Читать книгу Це я, званий Чемерисом… - Валентин Чемерис - Страница 9

Мого прадіда звали Артемом. Я його ніколи не бачив, бо помер він за три роки до мого народження, але чув про нього багато. Бабуся часто його згадувала: прудкий був Артем, казала, на сто п’ятому році життя не ходив, а – бігав. Все підбігцем, підбігцем, тож ніхто з ним довго не міг зійти. А йому – сто та ще й п’ять років. Отакий був твій прадід, царство йому небесне, хрестилася бабуся. Коли б не голод тридцять третього (а люду тоді багато померло), то й досі, мабуть, жив би.

Прадід мій Артем Чемерис (глибше прадіда я генеалогічне древо мого роду не досліджував, бо не збереглося, крім прадіда, жодних даних), так от, мій прадід Артем Чемерис, якого тридцять третього року прикінчив комуністичний голодомор, народився року 1828-го. Тридцять три роки був кріпаком і лише після 1861 року, як було ліквідовано кріпацтво в Росії (вона ж його разом з усією Україною в те кріпацтво й загнала!), вирвався на волю. Відносну, бо яка була воля в Російській імперії – відомо.

Про кріпацтво (бабуся мені переповідала) прадід розказував так: «А що… жили й тоді люди. І я жив. А що мав робити? Вибору в мене не було: або кріпак у пана, або… діти ставали кріпаками лише тоді, коли виростали в підпарубчаків чи й парубчаків. А простіше, – коли надівали штани. Надів штани – поганяй на панщину. Хочте – вірте, хочте ні, а так у нас тоді водилося. Надів, значить, штани, до дівчат лошаком молодим заіржав – поганяй на панщину. Все! Ти вже кріпак, панська людина. Можна сказати, його худоба. Двоноге бидло. А не надів штанів – ти ще ніби дитина і залежиш тільки від рідного батька, а не від пана. Тож я не надівав штани аж до двадцяти літ – все хотів мій батько, щоб я довше вільним побув… Я, каже батько, здуру надів штани в п’ятнадцять літ, бо дуже до дівчат потягло, та й опинився в ярмі. А ти – покозакуй ще… А як козакувати, коли ти без штанів, га? – реготав прадід, він завжди був веселий, може, тому довго й жив. – Отож я до двадцяти літ у довгій сорочці ходив – як тоді багато хлопців у нас робило, щоб одсторонитися від панщини бодай на кілька років. Тому з нас ніхто не сміявся – біда нас до того змушувала. А вже як надів штани у двадцять літ, так і погнали на панщину – бо до дівчат заглядав… Краще панщина, як у двадцять літ без штанів. На кутку хлопці й дівчата ввечері чи в неділю збираються, а мене до гурту не приймають – без штанів. То я й надів. Хай, думаю, женуть мене в кріпацтво, аби лишень я міг до дівчат ходити… Тоді ж і оженився – на кріпачці».

Прадід Артем був учасником Севастопольської оборони 1854–1855 років, під час Кримської війни. Особисто знав матроса Кішку і багато про нього вдома розказував, але подробиці тих розповідей, ніким не записані, доки я виріс, якось і розгубилися, постиралися з пам’яті… Бабуся їх уже призабула, всі ж інші, хто знав Артема, на той час вже повмирали.

Бачив царя, який приїздив у Крим чи в Севастополь. Який саме цар – не знаю, але, мабуть, Микола I. Прадід, переповідала бабуся, був дуже розчарований, бо сподівався і вірив, що цар, навіть як людина, був чимось незвичайним, а прадід, вилізши на дерево – інакше царя при збіговиську народу та солдатів не можна було побачити, – уздрів маленького низькорослого чоловіка (а може, то йому так здалося – з подиву?!), рудого, котрий на перший погляд не являв собою нічого. Ну, анічогісінько такого, щоб видавало в ньому божого помазаника. Тому прадід Артем все життя був явно розчарований, що цар виявився таким… не вдатним з себе, чи що. Цар, а наче звичайнісінький дядько, обурювався прадід. Казна-що таке!

