Читать книгу Аравійська пустеля (збірник) - Валентин Чемерис - Страница 10

…Усю ніч жахаєшся, щоби не проспати. І знаєш, що не проспиш, що неодмінно схопишся, як і треба, о четвертій ранку, схопишся, як заведений, а все одно жахаєшся… Прокинешся, як з води вискочиш: ху-ух!.. Скільки там?..

Навшпиньках крадешся в куток, де на стіні годинник висить, а воно ж темно. Обережно ставиш стілець, ще обережніше піднімаєш ногу на стілець і… З гуркотом летиш у куток. Нога сприснула.

– Хто там??? – переполошено зі спальні дружина.

– Спи, моя зозулько, спи… – соловейком заливаєтесь ви. – Це я той… у штопор потрапив. Негодящі стільці випускає наша промисловість! Халтура!..

Пройшовши отак по меблевій промисловості, знову лізеш на стілець: о, всього лише друга година ночі! А думав – уже ранок. Ліг о дванадцятій, спав, виходить, якусь там мізерію, а спати зовсім не хочеться. Бо – гриби. То на роботу і о сьомій тяжко вставати, а на гриби опівночі тебе підкидає, як на пружинах!

Тихенько крадешся у спальню, ще тихіше, не дихаючи, лягаєш, а дружина і вві сні бурмоче: «Та не товчися!..»

Чи спав чи не спав, а підстрибуєш, наче тебе хто підкинув. Аж дружина схоплюється… «Що таке? Вже сьома година?..» – «Спи, спи, – ви їй лагідненько. – Ще тільки пів на третю…» – «А чого ж ти підстрибуєш, як пів на третю?» – «А звідки я знав, що всього лише пів на третю?» – «То купи собі будильник». – «Спи, спи, завтра куплю…» – «Оце „завтра“ я від тебе вже десять літ чую».

Врешті затихли…

Чи спав чи не спав – підкинуло тебе. Третя година ночі, а тобі треба о четвертій збиратися. Але ти боїшся проспати і – навшпиньках, не дихаючи, крадешся на кухню… І так делікатно ж скрадався, що й підлоги під ногами не відчував, а налетів на стілець. А на нім хтось ще звечора забув каструлю… Ой, як дзенькнула, ой, як застрибала-дзенькнула, котячись, кришка!!!

Усе сімейство в одну мить на ногах!..

А кришка котиться, підстрибує і – дзвенить, дзвенить, наче дзвін на дзвіниці! І ніяк її не схопиш. А бодай тебе!

– Спіть, спіть… – до переполошеного сімейства. – То – каструлька… Кришечка той… покотилася…

І хутчій зачиняєтесь у кухні.

Усе зібрано ще звечора: рюкзак, корзина, баклага з водою, «тормозок», компас, щоб не заблудитися, ніж, сигарети, сірники, троячка на дорогу.

Доки закипає чай, голишся.

Але ось уже й чай випито, вже втретє все переглянуто, а на годиннику ще й чотирьох немає. Доведеться чекати.

Крадетесь у кімнату за газетами, і раптом на всю горлянку:

– Н-н-н-н-яв!!!

Це ви у пітьмі коту на хвоста наступили. Ой, здійняв же він спросоння галас!

– Цить!!! Рознявкався! Розтяг свій хвіст на всю квартиру. Чи й не цабе! Можна подумати, слон тобі на хвоста наступив! – і до сімейства: – Та спіть уже, спіть, ее… котик-вуркотик… Щось уздрілося йому…

Перший автобус о п’ятій, а ти – з рюкзаком і корзиною в руках, жадібно затягуючись сигаретою, за півгодини раніше квапишся до зупинки. На проспекті ще не запалювали ліхтарів, темрява така, що не впізнаєш знайомий проспект, і здається, що ти в іншому місті. І ще здається, що в цьому місті ти сам. Тільки де-не-де раптом привітно блисне вікно, і на серці тоді потепліє: є жива душа. І та жива душа – твій рідний брат-грибівник. Чи двоюрідний – рибалка. У путь-доріжку братове готуються, рибалки – до Новомосковська, до Самари, грибівники ж рихтуються далі; хто в Орловщину, Знам’янку, хто в Солоний Лиман, Івано-Михайлівку, хто у Василівку, Андріївку, Всесвятське… Всі ці села на Самарі – яке ближче, яке далі. А хто збирається в Обухівку чи в Мотилів, Царичанку. Або й ще далі – в Чернеччину, що аж на межі з Полтавщиною. Це – на Орелі. Інші квапляться в Любимівку чи у Військове, Таромське або Аули, Сухачівку, Діївку. Це – на Дніпрі… Кожен збирається у заповідні, тільки йому одному відомі місця з багатими грибовищами… І кожен, прибувши у своє, тільки йому відоме місце, виявить там такі орди грибівників, що й повернутися ніде. Ще й оглухне за день від галасу, перегуків, аукання!

«Шург-шург», – десь сонний двірник цурпалком (усе, що лишилося од мітли) дряпає асфальт. Себто замітає.

