Читать книгу Книга Відлиги. 1954-1964 - Тимур Литовченко - Страница 11

– Товаришу майоре, сержант Сивак за вашим наказом прибув!

– Молодець, сержанте, оперативно спрацював. Та розслабся ти, не треба переді мною в струнку тягнутися, коли я не скомандував…

Але чудово розуміючи, що це може бути всього лише черговий начальницький виверт, Андрій продовжував стояти по команді «струнко».

– Розслабся, сержанте, ти ж не на параді, – повторив майор Осьмінін, проте безрезультатно. Лише тоді він весело реготнув, з розмаху ляснув розчепіреною долонею по своєму правому стегну й мовив:

– Ти диви, до чого ж хитрий хохол! Знає службу солдатську, знає, чортяка… От скажи мені, сержанте Сивак, чому ви всі, хохли, отакі дурнуваті, але ж і хитрющі – куди там всім другим націям?!

– Не можу знати, товаришу майоре! – відкарбував Андрій.

– «Не можу зна-а-ати, не можу зна-а-ати…» – передражнив його майор. – Все ти знаєш, тільки мовчиш, таїну свою хохляцьку бережеш. Навіть від мене бережеш, чортяко! Ну гаразд, гаразд: вільно! Годі вже в бірюльки гратися, давай-но ділом краще займатися.

Андрій виконав команду «вільно» і спитав уже зовсім іншим – трохи приглушеним голосом:

– То що, товаришу майоре, як завжди?

– А чого це ти шепочеш? Боїсся, що хтось нас в ангарі цьому почує?

– Це я так, про всяк випадок.

– «Про всяк випа-а-адок, про всяк випа-а-адок». Ач, який пуганий! Х-х-хех-х-х… – Осьмінін крутонув головою. – Звісно, що як завше. Не лікер-шасі21 ж мені дудлити. Це вашої касти напій – техніків, а я ж летюча авіація, з крильцями за спиною, отак.

– Біда в тому, товаришу майоре, що далі відливати вже не можна.

– Що-що ти там кажеш? – примружився Осьмінін.

– Кажу, що далі відливати вже не можна. А раптом перевірка?..

– Ану відставити!

Андрій вмить виструнчився, проте майор лише рукою махнув:

– Я знаю, що ти хитрий хохол, тому во фрунт можеш не тягнутися. Але що такий жадібний до того ж – от про це не знав! Не очікував такого від тебе, сержанте, ніяк не очікував.

– Але ж, товаришу майоре…

– Я кому сказав відставити?! – гримнув той і додав уже спокійніше: – Коротше, сержанте, вскривай. І щоб без теревенів цих твоїх хохляцьких.

Зрозумівши, що чому належить бути, того не оминути, Андрій стягнув з голови солдатську шапку-вушанку, відігнув козирок з «риб’ячого хутра». Акуратно розмотавши нитку й відшпиливши голку, обережно витягнув звідти лезо «Нева» і завмер, ще раз запитально подивившись на начальство.

– Давай вже, не тягни жили з моєї душі.

– А якщо перевірка, товаришу майоре?..

– Не буде ніхто ніякої перевірки взимку присилати.

– А раптом?..

– Ти комуніст, сержанте, чи ні?

– Так точно, товаришу майоре, комуніст.

– Ну, отож як комуніст комуністові, як старший товариш по партії молодшому кажу тобі, що до самого квітня ніяких перевірок боєготовності не буде – отож не буде. Тому відкривай. А далі я розпоряджуся, й тобі видадуть, скільки там його треба для компенсації.

– Ну, гаразд уже, гаразд.

Підійшовши до одного зі стелажів, Андрій зняв з нього величезну темно-зелену каністру, приніс і поставив її на стіл поруч з майором. Потім лезом «Нева» акуратно підрізав пластилінову печатку, відвернув з горлечка каністри металеву кришку з ущільнювачем. Далі видобув з верхньої шухляди столу довгий металевий щуп, занурив у каністру і показав майорові.

