Читать книгу Книга Відлиги. 1954-1964 - Тимур Литовченко - Страница 7

– Ну що ж, Ніно, як бачиш, господарство у нас нібито невеличке, однак клопоту з ним не бракує. І головне: фонди невпинно збільшуються, як тісто на дріжджах – отож упорядкуванням фондів ти і займатимешся насамперед. А от до нашого режиму роботи звикати доведеться, бо якщо у когось на роботі є вихідний, то це неділя, у нас же це вівторок, як-от сьогодні.

– Це нічого, Елло Никанорівно. Я звикну, аби робота була. І мені так незручно, що ви свій вихідний день на мене витрачаєте…

Позаяк директорка бібліотеки йшла попереду, а Ніна говорила їй в потилицю, то судити про реакцію на таке зізнання було важко. Тоді як Елла Никанорівна продовжувала спілкуватися, як і досі, піднесеним тоном:

– Та-а-а, знаю я ваше молоде покоління! Усім вам попервах байдуже, а потім як спрацюємося, як звикнемо одна до одної, то й починається: ту відпусти, цю підміни… А що у нас в неділю найбільший читацький наплив, то це байдуже всім, окрім мене!

– Я не така, чесне слово! Я старатимусь.

– Старатимешся? – Зупинившись і водночас розвернувшись обличчям до нової співробітниці, директорка зазирнула їй просто в очі та додала лагідно: – Ну що ж, побачимо. А тепер ходімо до мене, чайку поп’ємо. У мене добрий чай: чорний тридцять шостий. Ходімо!..

І вже зачинившись у директорському кабінеті та поставивши чайник на невеличку електроплитку (яку Елла Никанорівна чомусь вперто називала «керогазом»14), Ніна почула:

– Те, що я свій законний вихідний на нову співробітницю витрачаю, це нічого страшного. Просто хочу поближче познайомитися з тобою, як слід бібліотеку нашу показати з усіма її закуточками. Це в інтересах майбутньої роботи, а отже, вважай, в моїх особистих інтересах. До того ж… – Директорка зітхнула. – До того ж у містечку нашому все одно нема чим зайнятися. Можливо, скажеш, що Канів – це райцентр?.. Облиш, то лише гучна назва, а насправді… Дірка від бублика, через яку жодного просвіту в житті не видно – от чим є наш Канів. Хоча якщо дивитися суто формально, то в нашому місті поховані двоє письменників, які мали колосальний вплив у царині літератури: Аркадій Гайдар, в бібліотеці імені якого ти відтепер будеш працювати, і Тарас Шевченко.

При згадці імені останнього Ніна не змогла утриматися, і її обличчя на мить перекосила мимовільна огидлива гримаса. Директорка бібліотеки відреагувала миттєвою зміною тону з лагідного на залізний:

– А тепер давай-но розповідай, за які гріхи тебе до нас запроторили.

– Ви про що… – промимрила новоспечена бібліотекарка, трохи налякана такою несподіваною трансформацією.

– А про те, миленька, що мене не обдуриш, бо я – горобець стріляний і калач тертий. А тому давай-но порахуємо… – Елла Никанорівна почала загинати пальці: – До нашого богом забутого Канева ти приїхала працювати не з села якогось, а аж із самого Києва – це раз. Направила тебе на роботу міліція – це два. У трудовій книжці у тебе дивний запис є, закреслений – три. Ти не молоденька дівчинка і не стара шкапа, подібна до мене, тобі ще тридцяти немає. При цьому одинока, без сім’ї – чотири. Коли я Шевченка згадала, тебе… О, знов ти аж перекривилася, немов кислицю скуштувала – п’ять.

Вона здійняла над головою стиснутий кулак, повертіла ним у повітрі та з виглядом переможиці резюмувала:

– П’ять причин, що нагло кидаються в очі! Цілих п’ять причин… Тільки треба бути уважною, щоб їх розгледіти. Я уважна, можеш навіть не сумніватися. То що, ти навіть тепер хочеш сказати, що все це випадковості, що тебе з Києва не висилав ніхто, так?.. І гадаєш, я в це повірю?! Не на таку напала. А тому давай-но розповідай все, як є. Бо я мушу знати, кого заслали на мою голову і чим це мені загрожує.

