Читать книгу Відрубність Галичини - Иван Франко, Иван Нечуй-Левицкий - Страница 7

1. Прага – чеське місто

Я ще увесь під враженням цілотижневого перебування у надвлтавській столиці. Враження сильне і тривале. Коли намагаюсь точніше осмислити його, сформулювати словами, завжди мимоволі в моїй уяві вимальовується щось подібне до киплячого казана, осередка великої парової фабрики. Щось шумить, клекоче, безупинно мчить у різні кінці, працює, зносить докупи, збирає, громадить, складає, приводить у порядок, потроху перетворює і змінює, і все це з якимось гарячковим поспіхом і з невтомною енергією, серед гучних вигуків, різноманітних і не завжди, влучних гасел і під звуки голосної і завжди гармонійної музики.

Прага справляє враження великого європейського міста з багатою історичною традицією. На вулицях, незважаючи на спеку, величезний рух, що триває до пізньої ночі, майже за північ. На центральних вулицях і площах, таких, як площа Св. Вацлава, – електричне освітлення, в театрах сила-силенна публіки, численні кав’ярні, пивні, літні ресторани майже завжди повні людей, і то також до пізньої ночі; густо снують трамваї, омнібуси і коляски, перевозячи маси людей. Щодо цього Прагу з усіх австрійських міст, за винятком Будапешта, можна порівняти хіба що з Віднем, з яким її споріднює багатство давніх історичних пам’яток, старовинних будівель, веж, костьолів і т. п. Це багатство старовини у Празі справляє ще більше враження, ніж у Відні, оскільки зосереджується на відносно меншій площі, не врівноважується такою кількістю нових і величних споруд, як у Відні.

І ще одне. Старовинний характер Праги тим сильніше вкарбовується у пам’ять, що дуже відрізняється від характеру всіх околиць, що оточують місто. У який би бік від міста не поїхав, скрізь мимоволі впадає в очі сила, інтенсивність і разом з тим молодість цивілізаційної праці. Охайні, заможні села, чудові шосейні дороги, раціонально оброблені поля, муровані мости, будинки також муровані, і все це нове, свіже, дерева вздовж доріг молоді, однакового розміру. Здається, ніби вся ця країна щойно за якихось останніх 20—30 років, після великої катастрофи, що прокотилася над нею, підвелась зненацька якимось гігантським зусиллям її мешканців і зробила цей могутній ривок так, що змогла повністю стерти сліди цієї катастрофи.

Також впадає в очі тому, хто приїздить у Прагу, її виразно підкреслений, домінуючий національно-чеський характер. Проходячи вулицями Праги, скрізь бачимо чеські написи, чуємо чеську мову, помічаємо чеські газети в руках як службовців, так і у візників. Більше того, написи на магазинах, установах, плакатах підкреслюють чеський характер установ, чеське походження виробів, чеські фабрики, чеську торгівлю, чеські кооперативи, чеські банки і т. п. Мимоволі пригадується, що все це таке недавнє, здобуте так швидко, таким величезним зусиллям чеського народу, що Прага ще на початку цього століття була німецьким містом, що патріарх слов’янської філології Добровський сумнівався тоді, чи зможе чеський народ ще відродитися до самостійного національного життя, і перед нашими очима постає незвичайна картина, яка окрилює розум і серце, картина народу, що відроджується з попелу, як здорова гілка на старому, розчахненому громами стовбурі. І водночас, дивлячись на цю нову чеську Прагу, в якій німецька стихія, недавно ще домінуюча, розтанула дощенту, щезла майже безслідно, стає нам ясною лють австрійських німців з приводу целійської гімназії34. О так! Хто обпікся на гарячому, той дме на холодне.

Те, що цей національно-чеський характер Праги не поверховий, не обмежується написами і плакатами, а сягає вглиб, випливає, так би мовити, із самої суті празьких мешканців, справа загальновідома і неодноразово підтверджувалась сумлінними спостерігачами. Щоб переконатись у цьому, досить хоч трохи поговорити з будь-яким перехожим з нижчих і найнижчих верств празького населення.

– Ну от, пане, – говорив мені служитель, якого я розпитував про готелі і розташування деяких вулиць і який, проводжаючи мене до потрібного місця, сам завів зі мною розмову на політичну тему, – тепер можемо бути певні, що німці не проковтнуть нас!

– Звідкіля ця впевненість? – запитав я.

