Читать книгу Відрубність Галичини - Иван Франко, Иван Нечуй-Левицкий - Страница 1

Коли перед нашими духовими очима уявимо собі загальний образ діяльності Івана Франка, побачимо, що вона була незвичайно велика, ріжнородна та всестороння. Автор поезій, повістей, оповідань, драматичних творів, творів для дітей і молоді, перекладач чужих літератур, дослідник народньої словесності, історик літератури, критик, публіцист з великим знанням політичних і суспільних наук, популяризатор майже в усіх областях науки, редактор, громадський діяч, бесідник і агітатор – отсе Іван Франко в освітленню своєї діяльності. Сам він сказав про неї на обході його 25-літнього ювілею ось що: «В усій своїй діяльності бажав я бути не поетом, не вченим, не публіцистом, а поперед усього чоловіком. Мені закидували, що я розстрілюю свою діяльність, перескакую від одного зайняття до іншого. Се було саме випливом мого бажання – бути чоловіком, освіченим чоловіком, не лишитися чужим у жаднім такім питанню, що складається на зміст людського життя. А пізнавши що-небудь, я бажав і всіх сил докладав довести й інших до того, щоб зацікавилися тим і розуміли се. Дехто звиняв мене тим, що важкі обставини життя, конечність заробітку спонукувала мене кидатися на ріжні поля. Але мені здається, що тут більше причинилася моя вдача, те гаряче бажання – обняти цілий круг людських інтересів. Може бути, що сей брак концентрації зашкодив мені як письменникові, але в нас довго ще будуть потрібні такі, як я, щоб розбуджували інтереси до духового життя і громадили матеріал, обтесаний бодай з грубшого. Фундаменти все так будуються; а тільки на таких фундаментах, на таких стінах може здвигнутися пишне, сміле склепіння».

Франко зовсім не сказав про себе забагато, коли назвав себе одним з тих, що «розбуджують інтерес громадянства до духового життя». Він справді весь час своєї діяльності старався зацікавити громадянство всіма сторонами людського життя, всіма проявами людського духа, виявляючи безприкладну всесторонність своїх духових інтересів, свого знання і свого таланту. Але сказав він про себе рішуче замало, зачисляючи себе до тих, що «громадять матеріал, обтесаний бодай з грубшого». Се правда, що в своїй діяльності брався він за всяку потрібну працю, не цурався «громадити матеріал, обтесаний бодай з грубшого», також тоді, коли до сього не примушували його обставини заробітку. Одначе побіч такого матеріалу зоставив він у своїй письменській спадщині багато-пребагато річей, які мають вічну вартість для культури, які на все зостануться перлинами творчості людського духа.

Яко поет дав Франко українській літературі цілі скарби поетичної творчості, яка в поемі «Мойсей», написаній тоді, коли його талант у своїм розвитку осягнув ступінь найвищої зрілості, піднеслася на вершини геніяльності. Лірика й епіка, теми любовні, історичні, політичні, суспільні, фільософічні – мають в нім однакового мистця. До нього українська поетична творчість розвивалася майже виключно під впливом народньої поезії, а проби йти за европейськими взірцями не переходили середньої міри. Він перший великий поетичний талант, який присвоює українській поезії европейські взірці, як щодо форми, так і щодо змісту. В історії української поезії побіч генія Шевченка стоїть талант Франка яко символ нового, вищого ступеня розвитку української поетичної творчості.

В оповіданнях і повістях дав Франко безліч чудових малюнків з життя нашого народу: селян, робітників, інтелігенції. Переважають в них і скількістю і красою образки з життя робочого народу. Йдучи за тогочасною европейською школою реалізму в літературі, осяяний чоловіколюбними ідеями 19-го віку, малює він не тільки їх гірке життя, але також показує, що в тих простих, бідних і темних людей, прибитих темнотою, важкою працею і нуждою, є гарна, чиста людська душа, якій тільки не дають проявитися суспільні порядки.

Як у поезіях, так і в оповіданнях дав Франко повний, незнаний досі в українській літературі тип – тип жида, який виступає перед читачем в авреолі всіх гарних прикмет людської душі.

