Читать книгу Рогнеда - Валентин Чемерис - Страница 10

Костянтин Багрянородний[5] – вельми колоритна постать в історії – і як монарх, і – що головне, – як людина. Ще одного такого не швидко знайдеш в історії – якщо взагалі знайдеш. Надто він своєрідний. Імператор-письменник. Ну де, в якій ще монархії-імперії чи царстві, такого знайдеш? А письменником (як і монархом-правителем) він був талановитим. Недарма ж в історичній довідці «Візантія» у розділі «Література» написано: «Візантійська література відзначалася самобутністю, багатством нових форм і жанрів…» А далі – перелік відомих письменників, а серед них, найвідоміших літераторів, називають ім’я імператора Костянтина Багрянородного. Він і починає той список…

Здавалося б, яке йому, імператору величезної Візантійської імперії, діло до порогів на далекому Бористені, до Словенії-Русі? А бач… До всього йому було діло, усім він цікавився – зайнятий обтяжливою імператорською службою. І складається враження, що він усе знав і хотів знати. І про все, що його цікавило, писав. І сьогодні його свідчення про ту епоху – вельми цінні для історії. І літератури, певна річ.

Серед усіх монархів за останню тисячу літ лише візантійському володарю Костянтину Багрянородному (р. н. 905, Константинополь – пом. 959, Константинополь) вдалося щасливо поєднати службу (часом рутинну), так би мовити, роботу з обов’язку і роботу за покликом душі. Тож і не дивно, що саме він став першим імператором-письменником.

З раннього дитинства і особливо в юності, десь починаючи з 14 літ, коли його час од часу позбавляли трону, він доки його не повертав, уперто займався самоосвітою, науками і досягнув багато чого. Так імператор став одним з найосвіченіших людей своєї епохи, був покровителем мистецтв і автором, зокрема таких творів, як «Про управління імперією», що є багатим джерелом для вивчення історії Візантії, Русі та інших країн.

Зокрема, там описаний економічний та політичний устрій Русі.

Десь у 957 році (принаймні не пізніше) його відвідала руська княгиня Ольга, пращурка Володимира, яка при хрещенні отримала християнське ім’я Олена. Імператор приймав велику княгиню Київську з усім належним пошанівком, розуміючи: добрі відносини з Києвом для Візантії дуже важливі. І не лише у воєнно-політичному аспекті. Культурний аспект був головним, адже Візантія робила все, аби втягнути молоду державу на берегах Дніпра в коло свого впливу, зокрема й релігійного. Вже тоді візантійське християнство націлилось на молоду, але таку перспективну державу під коротким і промовистим йменням – Русь.

А щодо письменницької діяльності – імператор Костянтин цим займався в основному в ті роки, коли бував відсторонений від фактичної влади. Його таки часто відсторонювали – і він тоді, як уже мовилося, вдавався до самоосвіти, наук, багато писав і, врешті-решт, повертав на якийсь час свою втрачену владу. Чимало його робіт мають енциклопедичний характер, вони й досі охоче використовуються, цитуються істориками різних країн. (Імператора все цікавило – навіть човни, видовбані із стовбура могутнього дуба, на яких руси припливали до Константинополя із самого Києва, долаючи пороги.) Тож імператор писав, що подібні човни руси виготовляли взимку в таких містах, як Смоленськ, Любеч, Чернігів, Вишгород, де мешкали союзні племена кривичів, а по весні, під час великої води, пливли різними притоками Дніпра, а тоді по самому Дніпру аж до Чорного моря та Візантії. Усе описував імператор. Завдяки цьому ми сьогодні маємо безцінні свідчення. На жаль, Костянтин помер рано і не своєю смертю – його отруїв рідний синок Роман I Молодший, якому набридло (татусь-імператор все жив та жив) чекати верховної влади, а так хотілося стати імператором! Отож Роман наважився на батьковбивство…

Згадав імператор-письменник та літописець і знамениті Дніпрові пороги (оминути їх, рухаючись шляхом із варяг у греки, було неможливо).

Порогів на Дніпрі налічувалось дев’ять (у минулому столітті їх залили води Дніпрогесу): Кодацький, Сурський, Лоханський, Звонецький, Ненаситець, Вовнизький, Будило, Лишній, Вільний… (За легендою, що її в тих краях свого часу записав Д. І. Яворницький, на порозі Вільному живе жінка головного чорта з чортицями, і саме вона у воді «бучу зчиняє».)