Із Севастопольської кампанії прадід привіз химерну річ (найбільше диво нашої сім’ї): у плескатій пляшці з вузеньким горлом був дерев’яний хрест, він стояв у стружках, а позад нього знаходилась картинка, що зображувала відсічену голову хрестителя Іоана Предтечі, який провістив близьке пришестя Христа. Він і похрестив Ісуса разом з іншими. Прадід розказував, що такі штуки – хрест у плескатій пляшці з вузьким горлом – виготовляв на дозвіллі (власне, між боями) один севастопольський моряк. І роздавав солдатам на згадку. Дав він таку пляшечку й моєму прадіду. Той хрест у пляшці зберігався в нашому сімействі більше ста років і десь у вже шістдесятих роках ХХ століття остаточно струхлявів, хоч сама пляшка й була міцно закоркованою. Та, мабуть, волога якось туди все ж просочувалась, і хрест розсипався. Але більш як сто літ все ж таки простояв, і в нашому селі не було такої людини впродовж тих ста років, яка б не тримала пляшечку в руках і не дивувалася їй, чухаючись – і як це через таке вузесеньке горло пляшечки вставлено хрест?

Дечим подібним займався і мій прадід. Він був маленький, рудий, швидкий і весело-говірливий – говорив швидко, з гумором, вмів чудакувати й розігрувати інших. Дуже любив плодові дерева, й будучи непоганим садівником, вирощував їх – у нього росли найкращі в селі груші, яблука, сливи. І такого саду, як у нього, більше ніхто не мав у селі.

Старий забавлявся різним чудакуванням. Зокрема, коли з’являлися маленькі яблучка чи грушки – ще пуп’янки, – заводив маленьку грушку в пляшку через вузеньке горло, підв’язував її до гілки і підпирав її разом з пляшечкою тичкою з рогулькою. Груша росла собі в пляшці й росла – сонячні промені через скло, звичайно ж, проходили, і груша почувалася там у теплі й затишку. А коли вона досягала належних їй розмірів, садівник тоді відламував гілочку і ходив по селу, показуючи диво – пляшку з вузеньким горлом, у якій була велика груша – справжня, щонайсправжнісінька. Селяни, спершу не знаючи його витівок, дуже дивувалися, як він через отакуньке горло ухитрився запхати в пляшку отакезну грушу? Прадіда це від душі потішало. І він залюбки носився з тією пляшкою, показуючи всім, інтригуючи людей, доки груша у пляшці й не згнивала, завершивши свій життєвий цикл. І тільки тоді старий з жалем, що дійство закінчилося, паличкою виймав з пляшки рештки груші, мріючи про наступне літо, коли він знову повторить таке «диво». І радів з того, як дитина. У його рудих прокурених вусах завжди блукала хитра-хитрюща посмішка – така ж була і в його примружених очицях, що завжди так і стріляли на стрічного з єдиною метою – як би його оце негадано розіграти.

Мине декілька десятиліть (та що там казати, більш як піввіку!) і вже на початку XXI століття у 2003 році мені якось потрапить на очі (і треба ж такому збігові: в той час, як я, працюючи над повістю-спогадом «Це я, званий ще Чемерисом», саме завершував розділ про прадіда Артема Чемериса та його дивацтва) інформація в одній газеті про сербського священика з косівського містечка Ліплян, котрий, виявляється, вже в наші дні теж вирощує груші в пляшці, як те робив мій прадід на початку тридцятих років, тільки століттям раніше.

Щоправда, сербський панотець Ранджел пішов трохи далі у вирощуванні груш у пляшках, з’єднавши чудакування з практичною основою, себто комерцією, додумавшись до того, до чого свого часу – от жаль! – не докумекав мій загалом винахідливий і вдатний до чудасій Артем Чемерис. А придумав він ось що (а втім, можливо, це сербський народний промисел?): як груша виростала у пляшці, протоієрей наповнював її ракією – традиційною сербською самогонкою з фруктів і через місяць самограй у пляшці з грушею, власне, не без впливу груші, перетворювався на смачний і міцний напій, що його винахідник назвав у свою честь – ранджелівкою. І з успіхом продає таку пляшку іноземцям по 40 євро за штуку. Пляшки ранджелівки з чималою грушею всередині йдуть, як свідчить журналіст, нарозхват. Це допомагає творцеві ранджелівки не лише самому виживати за дуже і дуже непростої ситуації в Сербії та його численному сімейству, а ще й утримувати православний храм, у якому він служить старшим священиком.