В області драми Франко тільки пробував своїх сил, неначе почуваючи їх надмір. Та хоч драма не була його спеціальністю, одначе й нашу драматичну літературу збагатив він творами з літературною вартістю.

У своїй літературній творчості обдарував Франко також малих читачів дитячого та хлоп’ячого віку творами, які треба поставити на перше місце в нашій літературі для дітей і молоді.

У науковій області спеціальністю Франка були досліди над українською народньою словесністю й українським письменством. Тут він заяснів яко першорядний фолькльорист, історик і критик. І тільки жаліти треба, що він не осягнув у свій час університетської катедри, де міг би був свобідно розвивати сю свою наукову діяльність. Та все-таки вспів він дати поважне число цінних студій, які здобули йому славу першорядного українського вченого.

Побіч власних творів присвоїв Франко українській літературі чимало скарбів чужих літератур, перекладаючи їх на нашу мову. Як сам творив, так і перекладав він найріжнородніші річі: поезії, оповідання, повісти, наукові статті і т. ін. Найціннішими є переклади поетичних творів, які перекласти може тільки поет. Та для духового розвитку громадянства чимале значіння мають також переклади повістевої й наукової прози.

Що як письменник поклав Франко великі заслуги для вироблення й розвитку української літературної мови, се розуміється само собою. В сій області важна була також його редакторська діяльність.

До вище вичислених родів письменства долучається незвичайно багата й всестороння публіцистична діяльність Франка, яка щодо скількості творить величезну більшість його письменської праці. Стоїть вона в тіснім зв’язку з цілістю його творчості, є тільки одною з її форм і почасти її синтезою. В поезії, оповіданню, повісти, драмі, науковім досліді творив Франко вартості тривкі, постійні, вічні; в публіцистиці поет, белетрист, учений давав синтезу своєї творчості для щоденного ужитку. Зокрема належить зазначити, що яко публіцист заслужив Франко, стараючися писати про наші справи в чужомовній пресі – польській, російській, німецькій. Його статті у віденськім тижневику «Die Zeit» були перлами публіцистики й про них вдячно згадала віденська преса з приводу його смерті.

З індивідуального становища, зі становища літературної слави публіцистична діяльність Франка була безперечно дробленням його таланту. Але з суспільного становища була вона великою громадською службою, яка свідчить, що великий письменник і вчений був також великим громадянином. Для нього мало було творити вічні вартості, – він кидався у вир щоденного життя, де публіцистика була в нього оружжям щоденної боротьби за ідею.

Коли Франко схарактеризував ріжнородність і всесторонність своєї діяльності яко змагання бути людиною, ми на основі його діяльності можемо назвати його великим громадянином. У ній присвічувала йому одна ідея, ріжні роди її були тільки способами до одної цілі: вести український народ шляхом всесвітнього, загальнолюдського поступу.

Став Франко до сеї громадянської праці як один з творців і провідників напряму, який в історії нашого національного розвитку одержав назву радикалізму. Сей наш радикалізм, під яким розуміємо рух, що розпочався пропагандою Драгоманова й викликав серед українського громадянства в Галичині глибокі переміни поглядів і способів громадянської діяльності в усіх областях громадянського життя, – се неначе друге українське національне відродження. Як Котляревський і Шашкевич творці українського відродження тим, що ввели в літературу народню мову, так радикалізм відродив наше національне життя тим, що ввів у нашу літературу, в нашу політичну думку, в наше розуміння суспільних відносин, в наші культурні змагання новий ідейний зміст, нові поняття, які осягнула в своїм розвитку Европа, поняття, в основу яких лягло змагання до всестороннього розвитку народньої маси як основи суспільного життя.

Під політично-суспільним оглядом став наш радикалізм в особах своїх найвизначніших представників під прапором соціалізму, який увійшов також до програми радикальної партії. Одначе пропаганда соціалізму се тільки один з проявів діяльності українського радикалізму. Притім соціалізм українських радикалів не був зовсім одноцільною доктриною. Драгоманів уважав себе анархістом Прудонівської школи, Франко в своїм соціалізмі був еклектиком, з молодших одні були марксистами й заложили соціально-демократичну партію, інші, ті, що помагали творити національно-демократичну партію, перестали вірити в правдивість соціалістичних доктрин, вкінці ті, що досі творять радикальну партію, хоч мають в своїй програмі соціалізм, і теоретично і в практиці відстали від соціалізму.

