Читать книгу Аравійська пустеля (збірник) - Валентин Чемерис - Страница 9

Чи знаєте ви, що таке Присамар’я?

Чи знаєте ви, що таке Самара Дніпровська?

«Знаємо, знаємо!» – вигукнете ви. Присамар’я – це басейн ріки Самари, а Самара – це ліва притока Дніпра, довжиною 311 километрів. Походження назви «остаточно ще не з’ясовано», запевняють топонімічні словники. Дехто вважає, що від татарського самарк, себто «волове ярмо». За переказом, татари розпинали на ярмі християн, які не хотіли приймати мусульманську віру.

Що ж, за гідронімічними словниками це, мабуть, і так. Самара – це ліва притока Дніпра, довжина 311 кілометрів. А ось, на думку професора Дніпропетровського університету, доктора біологічних наук А. Бельгарда, це – диво-дивнеє, це щось таке… принаймні значно поетичніше, аніж просто 311 кілометрів. Бо навіть професори іноді бувають поетами.

«Серед степових просторів Південно-Східної України район, що прилягає до середньої течії ріки Самари Дніпровської, являє собою дивовижне сполучення найрізноманітніших ландшафтів. По схилах деяких балок на правобережжі збереглися невеликі ділянки степових цілинок, що по весні стають сріблясто-ліловими від тирси, суцвіть шавлії. („Точно, точно! – вигукуєте ви. – Бувало, йдеш за грибами і виходиш до сріблястого озера. Ближче підійдеш – аж то тирса цвіте. А скільки там конвалій, фіалок, медуниці, материнки! А пижмо, а звіробій! А молодило на пісках, а… Та хіба про все згадаєш!“). Лівий берег ріки починається з заплави, що являє собою сполучення дібров, лук, високотравних боліт і мальовничих озер, де на дзеркальній гладіні лежать глечики. На заболочених ґрунтах – ціла колекція папоротників, серед яких виділяється своєю витонченістю папоротник „страусове перо“. А поруч – піски. Справжні дюни! Тут знаходиться найпівденніший на Україні форпост сосни і берези. Під шатами їхніх крон такі північні рослини, як плавун, хвощ, папороть, ростуть по сусідству з лісовими орхідеями, любкою дволистою, коручкою, зозулиними слізками. Фауна присамарських лісів також включає ряд видів, не властивих степовій зоні. Тут і дятел, і повзик, і довгохвоста синиця, і лось, і видра, і дикий кабан, і косуля, і куниця, і борсук. З півдня до тераси боліт прилучається „солоний лиман“, що забезпечує місцеву лікарню цілющими грязями».

Так ось автор і відкрив своє (СВОЄ!) Присамар’я, своє грибне царство[2]. А територія Присамар’я, себто територія авторового грибного царства, чималенька – 15 тисяч гектарів! І це між індустріальними центрами, такими як Дніпропетровськ, Дніпродзержинськ, Кривий Ріг, Павлоград.

Але – досить вступу. Час уже збиратися по гриби.

Чи знаєте ви, з чого починається похід за грибами?

О, це не так просто, як вам здається!

«Знаємо, знаємо! – упевнено вигукне тут котрийсь із бувалих читачів. – З корзини. Бере грибівник якийсь там козубець-луб’янець і…»

Так-то воно так і… не так.

Похід за грибами починається з однієї дуже важливої розмови… Так, ви вгадали. З дружиною. Бо тільки-но ви почнете збиратися в ліс, то неодмінно виявиться, що дружина ваша вже місяць чи й два не ходила в кінотеатр, а якраз на цей вихідний і зібралася. Та й фільм зараз демонструється, як сусідка запевняла, «заграничний», ще й буцімто про любов. У Парижі чи в Римі. А тут вас із грибами…

Тому, як самі розумієте, треба дружину підготувати.

– До речі, моє серденько, завтра у нас що? Здається, вихідний. То я, мабуть, моя зозулько… (варіант: ластівочко, синичко, журавочко, лебідко, галочко… Крім пернатих, радимо використовувати і ссавців: кішечко, білочко, куничко, лисичко… ну і так далі). Завтра той… За грибочками поїду.

– Знову-у??! Знову у вихідний тинятимешся поза уманню, а я… я… на кухні… у… у…

– Ах, моя лебідонько, – квапитесь ви, доки джинн ще не вилетів із пляшки. – Чому на кухні? Мусиш ти хоч раз культурно відпочити? От і сходи у кіно.

– Та я й так щовихідного сама! Бо тебе носить бозна-де. Ні, ти мені скажи: є у мене чоловік чи нема? Ах, є? Тоді я піду в кіно так, як ходять усі щасливі жінки: зі своїм чоловіком.

– Звичайно, я вдячний тобі, моя лебідонько, що ти хочеш зі мною у кіно, але ж – грибочки…

Тепер лишається запитати: чи знаєте ви, що таке гриби?

У Словнику української мови (том 11, стор. 165) сказано так:

«Гриб – це нижча безхлорофільна рослина, що має форму шапки, надітої на ніжку, і розмножується головним чином спорами».

І все. Просто і ясно.

Що ж, усе це так, але якби-то укладачі Словника знали, яку радість дарує людині ота «нижча безхлорофільна рослина, що має форму шапки, надітої на ніжку», то вони про гриб, напевне б, цілу поему написали. А якщо й не поему, то хоча б таке:

«Приблизно з половини липня, як тільки проллються над навколишніми лісами золоті, вперемішку з сонцем дощі, і затуманяться полудневим маревом далекі узлісся, з половини липня і майже до самого жовтня повітря у нашому місті стійко пахне грибами. Не знаю, кого як – особисто ж мене цей дух так бентежить, що я, здається, готовий чимдуж бігти з луб’янцем хоч куди – в бір чи в березняк. І серце виповнюється тихою світлою радістю, яка знайома кожному заповзятому грибівнику».

Отже, грибівник – це той, хто збирає гриби. (Не плутати із словом «грибник» у Даля, там воно означає… пиріг із грибами.)

Так от, автор – один із тих, хто збирає гриби. А скільки у нас мільйонів грибівників – точної цифри не знає, мабуть, і всезнаюча статистика. Є вони навіть серед поетів і серед солідних прозаїків, і вони (зокрема, прозаїки) ось як пишуть про своє захоплення:

«Кажуть, козуб терпінням повниться, але не вся та радість, що в козубку зібрана, – мені, може, тим ще люба ця красна пора року, що будить вона в людях – від малого до великого – почуття світлі, помисли добрі – про красу рідного краю, про щастя жити на землі, і, захоплені здоровим азартом, ми самі навіть не відчуваємо, як підносить нас над буденністю відчуття вічної спорідненості з природою».

Отож, дорогий читачу, за козубець, за дружину і… Навіщо їй у вихідний удома сидіти? За корзину, за дружину і – в ліс. І кваптесь, кваптесь, бо грибна пора… Ось вам на цю тему усмішка.

«Дідусю, – звертається мале грибенятко до старого гриба, – розкажи, яке було життя удавнину, днів із дванадцать тому».

Ось який вік у грибів! А деякі з них (наприклад, підосичник) живуть ще менше: 6–7 днів. Але на наше безмежне щастя, ростуть вони не всі разом і не всі в один день.

І нарешті останнє: кому за грибами ходити?

Відкриємо словник Грінченка: «Щасливому по гриби ходити».

Відкриємо словник Даля: «Счастливому по грибы ходить».

А хіба ми з вами не щасливі?