Читать книгу Аравійська пустеля (збірник) - Валентин Чемерис - Страница 6

Жив собі та був у селі Моринцях, що на Звенигородщині, коваль. Давно се діялось, літ зо двісті тому. Як його звали – невідомо, бо знаний він був як Копій. Вуличне прізвисько таке мав. Тож і сільський куток, де крайніми стояли його хата й кузня, за традицією (давати наймення куткові від імені останнього насельника на тім куткові) звали Копієвим. Або – Копіївщиною.

Копа – це сільська громада, сходка. А копієм у ті далекі часи прозивали старшого, вибраного ватага, поводиря копи-громади. Копієм у Моринцях і був той чоловік. Моринчани охоче ходили на Копіїв куток до свого копія-коваля – комусь потрібна була порада, комусь на господарство чи для реманенту щось викувати – лемеша там, чересло чи ще щось. Тай коня Копій підкує.

– Го-го-го! – засміється, блискаючи білими зубами. – На те й коня кують, аби не спотикався. Ходи, вороний, та міцніше землі тримайся!

Смаглявий (мабуть, не так з роду, як від горна), чорновусий, як і всі ковалі, дебелий та сильний, моринецький коваль нікого не боявся, за громаду завжди горою стояв. Вогонь у горні його приземкуватої, закіптюженої кузні горів зрання й дотемна. А добре його ковадло ніколи не боялося ковальського молота. Тяжка то праця – ковальство, бо ж треба цілий день молотом бити по ковадлу. Але у Копія наче все легко робилося – такий у роботі був затятий. Аж іскри сипались, як він кував-клепав. А тоді кліщами вхопить розжарену залізяку та в шаплик із водою – п-ш-ш-ш!!!

Тільки пара вгору шугне.

Так і ковалював собі. День у день линуло з його кузні веселе та завзяте: гуп-дзень, гуп-дзень! А з глибокого яру, що був неподалік його кузні та обійстя, чулося раз по раз: ку-ку, ку-ку…

– То мені зозулька щастя кує, – казав, бувало, коваль. І всі вірили, що так воно й має бути. Умів він і любив добре трудитися. Витре ото спітнілого лоба й скаже:

– Еге, добра робота добре й гріє, тож коваль і клепле, доки тепле. І в мороз йому жарко. А на холоді тільки ледачі кують ухналі зубами.

Дружиноньку свою кохав і беріг.

Того року вона мала народити їхнього первістка. Батько звичайно ж чекав маленького коваленка, якого він, коли той виросте, неодмінно навчить ковальському ремеслу. А там дасть Бог, ковалівна з’явиться – любо йому буде ковальством займатися. Та не так сталося, як гадалося. Ковалиха була підневільною – як і всі в Моринцях.

На панщину кріпаки мусили ходити певні дні на тиждень, але ще час од часу виникали інші, непередбачувані роботи. Навзагал вони звалися шарварками. Себто додатковою до панщини феодальною повинністю, зайвою роботою. По селах тоді співали: «Од неділі до неділі гонять на роботу, увесь тиждень на панщині, шарварок – в суботу». На шарварки кріпаків теж зганяли силоміць, і відмовитись було неможливо.

Трапився шарварок і того разу.

Пізньої осені, в передзим’я 1813 року, у ставку, званому Мориним, вимочували панські коноплі. Чомусь забарилися з ними, а морози вже ось-ось. Управитель пана Енгельгардта, якому належали разом з іншими селами й Моринці, зігнав жінок до ставу й велів вибирати коноплі. Вода була студена, вранці на травах уже біліла паморозь, але жінки не посміли ослухатись. А Копієва дружина була вагітна, тож у зимну воду заходити відмовилась. Але управитель велів її загнати до ставу силоміць. Ковалиха у студеній воді застудилася, тяжко занедужала й невдовзі померла. Поховав коваль дружину й прямо з цвинтаря, дороги поперед себе не бачачи з горя, подався до управителя.

– Це ти, душогубе, звів зі світу мою жону та ненароджену дитину!

– Ану геть! – заволав управитель. – У Сибіряку захотів?

Але коваль не злякався погроз і побив панського посіпаку. Другодні коваля схопили, в кайдани закували й навічно в далекий Сибір запроторили.

І згасло його горно, й не клепав більше в його кузні молот по ковадлу.

«Не викував наш коваль собі доброї долі…» – журились моринчани.

Сусідом коваля по кутку був селянин Яким Іванович Бойко. У нього була дочка Катерина, заміж вона вийшла в сусіднє село Керелівку. І жила там, і вже двох діток мала. Ніби й світ недалекий, а батькові звичайно ж захотілося, аби дочка із сімейством була близенько нього. Тільки де в Моринцях житло знайти? Аж тут хата Копія спорожніла. Катерина погомоніла з чоловіком, той звернувся до пана й негадано отримав дозвіл поселитися в ковалевій хаті, як у своїй. Коваль, мовляв, все одно із Сибіру не повернеться, то не стояти ж хаті пусткою. Молоде подружжя Шевченків і перебралося з Керелівки у Моринці. Катерина раділа, що поселилася біля батька – межа в межу, і батько теж був радий. Так і зажили. Настало Різдво Христове, потім і весна не забарилася. На причілку вже зазеленіли барвінок та шовкова трава.