Спинившись посеред пустельного проспекту, дивишся на небо: о зорі! Рясно висипали, день буде сонячним, теплим…

О п’ятій підкочує перший автобус. Грибівники, вудкарі, шофери їдуть. Та ще базарювальники. І десь між ними має бути касирка з автостанції № 2. Вона завжди першим автобусом їде, бо о пів на шосту має відчиняти касу… О, сіла. Ну, все, поїхали!

О пів на шосту висаджується братва в річпорту, де знаходиться автостанція № 2. А біля каси… Хоч і не підходь! Нервуєте (чи ж вистачить квитків на перший рейс?), тупцяєтесь. Та ось уже віконце, ось уже й квиток… «Стоячий». Ну, все, тепер – у Новомосковськ. Тобто спершу треба втиснутись у автобус зі своїм «стоячим». Втиснулись, зачепилися на п’ятачку. Рюкзак за спиною, правда, дверима защемило, але – пусте. Головне – їдемо. За грибним щастям…

Але вас чекає ще одне тяжке випробування.

У Новомосковську. Приїжджаєте туди за п’ять сьома, а на Василівку автобус іде від базару о сьомій, а до базару ще треба бігти. І грибівники біжать.

Прибігають.

На площу, що біля знаменитого дерев’яного собору, збудованого без єдиного цвяшка (незвичайний витвір козацько-селянських умільців, перетворений, на щастя, в музей), прибігаєте за лічені хвилини до відходу василівського автобуса. Того автобуса, що йде на присамарські села, до грибного щастя. І тут виявляється, що той єдиний автобус не гумовий і прийняти ще двох пасажирів аж ніяк не може. До всього ж, у дверях переповненого автобуса, що нагадує бочку з оселедцями, застрягла дебела чорноброва пишнотіла і взагалі – симпатична молодиця. Застрягла – і ні сюди ні туди. Незважаючи на підбадьорливі репліки шофера: «Куди, тітко, преш?!. Лізло б т-тебе!..» – молодиця влізти в автобус усе ж не може і лише кричить шоферу: «Чи ж тобі повилазило, куди я лізу? В автобус твій клятий лізу!..»

І тоді гуманний автор і його не менш гуманний приятель вирішили допомогти безпорадній молодиці (не без вигоди, звичайно, для себе). Адже, запхнувши тітку в автобус, сподівалися влізти й самі.

Енергійно й рішуче поплювавши на руки, авторів приятель, відійшовши подалі від автобуса, затягнув тугіше пояс і, набираючи швидкість, тараном врізався в тітку (автор навіть очі з ляку на мить заплющив, з жахом думаючи, що тітка зараз вилетить по той бік автобуса – та не сама, а з десятком пасажирів). Але вона тільки в’їдливо буркнула на адресу мужчин узагалі, що вони, мовляв, зараз перевелися на нінащо, от раніше були…

– Ах, так?!! – вигукнув автор, ображений шпилькою молодички, пущеною на всіх присутніх мужчин. – Ну, постривай!..

Удвох із приятелем автор, упершись ногами в бруківку, щосили почав запихати молодичку, та так, що аж автобус, захитавшись, поповз боком… І молодичка начебто почала піддаватись і потроху втрамбовуватись в автобус. Це надихнуло автора новою наснагою. По якомусь часі, захекані, вкриті потом, автор та його приятель таки запхали симпатичну молодичку в автобус і хотіли, не переводячи подиху, втиснутись і самі, але дверці зненацька – хлоп! – зачинилися, й автобус поїхав, прищемивши тітчину спідницю… Поїхав у Присамар’я. Автор та його приятель, відхекуючись, зосталися ні з чим… Наступний автобус мав іти десь о другій годині дня, а то вже не те.

– Як тобі це подобається? – звернувся обурений автор до свого розгубленого приятеля. – Устати ні світ ні зоря, з таким трудом дістатися до Новомосковська і – для чого? Щоби запхати в автобус якусь тітку? Теж мені… самодіяльні штовхачі!..

Відкриття Присамар’я зривалось.

Чим би все це закінчилося – невідомо, але тут трапився «лівак». Здерши з автора та його приятеля заледве чи не по дві шкури, він підкинув їх до Губинихи, далі якийсь дідок конячиною підвіз, потім ішли пішки, і насамкінець нас підвіз у причепі з бідонами колгоспний «Бєларусь». Так ми й дісталися нарешті до Івано-Михайлівки, симпатичного села, що розкинулося в зелених балках понад Самарою.

Та ось ми вже за селом, на луках, ось уже по той бік Самари, на піщаній дорозі, що стелеться серед струнких сосон. На повні груди п’ємо повітря і тишу, і ще щось таке, що й словами передати не можна. А білий світ з усіма його клопотами-турботами залишився там, по той бік Самари. Йдемо притихлі, переповнені солодко-щемним хвилюванням: хто ж нас зустріне першим у грибному царстві?

А першими нас зустріли у лісі гриби-зонти.

О, як вони вродили того літа! Скільки ні йдеш лісом – тебе зустрічають і проводжають ці високі (по коліно, найвищі в грибному царстві) гриби! Раз по раз вибігають вони з дубняків до доріг і стежок, наче подивитися: а хто це завітав до них у гості? І на яку галявину не поткнешся, а там не то гулянки, не то якісь зібрання зонтів. А може, стоять вони залогами на ближніх підступах-кордонах до грибного царства?