Але й це ще не все.

Виявляється, протоієрей Ранджел успішно підторговує ще й хрестами. У пляшках. Хрести аж ніяк не можуть «пролізти» через вузьке горлечко посудини, чим і приваблюють покупців. І ось, виявляється, яка технологія виготовлення тих сувенірів, що їх винахідливий священик продає у своєму кіоску разом з різним церковним начинням. Спочатку із стовбура акації (акація – міцне дерево і стійке до гниття, й до того ж, запашне, що дає золотистий колір) лобзиком вирізується дощечка потрібної довжини і ширини – з пазами для з’єднання. Потім деталі хреста – власне, розібраний хрест, – творець відправляє у пляшку через вузьке горло і потім довгим гачком накладає пазик на пазик – всередині плескатої пляшки з’являється хрест. Але чіпати пляшку ще не можна – хрест розсиплеться, бо нічим не з’єднаний. Треба наповнити пляшку звичайною водою і залишити на тиждень, аби дерево набухло. А вже тоді деталі хреста міцно з’єднаються за допомогою пазів. Після того пляшка промивається гарячою водою і наповнюється… Так-так, ракією. Ще через місяць самогонка перетворюється в настоянку янтарного (вплив акації) кольору.

Таких пляшок сербський панотець (не від доброго це, правда, життя) продав іноземцям щось більше шести тисяч! Купують охоче – американці, росіяни, фіни, поляки – із складу міжнародного воєнного контингенту по підтримці миру в Косово.

«Прощаючись з отцем Ранджелом, – закінчує автор свою розповідь, – я все ж таки задав дражливе запитання: а як же поєднується служіння Господу і таке загалом не надто благородне і навіть гріховне виробництво?

– У людині є духовні й тілесні начала. Якщо ти прилучився до духовного, прочитав молитву, очистився, – відповів панотець, – то чому б не задовольнити тілесні потреби. Не втрачаючи розуму і міри у всьому».

Коли мій батько ще юнаком змудрував детекторний приймач (вони тоді були в моді) і дав прадіду Артему навушники, старий, послухавши голоси, хоч страшенно й подивувався, що в маленькому кружальці навушника хтось гомонить, але був щиро переконаний, що то – робота нечистої сили. Не інакше! І більше навушники й до рук не брав, лише хрестився, проказуючи: «Свят-свят!..» (Він був глибоко віруючим, по кілька разів на день молився і ходив до церкви, як на свято душі.)

Помер мій прадід Артем у тридцять третьому від голоду, у віці ста п’яти років. Бабуся казала, що жив би й ще, якби не голодомор.

Про його старшого сина Семена я нічого не чув, а ось його молодшого Макара, свого діда, я, здається, добре знав. Принаймні в дитинстві, в перші десять років мого життя.

Мій дід, царство йому небесне, Макар Семенович Чемерис, ніде правди діти, таки любив круте слівце в емоційній бесіді. Або й просто так, швидше за звичкою, що міцно вкорінилася в його єство. Тож у розмові вживав такі круто-солоні вислови та слівця, що їх я аж ніяк не можу, бодай і для прикладу, отут процитувати.

А ще в нього було улюблене звертання (власне, слово-паразит): «Ти ж…» і тулив він його до своїх слів раз по раз, воно саме так і випорхувало з-під його рудих та прокурених – як і в прадіда, – вусів. Тільки мав він на увазі «Ти ж…», а виходило в нього трохи інакше: «Ти ш…» Себто виходив звук «ш» замість «ж». Тож діда Макара і дражнили в селі «дід Тиш». І так до нього прилипло оте «дід Тиш», що односельці невдовзі й забувати почали, яке в нього справжнє ім’я, – дід Тиш та й усе. Навіть мене малим дражнили на вулиці: онук діда Тиша! Я невідь-чому сердився. Я навіть дуже сердився, коли мене звали «онуком діда Тиша». І не тому, що я не хотів бути дідовим онуком, а через оте слівце «Тиш». Воно мене, малого, навіть лякало й ім’я – не ім’я, а казна-що таке. І я часом зі сльозами кричав, що я онук діда Макара, а не якогось там… Тиша. Але мене вперто дражнили на вулиці онуком саме діда Тиша – а чужих ротів, як відомо, не позатикаєш! Забігаючи наперед, скажу, що пізніше я буду сердитись, коли мене, вже тоді підлітка, ні-ні, та й назвуть у селі Саньчиним сином – матір мою звали Олександрою, Шурою, або по-сільському Санькою. А мене відповідно – Саньчиним сином. Востаннє так мене назвуть – вже у віці 30 років, коли я приїду в село провідати свою хрещену Дашу (Чемерисівську Дашу, як її звали у селі).

