Читать книгу Це я, званий Чемерисом… - Валентин Чемерис - Страница 2

Прізвище своє – Чемерис, з великої, звісно, літери, як і пишуться всі прізвища, я вважав всього лише… прізвищем. Його носили всі мої полтавські предки – прадід Артем, дід Макар, батько Лука і я ось ношу, Валентин, їхній правнук, онук і син – глибше своєї генеалогії я не досліджував, бо глибше не збереглося ніяких даних.

А що таке прізвище – зрозуміло за словником. Це – «найменування особи, набуте при народженні або вступі в шлюб (у мене – при народженні. – В. Ч.), що передається від покоління до покоління і вказує на спорідненість».

Ото й у мене прізвище Чемерис (всього лише прізвище), що передається в моєму роду від покоління до покоління – прізвище й нічого більше.

І раптом виявляється: чемерисів (так-так, з малої літери) колись було в Україні багато – тисячі й тисячі. Із них у війську Богдана Хмельницького навіть складалися цілі полки.

Виходить, колись в Україні було плем’я (племена) або народність, яка так і називалася: українські чемериси. (Слава богу, що хоч українські, адже я з діда-прадіда українець.) І чемериси тут тому з малої літери, бо це загальна назва тієї народності. Як-от українці, росіяни, білоруси, болгари, французи тощо. Одне слово, була колись якась загадкова народність – українські чемериси, від найменування якої й походить моє родове прізвище.

Походженням свого прізвища, справді, рідкісного навіть для мого села Заїчинці, де я народився року 1936-го й виріс, набравшись ума, я цікавився чи не зі шкільних своїх років. І навіть свого часу написав біографічну повість «Це я, званий Чемерисом» (вміщена в моїй автобіографічній трилогії «Веселий смуток мій». Київ, 2007)[1].

Там я розповів і про історію та походження мого прізвища, котре декому з українців здається ніби не нашим. Себто не національним, на кшталт українських прізвищ, що закінчуються на «-енко»: Іваненко, Шевченко тощо.

Не буду повторюватись, скажу лише, що я перелопатив масу історичних джерел і зрештою погодився, що моє прізвище походить від назви тюркських племен (татар) чемерисів, які в сиву давнину перебували на службі в польських королів та багатої шляхти. З Польщі, поступово емігруючи, перебралися в Україну (західну) та на Волинь, Житомирщину. І взагалі – Поділля. Асимілювалися із часом, породичались з українцями й зрештою у якомусь там поколінні стали теж українцями. От звідки й пішло прізвище Чемерис: від тих турків, які змішалися за століття з українським населенням. І воно вказує, звідки родом носій прізвища Чемерис. Звідки походять його предки, часом і далекі-предалекі. Як-от: Литвин – виходець із Литви, Швед (Шведов) – виходець із Швеції, Циганков – із циган, Білорус – із Білорусі, Татаринов – із татар і т. д.

Але на Інтернет-сайті (Вікіпедія) зовсім іншої, виявляється, думки. «В окремих історичних джерелах і в літературі іноді чемерисів ототожнювали з татарами-ліпками, для чого не існує підстав».

Отже, слово Вікіпедії.

Звертаюсь за консультацією до Інтернету про походження свого прізвища.

Мить – і Вікіпедія дає відповідь (здається, у неї на всі запитання готові в запасі відповіді):

«Походження. Прізвище Чемерис виникло від західноукраїнської місцевої назви переселенців чемерисів (марійців). Російський варіант прізвища – Черемісін, що означає те саме – марієць.[2]

Відомі носії:

Чемерис Валентин Лукич – український письменник (от де не сподівався себе зустріти!); Чемерис Володимир Володимирович – український правозахисник; Чемерис Микола Анатолійович – український поет».

А вже далі пішли вони – українські чемериси. Власне, їхня історія.

«Українські чемериси – етногрупа марійців, які переселилися в українські воєводства Речі Посполитої в 1527 році, а також на протязі 40 років чемериських війн. Одна з найстаріших і компактних груп фіно-волзького населення України, відома під застарілим етнонімом «чемериси». За даними академіка Ярослава Дашкевича, зберегли національну ідентичність, мову і традиційну релігію до кінця XVIII ст., так звані «барські черемиси» – до кінця XIX ст. (від назви міста Бар).