9 березня 1814 року в колишній хаті коваля-бунтаря народилася третя дитина (Шевченки вже мали сина Микиту й дочку Катрю) – хлопчик Тарас.

Бідно жили кріпаки Шевченки з трьома дітьми, але своя хата хоч трохи зігрівала їм душу. Та згодом виявиться, що хата все ж таки не своя.

Минув рік, потім ще кілька місяців збігло, і сталося таке. Маленький Тарасик саме залишив плетену з лози колиску (вона висіла біля столу, підвішена до гака у сволоку) і зіп’явся на власні ніжки.

Одного пізнього вечора, коли за малесенькими підсліпуватими віконницями Копієвої хати шумів холодний дощ, у шибку обережно постукали. Поріг переступив забрьоханий, зарослий щетиною чоловік.

– Сідайте, добродію, – не питаючи, хто він і звідки, господиня лагідно запросила прибульця. – Гостем будете.

– Гостем? – вражено перепитав незнайомець. – У своїй хаті?

Так, то був коваль Копій. Розповів, що йому пощастило втекти з клятого Сибіру, де стільки нашого люду гибіє. Після тяжких злигоднів та поневірянь дістався на Україну… Погомоніли, побідкалися. Шевченки почастували гостя, чим могли. Копій подякував за хліб-сіль та й розчинився в дощовій темряві.

– Господи! – сплеснула руками Катерина Якимівна. – І де ж він тепер прихистить свою голівоньку? А нам як далі жити у хаті, коли господар ховається десь у пущі?

Невдовзі почали ходити чутки, що Копій, якого розшукувала влада, переховується в навколишніх лісах. Буцімто зібрав він таких же, як і сам, одчайдухів, нападають вони на дорогах на панські екіпажі, відбирають у багатих гроші та роздають їх бідним. Ні-ні, та й навідувався Копій до Шевченків.

З’явиться, бувало, опівночі, як у селі вже ні вогника, сірим вовком прошмигне до хати, постукає в шибку причілкового вікна. «Не вірте панам, – казав, – пани подейкують про мене недобрі речі. А я не розбійник, я за правду стою! І таки щось викую: або панам лихо, або собі кращу долю!»

Шевченки давали йому то хлібину, то шмат сала… Для Григорія та Катерини то вже було не життя. Та й з хати їх могли витурити – за те, що переховують каторжанина, – а у них діти… Та й що то за життя в чужій хаті? Батьки молодого подружжя порадились між собою і в складчину купили їм у Керелівці, де Григорій народився і виріс і де жили його батьки, недорогу хату, куди вони 1816 року й перебралися назавжди.

А хата Копія зосталася стояти пусткою, вітриська її шарпали, дощі-негоди руйнували, а ночами на її даху збиралися сови та ухкали сичі-пугачі, лякаючи людей. Тож моринчани боялися селитися на глухому Копієвому кутку. Там неподалік тягнувся глибокий і геть зарослий кущами й деревами яр. Казали, що в ньому буцімто водилася нечиста сила. Тож обминали моринчани те недобре місце. А з літами полишена хата розвалилась, і місце те швидко заросло бур’янами. Де подівся Копій, де склав буйну голову свою – того ніхто не знає. Мабуть, не викував собі доброї долі. Десь, певно, загинув у сутичці з карателями, або ж подався в інші краї – там навіки й загубився його слід.

А хлопчик Тарас, що народився в його хаті, як ви вже, напевне, здогадалися, виріс і став нашим геніальним поетом-світочем.

Минуло сто і більше років.

Сьогодні у Моринцях на колишньому Копієвому кутку (він тепер знаний, як провулок Шкільний, і там уже нині центр села) стоїть відновлена хата Копія. А по сусідству з нею – хата Тарасового дідуся по матері, Якима Івановича Бойка. Вони точнісінько такі, якими колись і були. Нині – це частина державного заповідника «Батьківщина Тараса Шевченка».

Щодня туди приїздять люди з різних куточків України, заходять і до хати Тарасового дідуся, в якій народилася його мама Катерина, і до хати Копія, де колись з’явився на білий світ сам Тарас. А поруч – усе так само густо зарослий кущами й деревами, тягнеться глибокий яр. Трохи оддалік – Морин став, у студеній воді якого колись застудилася й від того померла ковалева дружина.

Гарні Моринці, мальовничі: улітку потопають в садах. Селу вже виповнилось 350 років.

І живе в ньому пам’ять і про Тараса Григоровича Шевченка, і про коваля на прізвисько Копій, захисника простого люду. Ні-ні, та й почуєш од тамтешніх людей:

– Куди це ви?

– Та піду на Копіїв куток до Тараса…

І кажуть, що на Копіївщині й нині можна почути, – правда, за негоди, коли сердито загуде вітер, і заскриплять у яру дерева, – коли десь наче хто молотом по ковадлу клепле: гуп-дзень, гуп-дзень!..

«То, – кажуть старі люди, – Копій сердиться: кращу долю собі й нам кує, та все ніяк не може її викувати».