Читать книгу Це я, званий Чемерисом… - Валентин Чемерис - Страница 8

Прізвище моє – Чемерис – згадується в Словарі української мови Бориса Грінченка (том IV, стор. 451), але з малої літери слово, що його значення залишилося невідомим укладачеві: «Чемерис – ?»

І наводиться єдиний приклад, узятий укладачем Словаря із збірника «Народныя песни Галицкой и Угорской Руси, собранныя Я. Ф. Головацким…» (видання 1878 року):

«Чемерис, чемерис, чом дівочок не любиш?»

Чому це якийсь там чемерис (з малої літери) та не любить дівочок, за що й потрапив у прадавню пісню – я теж не знаю. В нашому роду таких ніби й не було, навпаки – дівчат усі любили.

Щодо самого прізвища мого, то воно споріднене з такою групою однокореневих українських слів:

Чемер – чуб, чуприна. Можливо – одна з назв оселедця – «старовинної чоловічої зачіски у вигляді довгого пасма волосся на голеній голові (перв. у козаків), чуприна». Як писав Олекса Стороженко, запорожці тому звали чуприну оселедцем, що вона, довга, теліпається, неначе оселедець» – риба.

Чемерка (чемера, чемерчина) – верхній одяг чоловіків з талією і фалдами ззаду.

Чемериця – багаторічна рослина з родини лілійних. Дуже отруйна. В Україні поширені три її види. Використовується в медицині та ветеринарії. У Давній Греції і Стародавньому Римі дуже цінувалася чемериця біла – як лікувальний засіб.

Чемерник – багаторічна рослина з родини жовтецевих. Навіть у пісні про ту горілку співається: «Будем пити медгорілку, а потому чемерівку».

Чемерва – малеча.

Чемериці об’ївся (вислів) – одуріти. (Коли я, бувало, дратувався, мій друг, поет Михайло Чхан, насмішкувато, але незлобиво тоді бурчав: «Чемерисе, ти що – чемериці об’ївся?»)

Крім того, ще є:

Чемерівці – селище міського типу Хмельницької області, розташоване на річці Іванчику (притока Дністра). Вперше згадується за 1565 рік. Центр Чемеровецького району. Існувало ще якесь місто під назвою Чемериси, десь неподалік Бару (тепер Вінницька область) – за іншими даними – село. Його разом з Баром захопив – після відступу звідти татар – польський король Ян Собеський – про що й повідомляє Самовидець у своєму літописі під роком 1674.

Микола Фененко у своїй вельми цікавій і багатій книзі «Земля говорить» («Веселка», Київ, 1969 р.) пише, що «на Поділлі, у Вінницькій області сотню років існувало село Чемериси Волоські. Незрозуміла назва Чемериси, ще й Волоські! Сіл з подібними назвами в Україні кілька.

Десь у XVI–XVII століттях чемерисами називалися найманці з татар (а може, таке плем’я татарське було), що служили польським магнатам. Поступово вони вихрещувались, родичалися з українським населенням, ставали звичайними хліборобами». Як і більшість стародавніх населених пунктів України, село Чемериси Волоські після Другої світової війни було перейменоване більшовиками, здається, на Журавлівку (добре, що хоч не в Карломарксівку чи Ленінське).

У «Літописі руському» (Київ, видавництво «Дніпро», 1989 рік, переклад Леоніда Махновця) під роком 1149 записано:

«…і тоді рушили вони полками своїми до Луцька, і, пішовши, стали коло (города) Чемерина на (річці) Оличі».

Сьогодні це село Чемерин Ківерцівського району Волинської області.

Варто додати, що більшість вище згадуваних слів з коренем «чемер» записані на заході України, ближче до Гуцульщини та Угорщини, де й було вперше зафіксовано загадкового (але з малої літери) чемериса, котрий чомусь не любив дівочок. (Тільки не плутати цього чемериса з черемисом, бо черемисами в давнину називали марійців, і звідтоді поруч з прізвищем Чемерис існує його побратим Черемис, що постародавньому означає марієць. Черемисів згадує вже «Повість врем’яних літ» (Київ, «Радянський письменник», 1990, переклад В. Яременка):

«…а по Оці-річці, де впадає в Волгу, свою мову має мурома, і черемиси – свою мову, і мордва свою мову…

…А це інші народи, що дань дають Русі: чудь, весь, меря, мурома, черемись, мордва, пермь, печера, ям, литва, зимігола, корсь, норома, либці свою мову мають…»

Звідтоді – після почутого сімейного переказу про далекого мого предка козака Чемериса, – я й шукаю на Запорозькій Січі Чемерисів – якщо й не предків своїх чи далеких родичів, – спробуй доведи з ними свою спорідненість, як вони вже оповиті імлою історії – то бодай хоч однофамільців.

