Читать книгу Це я, званий Чемерисом… - Валентин Чемерис - Страница 10

Трудову біографію мій батько розпочав напрочуд добре.

З чотирнадцяти років – на злеті. Його любили й шанували і вже тоді – в чотирнадцять років! – з повагою величали не інакше, як Лукою Макаровичем. І все життя – тільки неодмінно на ім’я й по батькові. Жоден з односельців не удостоювався такої честі!

Змалечку батько любив книги, Шевченка знав напам’ять, брав участь у сільському гуртку художньої самодіяльності й особливо з успіхом грав (про це в селі ще й мені розказували старожили) різні веселі ролі в комедіях – вдачу мав веселу, знав багато анекдотів, чудакував, любив читати зі сцени гуморески Остапа Вишні, що тоді тільки-но починався як гуморист, уривки з «Енеїди» Котляревського, співомовки Степана Руданського, байки Євгена Гребінки та Леоніда Глібова. Журнал «Червоний перець» (це крім «Вістей ВУЦВКу» та «Селянської правди») жадібно перечитував від початку до кінця і весело сміявся. Коронною його роллю на самодіяльній сцені була роль тоді популярного в селах Стецька із «Сватання на Гончарівці» Григорія Квітки-Основ’яненка. Все наше село захоплювалося його грою, а діти повсякчас бігали за ним вулицями і просили їм «показати Стецька». А коли він сватався до дівчини Шури Гуржій, то вона спершу відмовлялася – ледь чи не зі сльозами. Мені мати сміючись розказувала через багато років, як вона тоді плакала, коли її видавали за Луку Чемериса. Він їй подобався, і вона хотіла за нього піти, але… Але ж він Стецька грає! Ану як мене в селі дражнитимуть жінкою Стецька. А може, він і насправді такий?

У чотирнадцять років батько вже працював землеміром (невідомо, чи вчився де на цю справу, чи ні), був членом товариства «Геть неписьменність!», потім – членом Всеукраїнської надзвичайної комісії і активно «озброював знаннями» своїх односельців. Як почалися колгоспи – став бригадиром. У 1934 році в селі був лише один комуніст (факт промовистий, селяни, як чорт ладану, оминали компартію), але все одно в селі – план! – зорганізували партосередок – із комсомольців та співчуваючих їм. Тоді ж батька обрали кандидатом у члени партії – як активіста-комсомольця. В революцію, в краще життя, яке обіцяла збудувати партія, він свято вірив. Будучи кандидатом, батько вцілів під час тодішньої жахливої чистки партійних рядів – його на тім чистилищі навіть хвалили і прийняли в лави партії. Як був активним комсомольцем, так само активним став і членом партії. Вже й райком партії почав до нього придивлятися як до молодого, енергійного і перспективного партійця, час од часу давав йому різні доручення, які батько з успіхом виконував. У нього вже зібралося кілька різних громадських доручень, і на все його вистачало, всюди він устигав. Працюючи польовим бригадиром, швидко вивів свою бригаду в передові, був одним з найактивніших членів правління колгоспу і вже навіть членом якихось районних організацій – устигав і в Семенівку їздити, і вдома працювати. Одночасно вчився, здав екзамени за сім класів (десятирічки тоді в селі не було), недовго послужив у війську, здається, на перепідготовці, як партійний кадр. Повернувшись з війська в чині політпрацівника і званні лейтенанта, взявся за бригадирство, але невдовзі був забраний у Семенівку – у райком партії на посаду інструктора. Кар’єра, як кажуть, почалася. Оскільки був він напрочуд енергійним та працьовитим, умів трудитися з вогником та завзяттям, перспектива на партійному полі діяльності перед ним відкривалася непогана. Його вже готували на посаду завідуючого відділом, але у цей час і стався з ним один гріх. Зразковий райкомівець, і раптом така… м-м… несерйозна пригода. Власне – він сам ускочив у халепу. Як згодом казав – солодку, аж до гіркоти. Простіше – вдарився в амурну історію (а втім, з ким із чоловіків не трапляється?). Тут – як і в усьому іншому, – я рідному батькові не суддя, я любив його за життя, люблю всі ці роки й по його смерті. Отож просто розповідаю про батька, не даючи оцінок його вчинкам і життю – дай Боже в своєму розібратися, зі своїми гріхами упоратись. Так ось, річ у тім, що мій татусь тоді ні сіло ні впало захопився однією жінкою. Більше того, закохався в неї. Треба сказати, що ні до того, ні після батько мій у подібні ситуації більше не потрапляв. Взагалі, він був добрим сім’янином, просто-таки зразковим – хоч у приклад його став. Але, як кажуть, від суми та тюрми не зарікайся. І ось із ним і стався той єдиний «стрибок у гречку», що ледь було не коштував йому кар’єри…