Читать книгу Аравійська пустеля (збірник) - Валентин Чемерис - Страница 5

Звідки ВОНО переді мною з’явилося, та ще в закритому приміщенні – не знаю. Не бачив. А фантазувати заднім числом не буду. Наче вигулькнуло з нічого. З нізвідки. З простору. Нечутно, німо – навіть повітря не хитнулося. Тільки запахло враз чимось свіжим-свіжим, небесним, неземним. Потім мовби легенько війнуло на мене свіжістю. Тим подувом ВОНО й привернуло до себе мою увагу.

Забув сказати: була велика злива, гриміло. Ми стояли на перегоні, як потім я дізнався, у локомотива від замикання перегоріли запобіжники. Товариш мій пішов до машиніста дізнатися, в чому річ, чому ми стоїмо, а я тим часом і «поспілкувався» з НИМ… Щоправда, це я потім назвав ЙОГО про себе «АЯ» – аномальне явище. Так, здається, називаються нерозгадані атмосферні явища. Принаймні є така думка, що подібні явища – атмосферного походження, а не, наприклад, штучного. Хоч спершу я було вирішив, що переді мною НЛО – нині про них стільки пишуть та говорять. Потім інша думка майнула: а раптом це – кульова блискавка? А вже після того я й назвав його про себе «АЯ» – так мені сподобалось його називати. АЯ – наче жіноче ім’я, гарне і трохи загадково-незвичне.

Отож ВОНО з’явилося у вагоні несподівано і наче нізвідки. Виникло десь на висоті приблизно метр од підлоги. Злегка похиталося, мабуть, привертаючи мою увагу, і трохи наблизилось до мене – теж приблизно на метрову відстань. А я непорушно сидів і дивився на НЬОГО. Страху не мав, його чомусь узагалі не було, хоч я і не з хоробрих. Навпаки, я роздивлявся ЙОГО з великою цікавістю і приязню. Чому з приязню? Ну, відчуття в мене було таке, що переді мною ЩОСЬ своє, рідне, і зла ВОНО мені чи кривди ніколи не заподіє. А ВОНО стояло (чи висіло в повітрі) і злегка похитувалося з боку в бік. Я мав таке відчуття, що ВОНО мене розглядає. Теж із цікавістю. І взаємною приязню. А може, й вивчає мене. За формою і розмірами ВОНО було завбільшки з середню азіатську диню. Навіть кольором схоже – світло-оранжеве, злегка жовтувате, з ореолом якоїсь енергії, що світилася. І здавалось мені, що я бачу, як у НЬОМУ, в ЙОГО середині, «бігають атоми». А ще мав таке відчуття, що ВОНО мислить. І не просто мислить, а намагається вступити зі мною в контакт. Щось каже мені на своїй незбагненній мові. І навіть злегка примхливо дивується, що я не можу нічого збагнути. Усе, мовляв, так просто, а я…

Наше «спілкування» тривало секунд з п’ятнадцять, хоч вони й видались мені значно довшими. Потім ВОНО прощаючись хитнулося, з лагідністю «подивилось» на мене (це я відчув усім своїм єством) і зигзагами попливло – німо й безгучно. У вагоні була чавунна пічка (типу «буржуйки», з трубою, що виведена на дах вагона, взимку супроводжувачі вантажів грілися біля неї), ВОНО й попливло до пічки, до піддувала. Але в глибині піддувало (це я добре знав) було щільно закрите металевою заслінкою з дірочками – десь міліметрів п’ять у діаметрі. Тому в пічку могло проникнути хіба що повітря, але аж ніяк не куля завбільшки з диню. І коли АЯ зникло в піддувалі, я став напружено чекати – що зараз буде? Та й навіщо ВОНО туди полізло? Роздивитися? Чи затіяло зі мною гру в піжмурки-сховки?

Я почекав з хвилину, а тоді, нахилившись уперед, витягуючи шию, почав здалеку і обережно зазирати в піддувало. Остерігався вибуху. Думав: стукнеться ВОНО об заслінку, і… Але вибуху не сталося. Повагавшись, я все ж таки обережно заглянув у піддувало, і… І нічого там не побачив. Крім жменьки старого попелу, що зберігався на колісниках ще з минулої зими. Я – ближче. Ще ближче… Вже й носа у піддувало сунув – нічого. Металева заслінка на місці, як і стояла, а ЙОГО немає. Невже полетіло? Через заслінку з крихітними міліметровими дірочками? Дивно. А попіл, як був злеглий, таким і залишився – жодна пилинка його не ворухнулась. Зникло ВОНО без жодного звуку, поруху чи якихось змін. Наче крізь метал просочилося-протекло.

