Читать книгу Працюй чотири години на тиждень. Нова психологія успіху - Тімоті Феррісс - Страница 20

Діяти чи не діяти? Пробувати чи не пробувати? Більшість людей, якими б відважними вони не були, оберуть бездіяльність. Нас лякають непевність і можливість провалу. Більшість із нас радше житиме нещасливим життям, аніж піде назустріч невідомому. Я роками ставив собі цілі та змінював життєві керунки, однак це не приносило жодних результатів. Я був таким самим невпевненим та наляканим, як і решта людей у світі.

Чотири роки тому я випадково знайшов вихід із ситуації. У той час у мене було стільки грошей, що я й уявлення не мав, куди їх подіти. Попри те що я заробляв $ 70 тисяч на місяць, я ще ніколи не почувався таким нещасним. У мене не було вільного часу, адже я цілком присвячував себе роботі. Я започаткував власну компанію й невдовзі усвідомив, що продати її буде практично неможливо[6]. Яка прикрість! Я почувався так, наче мене заманили в пастку. «Як я міг так помилитися? – думав я. – Чому я такий телепень? Чому мені нічого не вдається? Заспокойся і не поводься, як… (ненормативна лексика). Що зі мною не так?» Насправді зі мною було все так. Я просто не досягнув вершини своїх можливостей; я досягнув вершини можливостей своєї бізнес-моделі.

Проблема крилася не в майстерності водія, а в потужності його автомобіля.

Критичні помилки, допущені на початкових етапах функціонування компанії, були серйозною перешкодою для її продажу. Я міг би найняти магічних ельфів чи підключити свій мозок до суперкомп’ютера – нічого не допомогло б. Моє немовля народилося з невиправними дефектами. Тоді постали питання: «Як мені звільнитися від цього Франкенштейна і водночас зробити його самостійним? Як розірвати пута трудоголізму та страху, що без моєї 15-годинної присутності на роботі компанія зазнає краху? Як мені втекти з тієї в’язниці, у яку я сам себе запроторив?» Я вирішив, що треба кудись поїхати. Взяти річну відпустку, яку я проведу, подорожуючи світом.

Тож я відразу вирушив у подорож, так? Не зовсім. По-перше, півроку мені знадобилося для того, аби побороти почуття сорому, збентеження та роздратування. Водночас я придумував нескінченний список причин, з яких моя запланована мандрівка могла б так ніколи і не відбутися. Один з моїх найпродуктивніших періодів безумовно.

Тоді одного дня, коли я уявляв свої майбутні страждання, мені сяйнула геніальна ідея. Це був кульмінаційний момент «стражденного» періоду: чому б мені не уявити найгірше, що може трапитися в результаті моєї подорожі?

Звісно, поки я перебуватиму за океаном, мій бізнес може зазнати краху. Очевидно, так і станеться. Через жахливий збіг обставин я не отримаю попереджувального листа і на мене подадуть в суд. Поки я блукатиму холодними берегами Ірландії в цілковитій самотності, моя справа буде закрита і весь товар на полицях зіпсується. Я уявляю, як литиму сльози на дощі. Я втрачу 80 % своїх банківських рахунків, а мій автомобіль та мотоцикл, поза всяким сумнівом, украдуть. Крім цього, хтось плюне мені на голову з високого балкона, коли я годуватиму недоїдками бездомного собаку, який раптом злякається і вкусить мене прямо за обличчя. Боже, яке ж це життя паскудне!