– Ну от, до нижньої мітки ще не дістає! – задоволено мовив Осьмінін. – А ти мені тут цілий концерт розвів: «Товаришу майо-о-оре, товаришу майо-о-оре…» – що ж ти так, га?! Хіба ж можна відмовляти начальству, коли у нього душа просить?..

Тепер Андрій відшукав у нижній шухляді дві простенькі алюмінієві кружки, плеснув в обидві спирту з каністри. Кружку, до якої налив більше, віддав майорові, іншу взяв собі й рапом спитав підозріло:

– А закусити?..

– От за що я також люблю вашу хохляцьку породу, то це за ґрунтовність в усьому, – Осьмінін погрозив сержантові відстовбурченим пальцем. Уставши з-за столу, підійшов до вішака, на якому висіли його шинель і зимова шапка, видобув з кишені, приніс і розгорнув на столі невеличкий газетний згорток. Усередині виявилися чотири кавалка білого (з офіцерської їдальні) хліба, густо намащені жовтим вершковим маслом. Потім мовив: – Гаразд, сержанте, давай-но хряпнемо з тобою по ковточку цього «спірітус віні», бо ми з тобою люди, а не свині!..

Випили й одразу ж закусили білим хлібом з вершковим маслом. Однак тільки-но Андрій примірявся до другого кавалка, як майор застеріг:

– Стривай-но, спершу плесни в кружки ще потроху.

– Але ж товаришу майоре!..

– Відставити! На цьому літаку, зрештою, мені з екіпажем летіти, а ви, техніки, машинерію цю лише обслуговуєте.

– Товаришу майоре!..

– Сержанте, облиш! Ти ж особисто рівень спирту в каністрі перевірив, там ще й на наступний раз вистачить. І не тільки на наступний.

– Наступного разу вже не буде.

– Буде і наступний раз, все ще буде. Давай-но, розливай.

Випили по другій, знов закусили хлібом з маслом. Прожувавши свій кавалок, Осьмінін нарешті відкинувся на своєму стільці, крекнув і… зовсім несподівано заспівав трохи хрипким фальшивим баритоном:

Ошелешений Андрій не знав, що й подумати про таку поведінку начальства, тому лише розгублено мовчав. Мабуть, його реакція розвеселила майора, тому що він раптом перервав спів, посміхнувся і пояснив:

– Це до нас з поповненням осіннім лейтенантика молодого зеленого прислали, він навчив. Лейтенантик тільки після вузу, тамтешні студенти цю пісеньку придумали. Отож давай-но, сержанте, підтягуй приспів. Там усе дуже просто – два останніх рядки. Нумо давай знову!.. Для початку Осьмінін повторив перший куплет:

Після чого вони вже удвох повторили:

І далі:

– Отака от пісенька, еге ж… «И только, может быть, весною ранней / Сквозь дырку в черепе травинка прорастет». Романтика війни, м-м-мать її!..

Не встиг Андрій навіть жодного слова вставити, як Осьмінін без жодного переходу прорипів голосом, абсолютно несхожим на його звичний баритон:

– Наші якусь особливу термоядерну бомбу випробували. Вже більше двох тижнів тому22. Результати, сержанте, я тобі прямо скажу – закачаєшся!.. Ти ж знаєш, я з фашистюгами повоювати встиг. Я бойовий офіцер-льотчик. Я таке бачив, що… А-а-а, все одно не розповіси. А тут!.. Можеш вірити, сержанте, можеш не вірити, це вже діло твоє. Але якщо ми цими бомбами термоядерними кидатися почнемо!.. А ми почнемо, почнемо неодмінно, я тобі прямо кажу!!! А термоядерна бомба – куди там твоїй атомній… Коротше, тут хоч одразу на цвинтар лети і сам себе в могилку закопуй, от воно як. І ми ж ці бомби й понесемо!..

– Наші «тушки-шістнадцяті»23? – про всяк випадок поцікавився Андрій.

