Читать книгу Книга Відлиги. 1954-1964 - Тимур Литовченко - Страница 2

Сьогоднішній день був відзначений знаменною подією – відкриттям на перетині з вулицею Комінтерна величного монумента герою Громадянської війни, звитяжному визволителю Києва Миколі Щорсу. Правду кажучи, поставити пам’ятник червоному комдиву покійний товариш Сталін розпорядився ще в 1936 році, однак цьому завадив підлий, без оголошення війни напад фашистських орд на мирний Радянський Союз. Потім довелося протягом багатьох років піднімати країну з руїн. І ось нарешті сталося!..

1954 рік був двічі ювілейним. По-перше, в січні на всесоюзному рівні широко святкувалося 300-річчя возз’єднання двох народів-братів – «меншого українського» і «великого російського». Тепер виглядало особливо символічним, що бронзовий Богдан Хмельницький, виїхавши на площу перед Софією Київською і простягнувши бронзову булаву вбік Москви, немовби казав: «Навіки разом». Ну так, японський шпигун товариш Постишев намагався посунути статую гетьмана-об’єднувача куди подалі… Добре, що не посунув! Бо тепер, ніби отримавши від нього історичну естафету, бульваром Шевченка скакав на баскому коні бронзовий Микола Щорс, підтверджуючи: «Так, Богдане, навіки разом за щастя всього людства!!!»

По-друге, невдовзі мало виповнитися 35 років від дня героїчної загибелі славетного героя. То як же можна було не виконати святий заповіт покійного вже товариша Сталіна й не увічнити нарешті в бронзі «українського Чапаєва»?! Не можна було допустити такого, ніяк не можна… Тому зібралися найкращі українські скульптори, відлили величну кінну статую, а найкращі архітектори встановили її на постаменті, де красувався колись монумент графу Бобринському. Але тепер настав час нових героїв! Українському народові потрібні не багатії-цукровари і не всякі різні граф’я, а справжні народні герої, які проголошують віковічну єдність з Росією.

Звісно ж, теперішньому тріумфу історичної справедливості посприяли дві жінки, присутні зараз на трибуні серед почесних гостей. Молодша зверхньо озирала море дрібних людиськів, які заповнили перекритий для руху транспорту бульвар, і задоволено посміхалася. Ще б пак: це ж не якийсь там міфічний божок – це її власний батько, відлитий у бронзі, віднині нестиме в народ добру звістку про скоре торжество комунізму в усьому світі!

Старша ж, сухорлява, міцна й підтягнута, без жодного сивого волоска в чорно-смоляній зачісці, трималася трохи позаду, при цьому невідривно дивилася на молодшу і думала: «Молодець, Валентино, молодець, дочко! Прекрасну дитину народила я від мого коханого дурбелика Миколки, добру полум’яну комуністку виховала йому на зміну. Все в житті зробила правильно. Тепер ось навіть пам’ятник цей встановлено. Ех, і добре ж життя прожило наше покоління!..»