– А-а, то це ж Саньчин син, – протягне якась бабуся, ще подруга моєї, тоді вже покійної матері. Я чекав, що стара назве мене ще й онуком діда Тиша, навіть хотів, щоб мене так назвали, на згадку про дитинство і мого діда Макара, але – не назвали. Діда Макара вже тоді в селі почали призабувати, – а жаль…

А треба сказати, що малим я чомусь боявся діда Тиша. І заздрісно поглядав на свою меншу сестричку Ніну, яка любила сидіти в діда на руках – вона тоді ще не ходила. Вона взагалі так і не зробила в своєму коротюсінькому житті жодного кроку – не встигла. Вона була такою малою, думав я тоді, що навіть не знала, що діда треба боятися. А я вже знав і тому боявся. Коли я приходив до бабусі в гості (до бабусі, а не до лякливого діда Тиша!), то спершу обережно зазирав у двір – чи не видно де діда? А загледівши його у дворі – він постійно товкся в ньому, завше знаходячи собі роботу, без якої не міг і хвилини побути – то ладен був дременути назад. Вхопившись за хвіртку, стояв сторожко, зазираючи у двір, готовий в першу-ліпшу мить залопотіти штанцями. Але, загледівши мене, дід лагідно озивався: «Заходь, Валько, заходь…» І я обережно, пересилюючи свій страх, готовий до втечі, заходив. І все одно його боявся – чомусь мені здавалося, що в нього завжди сердиті очі, а ще руді колючі вуса і цигарка, що вічно там стирчала, диміла й сипала іскри… Я починав задкувати, а дід ще лагідніше мене призапрошував: «Йди, Валю, не бійся, я тобі та-акого гостиньчика приготував!..» Спокуса отримати гостинчика була такою великою, що я перемагав страх – до наступного приходу в гості до діда з бабою. А ось Ніна діда не боялась і навіть за вуса, коли він брав її на руки, смикала. А все тому, був я твердо тоді переконаний, що Ніна, якій і року не виповнилось, і яка тільки й уміла, що повзати, просто не знала, що діда Тиша треба боятися. Дід любив носити Ніну на руках, вона ще радісніше смикала ручками його за колючі, прокурені вуса, й обоє вони тоді сміялися. І дід Тиш тоді ставав зовсім-зовсім не страшним. Так вони мені удвох найбільше й запам’яталися. А баба, дивлячись, як вони сміються, і собі осміхалась: от реготуни! Одне мале, а друге старе…

Сестричка моя Ніна – земля пухом її крихітному тільцю! – дідова улюблениця, пожила-посміялася в світі білому щось трохи менше року й померла, так і не навчившись ходити. Тільки й могла трішки постояти, тримаючись або за дідову холошу, або за поділ бабиної спідниці, або за мене, іноді й звалюючи мене. Дід Макар дуже за нею сумував. Тієї осені, як померла моя крихітна сестричка («Ще янголятко, – плакала бабуся, – хай би краще я замість неї померла. Я мо’, й грішна, а воно ж безгрішне…» – «Все у волі Божій… – зітхав дід. – Для чогось вона потрібна Господу, коли забрав її до себе…»), так ось, тієї осені, як померла моя сестричка (щось у неї з легенями недобре виявилось), дід Макар сторожував за мостом у Богівцях колгоспний баштан. Повертаючись додому зі сторожування, неодмінно брав з собою маленький кавунчик чи диньку жовтеньку, заходив на кладовище – це йому було по дорозі, – і клав гостинчик на могилку Ніночки… А мені й досі вчувається, як вони удвох – маленька моя сестричка і дід Тиш – весело сміються… А сьогодні вже вони всі там, разом: і батько Ніни, і мати її, і хрещена моя, і дід Тиш, і бабуся Зінька, і молодший братик мій Віталик – тільки я один з усього сімейства ще в цьому світі… Але, відживши своє, стільки, скільки мені Господь виділив, сподіваюсь, що зустріну їх там усіх, Чемерисів моїх дорогих і рідних…

