Читать книгу Рогнеда - Валентин Чемерис - Страница 14

Сват – людина, яка за дорученням того, хто хоче одружитися, сватає обрану особу, заодно – він же староста у весільному обряді.

Сватом у князя Володимира був його найближчий радник-воєвода і родич Добриня. Саме він прибув до Полоцька сватати за свого князя дочку князя Рогволода.

Добриня почав упевнено і коротко, як про щось уже наперед вирішене:

– Бути нам сватами, князю! У тебе, Рогволоде, княгиня, у мене – жених, князь. От вони й пара. Згоджуйся-но швидше, покіль я не передумав та не повернув голоблі до іншої дівки на виданні.

Засміявся, і сміх його був схожий на іржання коня.

Свати мають бути велемовними і за словами та приповідками до кишені не лазити, як ото сват у драмі Т. Шевченка «Назар Стодоля». Щоби умів цікаво оповідь мережити, слухаєш – заслухаєшся. А таким, як сват новгородського князя Володимира не був – слова він підбирав і одне до одного ліпив довго і трудно. Зрештою, він воєвода, старший над дружиною, то сказав по-простому, як рубав мечем:

– Твоя дочка моєму князеві люба. Віддавай за нього та й породичаємось. Що ж тут довго думати, не коня в тебе купую чи на іншого міняю. Я не звик довго теревенити. Оженим мого князя на твоїй княгині, і Новгородське та Полоцьке князівства породичаються і стануть за одне. Отоді ми усім хіба ж таке покажемо!

А Рогволод раптом наче іншої заспівав:

– Спізнився ти, Добриня! Дщер моя, княжна Рогнеда, Ярополкові дала свою згоду, чи то пак його старостів рушниками пов’язала.

– А м-мені, отже, – почав загрозливо підніматися з лави Добриня, – гарбуза? І князеві моєму?

– А що я вдію, як ти, Добриня, той… спізнився. Зі своїм княжичем. Мабуть, довго думали у своєму Новгороді? А хто довго думає, той завсігди позаду плентається… Рогніда, дщер моя, вродлива дівиця – кращої за неї у всьому князівстві не знайти, – вже засватана. За отого Ярополка, на якого ти збираєшся походом іти. Я людей від нього жду, щоби Рогнеду свою до нього в Київ відправити.

Рогволод ніби все знав про Володимира (він його вперто величав не князем, яким той уже був у Новгороді, а таким собі… княжичем), але хотів з отих двох – Володимир – Ярополк (обидва ж Святославичі) не прогадавши, вибрати найнадійнішого, з ким потім можна буде владарювати на шляху «Із варяг у греки».

Послані в Новгород вивідники з гострими очима і таким же слухом, здається, все розвідали, а повернувшись до Полоцька, в потаємній світлиці княжого терема доповідали Рогволоду:

– Коли отець його, князь Святослав, пішов у свій останній заморський похід на Болгарію – далась вона йому! – то призначив Володимира князем у Новгород, бо новгородці просили об тім. («Не пришлеш, – казали, – князя, то ми самі його собі знайдемо».)

А як воно все там виникло, як той Новгород з’явився, про те Нестор розповість у своїй «Повісті вре- м’яних літ»:

«В літо 6367 [859]. Із замор’я прийшли варяги і брали данину на Чуді, і на Словінах, і на Мері, і на Весі, [і на] Кривичах; а козари брали на Полянах, і на Сіверах, і на В’ятичах, брали по білі і вівериці від диму.

Вже відзначили 1150-ліття Новгорода (офіційною датою заснування міста вважається 859-й рік). Як тільки місто не звалося за ці одинадцять з половиною століть: Старий город, Новий город, Новгород (до 1999-го року) потім урочисто-піднесено – Великий Новгород (його сьогоднішня офіційна назва). А ще ж була Новгородська республіка (ліквідована московським царем Іваном III в 1478 році), за незалежності місто врочисто і з великою повагою називалося (хоч шапку при цьому знімай та в пояс кланяйся): Господин Великий Новгород. (У скандинавських сагах це – Хольмгард.)

Сьогодні про Новгород пишуть, що це – місце покликання літописного Рюрика та зародження руської державності. Мабуть, так воно і є.

Край той здавна називали Новгородською землею, або ще – Новгородською Руссю. Особливістю Новгорода є те, що він завжди був і залишається розділеним на дві частини – Торгову і Софійську сторону, кордоном між якими є ріка Волхов.