– Аякже! Досі заявляли, що ми безсилі, що весь чеський рух – це штучна агітація, що наші депутати не тямлять у політиці! А тим часом виявилося, що наші депутати привели до падіння їхню коаліцію. Виявилось, – додав з гордістю, – що управляти Австрією без нас і всупереч нам не можна. Мусять рахуватися з нами. Мусять скасувати це виняткове становище у Празі. Мусять переконатись у тому, що чеський народ – це не груша, яку можна схрупати.

У кінці вулиці, якою ми йшли, показалася висока башта з вузькими заґратованими вікнами, з старовинним різьбленням і кам’яними прикрасами.

– Ось бачите, – додав мій співбесідник, стишивши трохи голос і вказуючи на башту, – у цій башті, в будинку, що до неї прилягає, судили «покрокарів», отих омладіністів35. Вони і досі сидять там, аякже! І Гайн, і Рашин, і Сокол сидять. Деякі вже повиходили, а ті ще й досі сидять. О, коли б їх судили сьогодні, певне, не засудили б. Знаєте, нещодавно відверто писалося в газетах, що їх засудили невинно, що їх повинні випустити.

Те, що і «народописна» виставка, відвідини якої було основною метою поїздки в Прагу, так само має національно-чеський характер, справа цілком природна: що цей характер підкреслено дуже сильно, що в численних менших або більших деталях все зроблено для того, щоб надати виставці рис національної демонстрації, полемічного антинімецького характеру, що цей характер ще сильніше виявляється в тих незліченних відвідинах, колективних екскурсіях, гостинах, бенкетах, вітальних промовах і тостах, приводом яких, метою і темою є виставка, це справа, можливо, не така природна, але тим більше правдива.

Не настільки природна тому, що з назви «чесько-слов’янська народописна виставка» можна було б зробити висновок, що характер її виключно науковий, а однією з головних рис науковості є безсторонність або, точніше, справедливий розподіл світла і тіні. З цього погляду також не цілком зрозумілою є демонстративність, те, що ми не чуємо протилежних голосів, що німці здебільшого мовчать про виставку, не полемізують, не агітують проти неї. Однак у повітрі ніби носиться гарячковий подих глибокозатаєної, але запеклої національної боротьби, в якій обидва табори напружують усі свої сили, а табір чеський, хоч вдає іноді, що він покривджений, гноблений і перебуває під загрозою, здається мені насправді сильнішим, завзятішим у боротьбі, сповненим запалу і близького тріумфу.

Те, що я сказав про демонстративність, яка, мовби згусток шумовиння на морських хвилях, носиться над празькою виставкою, не применшує її глибокого значення, її наукового характеру. Оглянувши багатство її експонатів, наскільки це було можливим протягом кількох днів, можу підтвердити, що не буде перебільшення у словах однієї з чеських газет, яка висловилась, що це перша, влаштована у такому широкомасштабному народному дусі виставка в Європі, що відносно її розмірів і багатства жодна із дотеперішніх виставок такого роду не може з нею зрівнятися.

2. Етнографічна виставка

Виставка, яка приваблює сьогодні сотні тисяч глядачів з усієї Чехії, з усієї Слов’янщини, не є етнографічною у вузькому розумінні цього слова. Етнографія як така, тобто представлення побуту, звичаїв, одягу і виробів простого народу, ще не підхопленого течією новішої цивілізації, займає на празькій виставці навіть порівняно невелике місце. А вже того, що так часто повторюють чеські патріоти, щоб саме ця частина виставки доказувала якусь цивілізаційну самостійність, відрубність і оригінальність чеського племені, певне, жодна мисляча людина і в гадці не матиме. Адже загальновідома річ, що етнографічна наука, якщо не обмежується розглядом одного племені, виявляє у настроях, поглядах, звичаях і шляхах цивілізації народів набагато більше подібності, ніж відмінностей.

Загалом празька виставка 1895 р. є власне цивілізаційноісторичною у широкому розумінні слова. У величезних її експозиціях намагалися умістити все, що може дати уявлення про чеську землю і її народ, всі галузі його життя, відомості про його минуле – від найдавніших часів до наших днів, в його антропологічних і розумових рисах, в його цивілізаційній праці в галузі промисловості, науки, мистецтва і літератури, в його суспільному і національному устрої. А якщо в усій масі зібраних і виставлених речей мало бачимо прачеського, оригінального і суто чеського, якщо, навпаки, вся виставка якнайповніше ілюструє нам цей великий і незаперечний історичний факт, що маємо тут справу з прищепленим слов’янським паростком, який могутньо розрісся на ґрунті германо-латинської цивілізації, то все-таки виставка у багатьох відношеннях є незмірно повчальною.