Заслуга українського радикалізму в справі соціалізму лежить в тім, що творці і провідники радикалізму перші ввели в нашу політичну літературу поняття соціалізму, привчили громадянство ставитися до соціалізму не як до «злочинної утопії», тільки як до поважної суспільної проблеми. А те, що зостало з тої соціалістичної пропаганди українських радикалів яко цінний набуток української політики, се переконання про потребу глибоких демократичних політичносуспільних реформ.

Та сим далеко не вичерпується діяльність і заслуги радикалізму. Адже Драгоманів розпочав свою пропаганду в Галичині від критики нашої тодішньої літератури, від вказівок, як треба збирати й науково використовувати етнографічний матеріал, що треба читати з европейських літератур, аби знайти вірний шлях для розвитку української літератури, від боротьби з церковним авторитетом у літературних, наукових і політичних справах і навіть – з огляду на москвофільство – від доказування потреби вживання народньої мови в літературі. А в політично-суспільних питаннях Драгоманів – хоч сам був соціалістом – не переставав вказувати, що між західноєвропейським соціалізмом і обломками консервативно-клерикального світогляду тодішньої нашої інтелігенції в Галичині є ще просторе поле демократизму з його змаганнями до політичних і суспільних реформ, на якім можуть працювати для народу всі ті, кому соціалізм видасться занадто крайнім або утопійним напрямком.

Сі уваги вистануть, щоб показати, що український радикалізм обіймав усі явища духового життя народу. А дослід над нашим розвитком показує, що скрізь викликав він глибокі переміни, так, що тепер в усіх областях нашого життя можна знайти елементи, які в наше життя вніс радикалізм.

Як один з творців і провідників українського радикалізму Франко своїм великим талантом найбільше причинився до тих перемін, які радикалізм викликав у життю нашої суспільності.

Виступаючи з своєю пропагандою в Галичині, Драгоманів хотів був поставити своєю девізою «destruam et aedificabo» (зруйную і збудую), одначе признав її занадто смілою і тому змінив її на: «destruam et aedificabitis» (зруйную, а ви збудуєте). Тою первісною девізою Драгоманова можемо найліпше схарактеризувати діяльність Франка: се було справді руйнування й будування, руйнування старого й будування нового, яке означає новий, вищий ступінь в нашім національнім розвитку. Завдяки свому великому талантові будував Франко те нове в усіх областях духового життя народу, зоставляючи скрізь печать свого духа.

Ведений реформаторським запалом, почасти також заставлений обставинами, Франко не обмежував своєї діяльності на український народ. Він вірив у побіду своєї ідеї, вірив, що вона принесе нове життя його народові й, щоб прискорити прихід тої хвилі, не жалів праці також для польського громадянства, думаючи, що коли його ідея там затріумфує, тоді поляк перестане бачити свій національний обов’язок в обороні польського панування над українським народом. Ведений сею вірою, Франко поклав чималі заслуги для розвитку соціалізму серед поляків, не щадив праці, щоб покликати до життя й поставити на ній польську людову партію, працював не тільки як чорнороб, але також в ім’я ідеї в польській пресі. І не була се фраза, тільки дійсне признання заслуг, яким закінчив посмертну згадку про Франка «Kurjer Lwowski», пишучи: «Честь пам’яті письменника, який також польське письменство збагатив своїм пером!»

Ми бачили, як ся часть діяльності Франка покінчилася, і чули його власні слова про той кінець. Яко літературний критик Міцкевича міг Франко під вражінням хвилі бути несправедливий. Але чи він сам не був зраджений? Чи не зрадила його віра його в те, що працюючи для польського громадянства, працює для свого власного народу, чи не зрадили його польські товариші праці, польське громадянство, для якого він працював? Ті польські гурти, яких він уважав своїми товаришами по ідеї, зростали – також завдяки його праці – в силу та значіння. Але рівночасно з сим займали вони щораз більше вороже, непримирливе становище супроти змагань українського народу до самостійного життя. І коли польський соціально-демократичний публіцист Гекер у краківськім «Naprzod-і» в посмертній статті про Франка підносить, що Франко в соціалістичнім катехизмі з 1878 р. «став на становищі незалежности Польщі», – то дух Франка міг би йому відповісти з-за могили: «Так, я був за вільною Польщею, але ви, польські соціалісти, мої товариші по ідеї й праці, зрадили мене й хочете, щоб Україна була невільницею вашої вільної Польщі!»