У Заїчинцях, як і в більшості тодішніх сіл до більшовицького, Жовтневого перевороту, була церковно-парафіяльна школа або – парафіяльна, адже діяла вона при церковній парафії і належала духовному відомству. Початкові парафіяльні школи були однокласні (2–3 роки навчання) і двокласні – 4–5 років навчання. Селянські діти, бідняки з бідняків, здобували там елементарну грамоту – вміння читати, писати і рахувати. Для не дуже вдатних до навчання дітей і цього було забагато (принаймні досить), а ось для здібних то було великою підпомогою, вікном у світ широкий. І міф про нібито суцільну неписьменність українського села до сімнадцятого року є більшовицьким міфом, створеним з політичних міркувань. Щоправда, не кожна сім’я віддавала дітей до школи (навчання було добровільним) – з різних міркувань. І все ж, наприклад, у 1910 році в Заїчинцях на 1329 жителів (це разом з малими, ще дошкільного віку дітьми, а сім’ї тоді були багатодітними) нараховувалось тільки «добре письменних» 330 осіб. Елементарну ж грамоту знали майже всі – тією чи тією мірою. Газет і книг у селі тоді не водилося, а ось Біблію могли читати майже всі люди старшого віку.

Учнем заїчинської церковно-парафіяльної школи був і мій батько – Лука Макарович Чемерис, тоді просто Лука, маленький хлопчик, що ніколи не відзначався здоров’ям, але був надзвичайно твердим і цілеспрямованим у досягненні своєї мети. Народився він року 1912-го і за народженням мав – за канонами майбутніх радянських ідеологів, – просто-таки зразкову біографію: бідняк із бідняків! Покійна мати моя, бувало, згадувала (а сама вона походила з середняків, себто трохи заможніших селян, її батьки навіть мали свою конячину, пару волів і ще щось там із живності, а також землю), що бідніших за Чемериса Макара Семеновича, батька мого батька, у Заїчинцях тоді не було. А втім, забігаючи наперед, скажу, що таким же бідним Макар Чемерис залишався і за радянської влади в колгоспному господарстві! Більше того, саме за радянської влади він переніс найжахливіший голодомор (дивом уцілів) та й інших утисків зазнавав. Не завжди вистачало й на пісний борщ з квасолею, без жодної краплі жиру чи олії, а про хліб Чемериси більше мріяли, аніж їли його – за колгоспного ладу, коли за популярним тоді висловом вусатого кремлівського горця «жити стало краще, жити стало веселіше».

За тих злиднів та нестатків маленький Лука навіть не міг, як усі діти, нормально ходити до парафіяльної школи – не було кому пасти корову. Десь року 1918 Макар Чемерис таки спромігся придбати теличку і виростив з неї корову, що й стала годувальницею Чемерисів. Але теличку, як і пізніше корову, треба було пасти – з дня в день, аж до снігу. І малий Лука й пас ту корову, починаючи з п’яти рочків – найняти пастуха не було за що. Пастух з мого батька, як згодом розповідали його однолітки, був просто зразковим – корова жодного разу не побувала в шкоді, як то траплялося раз по раз з іншими пастухами. Хлопчик Лука був невідлучно при годувальниці: вона пасеться, Лука стоїть, хоч і цілий день стоятиме, як вона пастиметься, а тільки корова приляже, то аж тоді й він присяде. Такого пастушка в Заїчинцях ще треба було пошукати!