На електроплитці шумів чайник. Елла Никанорівна не зводила допитливих очей з нової співробітниці. А Ніна Федяк губилася в здогадах, не знаючи, що можна розповідати своїй новій начальниці, а чого не можна. І якщо навіть можна, то… чи варто робити це?! Або все ж краще промовчати…

* * *

Колись вона вважала, що не може бути в світі нічого гіршого, ніж жити з татом-випивакою, який у нетверезому вигляді лупцює тебе тим, що під руку трапиться. Мати лише зітхала: «Доню, доню… От виростеш, тоді зрозумієш, що це за нещастя для простецької баби – коли їй нема кому навіть око підбити». Чи зрозуміла вона це тепер?.. Важко сказати. Принаймні було б значно краще, якби тато Панас не загинув у Румунії, а жив би з ними.

Ще більше вона жаліла, що нема і більш ніколи не буде серед живих її нареченого Веньки. Хоча щодо нареченого… Ну так, звісно, коли Венька йшов на фронт, то обіцяв пронести їхнє молоде кохання крізь вогонь, дим і всі небезпеки, щоб повернутися до своєї Ніночки… З іншого боку, вони навіть одружитися не могли, бо в червні 1941 року їй ледь виповнилося шістнадцять. Отже, наречений, не наречений… обіцяв, не обіцяв… Ну, звісно ж, до Веньчиної матері вона заходила з завидною регулярністю на правах майбутньої невістки. Але чого там гадати: багнет цього вилупка – Валерки Струся поставив кривавий хрест на її майбутньому щасті.

Однак втрата батька й нареченого, як виявилося, то лише «квіточки» були. Справжніми ж «ягідками» обернувся сюрприз, піднесений старшою сестрою Віркою – цією лялечкою-красунечкою, яку фашисти повезли на каторжні муки до самої Німеччини.

Себто це вони з мамою спочатку вважали, нібито Віру на каторжні роботи відправили. І всі сусіди так вважали. Попервах навіть по декілька разів на тиждень заходили, щоб поцікавитися, знайшлася вже їхня старша донечка чи не знайшлася, чи повернулася додому. Адже фашистську гідру розчавили, хто живий залишився, ті потроху додому верталися на радість близьким.

Але то було лише попервах. Бо чим далі, тим підозрілішою ставала відсутність найменших відомостей про старшу дочку подружжя Федяків. В чім же річ?! Ніхто не розумів. Як раптом…

Здається, сталося це все ж таки в 1946 році.

Хоча, можливо, і в 1947-му…

Ні, здається, був таки 1946 рік – чекісти все ж працюють вправно, не могли вони катавасію зі з’ясуванням долі Вірки на цілих два роки розтягнути! Не схоже це на них. А може, й могли, хтозна…

У будь-якому разі якось ввечері чи то в 1946-му, чи в 1947 році під їхній будинок підкотив «воронок»… і маму забрали. Забирали не те що без найменших пояснень, але не давши навіть речей ніяких із собою взяти. Чому?! За що?! З якої ласки?!

– Без запитань, – промовив похмурий старший лейтенант держбезпеки, який командував арештом. І все. І маму повезли кудись. Куди саме?!

– Без запитань, – повторив старлей, перш ніж полишити їхню квартиру.

Що це могло означати?! Ніна не розуміла. Підказати чи порадити бодай щось не було кому: сусіди свідомо не відчиняли двері дівчині, хоч як уперто вона стукала – либонь, боялися, що накличе «воронка» й на них також.

Вона спочатку довго плакала, потім поступово заспокоїлася, вирішивши, що від сліз користі жодної – тільки сил меншає. Припинивши плакати, почала обдумувати свої подальші дії. Десь близько другої ночі нарешті вирішила, що на ранок замість роботи обійде хоч усі районні відділи держбезпеки, хоч міське управління, хоч республіканське, але маму знайде!

Проте шукати не довелося: маму привезли знов-таки «воронком» близько 4:00 наступного ранку. Нібито все з нею було гаразд… тільки зблідла, немов смерть, губи сизі, руки дрібно-дрібно трусилися й очі якісь порожні та вицвілі. Одне слово, чужими стали не тільки мамині очі, але й уся вона від маківки до п’ят.

– Мамо, що?..

Проте літня жінка не могла вимовити ані слова. Мовчки прошкандибавши до ліжка, впала на нього як була – в одязі та взутті, – й беззвучно розплакалася. Ніна розула матір, допомогла їй влягтися якомога зручніше, прикрила ноги старенькою драною ковдрою. Зрозуміло, на роботу не пішла, просиділа біля материного ліжка, аж доки бідолашна не виспалася як слід. І лише тоді повідомила дочці приголомшливу новину.