І вже прямо-таки мусить вона викликати захоплення і повагу до сучасного нам чеського народу, до його великої працьовитості, енергії, старанності, до пієтизму перед стародавніми пам’ятками його буття, до його почуття порядку і систематичності, що на цій виставці, створеній зусиллями численних товариств, комітетів і окремих осіб, зусиллями буквально всього чеського народу, зазнає справжнього тріумфу.

У цьому плані особливо для нас, неорганізованих поляків і українців, празька виставка є прекрасною школою. Адже етнографічних пам’яток, народних виробів є у нас теж чимало, навіть, можна сказати, далеко більше, ніж у Чехії, бо наш народ нижче стоїть щодо освіти, а отже, новіші цивілізаційні форми не здолали ще стерти старих рис такою мірою, як це сталось у чехів. Проте яким невмілим, уривчастим, дилетантським мусимо ми назвати наше збирання, упорядковування й експонування тих пам’яток на львівській крайовій виставці, якщо порівняти з тим, що зробили у себе чехи! І якщо празька виставка імпонує нам у тій частині, де ми в порівнянні з чехами багатії, то що ж говорити про інші відділи краєзнавства, в яких чеському багатству ми можемо протиставити хіба що нашу вбогість і недолугість? І ще з одного, може, найважливішого боку, празькій виставці слід стати для нас школою і зразком. Як вона почалась? Простий, але енергійний громадянин Шуберт, директор чеського театру, був ініціатором влаштування цієї виставки.

Сталося це під час великої ювілейної виставки у Празі 1891 р. Відділ краєзнавства займав тоді скромне місце: чеська хатинка і так званий ретроспективний павільйон – ось і все, тобто острівець серед моря інших розкішних і багатих павільйонів, та саме його відвідувало найбільше людей. Це дало привід для розширення цього острівця, для створення з нього цілої спеціальної виставки.

Що ж далі? Хіба п. Шуберт звернувся до якихось достойників, князів, таємних радників чи інших великих панів, шукаючи у них протекції? З нашої точки зору, не був би майже єдино природний шлях, що веде до мети.

У Чехії, очевидно, існує інше уявлення про прямі і криві лінії, бо п. Шуберт звернувся передусім до всіх визначніших чеських діячів у галузі народознавства, до товариств, які мають народознавчі колекції, до провінціальних музеїв, до окремих осіб – ентузіастів збирання рідних пам’яток, і цей шлях справді виявився найпростішим, дав блискучі плоди.

Празька виставка не тільки народо- і краєзнавча, а народна, демократична. Весь чеський народ спричинився до її створення, вона пройнята народним, демократичним духом, її покровителем не є жоден князь по крові, жоден пан з великою митрою або з великим гербом, а простий громадянин Чехії, якого, завдяки довір’ю співгромадян, висунуто на пост президента Праги, – п. Ченек Грегор. Почесними президентами виконавчого комітету також є не князі, або золоті коміри; поруч двох графів, з яких один належить до числа найсвітліших борців за права чеського народу (граф Гаррах), ми бачимо двох ветеранів наукової праці: Карела Адамека, посла, і Фр. Бартоша, найвизначнішого сьогодні чесько-моравського етнографа.

Справжнім головою комітету є відомий граф-радикал доктор юридичних наук Вл. Лажанський, а в числі віце-президентів бачимо одних знаменитостей – але не завдяки знатному роду або гербам, а завдяки праці і здібностям, – це професор університету Гостінський, голова чеського експортного товариства Артур Генслер і Ф. А. Шуберт, директор чеського театру в Празі. При такому демократичному складі керівництва не дивно, що і вся ця робота велась відповідним чином, без підлабузництва, без протекціоналізму до всіляких «персон», без поблажок для «любимчиків» на шкоду справі, внаслідок чого проти керівництва нема жодних ремствувань та образ, а серед населення виставка користується великим успіхом. Всі дивляться на неї з гордістю як на великий доказ живучості народу, як на блискучу подію в його житті.