А у вагоні озоном запахло, як ото після грози буває. І прикро мені чомусь зробилося. Наче дива чекав незвичайного, а його й не сталося. Наче мене, як ото дитину, цяцькою поманили-поманили і не дали. От і все. Боюсь, що я вас розчарував, адже після зустрічі з АЯ зі мною нічого не відбулося. Яким я був, таким і зостався – не порозумнішав, але й дурнішим не став. Не захворів, хоча й не поздоровшав. Але… Звідтоді, згадуючи свою миттєву зустріч з АЯ, не можу ЙОГО (а може, ЇЇ?) забути. І все мені здається, що АЯ щось говорило до мене, щебетало своєю незбагненною мовою. І дивувалося, що я не можу ЙОГО (ЇЇ) втямити. І часто бачу АЯ перед внутрішнім зором, бачу, як ВОНА (таки ВОНА! переконую себе), злегка похитуючись, з цікавістю і приязню мене роздивляється… І наче щира приязнь у мене до НЕЇ з’явилася. Аж любов, що хотілося б у НІЙ розчинитися, стати часткою її, бо ВОНА мені нині рідна, як рідною буває сама Природа. Відчув: я люблю її і готовий їй служити. І – хто знає? – може, й служу. Хоча б тим, що розповідаю оце вам про НЕЇ.

Відтоді мені мовби легше стало жити. В душі незнаний раніше спокій поселився. А сум’яття, вічне невдоволення, нидіння світом і собою – геть зникли. Я наче якусь таїну збагнув і відкрив для себе. І тихе щастя – звідки воно взялося? – завжди зі мною. Скажете, що в старого самотнього чоловіка просто фантазія розгулялась? Можливо. Але давайте поміркуємо: що таке фантазія? Це – очі нашої душі, ті очі, якими душа бачить незнане, те, що хоч і невидиме і невідоме нам, але насправді існує – хоч ми про нього нічого й не знаємо. Існує у просторі, у недосяжній для нас далині Матері-Природи. А може, і Всесвіту. Адже людина і Всесвіт взаємопов’язані, конечне і безконечне там єдине і нерозривно ціле. І життєво важливе для нас, людей. Тільки ніколи не треба вносити у фантазію свою логіку, формули, знання і свої, суто людські, поняття, стереотипи чи й хибні переконання, що такого-то і такого-то, мовляв, бути не може, що таке-то і таке-то, мовляв, суперечить законам фізики. Гай-гай, чи хоч знаємо ми насправді закони фізики? А чи лише дещицю з них? А закони Природи? Всесвіту? Чи є тим законам узагалі де-небудь межа? ТАМ – своя логіка, свої формули, своє пізнання, свої закони, ТАМ – своє життя, свої виміри добра і зла, своя мова – нам незбагненна. Це треба нарешті зрозуміти, збагнути і душею сприйняти. Бо тільки після цього людина може злитися з Природою і Всесвітом, скласти з ним єдине ціле – як то й повинно бути. І не треба намагатися будь-що розгадати всі таємниці Природи. Вона, Природа, – Мати наша, а дозоляти Матері своєю недолугою цікавістю – дітям не годиться, нехай підростуть. А поки що – аморально. А може, й небезпечно. Для нас же самих, нерозумних дітей Матері-Природи.

Що я вам ще хочу сказати? Після того випадку у вагоні, після того грозового і дощового дня, коли я зустрів ЇЇ, свою АЮ, я наче змінився. На старості літ, що дивно. Не все у житті, як ви знаєте, гладенько. Буває, у транспорті, чи в магазині у черзі, чи ще де-небудь штовхнуть мене чи й образять. (Старих людей у нас, на жаль, не дуже шанують.) Спалахне в мені образа чи й гнів. Ну ж, думаю, я ж тобі з-зар-раз покажу!.. Раптом у ту ж мить перед внутрішнім моїм зором виникне АЯ… Злегка похитуючись, ВОНА довірливо й приязно-лагідно на мене «дивиться», наче кажучи: будь добрішим… Навчися людям прощати їхні мимовільні похибки… І я відчуваю, як від того видива перед моїм внутрішнім зором, вщухає у мені спалах гніву, влягається дратівливість, бажання комусь дозолити. Я посміхаюся, і навколо мене теж посміхаються. «АЮ, – шепочу я, – спасибі, що ти зі мною, і не залишаєш мене самотнім ніколи…» І на душі у мене стає затишно і добре. Наче я щойно виконав свій найважливіший обов’язок перед людьми. І наче війне на мене чимось свіжим-свіжим, небесним, неземним… Тільки не подумайте, будьте ласкаві, що старий, мовляв, розфантазувався. Просто я такий уже вдався.