Читать книгу Вільний світ - Тетяна Белімова - Страница 7

«Нюсю, жалій Клавочку», – це Поля просила. Просила тоді, коли вже… Коли востаннє розмовляла з нами. А Нюся мене жаліє. І не ображає! Ніколи! Вона хороша!

Нюся гарна. А я? Чого я не схожа на неї? І на Полю теж не схожа… Цей задертий ніс… очі, що ніби тікають від носа в різні боки… У Нюсі красиві великі очі – світло-карі, а я кажу «жовті, мов у кози», щоб роздражнити її, вивести з рівноваги, бо ж вона повсякчас читає, а мені хочеться поговорити з нею. А коли вона відриває погляд від книжки й дивиться на мене, мені соромно. Мені, звісно, соромно. І я кажу, що «більше не буду», але врешті не витримую («Ги-ги!» – як його стриматися?), висолоплюю язика («Він сам! Чесне слово!») і тікаю в іншу кімнату чи надвір. А що, як Нюся кине книжку й поженеться за мною? Як раніше? Як раніше… Тільки вона не женеться… Вона вже доросла й ходить на роботу аж на Дегтярівську, на хлібзавод. І я вже доросла! Мені вже тринадцять! Мені навіть дозволили самій піти до хрещеної.

«Лютерштрассе». Велика в червоній рамці табличка. Була вулиця Енгельса – стала Лютерштрассе! На цьому «штрассе» живе (і жила ще до війни, у тому далекому минулому, здається, чи не тисячі років тому) моя хрещена Галя зі своїм сином Вовкою. У них нема тата. Може, колись і був, просто я не пам’ятаю.

– Так і раніше була Лютеранська!

Сусідка тьоті Галі курить біля вікна «трофейну» пахітоску. Вона пухкає з очевидною насолодою, роздивляючись дим, який тоненькою цівочкою виринає з її рота. Здається, її звуть Віра. Чи, може, Алла? Вона така непомітна (звичайна, чи що?) порівняно з моєю хрещеною, що її ім’я не відкладається в голові (певно, голова така).

А тьотя Галя красива! А як інакше? Вона ж оперна співачка! Від самої думки, що це не лише мамина подруга, а й моя – із наголосом на «моя!» – хрещена, мене розпирає від пихи. А ось під цим темно-синім чохлом її рояль! Але зараз вона не грає. І не співає. Тепер вона швачка: шиє – перешиває – перекроює (навіть старі гардини! чим не матеріал для нового одягу?) – перелицьовує колишні сукні й пальта. І мені зараз трохи «відкладе» Полину майже нову сукню, яку я вже «переросла».

– Яке щастя, що німці загасили… Що б то було, якби й до нас дійшло? – Я не дуже вслухаюся в слова цієї «непомітної» сусідки. Але Вовка чує. Він враз відкладає карти (це він навмисно, уже побачив, що програє), у які ми бавилися знічев’я, поки тьотя Галя чаклувала над моїм вбранням, і починає докладно (бо бачив на власні очі) розповідати, як усе горіло й стугоніло на Хрещатику, який був сморід після пожежі. І то не день і не два! Декілька тижнів! А може, і місяць.

– Це наші.

– Що наші? – не розумію я.

Вовка дивиться на мене поблажливо (а він же менший на два місяці, і я завжди краще вчилася). «Наші підірвали», – каже він ледь не по складах із притиском на слові «наші». Я обурена! Та як він може! Що за фашистська агітація? Образився? Образився… Сопе, згріб карти й вийшов у загальний коридор – «в уборну».

У них холодно. Високі стелі старого приміщення. Чималенька кімната, а буржуйка… Буржуйки не достатньо для цього помешкання, вона не здатна наповнити теплом цей кам’яний склеп із дерев’яними сволоками й товстелезними стінами. «Не треба роздягатися», – радить тітка Галя. Я й не роздягаюся. «Скоро буде тепло, уже ж весна», – усміхається мені хрещена з-за своєї швейної машинки.

– Клавочка так підросла! Стає схожою на Гашу. Ти ж пам’ятаєш мою подругу Гашу? – знову відвертається тітка до сусідки. – Ми разом ходили на курси хористок…

Я не вслухаюся в їхню розмову, але вряди-годи до мене долітає «Нещасна Гаша» – «Поховала доньку» – «Уже майже два роки» – «Син на фронті» – «Чи живий?» – «Чоловік – інвалід»…

Вертається Вовка. Він уже пересердився. І навіть погоджується зіграти на фортепіано «Пори року» – той самий соль-мінор, мій улюблений. «Це літо», – сміється Вовка й заходиться кашлем, сухим, колючим, із короткими присвистами.

Про те, що Вовка – геніальний піаніст, я вже знаю. Про це знають усі, чого б мені бути винятком? А про те, що він уже хворий, страшно, невиліковно, я ще й не відаю, як і не здогадуюся, що саме він буде моїм першим чоловіком («першим» із тих двох, напророчених Полею, – «із жодним із них не будеш щасливою»).

– Знаєш, Полю, ти помилилася… Я була дуже щаслива! Невимовно щаслива з Володею.

Коли я це зрозумію? Під час шалених овацій на його концертах, коли в усіх палали очі (і в мене? у мене не згасали ніколи… ні очі, ні серце), коли між рядами котилося «віртуоз»? Після його виходу із запоїв? Будь-яка критика, будь-яке зауваження від колег «по цеху» – чим не підстава залитися по вінця? Та чи річ була в цьому? Звісно, ні. Складно жити, усвідомлюючи, що легень залишилося так мало – двадцять-тридцять відсотків. Чи зрозумію це аж тоді, коли вже його не буде?