Хто шукає, той і знаходить.

Знайшов і я «свого» Чемериса на Запорозькій Січі – та якого! Самого пана кошового отамана! Ми знаємо далеко не всі прізвища кошових отаманів запорозької козацької республіки.

А точніше, знаємо лише кількох найбільш популярних керівників Запорозького коша – наприклад, Петра Сагайдачного, Івана Сулиму, Івана Сірка (та і як таких легендарних не знати!), Костя Гордієнка, Петра Калнишевського, ну і ще кілька імен, і все. А на сьогодні вдалося знайти (в архівах та джерелах), як свідчить кандидат історичних наук В. Сергійчук у статті «Старшина Запорозької Січі» («Наука і суспільство», № 5, 1989 р.), сімдесят з чимось прізвищ кошових!

За двохсотлітню історію існування козацької вольниці кошових було значно і значно більше, адже обиралися вони щороку, і переважна більшість із них – лише на один строк.

Так ось, у 1667 році кошовим отаманом Війська Запорозького низового було обрано Остапа Васютенка-Чемериса.

«Ага! – вигукнув я радісно-задоволено, – виявляється, Чемериси не тільки козакували, а й на кошівстві при булаві були!»

І почав я звертатися до джерел, аби дізнатися, хто ж він, мій далекий однофамілець, і чому в нього подвоєне прізвище – Васютенко, та ще й Чемерис? Переглядаю другий том «Історії Запорозьких козаків» Д. І. Яворницького і на сторінці 248-й у розповіді про події 1667 року – о, радість! – знаходжу того, кого й шукав:

«12 травня на раді (козаків. – В. Ч.) позбавили кошівства отамана Ждана-Рога й замість нього обрали Остапа Васютенка, званого ще Чемерисом, тобто польським татарином».

Виявляється, чемерис означає, що його носій був польським татарином? Але що це за дивний народ – чи народність – польські татари? Татар ми знаємо кримських, але – польських? І якщо Остап Васютенко (судячи з ім’я та прізвища – українець) та справді татарин, бодай і польський, то як козацтво, бодай і при своєму інтернаціоналізмі, могло на свого батька і владику, кошового отамана обрати татарина, бодай і польського? Як, бо тільки з 1450-го по 1556 рік кримські татари зробили 80 спустошливих набігів на Україну (це із зафіксованих історією, а скільки їх насправді було!), погнавши в неволю сотні і сотні тисяч українського люду! (Відомо, що тільки у 1575 році татари взяли в Україні 35 тисяч бранців для продажу їх на невільницьких ринках.) То як татарин, бодай і польський, міг стати у запорожців – єдиних рятувальників України від татарських навал – кошовим отаманом?

А річ у тім, що Остап Васютенко був українцем. Але чому це він – син Васюти – та ще і якийсь Чемерис? Наші предкислов’яни часто мали, крім законних прізвищ, ще й прізвисько, що вказує на яку-небудь рису його характеру, зовнішності, діяльності, звичок тощо. Так от – у нашому прикладі Васютенко – це прізвище, законне, родове, а прізвисько Чемерис вказує на походження Васютенків чи радше його батьків-дідів і взагалі, предків із польських татар чемерисів.

Але чому це татари – і які саме татари? – на службі в Польщі звалися чемерисами?

Виявляється, було таке тюркське плем’я, зване чемерисами. (Тюрками називається велика група споріднених за мовою народів – татар, узбеків, азербайджанців, казахів, киргизів, якутів, турків тощо.) Що це – самоназва, чи їх так прозвали сусіди, і що воно означає – невідомо. Але те тюркське плем’я чемерисів (а для поляків чи українців всі тюрки були на одне обличчя – татари, як у свою чергу, для тюрків всі не тюрки) переселилися до Польщі (ось чому звідти, із заходу, почало в Україні свій шлях слово «чемерис»), служило їй, потім Україні. У 1541 році барський (з міста Бар, що на Вінниччині) староста Бернард Претович (українська історія називає його оборонцем рідного народу, бо він неодноразово наздоганяв татар, які хапали українську людність, і звільняв бідних невільників) вирушив у погоню за татарською ордою, щоб звільнити захоплених нею українців, що він робив постійно. Так ось його загін, як свідчить польський хронікер Мартин Бєльський, складався «з козаків невеликим числом і чемерисів…»