Як з’ясувалося, їхня красунечка Віра, яку жаліли всім миром і за долю якої стільки переживали всі сусіди, виявилася (лячно навіть уявити подібне!) підлою зрадницею Радянської Батьківщини. Так-так, Віра Панасівна Федяк тепер оголошена у всесоюзний розшук як Віра Свитка – зв’язкова кровожерливих недолюдків-бандерівців, підлих фашистських наймитів і посіпак самого Адольфа Гітлера, скаженого німецького фюрера!!! У зв’язку із цим у слідчих Міністерства держбезпеки…

Так-так, МДБ – все ж таки це був уже 1947 рік!..

Отже, через усе це слідчі Міністерства держбезпеки переймалися довгою низкою нагальних запитань:

Якою мірою громадянка Федяк Віра Панасівна захоплювалася всім українським ще в шкільні роки?

Хто ще з її знайомих виявляв аналогічні схильності?

Чи не вона сприяла фашистським окупантам у вбивстві ветерана Фінської війни, інваліда Каснерика Валерія Антоновича, в якого, згідно з непевними чутками, була колись закохана, а потім навпаки розчарувалася в ньому?

З яких міркувань громадянка Федяк Віра Панасівна лишилася в окупації? Чи не було це зроблено за завданням таємної організації ОУН міста Києва?

Відповідно, з яких міркувань громадянка Федяк Віра Панасівна поїхала до Німеччини нібито на примусові роботи: через розпорядження, що надійшло з фашистської біржі, – чи все ж за таємним завданням бандерівського, мельниківського або навіть бульбівського націоналістичного підпілля?..

І таке інше в тому ж роді.

Попервах Ніна просто не повірила в усе це. Гадала, що це якась жахлива помилка, прикре непорозуміння… Аж доки наступного вечора «воронок» не примчав тепер уже за нею! І всі ті ж самі запитання (а також багато-багато інших) слідчий не поставив тепер уже їй самій.

Що сталося потім? Сталося, так…

З роботи Ніну звільнили не просто так, а за грубе порушення трудової дисципліни – прогул: справді, вона ж півдня просиділа біля ліжка матері після її першого допиту! Мама відреагувала на це доволі філософічно: «Перед війною за прогул могли й розстріляти, отож подякуй». От тільки кому дякувати?! І головне, за що?! Адже після появи такого запису в трудовій книжці Ніну або відмовлялися брати на роботу, або звільняли, протримавши від сили пару тижнів.

Сусіди просто не давали їм проходу. Найлагідніший закид полягав у тому, що, вийшовши на ранок зі своєї кімнати в коридор, вони виявляли на дверях гігантську свастику, намальовану крейдою. Добре, якщо фашистську позначку виявляла Ніна, бо, терміново намочивши ганчірку, вона встигала все швиденько змити. Натомість мама декілька разів непритомніла…

Ніна неодноразово намагалася простежити, хто саме займається «художествами», та нічого путящого з того не вийшло. Дівчина тільки перестала нормально спати, прокидаючись серед ночі від найменшого шурхотіння, але все одно свастика на дверях їхньої кімнати з’являлася мінімум двічі на тиждень. Бували й інші сюрпризи. Наприклад, підсунуті під двері віршовані записочки:

На цій підставі Ніна запідозрила, що їхнім цькуванням командує подружжя Мориченків. Адже відповідальний працівник Подільського райвиконкому товариш Мориченков (невідомо яким чином, але він «русифікував» власне прізвище, приписавши наприкінці літеру «в») ще на самому початку німецької окупації Києва особисто прослідкував, щоб поліцаї відвели до Бабиного Яру подружжя Гехтманів з їхнього двору, коли ж чоботареві Меїру Гехтману вдалося дивом утекти – допоміг його вистежити і впіймати. В тому не могло бути найменших сумнівів, оскільки в жовтні 1941 року Мориченки урочисто в’їхали в більшу за площею кімнату Гехтманів. А такий «приз» німецькі окупанти виділяли саме тим, хто допомагав їм зробити Київ територією «юденфрай».

Ясна річ, коли фашистів прогнали, чекісти взялися за Мориченків. Та як не дивно, подружжя вийшло сухим з води. Більше того, товариш Мориченко перетворився на «Мориченкова» й пішов працювати в Подільський райвиконком, а його дружина Тамара Антипівна тепер викладала українську мову й літературу в середній школі № 20. До речі, це була ще одна причина запідозрити саме їх – бо хто краще від профільної вчительки міг розбиратися в літературній спадщині Великого Кобзаря…

– А ти доведи, фашистко! – щоразу сміялася в обличчя Ніні вчителька, й її верхня губа здималася вгору від насолоди, коли вона повторювала, немов суддівський вирок: – Фашистко!..