Костянтин Багрянородний згадав їх майже всі. Особливо мальовничо описав перший поріг, Кодак – наче сам його проходив:

«Посеред нього (Дніпра) стоять урвисті високі скелі, що стримлять, неначе острівці. Ось чому вода, що набігає й припливає до них, спадає вниз із гучним та страшним шумом. Через це руси не насмілюються проходити між скелями, а пристають поблизу до берега й висаджують людей, але речі залишають на кораблях. Потім (вони) голі тягнуть їх, намацуючи дно своїми ногами, щоб не наштовхнутися на якийсь камінь. Так вони роблять одні – коло носа, другі – посередині, треті – біля корми, штовхаючи (її) жердинами, і проходять цей перший поріг по згину біля берега річки з надзвичайною обережністю. Коли вони проминуть цей поріг, то знову, забравши з берега інших (людей), відпливають і проходять до іншого порога».

Кипить і клекоче, і вирує вода. Піняться білі гриви хвиль. Там і тут височать чорні скелі. Розбившись об них, шаленіє вода, бо, здається, що вся ріка вирує-клекоче. Гуркіт навколо такий, що й людських голосів не чути. Половина екіпажу виходить на берег, готують котки. Доки одні перетягують човни, інші пильно пасуть сторожкими поглядами степи – будь-якої миті можуть наскочити печеніги… Пороги і кам’яні забари, де нуртує вода – там легко знайти свій кінець. І такого шляху – шість тисяч кроків.

Трудний і смертельно небезпечний шлях. Але, слава богам, один за одним залишаються позаду пороги: Кодацький, Сурський, Лоханський (вода там клекоче-кипить, як у лохані); Будило, Лишній, Звонецький… І ось він – найбільший і найстрашніший – Ненаситець. Скільки загинуло суден і люду біля цього зажерливого Ненаситця! Це там обірвалося й життя київського князя Святослава Ігоровича. Чавунна плита, що сповіщає про ту подію, встановлена на площі села Нікольське: «972 року біля Дніпрох порогів у нерівному бою з печенігами загинув витязь – князь Святослав Ігорович».

Тоді князеві виповнилося всього лише двадцять вісім років.

І так всі шість тисяч кроків шляху порожистим Дніпром.

Хоча, якщо вже бути точним (без поетичних порівнянь, а за наукою), то Дніпровські пороги – виходи гранітів, гнейсів та інших порід Українського щита в руслі Дніпра між Дніпропетровськом і Запоріжжям, тягнуться впродовж 65 кілометрів! Це довжина порожистої частини Дніпра. А ще ж були 60 менших виходів кристалічних порід, які дістали назву «забари». Перепад води становив близько 31 м, ширина русла – від 380 до 960 м. З-поміж порогів існував природний козацький хід, по якому з великою небезпекою могли пропливати невеликі судна. Лише зі спорудженням Дніпрогесу судноплавний шлюз у його греблі забезпечив проходження через порожисту частину Дніпра значних за розмірами суден.

Після порогів вже вільніше можна було пливти Дніпром – до острова Хортиці, козацького гнізда на Дніпрі – то найбільший острів на всьому Славутичу.

Від Хортиці до гирла Дніпра – 270 кілометрів. Ріка глибшає, розступаються береги, водна широчінь чи не до самого обрію. Ось і Нікополь, місто перемоги, де колись знаходилась Микитинська Січ, і де року 1648 Богдан Хмельницький був обраний гетьманом України.

Ось уже й гирло річки Чортомлик, де колись стояла Стара Січ і де запорожці на чолі з кошовим Іваном Сірком писали знаменитого листа турецькому султану Магомету IV, який вимагав покоритися йому – «непереможному лицареві».

А потім – острів Березань – один з південних форпостів Київської Русі. Тут востаннє перевіряються рангоути, підтягується такелаж, наладнуються вітрила… За Березанню – відкрите море, що дихає солоним вітром. Лодійна флотилія йде каботажем уздовж західних берегів Руського моря. Попереду за далями, за туманами, за морськими штормами, – Візантія. І, як писав імператор Костянтин Багрянородний, закінчується їхній мученицький, небезпечний, важкопрохідний і тяжкий шлях».

Ось такий він, водний шлях (морський і річковий) з Балтійського моря (варяги) через Східну Європу у Візантію (греки). Один з водних шляхів експансії варягів (із району проживання – узбережжя Балтійського моря) на південь.