Кріпились ми, кріпились, а тоді не втримались і накинулись на зонти. Беремо ще молоді, лише шляпки, м’якуш у них білий. Коли це зненацька:

– Ой, лишенько!.. Ой, людоньки, та що ж ви збираєте?

Оглянулись – бабуся з повним фартухом звіробою.

– Як – що? Гриби.

– Та які ж то гриби? – сумно-пресумно бабуся. – То ж – поганки.

– А ви не наговорюйте на хороший гриб! – сердито кинув авторів приятель. – У Франції, щоб ви знали, дуже люблять гриби-зонти, смажені з маслом.

– Так то ж у Хранції, – стоїть на своєму стара. – А це у нас…

– І в кулінарії вони високо цінуються. Є навіть страва: смажені гриби-зонти.

– Так то ж у кулінарії, – вперто гне своє стара. – А це у нас…

– А знаєте, бабусю, – весело ви їй, – що ці гриби-зонти у тундрі виростають, вищі за берези?

– Тю!.. – стара аж відсахнулась. – Як це він за березу вищий?

– А так… Берези там карликові, сантиметрів по п’ятдесят висотою, от і виходить, що вони вищі за берези.

– Піду я краще звіробій збирати, – вирішує стара. – А ви, як жити хочете, то не чіпайте тих зонтів. Бо у Хранції чи в кулінарії вони, може, й той… а у нас не той… У нас їх ніхто й пальцем не чіпає. І вам не раджу, бо вас жінки і в хату не пустять з такими грибами.

Дружина вас, щоправда, в квартиру впустила, хоча й високо здійняла брови на лоба.

– Оце такі, вибач, гриби?

– Білі – червою побиті, сироїжки знаходили, але старі та сухі. А зонти нічого, дружно вродили, здорові такі.

– Радий, що здорові, – дружина обережно (самим лише пальцем) торкається гриба. – А вони, бува, не отруйні?

– Ну що ти! – ви аж образились. – За кого ти мене маєш? Та щоб я отруйні гриби… І для кого? Для єдиної, коханої дружини? Ні, ти мене просто ображаєш!

– А що в довідниках пишуть? – не слухає вас дружина.

– Що дуже смачні. А не збирають їх через незнання.

– Хто пише? – прискіпливо дружина.

– Хто-хто… Автор.

– А той автор сам зонти їсть чи тільки пише? – і по хвилі: – Спасибі, але я не їм що попало!

Коли це двері – рип! – сусід заходить. Обережно так заходить, сюди-туди насторожено зирк-зирк, ніби вулицю переходить.

– З грибами, дорогий сусіде. Чув, що вам здорово повезло.

– Ще б пак. Такі зонти!

– А-а… зонти… – обережно тягне сусід, очицями сюди-туди зирк-зирк. – Як-то кажуть, хоч і неважнецькі, а все ж грибочки… Гм… Бачу, гарнітур купили. Гм… По знайомству?.. Ну, бувайте. Та глядіть. Воно, може, ваші зонти і нічого, та… Он у вісімнадцятій квартирі чоловік з’їв і – баста!

– Що – з’їв? – не дуже чемно питаєте ви.

– Не знаю, бо в миску не заглядав. А тільки з’їв – і той… Перекинувся. Двох рочків до свого сторіччя не дотягнув. Отак воно…

І так само нечутно зникає, як і з’явився.

Дружина – категорично:

– Ти як знаєш, а я твоїх зонтів не їстиму і дітям не дам!

Смажите ви зонти самі. За всіма правилами кулінарного мистецтва: миєте, знімаєте із шляпок шкірку, обварюєте гриби окропом і нарізаєте шматочками. Кільцями ріжете цибулю і підсмажуєте її у маслі. А вже тоді, посоливши шматочки грибів, підсмажуєте і їх разом з цибулею. Як сік із грибів википить на сковороді – делікатес кулінарії – смажені гриби-зонти – готовий!

– Може, хоч посмакуєш? – миролюбиво до дружини. – Такі добрі, що й тарілку з ними з’їси.

– Чого б це я тарілки їла? – і по хвилі: – Не забувай, що у тебе двоє дітей.

– Спасибі за пораду!

…Серед ночі дружина – штовх під бік.

– Ти живий? Та чого ти мовчиш? Питаю, живий ти чи ні?

– Чого тобі? – схоплюєтесь ви.

– Живий… – полегшено дружина. – А то чую: уві сні регоче. Думаю, чи вже не від зонтів, бува?

– Приснилось, як ми тітку в автобус запихали.

– Гаразд, спи, штовхач, – дружина перевернулась з боку на бік. – Спи! Коли що – буди. А гриби, мабуть, усі поїв?

– Що ти! Там ще й тобі лишилося.

– Ну хіба що трошки вранці попробую. Та спи, спи…

І ви, засинаючи, щасливо посміхаєтесь. Як добре, що ви відкрили Присамар’я! Скільки ще у вас буде мандрівок у грибне царство!