Однак найстрашніше сталося позаторік, коли просто посеред ночі віконна шибка в їхній кімнаті раптом тріснула й посипалася дрібненькими друзками, слідом за тим з двору влетіла й гепнулася на підлогу чимала каменюка, загорнута в якийсь папірець. Останній виявився радянським агітплакатом часів Великої Вітчизняної війни з виправленим пропагандистським гаслом:

Смерть німцю ФЕДЯКАМ!

З мамою сталася істерика, після якої у нещасної віднялися ноги. Ніна спробувала поскаржитися в міліцію. Там обіцяли розібратися… але скільки не старалися, винних так і не знайшли.

– Що, фашистко, догралася? – глузливо спитала дівчину Тамара Антипівна, при цьому її верхня губа випнулася особливо помітно. Ніна не відповіла нічого, бо поспішала до мами, відтепер назавжди прикутої до ліжка. На роботу її тепер загалом не брали, тому остаточно припинивши спроби працевлаштуватися, вона два роки поспіль доглядала матір, яка згасала поступово, але невідворотно. Аж доки не померла в лютому.

І тут уперше за останній десяток років щастя, схоже, нарешті посміхнулося Ніні. Почалося з появи у них нового дільничного інспектора. Всебічно вивчивши справу сестри зрадниці Радянської Батьківщини, оголошеної у всесоюзний розшук, молодий лейтенант запросив Ніну до себе на співбесіду. Наприкінці підбив невтішний підсумок:

– Такі справи, Ніно Панасівно… Уже четвертий рік16 існує Указ Верховної Ради СРСР «Про заходи боротьби з антигромадськими, паразитичними елементами». В Москві та області справи ще жорсткіші17, проте ми все ж таки в Києві. У будь-якому разі ви давно вже ніде не працюєте, а живете, за вашим власним визнанням, лише на гроші, виручені від нелегальної торгівлі на так званій «барахолці» речами, винесеними з вашого і нещодавно померлої матері помешкання. То що ж робити з вами?..

– Робіть, що хочете, – абсолютно безбарвним голосом відповіла Ніна. – Можете хоч у тюрму за ґрати запроторити, хоч в колонію відправити, хоч розстріляти, хоч повісити. Мені вже все це остогидло.

– Яка ж ви, одначе! – пхикнув дільничний інспектор у кулак, притиснутий до губ. – Ну, припустімо, я вашу долю вирішити не можу, тільки суд… Але у мене є альтернативна пропозиція. Чи знаєте ви, що в райцентрі Черкаської області – в древньому місті Каневі – на Дніпровських схилах є не тільки могила відомого…

– Не згадуйте про Шевченка!!! – відчайдушно скрикнула нещасна, яку аж перекосило від згадки про перекручену цитату з «Гайдамаків».

– Шевченко там теж похований, але не тільки він, – спокійно продовжив дільничний. – Зокрема, я мав на увазі могилу радянського дитячого письменника Аркадія Петровича Гайдара. Є там і бібліотека його імені, створена зусиллями піонерів усього Радянського Союзу. В цей заклад конче потрібна бібліотекарка. Отже, якщо згодні проміняти Київ на Канів… Це добрий вихід, повірте мені! Щоб до вас не виникало зайвих запитань, запис про ваше звільнення за прогул ми ліквідуємо.

– Яким чином?!

– Закреслимо, громадянко Федяк, візьмемо й закреслимо. Отже, якщо ви згодні на такий варіант…

Чи була вона згодна?! Та звісно ж!!! Якби їх не розділяв широкий канцелярський стіл, Ніна негайно кинулася б на шию молоденькому лейтенантові. Щоправда, він трохи охолодив радість несподівано прощеної сестри «ворогині Країни Рад». Мовляв, пропозиція зроблена не зовсім від нього, хоч він і уповноважений зробити таку пропозицію… Хто саме уповноважив, громадянка Ніна Панасівна Федяк дізнається неодмінно й дуже скоро, буквально невдовзі.

* * *

З цим вона і приїхала до Канева. Однак директорка бібліотеки Елла Никанорівна Дзюбан здогадалася, що нову співробітницю прислали аж із самого Києва не просто так. Що ж відповісти на її запитання?..

Звісно, до такої ситуації треба було підготуватися заздалегідь. Ніні у загальних рисах пояснили, як відповідати на подібні закиди. Проте в останню мить усі інструкції раптом забулися, немов випарувалися. Отже, треба було придумати щось правдоподібне, причому зараз же, негайно. От тільки що саме?..