трактористів. Рік провчився, а потім на трактор і в поле. Поки літо було, то й жив там. А потім війна. А зараз ти, Ванько, і сам знаєш.

Сьогодні ми йдемо розчищати дороги. Снігу в цьому році! Довкруж дороги перемети майже в людський зріст. І знову насипало, намело так, що й не проїдеш. Наша ділянка на виїзді, уже майже за містом, попід тим лісом, що його було видко з нашого бараку. З лісу вибігає, перетинаючи шосе, неширока, так що двом возам і не розминутися, ґрунтова доріжка, вона тягнеться й по інший бік від дороги, збігаючи вниз із невеличкого горбка до найближчого від Проскурова села.

Моє серце по-зрадницькому калатає. Стугонить так голосно, аж мені здається, що це вже не серце моє, а невидимий велетенський дзвін сповіщає всіх – в’язнів і конвоїрів – про те, що сьогодні я таки зважився… Так, я це давно планував й очікував слушної нагоди. І ось вона, ця нагода! Тікаю! Або зараз, або ніколи! Я акуратно кладу свій заступ на землю, долаю кілька кроків обважнілими, ніби не моїми, пудовими ногами до конвоїра.

– Was ist los?[3]

О диво дивне! Невже це Ганс? Наш добрий, співчутливий Ганс, який завжди частував буряками з підводи, не боячись імовірних проблем із керівництвом? Я зазираю йому в очі й бачу там не дві холодні арійські крижини, а майже слов’янську теплу кароокість.

– Хочу до вітру!

На мигах показую, що мені треба «до вітру», негайно й по-серйозному, вдаю, що знімаю комбінезон, присідаю, але Ганс випереджає мене: гидливо штовхає під лікоть (усе-таки він арієць), указує на з’їзд із шосе на невеличкий сільський шлях. Інакше з дороги не зійдеш – майже в людській зріст (а то й вищі) рукотворні снігові кучугури з обох боків утворили химерний білий коридор, льодяний тунель, за дах якому править по-зимовому бездонне, чисто-синє, без жодної хмаринки небо.

Тут, по-інший бік снігової стіни, до моїх ніг знову повертається молодеча сила, очі чітко й безпомилково розрізняють потрібні орієнтири, а вуха вловлюють Гансові кроки, що віддаляються в протилежний від мене бік. Біжи, Єфреме, біжи! Або пан, або пропав!

І я біжу, не розбираючи дороги! Біжу щосили! Біжу з усього свого прагнення волі! Моєю спиною в усіх можливих напрямках теж біжать «мурахи» від щохвилинного, щосекундного очікування автоматної черги. Я на бігу розкручую себе то вправо, то вліво – хай лишень спробують поцілити, і з жахом чую за собою чиєсь тупотіння! Невже живим вирішили брати? Не дамся! Хай уже вбивають! З розгону стрибаю в невеличкий, порослий кущами ярок. Зверху на мене валиться, колючи просто в обличчя молодечою, давно неголеною, такою ж, як і моя, бородою, хтось знайомий, хто, відсапавшись і обтрусившись, виявляється… Ванькою.

– Ты что ж это, Ефрем, товарища решил бросить?

Ванька ображено сопе в мій бік, але я, тамуючи сміх, тягну його назад, на доріжку до села.

– Біжімо!

І ми біжимо, а мені так радісно, так легко, ніби й не було ніколи цього багатомісячного погибельного полону! Не було скаліченого, осиротілого дитинства! Ніби це не я, а хтось інший, схожий на мене, пройшов ці страшні випробування. І хтозна які, може, стократ лютіші випробування ще попереду? Ніби я знаю, що мене чекає вільний світ – світ поза концтабором, війною, голодом.

Ми біжимо, вільні і юні, а тому дужі та сильні! Ми біжимо… у прекрасний вільний світ.