Читать книгу Рогнеда - Валентин Чемерис - Страница 17

«Життєвий шлях Володимира не був посипаний трояндами, і доля не завжди була до нього прихильною. Багато що, в тім числі й великокнязівський стіл, йому довелося здобувати мечем, оскільки його народження не давало йому на це права. Говорячи про походження нашого героя, митрополит Іларіон століттям пізніше писав: «Сей славний Володимир від славних родителів, благородний – від благородних». Дідом Володимира був легендарний Ігор Рюрикович, бабцею – знаменита в руській історії княгиня-християнка Ольга, а батьком – доблесний і войовничий князь Святослав, який прославився в затятій боротьбі з візантійським імператором Іоанном Цимісхієм. Але по матері рід Володимира далеко не був таким блискучим. За свідченням літописця, Святослав прижив його від рабині, ключниці Малуші. Та й перші роки його життя минули, за деякими свідченнями, не в стольному Києві, де виховувались його старші брати Ярополк та Олег, а в якомусь селі Будутина, куди зіслали його матір…» (К. Рижов).

Із книги «100 найвідоміших українців»:

Володимир народився близько 960 р., коли його батько, Святослав Ігорович, був іще спадкоємцем престолу, а державою правила княгиня Ольга.

Володимир народився майже одночасно з Ярополком, старшим сином Святослава від законної дружини, ймовірно, з угорського правлячого дому. Палке кохання Святослава до Малуші і прихильність до неї Ольги забезпечували високий статус їхнього сина, який уже в юні роки одержав в управління Новгород. Проте великокнязівський престол було призначено вочевидь не йому.

Вирушаючи у другий похід проти Візантії влітку 969 р., Святослав залишив намісником у Києві Ярополка, а Олега, його молодшого брата, посадив княжити у древлян.

Новгородці наполегливо просили собі князя із синів Святослава, погрожуючи в разі відмови знайти його в іншій землі. Кандидатура Володимира їх цілком влаштовувала. З молодим княжичем на північ вирушив його дядько Добриня: Новгородську землю фактично ввірили йому.

Щоб зміцнити свої позиції, Володимир посватався до Рогнеди, батько якої, Рогволод, княжив у Полоцьку, а брат Тур утвердився на Прип’яті, заснувавши місто-фортецю Турів. Влада дому Рогволда поширювалася майже на всі землі сучасної Білорусі, й Володимир бажав залучити його на свій бік у боротьбі за Київ. Проте Рогнеда в образливій формі відмовила женихові. Тоді розгніваний князь захопив Полоцьк і силоміць узяв її собі за дружину, жорстоко розправившись із її батьком та братами. Про кохання між подружжям не йшлося, але від цього шлюбу народилися сини Ізяслав, Ярослав, Всеволод і Мстислав, а також дочки Предслава і Премислава.

Підкорення Полоцька значно зміцнило позиції Володимира в боротьбі з Ярополком. Спираючись на варягів, новгородське ополчення й сили деяких північних земель Русі, Володимир та Добриня вирушили до Смоленська й, розбивши війська Ярополка, заволоділи містом. Шлях по Дніпру на Київ було відкрито.

У 964 році син загиблого на той час київського князя Ігоря Рюриковича і княгині Ольги Святослав Ігорович офіційно зайняв престол. Але Київською Руссю фактично до кінця свого життя правила велика княгиня Ольга, адже синок її Святослав весь час пропадав у походах, яким, здавалося, не було числа.

Святослав прожив мало – зовсім мало, навіть як на ті часи, – десь тридцять років. Життя його, хоч і недовге, було яскравим і насиченим. Спершу воно принесло Русі блискучі перемоги, а потім – гіркі поразки, що вкоротили віку й самому Святославу, який ходив завойовувати чужі землі і ледь було не втратив свої.

Воював син Ігоря та Ольги аж занадто багато, як на свої тридцять літ. У походи він ніколи не брав обозів, навіть казанів, харчувався з дружинниками печеним на гостряках списів м’ясом. Не возив наметів, щоби не обтяжувати військо, спав, як і всі, на войлоку, поклавши під голову сідло, і ніколи не нападав на противника зненацька, неодмінно попереджував: «Іду на ви».

У 869 році, ведучи своє 60-тисячне військо в останній, як час покаже, похід на Балкани, Святослав у Києві посадив на князівство (як відчував, що не повернеться) свого старшого сина Ярополка, а другого сина Олега залишив правити древлянською землею. Позашлюбного ж свого сина від ключниці Малуші – Володимира – послав у Новгород.

Та й пішов з Києва – назавжди.

Зазнавши великих і тяжких втрат у тім непотрібнім для Русі поході, згубивши третину війська, Святослав наклав головою в березні 972 року. Печенізький князь Куря влаштував на Дніпрових порогах засідку. Святкуючи свою перемогу, Куря велів відтяти голову загиблого Святослава, вичистити череп і зробити з нього, оздобивши його золотом, чашу з написом: «Чужого бажаючи, своє згубив».

І не стало невгамовного та войовничого князя: молодим Святослав Ігорович поліг на Дніпрових порогах. Отам, де