Про політично-суспільні погляди Франка вже сказано, що він у своїм соціалізмі був еклектиком. Не належав він до ніякої соціалістичної школи, ані не витворив своєї власної доктрини, тільки робив вибір з ріжних соціалістичних доктрин. Ще найбільше підходив би він до тих напрямків у соціалізмі, які під окликом протесту проти односторонності марксизму виявилися як «ревізіонізм» у Німеччині, «реформізм» в Англії і т. ін. Під кінець своєї політичної діяльності своєю участю в заснуванню національно-демократичної партії зазначив він, що не стільки прикладає ваги до форми суспільного устрою в будучності, скільки до змагань до політично-суспільних реформ у межах сучасної можливості.

В історії української культури в Галичині Франкови належиться перше місце яко борцеві за волю думки проти церковного авторитету в духовім розвитку нації.

У процесі витворювання свідомості єдності української нації Франко займає визначне місце не тільки яко великий талант, творчість якого стала духовим добром цілої України, але також яко свідомий пропагатор єдності окремих частей України для спільної праці. Вплив Драгоманова на його галицьких однодумців зазначився і тут корисно. Вже сама особа Драгоманова була неначе символом єдності російської й австрійської України; Драгоманів старався також, щоб дійсні зв’язки між його однодумцями по обидва боки кордону вдержувалися й міцніли. Ми бачили, як Франко особисто їздить до Києва, щоб зорганізувати видавництво журнала, як за гроші київських Українців видає в Галичині річи, які не могли б тоді знайти місця в інших українських видавництвах у Галичині, як «Народ» також користується поміччю російських Українців. Почуття єдності української нації знаходить вислів і в поетичній творчості Франка. Між його патріотичними віршами знаходимо вірш «Розвивайся, ти високий дубе», написаний 17 марта 1883 р., якого початкові строфи звучать:

«Вільна, від Кубані аж до Сяну-річки одна, нероздільна Україна» – се не тільки поезія, се вже ясне означення політичних границь й ідеалу політичної незалежності українського народу.

Інший патріотичний вірш Франка: «Не пора, не пора, не пора Москалеви й Ляхови служить» став одною з українських національних пісень.

Громадянські заслуги Франка не вичерпуються його безпосередньою громадянською діяльністю; він в усіх областях своєї діяльності був громадянином, стараючися красою й силою свого слова збудити громадянські почування, запалити до громадянської праці. Не в тім тільки його великість яко громадянина, що він проповідував означені громадянські ідеали, – се роблять також інші, – але в тім, що він віддав для сеї проповіді свій великий письменницький талант, ту велику силу й красу слова, яка чарує серця й уми. В сім саме лежить велике громадянське значіння красного письменства та його великих мистців – таких, яким був також Франко.

Коли б діяльність Франка розложити на складові части й оцінювати кожду часть зокрема, – то кожда з них вистала б, щоб її творця признати великою людиною. Уявім собі Франка тільки яко поета, або як автора оповідань і повістей, або яко дослідника української народньої словесності й українського письменства, або яко громадянського діяча й публіциста, – в кождій з сих областей перейшов би він до історії як найвизначніший або один з найвизначніших людей свого часу.

Коли ж візьмемо на увагу, що все те творить образ діяльності одної людини, то сміло можемо назвати Франка найбільшим з сучасних синів України, виїмковим явищем всесторонньої сили людського духа, постаттю, що навіки яснітиме в історії нашого розвитку величчю й безсмертністю своїх діл, які будуть невичерпаним джерелом духових вартостей для грядущих і грядущих поколінь українського народу.

Михайло Лозинський 1