Пас він корову за селом на толоці, побіля річки, на вигоні в селі, деінде ще. Пас із ранньої весни й до пізньоїпізньої осені, аж до Покрови, до того, як мороз сковував землю, і під снігом корова вже не могла скубти травичку – лише тоді муки малого Луки закінчувалися, і він нарешті міг піти у школу. Інші діти вже давно вчилися, з початку осені, а батько мій приходив до науки або в кінці листопада, або як тепла осінь була – і на початку грудня. Приходив і швидко наздоганяв учнів – за це його вчителі приймали, коли б він не з’явився. У маленького Луки був непомірний потяг до знань і велика кебета до навчання – схоплював усе на льоту! В п’ять років Лука вже вмів читати й писати. Забігав він до школи й просив дати йому «щонебудь» почитати – йому давали, бо знали, що хлопчик діда Макара дуже акуратний і книжку поверне цілу-цілісіньку. Так отож, аж із першим снігом корову нарешті ставили до повітчини, і маленький пастушок, почепивши через плече полотняну торбинку, пофарбовану бузиною, легенько вдягнений в якихось батькових шкарбунах та благенькій свитинці, з нетерпінням, аж підстрибуючи біг до церковнопарафіяльної школи. Завжди був найкращим учнем, з ходу все вловлював, і йому не треба було по двічі повторювати. Читав гарно і легко, пам’ять мав просто незвичайну – міг з одного прочитання запам’ятати цілу сторінку суцільного тексту. Будучи ватагом від природи, у школі завжди ходив в активістах, гарно співав у шкільному хорі, випускав стінгазету і непогано малював (малював він все життя гарно і все життя в колгоспі випускав стінну газету – то його було улюблене заняття). Одне слово, був усюди на видноті, все вмів, усе встигав, і ним не могли нахвалитися і віщували йому велике майбутнє.

У школі (за більшовиків вона стала загальноосвітньою) він провчився до двадцять першого року, закінчивши десь чотири класи – більше тодішня школа не мала.

Почалося нове життя, і Лука неповних дванадцяти років (зростом маленький, худенький від постійного недоїдання, погано зодягнений, але чи не найграмотніший у селі) з головою поринув у нове революційне життя. Все в ті ж неповні дванадцять років він разом із своїми друзями та двоюрідними братами Чемерисами – Панасом Пилиповичем та Архипом Пилиповичем і найближчим другом своїм, Юшком Антоном Опанасовичем, відкрили у 1921 році в селі першу хату-читальню і були її активістами. Батько невдовзі став завідувачем хати-читальні, а коли організували лікнеп, був його учителем і вчив дорослих так, що всі до нього йшли охоче. Там же йому вперше приглянулась дівчина Шура, на прізвище Гуржій, із середняків, яку він учив і з якою згодом побрався, ледве їй виповнилося п’ятнадцять років. (Як по-чесному, згадувала мати, то їй тоді й п’ятнадцяти не було, а чотирнадцять. Рік добавили, бо в сільраді не хотіли їх розписувати. Поставили п’ятнадцять, але все одно вагалися – і в п’ятнадцять надто мала ще. От якби, казали, дописати шістнадцять… Але дописали лише п’ятнадцять, і мати подала рушники, коли завідувач хатою-читальнею, на рік за неї старший Лука Чемерис прийшов її сватати.) Був активістом у селі, і до нього селяни йшли, шукаючи правдуматінку, і батько допомагав, як міг, а коли треба, то й у Семенівку чи й кудись вище писав.

Комсомольцем – першим у селі, – він став у чотирнадцять років, у 1926 році, під час роботи 7-го з’їзду ВЛКСМ.

Один зі стендів сільського музею присвячений першим комсомольцям Заїчинців. Ось вони, перші: Чемерис Лука Макарович, Чемерис Афанасій Пилипович (перший тракторист села, починав ще на «Фордзоні», водив трактори аж до виходу на пенсію, трудяга взагалі був превеликий, воістину з раннього ранку й дотемна не злазив з трактора і, мабуть, навічно пропахтів мастилом), Чемерис Архип Пилипович (як тоді говорили, сини Макара та Пилипа, комсомол у моєму селі створили двоюрідні брати Чемериси), Ющенко Олександр Васильович, а секретарем комосередку вони обрали свого товариша Дем’яна Новохатька – останній, пройшовши війну, загине вже в мирний час, коли працюватиме в Семенівці на начальницькій посаді, тіло його привезуть в Заїчинці і поховають на старому кладовищі поруч з могилою мого батька.