– Вони самі, сержанте, вони самі. Це ж стратегічна авіація, кому ж іще возити ці бомби, як не нам?.. І от не знаю… Можеш вірити чи не вірити, як собі хочеш – але вперше в житті мені, бойовому офіцеру стало лячно від однієї думки про те, що за фітюльки ми невдовзі возитимемо на наших «тушках». І, мабуть, уперше в житті мені щось не дуже хочеться літати…

Після цих слів майор замовк, зосереджено розглядаючи дно своєї алюмінієвої кружки. Дві порції чистого нерозведеного спирту м’яко шуміли в голові, все довкола уквітчалося світловими ореолами, віддалено схожими на німби святих. Андрій же принишк і мовчав, чудово розуміючи, що саме тепер Осьмінін і розкриває причину своєї поведінки:

– Отож скажу тобі коротко, сержанте, що термоядерна бомба ця так фуганула, що аж жах бере! Нам тут кіно привезли, воно не для солдатських очей, воно лише для офіцерів… Допуск, такі справи. Шкода, що ти його подивитися не можеш, а я не маю права розказати, що там і до чого. Бо хоча ти всього лише хитрий сержант-хохол, ти б кіно це зацінив по достоїнству. Вчитися тобі треба, от що я тобі скажу! Якби ж ти офіцером був, а не авіаційним техніком, ми б тоді…

– Нащо воно мені треба, – легковажно пересмикнув плечима Андрій. Справді, якщо судити за маминою долею, то що їй те навчання дало? Нічого, окрім зайвих клопотів. Ну, закінчила вона там щось колись, навіть працювала агрономом в Хомутці – але ж щоб надалі докладати настільки шалених зусиль, аби лише приховати всі ці обставини?! Та ну його, навчання те!..

– Дурко ти, дурко, – зітхнув товариш майор. – От нібито й розумака, і довбешка у тебе шурупає, і хитрий, як і всі хохли – а дурко… У тебе в роду серед батьків-дідів ніяких офіцерів раптом не проскакувало, га?

– Де там! – відмахнувся сержант. – З селян я, з простих, як хліб, селян. Матір то в одному радгоспі, то в іншому. Лише після війни хатньою робітницею до одного полковника прилаштувалася. А батько… Танкістом він був, механіком-водієм. Спочатку трактористом, потім танкістом. На Фінській війні в танку своєму і згорів.

Насправді Андрій чудово пам’ятав надраєні до блиску офіцерські хромові чоботи, що в дитинстві здавалися просто гігантськими. Пам’ятав і те, як перестрибував укриті по краях тонесеньким блискучим льодком калюжі, повиснувши на витягнутих руках між мамою і татом.

З іншого боку, в мозок назавжди вплавилося пекуче попередження: «Твій тато, синочку, самого товариша Косіора охороняв, його найближчим помічником був. Не мені судити, чого він там накоїв… Але хоч я і записала тебе Андрієм Федоровичем… не дай Боже пробовкнутися, ким він був – тато твій справжній! Тоді й тебе, і мене саму, і Лідку нашу розстріляють!!! І не спитає ніхто, що там і як: просто «воронок» приїде – і не стане нікого… Бійся цього, синку. В живих залишишся, тільки якщо боятимешся. Зате виживеш. Отож хто би про що не запитував, стій на своєму: батько-танкіст на Фінській війні загинув, і все тут. Така вже твоя доля, змирися з нею».

Саме так Андрій і робив: в усіх анкетах, долучених до всіх особових справ, брехав про танкіста Сивака Федора Леонтійовича, загиблого на Фінській війні. Хоч на хлопця, який побував в окупації «під фашистами», завжди дивилися косо – зробив усе від нього залежне, щоби вступити в комсомол одним з перших у своєму класі. Потрапивши в армію, майже одразу подав заяву на вступ до лав КПРС і теж домігся свого. А оскільки руки у сержанта Сивака були просто-таки «золоті» – командири його завжди вихваляли і ставили іншим за приклад. Особливо товариш майор Осьмінін, який полюбляв час від часу потеревенити з «хитрим хохлом», попередньо «хряпнувши» спирту, налитого з темно-зеленої каністри.