Раніше це було не просто поділом географічного характеру, суперництво жителів Торгової і Софійської сторін нерідко призводило до сутичок на мосту через ріку. Середньовічне місто склалося на місці значно ранішніх поселень біля джерел Волхова та Ільменя.

У VIII ст. це був центр кількох поселень Приільмення, з IХ – ХII ст. столиця, а потім друге за значущістю після Києва місто, центр Новгородської республіки, що була підкорена Московським князівством у 1478 році.

В давнину на місці Новгорода було «старе місто» ільменських слов’ян.

За Іпатіївським літописом «Словене же седоша около озера Илмера и прозвалася своїм именем и сделаша город и нарекоша Новгород».

Новгородський (не датований) літопис:

«Во времена же Кыева и Щека и Хорива новгородстии людие, рекомии Словени и Кривици, и Меря: Словене свою волость имели, а Кривици свою, а Мере свою, кождо своимь родомь владяше…»

Край був глухим, лісистим – хащі майже непрохідні, всюди болота… А в болоті звісно хто живе – дідько.

Володимир, хоч і носив батькове ім’я Святославич, але не належав до шлюбних дітей Святослава – був бастардом, байстрюком. Незаконнонародженим. Так би мовити, сином другого ґатунку (першого були Ярополк та Олег). А будучи незаконним нащадком, гостро переживав з цього приводу вже змалку.

Та й потрапив він князем до Новгорода тільки тому, що законнонароджені сини Святослава Ярополк та Олег зневажали якийсь там загублений в лісових хащах і болотах Новгород, для них було образливим погодитись на якесь там князювання на півночі Русі, серед комарів та ведмедів – довелося погоджуватися Володимиру. А що він мав робити?

За все тим же Нестором, до Києва «прийшли новгородці, просячи собі князя, «Якщо не підете до нас, то самі добудемо собі князя». І мовив їм Святослав: «А хто б пішов до вас?» І відмовились Ярополк та Олег (законні сини). І порадив Добриня: «Просіть Володимира!» Володимир же був від Малуші, ключниці Ольжиної. Малуша ж була сестрою Добрині, батьком їм був Малк Любечанин, і доводився Добриня дядьком Володимирові. І сказали новгородці Святославу: «Дай нам Володимира!» Він же відповів: «Ось він вам!»

Слова ці записані до «Повісті врем’яних літ» за 970 роком.

«Володимир не був рівнею своїм братам Ярополкові й Олегу, народженим від Святославової княгині, невідомої нам із джерел на ім’я. Певно, незважаючи на юний вік – навряд чи йому 970 р. було більше десяти літ, – княжич відчував свою неповноцінність у порівнянні з братами. А можливо, й несправедливість долі чи язичницьких богів – хіба він винен, що його мати не живе в князівських палатах у Києві? Мабуть, уже тоді в дитячому серці Володимира народилося бажання довести і батькові, і братам, і всьому світові, що він народжений князювати й сидіти на київському золотому престолі… Втім, ніхто не знає і вже не дізнається про мрії та сподівання малого княжича, що сидів у теремі на березі похмурого озера Ільмень за спиною багатомудрого дядька Добрині й кількох десятків батькових дружинників. І сидів він у Новгороді довгих сім років» (М. Ф. Котляр).

Володимиру-отроку тоді виповнилося 9 годочків. А тому в Новгороді середульший синок Святослава зростав та ума набирався, а Новгородом правив дядько його Добриня, зело мудрий і хитрий. Гідний брат його матері Малуші… І все б нічого, аж доки Ярополк, який став великим Київським князем, та не вбив свого меншого брата Олега, князя древлянського, який буцімто перестав йому коритися і дань платити, Володимир, злякавшись, що й із ним буде так вчинено (а війська тоді достатнього, щоби з Ярополком на прю стати, не мав), тож ноги в руки і втік у замор’я. Казали, буцімто в Швеції при королівському дворі пригрівся. І був там аж два роки разом із дядьком своїм Добринею, а в Новгороді правили тоді посадники Ярополка, який ті два роки був одноосібним правителем Русі з осідком у Києві. Та ось Добриня в замор’ї тім назбирав та понаймав варягів, зробив з них добре військо і через два роки він та небіж його Володимир повернулися до Новгорода, вигнали з нього посадників Ярополка, а самому Ярополку пригрозили: «Володимир іде на тебе, готуйся з ним битися!» Так Володимир чинив, щоби потім не пасталакали, що він потаємно напав на брата… І став Володимир знову княжити у Новгороді. Правда, не так він, як дядько його Добриня – сім років загалом правив він у Новгороді від імені свого племінника… А коли вони повернулися із замор’я, Володимиру було тоді вісімнадцять годочків…