Чим тоді комсомольці займалися? Будували нове життя. А ще організовували комсомольські суботники, працювали з молоддю. До речі, молоді в ті роки у селі було дуже багато, більше сотні, а в комсомол вступили лише п’ятеро, і це свідчить, що успіхом в ті роки комсомол не користувався. Вже, пригадую, по війні, як я навчався в школі, в комсомол зараховували (сиріч приймали) усіх гамузом, класами, по досягненню віку, все відбувалося формально, навіть згода не була потрібна. А втім, хто б тоді наважився відмовитись від вступу в комсомол! Не зараховували до «ленінської молоді» лише відвертих порушників дисципліни – такі в кожному класі водилися, та стійких двієчників, але й таких, врешті-решт, приймали – щоб було стопроцентне охоплення молоді комсомолом. Чим займалися сільські комсомольці в довоєнні часи, – я не знаю, але, як написано в історії комсомолу – індустріалізація, колективізація сільського господарства, культурна революція та соціалістичне змагання…

Десь на початку вісімдесятих я повіз своїх малих дітей – сина й дочку – в село Заїчинці, щоб показати їм свою батьківщину. У ті роки в селі вже діяв історико-краєзнавчий музей, нагороджений навіть медаллю. Тодішній директор Заїчинської середньої школи Михайло Іванович Богдан водив мене від стенда до стенда (серед них був і стенд з моїми книжками), розповідав про ті чи ті експонати музею. Я багато почув від нього про історію виникнення села, про сотника Костяного та його козаків, про дореволюційні часи і, звичайно ж, про знаменитих заїчинців.

Як виявилось, мешканець мого села Богдан-Блакитний М. В. був учасником подій 1917 року в Петрограді. У 1921 році він працював секретарем Хорольського повітового комітету РКП(б), але чомусь далі не піднявся і кар’єри партійної так і не зробив. На початку вісімдесятих переїхав у місто Фрунзе (тепер Бішкек у Киргизії), здається, до когось із своїх дітей. Там же й помер. Революційним матросом був і другий заїчинець Губенко К. Т. Серед активістів села на стендах музею значиться і мій батько з титулом: «Зачинатель колгоспного руху».

Як і повсюди, в Заїчинцях спершу організовувався комнезам – 1919 рік. Активістами нового життя за даними сільського музею були Яровий Ф. П., Гапула М. С., Юшко О. А., Балацир М. А., Балацир Л. М., Малохатько В. М., Павленко Д. Ф. А найпершими членами комнезаму були Мазанько О. Г. та Сідаш І. Г., вони й розподіляли поміщицьку землю. Сідаш потім став першим головою волоскому с. Заїчинці, до якого входили Біляки, Бакумівка та Василівка. В часи денікінщини перебував у партизанах. Після нього головою сільради у 1924–1927 роках був Головко С. Ю., хоч як не дивно – син попа. Щоправда, від батька, «представника релігійного опіуму», йому довелося привселюдно відректися, а батько його прокляв і, зрештою, опинився на Соловках, де й зник.

А потім у селі почали створювати колгоспи, спершу їх було кілька: «Вільна праця» імені Шевченка, «Червоний промінь», «Червоний шлях», а в 1930 році вони зорганізувалися в один колгосп – «Перемога» (після війни – «Радянська Україна»), і першим його головою став Паталах С. А., за ним до війни головував Німченко П. С.

Як би ми сьогодні не оцінювали ті події, що почалися в сімнадцятому (для мене, наприклад, так звана Велика жовтнева соціалістична революція є всього лише контрреволюційним переворотом Ульянова-Леніна та купки його прихильників-однодумців, котрі, антизаконно захопивши владу, на сімдесят з гаком літ утвердили свою страшну диктатуру. У 1939 році в Полтавській області було, порівняно з 1926 роком, населення менше на 380 892 чоловіки – це наслідки репресій більшовиків у 1920–1930-х роках та голодомору, організованого кремлівською клікою Сталіна в 1932–1933-х роках), але для бідних і затурканих селян гасла їхні звучали привабливо – соціальна рівність, всі стануть багатими, справедливість і т. д., і т. п. Біднота за ними пішла, не дуже тоді усвідомлюючи, що ж це за справедлива рівність, коли в одних треба силою забрати (такого навіть царські сатрапи не чинили), а другим віддати. Не врахували, що сьогодні беруть у когось і когось теж беруть, а завтра надійде і твоя черга, і в тебе заберуть, і тебе теж заберуть, і твій слід навічно западе десь на Соловках чи в неісходимому Сибіру, що всуціль і було. Забули, що на чиємусь горі не будеш щасливим. Та й нікуди не можна було поскаржитись, адже нещасних людей, як і обіцяли – «жєлєзной рукой загонім чєловєчєство к счастью», так і заганяли – на той світ.