З часом, із століттями і новими поколіннями, тюрки-чемериси ставали в Польщі поляками (як тоді казали, ляхами), на Україні – українцями, і тільки прізвисько Чемерис вказувало, що колись далекі предки цієї людини або були вихідцями з тюрків-чемерисів (ймовірно половцями), або поруч них жили (в їхніх краях), чи були схожими на них, тож і називали такого чемерисом. Як, наприклад, чорного – циганом (чи тепер негром), хоч він міг і не належати до циган. І тоді до українського прізвища такого українця (українця вже не в першому коліні) Васютенка додавалося прізвисько Чемерис – на згадку, хто були його предки. А з часом прізвисько – будьяке – втративши свій прямий смисл, ставало законним, офіційним, як би ми сказали, прізвищем. Так з’явилося з прізвиська Чемерис прізвище Чемерис. Чи, наприклад, Лях, предки якого були вихідцями з Польщі, Литвин – з Литви, Татаренко – син татарина тощо. І ще в часи Запорозької Січі, невдовзі після Остапа Васютенка-Чемериса, з’явився полковий старшина Війська Запорозького Низового племінник кошового отамана Петра Калнишевського Стефан Чемерис.

Так нарешті розкрилася таємниця мого (та й не тільки особисто мого, Чемерисів багато в Україні!) прізвища – від тюркського племені (чи народності) чемерисів. Але що у них означало слово «чемерис» – їхню національність, себто самоназву, чи якусь характерну рису їхню – звичаїв, побуту, віри тощо – то вже, мабуть, назавжди залишиться загадкою.

Але звідки тоді походить назва старовинного чоловічого одягу, пошитого в талію з фалдами ззаду, званого чемеркою (чемерою, чемерчиною)? Чи не є, чи, вірніше, не був то національний одяг тюрків-чемерисів?

Чи вони, тюрки-чемериси, дали назву отруйній рослині чемериці – може, в давнину, вона росла біля поселень чемерисів, тож інші люди, їхні сусіди, і прозвали ту рослину чемерицею, що й приказкою в Україні стала: крутить носом, як від чемериці. А пили чемериси що? Чи ж, бува, не власну горілку, названу від них чемерівкою?

І, певно, дітей у них було рясно, бо ту чемерівську малечу (як у циган – циганчата) сусіди весело звали чемервою – бо звідки взятися цьому слову?

А може, вони вперше в Україні поселилися на території теперішньої Хмельницької області – ось від них і пішло тамтешнє селище Чемерівці, центр Чемеровецького району? Отож і в давній пісні питали якогось там тюрка-чемериса (чи їхнього нащадка), чому це він, мовляв, дівочок не любить? Але цього нам тепер вже ніхто не скаже – чому він не любив дівчат? (Бо всі інші Чемериси, яких я знав, чи про яких чув, дівочок любили – аж-аж!..)

На стіні мого кабінету висить «Пам’ятна грамота» з козаком-бандуристом вгорі. Вона починається такими словами:

«Ми, козаки курінні, і Кошовий отаман славної Микитинської Січі, лицарі війська Запорозького низового Кодацької паланки

СПОВІЩАЄМО СІЄЮ ГРАМОТОЮ, що наїжджав до нас у Микитинську Січ в серпні у рік Різдва святого 1999 дня 5 сей волелюбний козак, прийнятий з великою пошаною тутешнім товариством славного війська Запорозького низового.

ПІДТВЕРДЖУЄМО СІЄЮ ГРАМОТОЮ, що не щадячи живота свого, шануючи предків козачих й усього українського народу, з великою пошаною відвідав святі місця всіх п’яти Запорозьких Січей: Бучацько-Токмаківської, Микитинської, Старої Чортомлицької, Базавлуцької, Нової Підпільно-Покровської і кинув жменьку земельки святої до Хреста пам’яті вічної слави війська Запорозького низового і всієї України-матері, що власник грамоти оцієї посвятився по істинно козацькому звичаю в козаки Микитинської Січі, славного війська Запорозького низового при всій чесній громаді товаришів-побратимів у присутствії вітця святого…»

Таким чином ще один, званий Чемерисом, – а точніше, автор цих рядків – був прийнятий до Кодацької паланки (бо жив я тоді в місті Січеславі на Дніпрі) війська славного Запорозького, в чому й розписуюсь: козак Валентин з козацьким ім’ям Січеславець, син Луки, від самого дня народження званий Чемерисом – і тільки Чемерисом і ніким іншим. Амінь!