Читать книгу Книга Відлиги. 1954-1964 - Тимур Литовченко - Страница 8

– Ну, Володю… ти таки справді в усьому мав рацію, описуючи тутешні місця. Це і справді рай земний, яким його тільки можна уявити.

– Марійко! Те, що я достовірно описав тобі санаторій… Ну, а що ж ти хотіла?! Усе ж таки це робив не пересічний обиватель, а досвідчений поет.

– О-о-о, ні-ні, не применшуй своїх чеснот, Володю: ти не просто поет, ти найкращий з-поміж сучасних українських ліриків – от ти хто!

– Провокуєш, так?..

Він оглянув дружину спідлоба.

(Так-так, тепер вони знов купалися в обопільному щасті, повторно одружившись після жахливих років вимушеної перерви…)

Однак у погляді найкращого лірика з-поміж сучасних українських ліриків не було ні настороженості, ані навіть найменшого сліду напруженості – тільки кохання! Кохання чисте, немов сльоза янгола… Тільки сльоза не смутку, а радості.

Так-так, тепер вони можуть радіти… Більше того – мають на це повне право! Бо заслужили теперішню радість обопільними стражданнями.

– Можливо, і провокую, – жінка послала чоловікові погляд, сповнений кохання, що було віддзеркаленням його власного почуття.

Тільки от наскільки щирим воно було, це чоловіче кохання?..

– Отже, потребуєш доказів, – тепер він задивлявся в глибину її очей дуже-дуже прискіпливо, нібито щось прикидаючи… прицілюючись…

– Гаразд, доведи, – погодилася дружина. Тоді він несподівано, без найменшого попередження перейшов до віршування:

– Це все? – поцікавилася Марія. Володимир заперечно мотнув головою і продовжив з поступово нарощуваним підйомом:

– А тепер?..

– Тепер усе, – підтвердив він.

– Ну що ж, товаришу Сосюро, – мовила вона стриманим офіційним тоном, – нової Сталінської премії в галузі літератури за цей вірш вам не дадуть, можете навіть не розраховувати…

– Через цілковито зрозумілу причину18 Сталінську премію не даватимуть вже ніколи й нікому, – уточнив він.

– Враховуючи настільки прикру обставину, спробую хоч якось компенсувати вам, Володимире Миколайовичу, втрачений шанс.

І немовби згадавши давні часи молодості, Марія рвучко поцілувала чоловіка просто в губи… Але негайно ж слідом за тим відсторонилася й відскочила на доволі пристойну відстань настільки стрімко, що він просто не встиг зреагувати.

– Марійко, кохана моя!..

Чоловік спробував підійти до неї, обійняти за плечі, та вона не дозволила.

– Ну от, знов… – розчаровано зітхнув він і спитав: – Отже, ти й досі ревнуєш?.. Ревнуєш, навіть попри те, що ми знов з тобою удвох.

– Як ти міг, Володю?!

– Марійко, зрозумій, для мене ніколи не існувало жодної іншої! Тільки ти одна в усьому світі…

– А вона?!

– Марійко, але ж тебе заарештували й вислали до Казахстану!..

– А потім і до Західного Сибіру.

– Ну так, до Сибіру. Я спробував… я намагався одразу!.. Але мені сказали, що тебе засуджено за розголошення державної таємниці.

– Мене морили голодом, аби я тільки звела наклепи на всіх вас і на тебе в тому числі! Аби засвідчила, що українські письменники буцімто готують антидержавний переворот, готуються вбити радянських вождів. Так, мене морили голодом. Казали, що я сконаю в таких самих муках, як багато хто сконав узимку тридцять другого – тридцять третього років. Коли ж зрозуміли, що я мовчатиму – не давали заснути. Вимагали, щоб я стояла в камері на цементній підлозі босоніж і щоб навіть очей не заплющувала…

– Нещасна моя Марійка! Твої чудові блакитні очі завжди стояли перед моїм внутрішнім поглядом.

– Навіть тоді, коли при живій дружині ти одружився втретє в житті?!

Чоловік хитнувся так, ніби отримав потужного ляпаса, й прохрипів:

– Але мені сказали, що ти зникла назавжди. Що не повернешся з таборів.

– Згадай, що коли заарештували того ж таки Остапа Вишню, його Варвара все покинула й подалася слідом за ним! Вона хотіла бути хоч би трохи ближчою до свого коханого.

– Я був хворий. Я дуже-дуже захворів, Марійко. Треба ж було, аби хоч хтось наглядав за мною.

– Так, ця твоя загадкова хвороба… Пам’ятаю, пам’ятаю, ти розповідав, – кивнула вона. – Що ж, Володю, згодна, ти потребував постійного догляду. Але ж для цього не обов’язково було одружуватися, хіба ж ні? Можна було влаштувати, щоб до тебе приходила доглядальниця.

– Ні, не можна. Мене змусили. Поставили умову: ніяких доглядальниць! Поруч зі сталінським лавреатом може перебувати тільки законна дружина, бо я маю бути прикладом, зразком для всього народу. Отож мусив скоритися.

– Таке враження, що ті, хто опинявся за ґратами чи в таборі, іноді були більш вільними, ніж ви всі, разом узяті, які лишилися на свободі, – вуста жінки скривила нервова посмішка.

– В усякому разі, коли мене відправили сюди, в Рай-Оленівку, то я поїхав сам, без неї… без нової моєї дружини.

– Так, Володю.

Вона прекрасно зрозуміла підтекст цього зауваження: «До земного раю я раніше їздив сам, тепер же привіз сюди кохану жінку. А ту, нелюбу, з якою мене змусили одружитися – її до земного раю не возив».

– Марійко, кохана моя…

Чоловік усе ж обійняв її за плечі, проте вона легко розірвала ці сторожкі непевні обійми й мовила благально:

– Дай мені трохи отямитися, Володю. Я все ще не вірю в початок нашого нового щастя.

– А коли отямишся, тоді повіриш?

– Можливо, Володю, можливо, – і вона тужливо зітхнула.