Кожен чех в міру сил і можливостей також прагне спричинитися до прославлення цієї події, прагне покласти і свою цеглинку до величної споруди. Уже з перших відвідин виставки я мав нагоду у тому переконатись. В центральному павільйоні виставки, біля входу, знаходиться величезний зал. Посередині, серед зелених екзотичних рослин, – підвищена платформа під балдахіном. Вглибині портрет цісаря, над яким чеська корона. Коли я увійшов до зали, було ще небагато людей, тобто їх було кілька сотень, але на фоні величезної споруди їх здавалося небагато.

Ледве я встиг трохи роздивитись, як середина зали наповнилась кількатисячним натовпом, що зосередився навколо платформи. З таблички, яку хтось тримав над головою, я довідався, що це екскурсія з Тжебовніц у Північній Чехії. Залунали вітальні промови, у відповідь на які звучали не дуже голосні вигуки: Прекрасно! Слава! Потім виступали керівники екскурсій – одні голосно й палко, інші скромно. Врешті несміливо виступив один з учасників і сказав щось приблизно таке:

«Ми прибули сюди з північних окраїн чеських земель, звідтіля, де найтяжче живеться, де найбільше загрожує німецьке засилля. Ми хочемо піднестися духом, зігрітися, освіжитись, побачити, чим є і чим були наші чехи-брати в інших місцях. Кожен поспішає сюди показати, що цікавого, суто національного, цінного – чи то в одязі, звичаях, виробах, чи то в результатах розумової праці народу є в його краях. Ми бідні на це, у нас немає нічого такого цікавого. Наші давні національні риси стерлись. Одначе ми не могли приїхати сюди з порожніми руками. І ось вам наш скромний подарунок – ми вручаємо його виконавчому відділу виставки з проханням використати, як він визнає за потрібне».

За цими словами промовець – простий чеський селянин – віддав у руки п. Лажанському банкнот у 1000 ринських. Не надто гучні оклики «слава» привітали цю промову. Наступного дня в газеті згадано про це коротко як про подію дуже буденну.

Селяни з Тжебовніц, певне, не їхали на виставку коштом покровителів або повітових рад.

3. Опис виставки

Перш ніж перейти до більш детального опису празької виставки, хотів би звернути увагу на ще одну обставину, на мою думку, дуже важливу і характерну для чехів. Маю на увазі їх працездатність і спосіб мислення, які просуваються не лише швидко, а й безперервно, без відпочинку, послідовно, не вихоплюючись вперед понад сили, щоб згодом, виснажившись, впасти на півдорозі і нидіти роками. Велике народне зусилля, яким, безперечно, можна вважати празьку ювілейну виставку 1891 р., не тільки не вичерпало фізичних, фінансових й інтелектуальних сил чехів, але, можна сказати, їх подвоїло і потроїло.

Я був тоді присутнім на з’їзді прогресивної слов’янської молоді. Можу без хвастощів сказати, що представники польської і української молоді мали тоді перевагу над чеською молоддю щодо теоретичних знань, широти і зрілості суспільних і політичних поглядів; вони мали переважаючий, вирішальний вплив на складання і формулювання програми прогресивної слов’янської молоді в Австрії.

Відтоді минуло чотири роки. Що сталося у нас за цей період? Польський молодіжний прогресивний рух розтанув майже безслідно; український, що втілився в організації радикальної партії, після короткочасного спалаху енергії значно ослаб і якщо сьогодні залишив сліди, то хіба лише серед простого народу, бо серед молоді наступила деяка реакція і занепад політичної думки. А тим часом у Чехії на основі тогочасної програми виникла могутня прогресивна партія, що, незважаючи на поразки, яких зазнала у великому судовому процесі омладіни і яких завдало їй виняткове становище, здобуває дедалі міцніший ґрунт в усій Чехії і Моравії і вже сьогодні є суперником пануючій партії молодочехів, а з часом, безперечно, набереться ще більше сил.

Саме цю послідовність бачимо і в кожній іншій ділянці. З невеличкого етнографічного і ретроспективного відділу на виставці 1891 р. виросла велика краєзнавча виставка 1895 р. Але й цим чехи не обмежились, і вже сьогодні дуже серйозно обговорюється питання збереження великої кількості цінностей теперішньої виставки для використання її як основи у великому крає- і народознавчому чеському музеї, що має бути створений у Празі. Беручи до уваги великі практичні здібності та енергію людей, які це задумали, можна сподіватись, що музей незабаром стане доконаним фактом. Те, що він щодо багатства матеріалів, добору і систематизації експонатів уже з самого початку створення буде, безперечно, найбагатшим з-поміж усіх провінціальних музеїв Австрії, – в цьому вже сьогодні сумніватися не можна.

