Читать книгу Книга Відлиги. 1954-1964 - Тимур Литовченко - Страница 8

1955
Spiritus vini 13
Санаторій «Рай-Оленівка», Харківщина, квітень 1955 року

Оглавление

– Ну, Володю… ти таки справді в усьому мав рацію, описуючи тутешні місця. Це і справді рай земний, яким його тільки можна уявити.

– Марійко! Те, що я достовірно описав тобі санаторій… Ну, а що ж ти хотіла?! Усе ж таки це робив не пересічний обиватель, а досвідчений поет.

– О-о-о, ні-ні, не применшуй своїх чеснот, Володю: ти не просто поет, ти найкращий з-поміж сучасних українських ліриків – от ти хто!

– Провокуєш, так?..

Він оглянув дружину спідлоба.

(Так-так, тепер вони знов купалися в обопільному щасті, повторно одружившись після жахливих років вимушеної перерви…)

Однак у погляді найкращого лірика з-поміж сучасних українських ліриків не було ні настороженості, ані навіть найменшого сліду напруженості – тільки кохання! Кохання чисте, немов сльоза янгола… Тільки сльоза не смутку, а радості.

Так-так, тепер вони можуть радіти… Більше того – мають на це повне право! Бо заслужили теперішню радість обопільними стражданнями.

– Можливо, і провокую, – жінка послала чоловікові погляд, сповнений кохання, що було віддзеркаленням його власного почуття.

Тільки от наскільки щирим воно було, це чоловіче кохання?..

– Отже, потребуєш доказів, – тепер він задивлявся в глибину її очей дуже-дуже прискіпливо, нібито щось прикидаючи… прицілюючись…

– Гаразд, доведи, – погодилася дружина. Тоді він несподівано, без найменшого попередження перейшов до віршування:

– Як сонце в небі, ти в душі моїй,

Як пісня в полі, в серці ти в мойому.

Так синьо, синьо сяє погляд твій,

Як тихий вечір після дня утоми…


– Це все? – поцікавилася Марія. Володимир заперечно мотнув головою і продовжив з поступово нарощуваним підйомом:

              – Ти у крові і в мріях ти моїх,

              Торка вітрець кінці твоєї шалі,

              І усміх твій, як той хмаринок біг,

              Що линуть в даль, не знаючи печалі.

Кудись біжать, співаючи, дроти,

Хвилюється під сонцем стигле жито,

І легко так мені з тобою йти,

І радісно мені з тобою жити.


– А тепер?..

– Тепер усе, – підтвердив він.

– Ну що ж, товаришу Сосюро, – мовила вона стриманим офіційним тоном, – нової Сталінської премії в галузі літератури за цей вірш вам не дадуть, можете навіть не розраховувати…

– Через цілковито зрозумілу причину18 Сталінську премію не даватимуть вже ніколи й нікому, – уточнив він.

– Враховуючи настільки прикру обставину, спробую хоч якось компенсувати вам, Володимире Миколайовичу, втрачений шанс.

І немовби згадавши давні часи молодості, Марія рвучко поцілувала чоловіка просто в губи… Але негайно ж слідом за тим відсторонилася й відскочила на доволі пристойну відстань настільки стрімко, що він просто не встиг зреагувати.

– Марійко, кохана моя!..

Чоловік спробував підійти до неї, обійняти за плечі, та вона не дозволила.

– Ну от, знов… – розчаровано зітхнув він і спитав: – Отже, ти й досі ревнуєш?.. Ревнуєш, навіть попри те, що ми знов з тобою удвох.

– Як ти міг, Володю?!

– Марійко, зрозумій, для мене ніколи не існувало жодної іншої! Тільки ти одна в усьому світі…

– А вона?!

– Марійко, але ж тебе заарештували й вислали до Казахстану!..

– А потім і до Західного Сибіру.

– Ну так, до Сибіру. Я спробував… я намагався одразу!.. Але мені сказали, що тебе засуджено за розголошення державної таємниці.

– Мене морили голодом, аби я тільки звела наклепи на всіх вас і на тебе в тому числі! Аби засвідчила, що українські письменники буцімто готують антидержавний переворот, готуються вбити радянських вождів. Так, мене морили голодом. Казали, що я сконаю в таких самих муках, як багато хто сконав узимку тридцять другого – тридцять третього років. Коли ж зрозуміли, що я мовчатиму – не давали заснути. Вимагали, щоб я стояла в камері на цементній підлозі босоніж і щоб навіть очей не заплющувала…

– Нещасна моя Марійка! Твої чудові блакитні очі завжди стояли перед моїм внутрішнім поглядом.

– Навіть тоді, коли при живій дружині ти одружився втретє в житті?!

Чоловік хитнувся так, ніби отримав потужного ляпаса, й прохрипів:

– Але мені сказали, що ти зникла назавжди. Що не повернешся з таборів.

– Згадай, що коли заарештували того ж таки Остапа Вишню, його Варвара все покинула й подалася слідом за ним! Вона хотіла бути хоч би трохи ближчою до свого коханого.

– Я був хворий. Я дуже-дуже захворів, Марійко. Треба ж було, аби хоч хтось наглядав за мною.

– Так, ця твоя загадкова хвороба… Пам’ятаю, пам’ятаю, ти розповідав, – кивнула вона. – Що ж, Володю, згодна, ти потребував постійного догляду. Але ж для цього не обов’язково було одружуватися, хіба ж ні? Можна було влаштувати, щоб до тебе приходила доглядальниця.

– Ні, не можна. Мене змусили. Поставили умову: ніяких доглядальниць! Поруч зі сталінським лавреатом може перебувати тільки законна дружина, бо я маю бути прикладом, зразком для всього народу. Отож мусив скоритися.

– Таке враження, що ті, хто опинявся за ґратами чи в таборі, іноді були більш вільними, ніж ви всі, разом узяті, які лишилися на свободі, – вуста жінки скривила нервова посмішка.

– В усякому разі, коли мене відправили сюди, в Рай-Оленівку, то я поїхав сам, без неї… без нової моєї дружини.

– Так, Володю.

Вона прекрасно зрозуміла підтекст цього зауваження: «До земного раю я раніше їздив сам, тепер же привіз сюди кохану жінку. А ту, нелюбу, з якою мене змусили одружитися – її до земного раю не возив».

– Марійко, кохана моя…

Чоловік усе ж обійняв її за плечі, проте вона легко розірвала ці сторожкі непевні обійми й мовила благально:

– Дай мені трохи отямитися, Володю. Я все ще не вірю в початок нашого нового щастя.

– А коли отямишся, тоді повіриш?

– Можливо, Володю, можливо, – і вона тужливо зітхнула.

18

Наповнення Сталінської премії забезпечувалося коштом гонорарів, нарахованих за публікацію його праць (із закордонними включно). Оскільки Йосип Сталін помер, не залишивши заповіту, то після 1954 року Сталінські премії не присуджувалися. Натомість у 1956 році була заснована Ленінська премія, а в 1966 році – Державна премія СРСР.

Книга Відлиги. 1954-1964

Подняться наверх