До речі, про що там товариш майор говорить?

– …як собі хочеш. Можеш вчитися, можеш не вчитися – то діло твоє. Я тобі просто по-батьківськи рекомендую, зрозумій. Ну так, розумію, що рідний твій батько правильною смертю хоробрих на війні загинув. Але якщо ти до його думки дослухатися не можеш, то хоч мене не ігноруй: тобі вчитися треба! Повторюю: термоядерні бомби – це така пекельна машина, що ми або всю землю до чорта лисого спалимо, або загалом війну зупинимо. Якщо перше, то всі повиздихаємо, тоді байдуже. Але якщо друге – от тоді вчися, вчися, вчися, упертюху!.. От скільки тобі ще служити?

– Ще рік.

– От через рік, коли звільнятимешся, хочеш, щоб тобі одразу дали направлення в інститут? От звідки ти призивався в армію?

– З Одеси.

Сказавши це, сержант несподівано згадав осліплого товариша полковника, у якого мама колись працювала хатньою робітницею. Якось мама прийшла від Рувінштейнів дуже засмученою і стурбованою. Андрій тоді довго допитувався, що й до чого, аж поки не добився бодай короткого пояснення: «Ох, синку, синку!.. Схоже, у Пінхаса Шаулевича щось із головою не в порядку, бо він стверджує, що ми всі ледь-ледь уникнули Третьої світової війни з киданням атомних бомб. Я не повторю його слова так само гладко, як він сам казав. Та й не треба… Ну його! Рувінштейни – вони хороші люди, але коли з головою негаразд… Отож забудь».

Андрій і забув. Але ж те, що мама почула від Пінхаса Шаулевича, і те, що він сам щойно почув від майора Осьмініна, – воно ж практично збігалося! То що ж це означає?! Вони ж обидва не просто вояки, але старші офіцери – полковник і майор. Хоча не генералітет, а все ж таки знають дещо більше від цивільних… То невже можлива Третя світова… та ще й атомна?! Чи ця… термоядерна. Розпитати про це товариша майора хотілось докладніше, однак він не наважився. Між тим Осьмінін продовжив своє:

– Отже, ти з Одеси призивався. Ну-у-у, сержанте, Одеса – це ж місто таке… Там або десантників готують, або ж протиповітряну оборону. Якщо ж авіацію нашу брати, то це або Харків, або Київ.

– Нещодавно мама писала, що хоче до Києва повернутися. Власне, ми ще напередодні та під час війни в Лісниках під Києвом жили. Тож мама з сестрою Лідкою хочуть назад перебиратися. Тільки не в самі Лісники, а…

– О, прекрасно, прекрасно! – товариш майор пожвавішав. – Скажу тобі по секрету: нібито є така ідея – на базі КВІРТУ24 авіаніженерів готувати. Нам уже команду дали потроху кандидатів на навчання собі виглядати. Ти саме службу строкову закінчиш – отож і поїдеш із направленням по всій формі! А якщо виключно про цивілку мову вести… Також є в Києві інститут цивільного повітряного флоту25, якщо тільки захочеш, зробимо тобі направлення туди. Маючи армійський досвід авіатехніка Ту-16, знаєш, з яким задоволенням… Та нема про що говорити!

– Дякую, я подумаю, – дипломатично мовив Андрій.

– Він подумає! Він, бачте, подумає!.. – Осьмінін зміряв його зневажливим поглядом. – Ти таки дурний, сержанте, хоча й хитрий… Ну гаразд, думай собі, доки попереду ще маєш рік служби. На сьогодні все, завершуємо. Давай приберися тут, підрізану печатку на місце наліпи, тоді й підемо. Бо мені хоч до жінки під бік, а тобі ще звідси по морозу до казарми бігти. І дивись мені, не патякай про те, що тут говорилося.

– Так точно, не патякатиму, можете не переживати.

– Та знаю, знаю! Це я просто так, для проформи. А хлопець ти перевірений, надійний.

І Осьмінін по-батьківськи поплескав Андрія по коротко голеній потилиці.