Як відомо, теперішню виставку влаштовано на тому самому місці, що й попередню, використавши значною мірою ті самі павільйони, що були на виставці 1891 року, хоч план теперішньої виставки дещо інший. У центрі її – величезний «народописний» павільйон, у якому міститься переважна більшість зібраних експонатів. Біля його входу гарний сквер з квітами, обабіч – широкі вулиці, де, крім менших павільйонів й адміністративних приміщень, по обидва боки скверу стоять два великі будинки; в одному міститься «музей міста Праги», в другому «виставка чеських товариств».

Перед центральним павільйоном – невеличкий круглий концертний павільйон, де щовечора грає оркестр. Праворуч від головного входу етнографічного павільйону великим півколом розташувалися павільйони: шкільний, сокольський36, пожежної охорони, городництва, далі археологічний, відомий під назвою «пра-епоха чеської землі». Трохи віддалік – оригінальна будівля – справжня копія середньовічного замку, збудованого над урвищем, обнесеного глибоким ровом з перекинутим підйомним мостом. Замок мурований з тесових каменів, з високою вежею, бійницями, великою брамою і має назву «граду Кокожина»; він містить у собі, крім діорами, яка зображає «розгром Сасів під Грубою скелею» – епізод, взятий із однієї з поем, що входять до складу «Короледворського рукопису», багату колекцію давньої чеської зброї, починаючи від пращ і крем’яних стріл доісторичної людини і кінчаючи XVII сторіччям.

У сінях замку загальну увагу привертає важкий масивний віз, який застосовували в гуситських війнах, – оригінальна річ, що служила як для транспорту, так і для спорудження рухомих укріплень, або так званих таборів. Відомо, що від гуситів тип такого воза перейняли українські козаки. Кожний із перелічених тут павільйонів сам по собі є чудовою ілюстрацією до певних сторін життя і розумової праці чеського народу.

Увійдім, наприклад, у шкільний павільйон. У головному залі – скульптура Коменського, усі видання його творів і те, що може ілюструвати розвиток чеських шкіл від часів незабутнього творця сучасної педагогіки. А саме старі пожовклі видання букварів і чеських підручників, друкованих огидним «швабахом»37, шкільні зошити з розмальованими ініціалами на титульних сторінках; безліч моделей шкільних будинків, починаючи від старих, скромних, перетворених у школи сільських халуп, кінчаючи сучасними дво- або триповерховими спорудами, здебільшого мурованими, зрідка дерев’яними, з городцями, розсадниками фруктових дерев і т. п. А от усе внутрішнє обладнання сільських шкіл з безліччю наочного приладдя: карт, креслень, моделей навчальних предметів, колекцій з природознавства, ручних виробів, гімнастичних приладів і т. п.

Усе це не звалене в одну купу, не зібране з різних місцевостей з метою показати найкращі речі для створення ідеальної картини, яка в дійсності не існує. Ні, тут представлено експонати від кількох десятків округів – міських і сільських, багатших й убогіших – майже фотографічне відтворення картини народних шкіл разом з усім, що в них є. А поруч сотні фотографій із зображенням шкіл, вчителів, шкільної дітвори. Але навіщо тут фотографії, якщо кожного дня сюди приводять сотні шкільної дітвори. Мов струмки з усіх кінців країни, пливуть день у день на виставку численні лави шкільної дітвори, хлопців і дівчат, з учителями і вчительками, з піснями, прапорцями і табличками, що вказують, звідки вони прибули.

Протягом тижня, який я провів у Празі, таких екскурсій пройшло принаймні 20. Дітей розподіляли на групи, водили їх непоспіхом, не підганяли, не втомлювали, а під час оглядин влаштовували для них довгі відпочинки, давали перекусити, так що ввечері вони виглядали так само бадьоро, як і зранку. Я замилувався, дивлячись на них: з їхніх облич, одягу, рухів було видно, що чехи люблять своє майбутнє, своє молоде покоління так само палко, так само розумно, як і своє минуле.