Його поховають недалечко від тебе, Полю. Він не набагато й переживе тебе. Дванадцять років – хіба це строк? Тобі ледь виповнилося п’ятнадцять, йому – двадцять сім.

Він, Володимир, визначив усе моє життя, розграфив усі його віхи. Фах – медична сестра (йому треба було амбулаторне лікування), робота – у туберкульозному диспансері (про ворога треба знати все! і навіть більше!), захоплення – музика (платівки, платівки й платівки – симфонічна – оперна – рідкісна у нас джазова).

«Будеш нещасливою…» А чим визначається-вимірюється щастя? Чи має воно бути однаковим – ніби під копірку розтиражованим – подібним у дрібницях – схожим у цілому – одним і тим самим?

Якби ти тільки знала, Полю, як мені було добре з ним! Навіть коли його напівпритомного приносили в наше маленьке помешкання на Межигірську і я просто лягала поруч – навіть тоді була щаслива!

Як жити, коли знаєш, що вже недовго? Ти ж повинна розуміти це, Полю! Він просто хотів швидше згоріти – пропалати – як метеорит – серпнева зірка – хвіст комети… Благання – умовляння: заради мене – нас – тьоті Галі. Це все не важило. У цьому двобої зі смертю (а може, із життям?), переможець у якому був наперед визначений, зовсім не важило відтермінувати кінцеву дату: завтра – за місяць – за рік.

Коли я буду приходити до тебе, Полю (а приходитиму я часто – куди ж мені ще йти, як не до тебе й Володі?), я тобі все-все розкажу! Якою ми були ефектною парою! Якби ти тільки бачила (ти ж бачила, правда, Поль?): він, блідий і безкровний, високий, із коротким світлим «їжачком», і я, маленька, навіть мініатюрна, розкосістю очей і чорнющим волоссям (підфарбовувала, звісно) схожа на японку. Та річ зовсім не в цьому. Ти знаєш, як воно буває, коли – весь – вільний – світ – навколо сходиться в одній людині?

А Ваня («другий», із ким була «нещасливою»)… Я просто пожаліла його. Відповісти на його кохання? Мати повноцінну родину? Дітей? Це, певно, було реально. Та чи для мене? Для мене – ні. Занадто пізно. Ваня – для проформи? Сімейного статусу? Авжеж, ні! Просто він теж любив музику, хоч ані грав, ані співав. Просто любив музику.

– А ця твоя хрещениця звідки? Як її, до речі, звуть?

Отже, не лише я не запам’ятала імені цієї тіточки (Віра? Алла?), а й вона мого – теж? Певно, і я така – непомітна, пересічна, сіра миша.

– Ти чула, Галю? Будуть призивати молодь на роботу до Німеччини…

Хрещена мовчить, перекушує нитку й теж підходить до вікна.

– Нічого. Усіх не заберуть…

Коли я збираюся додому, Вовка каже, що проведе мене до Дніпра. По ньому ще можна ходити. Крига ще міцна. На острів так усі ходять. І Нюся, і я теж.

Недогарок дня. Лише четверта, але сіра мряка непривітним ватяним смутком оповила цю трохи горбату вулицю – вулицю Лютерштрассе. Вовка хукає на руки. Жестом фокусника дістає звідкись із-за пазухи жовто-золотаву цукерку, на лискучій обгортці якої написано щось великими чорними буквами.

– На. Це бон-бонка. Мамі хтось із клієнток дав.

Він незграбно вкладає мені в руку цю лакоминку й відвертається, щоб приховати сум’яття. Я теж не розумію, що зі мною. Звідки це тепло, яке розливається десь усередині, лоскоче горло, аж виривається короткий смішок? Чому не хочеться відпускати Вовчину руку? Звідки бажання поцілувати цю бліду щічку, яка світлою плямкою проступає з великого, утричі обкрученого навколо шиї шарфа? І я таки цілую. Вовка смикається (від несподіванки? задоволення?) і починає щось невдоволено бурмотіти про те, що «треба поспішати, ще далеко йти, а вже нерано».

На Хрещатик тепер іти не можна, хоча так і швидше. Додому, на острів, так швидше. Але там кучугури побитого-потовченого скла – каміння – залізяччя, нагромадженого гігантськими насипами, що звисають рваним шматовинням із перехняблених, закопчених і зчорнілих остовів того, що колись було (та чи було?) будинками. Вулиця, перегороджена величезними протитанковими «їжаками», гігантськими барикадами з мішків із піском… І навіть сніг не здатен приховати цієї страшної руїни й пустки, що роззявила величезну хижу пащеку на місці квітучого колись Хрещатика.

Невже це гігантське місиво і є Хрещатик? Хрещатик? Той самий, із безжурно-дзвінким трамваєм, з натовпами нарядних паній на тротуарах, відбитих і помножених у вітринах незліченних магазинів – і все це пливе – рухається – сміється, шукаючи тінистого марева в спекотний літній день? Чому саме в літній і спекотний? Так запам’яталося.

Коли війна скінчиться, ми будемо працювати тут, на Хрещатику: розгрібати каміння, розчищати завали брухту, потовченої цегли, змітати на купи сміття. Колись і ми, мов мурахи, будемо рити нові траншеї для каналізації, водогону, телефонних та електричних дротів. Нюся, яка вже отримає виклик у технікум, Вовка і я (ми ще будемо довчатися в школі), мама й тьотя Галя. А тато? Тато – ні. Він знову буде бакенщиком.

«Нюсю! Жалій Клавочку!» А вона й жалітиме. Нюся завжди жалітиме мене. І з Вовкою, і коли вже без Вовки, і без мами, без тата, без Жори (він «знайдеться» аж у сімдесят першому році, коли батьків уже не буде). Саме Нюся, двоє її дітей, чоловік (теж Вовка) стануть моєю родиною… Іншої я не матиму. Ніколи.