Зі Скандинавії вивозили залізо-сирець, амбру, моржову кістку, вироби з китової шкіри (корабельні канати та інше), зброю, художні вироби, а також речі, награбовані вікінгами в Західній Європі (французькі вина, ювелірні вироби та коштовності, шовкові та оксамитові тканини, срібне начиння), з Візантії – вина, прянощі, ювелірні та скляні вироби, коштовні тканини, ікони, книги тощо; з Прибалтики – бурштин, з Північної Русі (Новгорода) – «м’яке золото» (хутра соболів, куниць, видр, бобрів та ін..), лляні тканини, ліс, мед, віск, карбоване і керамічне начиння, зброю, шкіру, смолу; з Південної Русі (Києва) – хліб, різні ремісницькі та художні вироби, срібло в монетах тощо.

Найбільше значення шлях мав у X – першій третині XI ст., себто в часи князювання Святослава Ігоровича і Володимира Святославича.

Спочатку цей шлях здебільшого використовували варяги для грабіжницьких набігів на більш розвинуті міста і країни Європи, а також у Візантію, а згодом він став важливим торговим маршрутом між Скандинавією, Руссю, Північною Європою, багатою Візантією та Сходом.

Скандинави для торгового плавання використовували судна типу невеликих кноррів, а згодом – шнекери (новгородці називали їх шнеками). Такі кораблі могли підніматися по ріках до Новгорода, де частина товарів продавалась, частина купувалась, а всі вантажі перевантажувалися на дрібніші судна, придатні для плавання по невеликих руських ріках і річках.

Русичі пристосували для плавання по річках і морях так звані лодії. Існували й інші кораблі – насади, скедини, буси і шитики. Здебільшого, це однодеревки на 30–40 чоловік, вони діставалися Дніпром до Києва, де їх переобладнували, завантажували і відправляли далі вниз по річці. Пройшовши пороги, на Хортиці чи Березані, лодії оснащувалися вітрилами для плавання Чорним морем. Кермували кораблем (часто вони називалися просто «наус», себто корабель) під керівництвом людей особливої професії: по-варязькому їх називали штурманами, по-слов’янському – кормчими, корщиками, а по-грецькому – кібернетами.

Полоцьке князівство, яке було на водному шляху із варяг у греки, жило з цього і мало значні прибутки, адже брало данину з кожного судна, що пропливало Західною Двіною, прямуючи до верхів’я Дніпра, щоб потім повернути на південь.

Дещо мало і Новгородське князівство, особливо на відрізку шляху – Балтійське море – Смоленськ та Новгород, і навіть постійно намагалося перехопити прибуток ще й Полоцького князівства, що було для Новгорода значним суперником. Але господарями обидва князівства були лише від Балтійського моря і до Києва – далі були володіння великого Київського князя. І Рогволод, і Володимир багнули зібрати до своїх рук увесь шлях «Із варяг у греки».

Землі полочан простилалися по обох берегах Західної Двіни далеко від Полоцька, аж до самого Балтійського моря, і межували на південному сході зі смоленськими кривичами, на півночі і сході – з ізборськими кривичами та ільменськими словенами, на заході – з балтами, на півдні – з дреговичами.

У «Повісті врем’яних літ» стверджується, що кривичі походять від полочан. Їхніми значними центрами були Полоцьк, Вітебськ, Лукомль, Ізяслав, Усвяти, Копись, Мінськ, Орша, Друцьк, Логойськ.

Останнім племінним князем кривичів, як вважається, був Рогволод, якого разом із синами убив новгородський князь Володимир Святославич. Сталося це року 980-го, 1036 роки тому. І головною причиною його наглої загибелі негадано стала вона, Рогнеда, єдина і люба його донька.

Це наче про доню князя Рогволода через тисячу з гаком років складуть щиру, сердечну пісню (М. Свидюк та О. Кононенко – «Доня моя, донечка»).

Вона теж для Рогволода була «дівчинка-перлинка, золота краплинка і весела росинка» та «літо сонячне» – так батько-князь любив свою маленьку княгиню:

Але князеві Рогволоду тисячу з гаком літ тому біду і горе принесла саме його люба донечка.

Сьогодні Полоцьк – місто обласного підпорядкування Вітебської області Білорусі на Західній Двіні.

Ми говоритимемо про Полоцьк – центр племінного об’єднання, що вперше згадується в літописі під 862 роком. У ті роки й пізніші полоцькі князі вели затяту боротьбу з київськими князями – доки й не зазнали нищівної поразки за Володимира Святославича. Новгородець налетів коршаком і вихопив знеславлену княжну з батькового гнізда…

І коли сьогодні часом лунає пісня «Доня моя, донечка», то здається мені, що це пісня про нього, про князя Рогволода та його доню Рогнеду.

Тяжкою виявилась доля полоцького князя…