З яким захопленням біля дітей юрмилися люди, коли ті, оглянувши виставку і відпочивши, виходили на майдан, щоб почати свої звичні ігри й танці. Якими сердечними, ласкавими вигуками заохочувала, підбадьорювала публіка цих дітей! Ось школа для дівчат з якогось містечка поблизу Праги танцює під звуки народних пісень. Простенькі танці і пісеньки, схожі на наші веснянки і гагілки. Дівчата спочатку, як видно, трохи соромляться публіки, що придивляється до них. Та незабаром вони жвавішають, танок і пісні стають бадьоріші;

танок не втомлює, бо в ньому немає поворотів, а тільки розмірені кроки, підстрибування, рухи руками і головою – тобто елементи здорової, раціональної гімнастики. Дивлюсь на цю дітвору, милуюсь її охайністю, вільними рухами, інтелігентним виразом обличчя, дружнім і товариським ставленням до неї вчителів – і сльози навертають на очі. Згадуються мені наші бідні, немиті, нечесані, рабські галицькі школи.

– Ну, а у вас в Галичині є щось подібне? – запитує мене один знайомий чех.

Не встигаю йому відповісти, бо в цю мить починається новий танок і нова пісенька. Дівчата йдуть парами по колу, припадаючи в такт на ліву ногу, і співають:

– Та ж далебі! Це політична пісня! – вимовив якось мимоволі, забуваючи де я.

– Політична? – здивувався мій співбесідник. – Ні, пане! Це звичайний дівочий танок «трначік». Хіба у вас немає таких ігор?

– У нас, пане, переводять учителів «за службовими причинами», – вимовив я, щоб принаймні чим-небудь виявити оригінальне обличчя наших народних шкіл. – А у вашому «трначіку», безумовно, побачили б у нас політичний натяк, якесь порушення спокою, і на даному педагогові поставили б хрестик.

Поштивий чех роззявив рота, не знаючи, жартую я чи кажу серйозно. А тим часом дівчата починали вже інші танці, співали іншу пісеньку, остання строфа якої знову мені схожа на отруєне вістря політичного натяку:

Довго у мене в ушах звучала ця пісенька. І пізно вночі я думав про те, коли ж той «городник» у нас викопає хрін і викине його геть, – хрін, який фальшиво вдає з себе розмарин і захаращує наші бідні народні стосунки?

4. Жіноча гімназія

Коли я вже торкнувся школи, не можу замовчати однієї речі, якою я дуже зацікавився, їдучи до Праги. Маю на увазі першу жіночу гімназію, яка була відкрита завдяки заходам жіночого товариства «Мінерва», – гімназія, у якій цього року вперше відбулися урочисті екзамени на атестат зрілості. На жаль, на виставці я не знайшов жодного сліду діяльності цього закладу, яким чехи випередили, можна сказати, усі європейські народи, бо гімназії і середні школи взагалі якось лишилися поза увагою сьогоднішньої виставки. Дякуючи, однак, директорові цього закладу проф. Фр. Прусіку, відомому чеському філологові, я одержав статут «Мінерви», декілька звітів нової жіночої гімназії і на основі цього матеріалу, за який висловлюю прилюдно подяку шановному директорові, подаю деякі відомості про цей заклад.

Вважаю, що справа ця тим більше цікава, що і в нас уже кілька років жваво обговорюється питання про створення подібної гімназії, але, на жаль, у нас воно й досі не вийшло із сфери проектів або, в кращому разі, петицій до різних представницьких інстанцій.

Товариство «Мінерва», мета якого дати загальну освіту жінкам, утворилося на початку 1890 р. (статут затверджено 16 червня цього ж року). Мету товариства визначає § 1 статуту: дати дівчатам, які виявлять відповідну підготовку, вищу освіту, а точніше, підготувати їх до навчання в університеті. Це не перше товариство такого роду в центральній Європі, хоч воно перше в Австрії. 1888 р. створено аналогічне німецьке товариство у Веймарі під назвою Verein für Frauenbildungsreform. Чеське товариство, однак, було першим, яке від дискусій і петицій перейшло до дії, бо зразу ж після його створення ініціатор товариства відома чеська поетеса Елішка Красногорська звернулася до п. Франтішка Прусіка з проханням розробити план навчання у майбутній жіночій гімназії.