Чемериси – українська народна назва; справжня назва – черемиси, згідно з самоназвою, марійці. Цей народ із Поволжя, значна група якого переселена в якості полонених на західні кордони Московського князівства, втекла через Білорусію на Волинь у 1527 році. Пізніші міграції XVI ст. пов’язані з повстанням черемисів проти московської влади; у другій половині XVIII ст. на Полтавщину втекли черемисикріпаки з Курської губернії.

Використовували марійську мову, що належала до волзької групи фіно-угорських мов. Основне місце розселення – Бар на Подолії (з 1541–1542), де створили окрему автономну частину міста «Чемериський Бар». Виконували сторожову службу, захищаючи Подолію від татар, брали участь у походах на Причорномор’я. Займалися також хліборобством, огородництвом, тваринництвом, бджолярством, полюванням. Інші поселення – подільське місто Черемиси (з 1600, на початок XVIII ст. припинило існування); передмістя Черемисівка (виникло після 1607) біля сучасного села Сальник Вінницької області; м. Чемерпіль (з 30-х рр. XVIII ст.) тепер Кіровоградської обл., колишній Чемериський Бар – сьогодні с. Чемериси біля Бару. Окремими сім’ями чемериси жили в Каневі (сер. XVI ст.). Спочатку язичники, потім православні. У мовному відношенні в XVII ст. асимілювалися з українцями (слава, слава тобі, асиміляція[3]! – В. Ч.). За приблизними підрахунками, у 70-х роках XVI ст. на Подолії проживало не менше 1–1,5 тис. чемерисів, в 70-х роках XVII ст. – близько 10 тисяч. До кінця XVII ст. були консолідованим острівним етносом із досить стійкими етнічними бар’єрами.

Брали активну участь у визвольній боротьбі під проводом Богдана Хмельницького, коли основна маса їх перейшла на бік козаків, створивши окремі кавалерійські частини, або увійшли до складів козацьких полків. Їхніми центрами були Кам’янець-Подільський і Бар. У складі військ гетьмана Петра Дорошенка воювали з гетьманом Михайлом Ханенком та Іваном Самойловичем, з російськими військами, які взяли в облогу Чигирин (події 1672–1673). Тоді являли собою велику військову силу на Подолії. У 1699 році емігрували – частина з них – на землі поблизу Дунаю й на Хотинщину. Пізніше повернулися під ім’ям «волоських чемерисів». У 50–60 рр. XIX ст. барські чемериси боролися з російською адміністрацією за відновлення прав, відміни панщини.

Проживання чемерисів залишило помітні сліди в українській антропоніміці[4] (прізвище Чемерис), топоніміці, матеріальній культурі (чоловічий верхній одяг для верхової їзди – чемерка, була поширена до 20-х років XХ ст.; чемериська вишита сорочка XVII – поч. XVIII ст. впливала на українську), а також в українському фольклорі Подолії.

Українські чемериси…

Такими вони були колись – віки тому, як своїми кінними полками йшли до Богдана Хмельницького за волю своєї нової батьківщини боротися. Дорогі мої пра-пра…марійці, названі у нас чемерисами – такими вони й залишилися в історії України, хоч уже років триста чи двісті як стали українцями. Чи то пак – українськими чемерисами. А з ними і я, Чемерис, з діда-прадіда українець.

Я не знаю, звідки родом мої далекі-далекі предки (а раптом марійці?), які в Україні вже тоді – починаючи з 1527 року, найраніша згадка про них, – стали українськими чемерисами в українських воєводствах Речі Посполитої, з Подолії чи з Вінниці й Кам’янець-Подільського, з Чигирина, коли вони воювали у війську батька Хмеля і навіть мали чисто свої чемериські полки, виборюючи разом з українцями волю; чи з Хотинщини, чи з сучасного села на Вінниччині Барські Чемериси (населення за переписом 2001 року 920 чоловік, площа – 8,3 км²), чи…

Чи з Полтавщини, любої моєму серцю малої моєї батьківщини, куди вони «забігли», рятуючись від переслідувань московської влади, а дехто й втікав із кріпацтва в другій половині XVIII століття.

Мабуть, мої чемериси все-таки з Полтавщини, звідки і я родом, Валентин Чемерис, український… чемерис.

Був разом із предками моїми, – і, сподіваюсь, буду завжди й вічно Чемерисом, який український… чемерис.

У чому й розписуюсь:

Валентин Чемерис