У колгоспи ж на початку 1939 року силоміць було (у Заїчинцях заганяли тільки силоміць, а хто не хотів вступати в колгосп, тих сім’ями вивозили – навічно – в страшний Сибір) загнано 395 756 селянських господарств. Дорого моїм землякам обійшлося оте примусове заганяння «железной рукой» до загального «счастья». Як я вже згадував, на фронтах Другої світової війни полягло 128 моїх односельців. Скільки їх померло від голодомору в 1933 році (а померло дуже багато, тільки точних даних не збереглося), то в сусідньому селі Біляки (3 км від нас) на фронтах полягло 179 чоловік, а в голодомор 1933-го, організований сталінцями та їхнім кривавим очільником, померло 1002 чоловіки. От і виходить, що навіть нашестя фашистів за чотири роки війни забрало біляківців менше, аніж організований своїми ж голодомор!

Але, попри все, ті, кого не вивезли з села, хто змушений був вступити в колгосп, аби врятуватися від так званого розкуркулювання, за своєю вічною звичкою, другою потребою, трудилися добре, не покладаючи рук. Вірили, що ось-ось вони нарешті наблизять обіцяне Москвою «світле майбутнє».

Трудилися тяжко, голодно – це я на собі пам’ятаю. Принаймні по 1953 рік, доки жив у селі – це було життя надголодь, з непевністю в завтрашньому дні, це великі податки, що їх доводилось сплачувати…

І все ж люди трималися, тяжко несли свій хрест і трудилися на совість – за вродженою звичкою трудитися на совість (такий вже менталітет селянина) і про заїчинських хліборобів, особливо про жіночі ланки, я пишу тільки шанобливо.

Перебуваючи в сільському музеї, записав собі до записника, що першою жінкою-шофером, комбайнером і трактористкою була Зінаїда Іванівна Вештик. Першим шофером – Божко Яків Іванович. Дивився на «Свидетельство», видане Степаниді Антонівні Харченко, чабану колгоспу «Перемога». У 1938 році вона домоглася від отари овець сокольської породи 132 ягняти на 100 маток, за що була затверджена учасницею Всесоюзної сільськогосподарської виставки і занесена в Почесну книгу. Але хіба в Заїчинцях від того стало краще жити? Рідко хто з них їв пшеничний хліб чи бодай житній, тільки кукурудзяники, і то – надголодь. За м’ясо вже й не кажу, але срібну медаль тоді ж отримала свинарка Євдокія Семенівна Фурса, яка померла у злиднях та хворобах, нажитих тяжкою працею. І – у повному забутті, нікому не потрібна.

Першою жінкою-трактористкою була Паша Овсіївна Штокаленко. Перший «Фордзон» у село прибув у 1925 році, і першим за його кермо сів Мусій Степанович Шумейко – я його ще застав. Трудівник він був великий, але теж із нестатків не вибирався і помер у бідності.

Ні, не покращили заїчинські трудяги-передовики нового життя, не наблизили світлого майбутнього, воно так і не з’явилося, і по 1953 рік у селі, яке інших годувало хлібом, майже не знали пшеничного хліба.

Де тільки не побували мої односельці! Богдан Г. Ю. – у партизанському з’єднанні Ковпака (нагороджений Червоною Зіркою). Із 354 односельців, які пішли на фронт, 16 були нагородженими орденами Червоної Зірки. Коли почалася епопея з «подвигом» Брежнєва на Малій землі, виявилось, що один заїчинець Німченко В. М. командував десантним підрозділом на Малій землі. Молодий хлопець Іван Зінченко дійшов до Берліна і загинув на його вулицях у травні сорок п’ятого.

Усім загиблим односельцям у селі поставлено пам’ятник[6], стела з їхніми іменами. Іноді мені здається, що я – тоді п’ятилітній хлопчина – бачив, як заїчинські чоловіки їхали на ту прокляту війну.

Мерещиться крізь даль років, що прощалися на вигоні, біля сільради, де зібралося все село. Чую, як плакали жінки і діти, а машини з чоловіками одна по одній прямують до мосту, на Семенівку – багатьом з них не судитиметься більше ніколи повернутися в рідне село.