Пан Прусік із запалом узявся до діла. Поклавши за основу те, що жіноча гімназія має доповнити освіту, яку одержують дівчата у вищих жіночих школах й інших аналогічних закладах, проф. Прусік первісно розподілив увесь курс навчання в гімназії на 5 років, а саме 1-й рік – підготовчий клас, у якому шкільна підготовка, здобута ученицями в інших закладах, мусить бути доповнена уроками латинської і грецької мов, а також фізики з тим, щоб сума знань відповідала знанням хлопців, які закінчили нижчу гімназію. Однак після року випробування, яке, щоправда, пройшло успішно, але потребувало чималих зусиль (щотижня було 12 годин латинської мови, 6 годин грецької, та, незважаючи на те, всього, що треба було, не пророблено), підготовчий курс було розділено на два роки. Усіх класів є 4, що відповідають чотирьом класам вищої чоловічої гімназії.

План навчання було затверджено шкільною крайовою радою. У вересні 1890 р. почали записувати до підготовчого класу. Було прийнято 53 учениці, з яких майже всі провчилися рік і з яких після першого півріччя 33 одержали свідоцтва з відзнакою, тільки одна через брак здібностей вибула у другому півріччі, так що остаточно в наступному році перший клас розпочав гарний загін – 51 добре підготовлена учениця. За національністю всі були чешки, 21 родом з Праги, 27 з провінції, 2 з Моравії і 1 з нижньої Австрії. Більша половина дівчат походила з середньої верстви – це доньки чиновників, учителів, протестантських священиків і т. п. (всього 30); доньок селян було 3, ремісників і промисловців – 9, купців – 2, робітників і прислуги – 7. Щодо віку, – переважній частині дівчат виповнилося 14—16 років; тільки дві були молодші (по 13 років), а 9 старших (одній 20, трьом по 19, п’ятьом по 18 років).

Крім початків грецької і латинської мов, учили чеську мову (3 год. щотижня), релігію (1 год.), історію і географію (по 2 год)., фізику (1 год.), німецьку мову (необов’язково, але її відвідувало 46 учениць, на тиждень 3 год.), педагогіки, співу і фізкультури (по 1 год). В обох півріччях підготовчого класу всі учениці дістали за поведінку відмінну оцінку, 22 учениці встигало добре, 27 нижче за добре, а 2 посередньо. Під керівництвом директора, класного керівника, класної дами та інших вчителів учениці мали протягом року 4 екскурсії, а саме – дві з навчальною метою (на ювілейну виставку і до празького музею), а дві розважального характеру на околиці Праги. Слід також відзначити, що з самого початку навчання відбувалося в одну зміну – від восьмої до пів на другу взимку і від сьомої до пів на першу влітку, причому після другого уроку – перерва становила 10 хв., після третього – 15 хв., а після четвертого – 30 хв. Такий порядок схвалено вчителями і батьками.

Одне з найцікавіших питань як педагогічної, так і суспільної точки зору: скільки учениць, що так гарно і з таким запалом розпочали і закінчили підготовчий клас, пройшли курс дальших чотирьох років навчання і витримали випробування екзаменів на атестат зрілості? Останній звіт, складений цього року, дає нам такі відомості: з 51 дівчини, що закінчили перший підготовчий клас, дійшло до випускних екзаменів наприкінці 1895 навчального року тільки 18; найстаршій з них було 23 роки, наймолодшій 18. Одна із випускниць була донькою селянина, одна робітника, одна ремісника, одна промисловця, решта (14) – доньками службовців, учителів, лікарів і т. п.

Пильнішої уваги заслуговує звіт про перші іспити на атестат зрілості в цій гімназії. З 18 учениць, які успішно закінчили четвертий клас (в тому числі 6 з відзнакою), приступило до випускних іспитів 16, з відзнакою склало 3, на добре склало 7, відпало 2, 4 дозволено складати іспит після канікул з однієї дисципліни. Результат цей можна вважати блискучим, оскільки дівчатам довелось подолати більші труднощі, ніж хлопцям, а саме: 1) за 5 років вони мусили оволодіти навчальним матеріалом, на який хлопці витрачають 8 років, 2) жіноча гімназія досі не має права публічної гімназії, і тому під час випускних екзаменів їх питали з інших предметів (релігії, натуральної історії, початкового курсу філософії), яких не питають під час випускних екзаменів в публічних гімназіях, 3) в публічних гімназіях відмінників звільняють від питань з деяких дисциплін, чого не було тут, нарешті, 4) приймати випускні екзамени в жіночій гімназії доручено вчителям інших закладів, тобто таким, яких учениці не знали, а отже, не могли пристосуватись до їх методу опитування і вимог.