– Але ж він отрок ще, юнець босогубий, бо й вусів ще не має, – скривився Рогволод. – І він до моєї дщері в женихи набивається, а до мене в зяті? Добриню свого у свати оприділив. Все Добриня та Добриня. Послухайте, мужі мої, а хто він такий? Князем вроді Володимир, а князює насправді Добриня. Гм…

Думав-думав і сказав:

– А повідайте-но мені, хто ж такий сей Добриня, хто він за їден? Судячи з усього, це старий хитрий лис із замашками вовка. І доки він з князем, Володимира не так просто взяти…

Згодом він буде оспіваний у билинах київського циклу, як великий богатир Добриня Никитич.

Бо прообразом билинного героя став саме він, дядько Володимира, збірним образом одного з найзнаменитіших руських воїв, таким, як Ілля Муромець, і наймолодший у цій трійці – Альоша Попович.

В енциклопедіях нині про нього пишуть: богатир, один з героїв руського билинного епосу. Звідтоді билиці і небилиці, правда і міфи-легенди та передання поєдналися-переплелися. І де реальність, а де народна фантазія – хто тепер розбере? Добриня разом з Іллєю Муромцем (до речі, похований у Києві, в Києво-Печерській лаврі) та Альошею Поповичем охороняли Руську землю. Коли Володимир стане великим князем Київським, та ще й Красним Сонечком, Добриня житиме при ньому в Києві як другий після Ілька Муромця богатир Київської Русі…

Перш за все він – воїн (у деяких текстах згадується його княже походження). З усіх богатирів він найближчий до Володимира, завжди виконує його доручення: сватає за нього наречену, збирає данину, захищає Київ і Русь.

Ще й бореться зі змієм, страховищем Давньої Русі, Гориничем. Боротьба зі зміїним поріддям для нього почалася рано, коли він, будучи «молоденьким Добринюшкою Микитинцем на доброму коні в чисте поле став наїжджати… малих змієнят потоптувати…» «Для здійснення головного подвигу він подався до «Пучай-річки», де кубло Горинича було. (Під Пучай-річкою мається на увазі київська прадавня річка Почайна.) Незважаючи на застереження, він відважно забреде у воду, але як тільки він опинився посередині річки, миттєво прилетів Змій Горинич і почав… «Дождит дождем и сыплет огненнымы искрами» на богатиря, який опинився у воді безоружним. Але Добриня, пірнувши раз-удруге, швидко опиняється на березі і, ставши на прю, «сокрушает Змея». Той упав на сиру землю. Добриня хоче повідрубувати «змеищу» глави, але змій вимолює пощаду. По доброті своїй Добриня милує його, а зміючище, пролітаючи над Києвом, викрадає улюблену племінницю Володимира – Забаву. Князь Володимир доручає Добрині звільнити її. Богатир досягає «нор змеиных», себто печер, спускається в них, звільняє Забаву і численні «полони руські». А заодно й топче «потомство зміїне», щоби на Русі більше змії не водилися…

І ще багато-багато інших подвигів здійснює билинний Добриня – богатир із богатирів, прообразом якого став дядько Володимира Добриня Никитич.

Але ці та інші подвиги будуть згодом, як Володимир утвердиться в Києві. І подвиги ті міфічного Добрині теж міфічні, а реальний Добриня, добрий дядько Володимира, поведе військо свого князя на Київ і допоможе Володимиру подолати Ярополка і зайняти стіл у граді Кия.

Але про ці подвиги Добрині батько Рогнеди вже не буде знати: Добриня, захопивши Полоцьк, виконає наказ юного тоді Володимира, і варязькі воїни з трьох боків проштрикнуть трьома мечами полоцького князя, піднімуть його на мечах, і він миттєво сконає… А Рогнеду Добриня оголосить рабинею, знущаючись з неї, гордої і пишної, а потім повезе як бранку до свого племінника Володимира у Новгород. Як найбільший трофей. Хоча більшим трофеєм для Володимира стане Полоцьке князівство, що він його приєднає до свого, Новгородського, і потім об’єднані раті – новгородську і полоцьку, поверженого тестя свого, Добриня поведе на Київ проти Ярополка…