Читать книгу Відрубність Галичини - Иван Франко, Иван Нечуй-Левицкий - Страница 8

I

Недавно тому в залі ратушевій у Львові відбулося передвиборче зібрання для вибору посла до ради державної, під многими оглядами дуже цікаве. Оба кандидати, котрі на тім зібранні виступали, стараючись про мандат посольський, а також провідник зібрання, інтерпелянти і весь хор, кричачий браво та плещучий в долоні, – всі вони голосно, перед цілим світом заявили, що при всіх діланнях, мовах і заявах полякам ходить тільки про відбудування Польщі, що австрійська конституція, австрійський парламент і теперішнє домінуюче становище поляків в Австрії, – що все те тільки вигодні сходи, котрі мусять їх швидше чи пізніше запровадити в пожаданий храм Польщі «od morza do morza»40.

Очевидна річ, що така незвичайна і одверто протидержавна маніфестація львівських поляків мусила звернути на себе увагу дуже широких кругів. У Відні і в Берліні взято її собі ad notam41, намісник крайовий побачився через неї дуже в немилім положенні супроти корони і в першім пориві невдоволення схотів зложити свій уряд, – деякі польські часописи, а особливо краківський «Czas», виступили з гострою доганою проти загорільців, компрометуючих «невчасними» вибухами польську справу. Правда, принципової дискусії про саму сутність тої справи і сей факт не викликав у польській печаті. Навіть ті газети, которі раді б якнайбільше уступів зробити русинам, которі бажають для всіх притиснених справедливості (як «Dziennik Poznański»), і ті не видять нічого аномального в тім яркім вибуху польських стародержавних аспірацій у Львові, т. є. будь-що-будь на руській землі. Вони признають, що вибух був невчасний, нетактовний, непотрібний, – але поза такі часто практичні, хвилево утилітарні погляди дальше не ідуть. Значить, коли б інша пора, відповідна констеляція політична, то виступати з такими аспіраціями у Львові чи в Києві – і овшім можна би. Правда, ми надто і надто добре знаємо наших галицьких поляків, щоб думати, що вони з власної волі і з власної розваги, навіть по найтяжчих і найстрашніших науках караючої всяку помилку історії, уступлять з раз занятого хибного становища. Коли котрий народ в Європі, то, певно, поляки найбільше мають вже з природи той дар – ігнорувати науку історії і обманювати самих себе до послідньої хвилі, коли, крім себе, нікого більше обманити не можуть. Хто перегляне історію польських повстань з нашого віку: в рр. 1831, 1846, 1848 і 1863, – той вичитає в ній кривавими буквами написану історію систематичного і неулічимого засліплення. Раз за разом кричачі, немилосердні факти говорили їм, що в нашім віці ідея старої Польської держави, ідея історичної Польщі мусить уважатися пережитою і безповоротно погибшою, – ні, з упертістю, гідною ліпшої справи, з ентузіазмом, викликаючим глибокий жаль, з правдиво трагічною фатальністю одно покоління за другим перлося в ту бездонну пропасть і погибало в ній. Раз за разом вони переконувалися, що всі мужики бувших польських земель, без огляду на народність, противні навіть споминкам про історичну Польщу, – а предсі жили в тім переконанні, що назва «Polska od morza do morza» є якимсь чародійським словом, котре, в свій час кинене в маси народу, мов іскра електрична, потрясе всі серця, підойме всі руки до відбудування того раю.

Найновіші факти, про котрі ми вище згадали, переконують нас, що помимо всіх тяжких наук історії та нещасна ідея, джерело численних польських помилок і наших нещасть, не загибла в головах наших загорільців і уважається єдино спасаючою і єдино обов’язковою для кожного добромислячого поляка. Розваживши добре всю слаботу аргументів, на яких опирається та ідея, а заразом всю безліч колізій, які вона за собою тягне, ми будемо мусити прийти до сього переконання, що голошення ідеї історичної Польщі в наших часах, а особливо на непольських землях, є ділом політично безрозумним, з етнографічних взглядів, ба навіть для самої польської народності дуже шкідливим, отже ж, і непатріотичним.

Що виказування і боронення ідеї історичної Польщі в нашім столітті принесло польському народові превеликі шкоди, сього, здається, і доказувати не треба. Повстання 1831 року принесло їм, крім зруйнування краю, також страту конституції Царства Польського, спроби 1846 і 1848 принесли їм різню в Тарнівськім і битву під Гдовом, де польський мужик стояв проти польського шляхтича, принесло їм бомбардування Кракова і Львова і слідуючу за тим довголітню реакцію бюрократичну в Галичині і в Познанщині; повстання 1863 року принесло також велике погіршення їх долі в Росії і, крім того, сталося знаком до загальної реакції в цілій Російській державі. А де ж користі всіх тих жертв? Чи, маніфестуючи живучість ідеї історичної Польщі по всіх колишніх «польських» землях, поляки розбудили в тих землях почуття прихильності до тої Польщі, єдності з нею? Сміємо сказати, що ні. Не тільки на Литві і Жмуді, на Волині і Україні, але навіть у Галичині, ба особливо в польській її частині, народ постав проти тої ідеї і проти її проповідників. Не ентузіазм, не масовий рух, а ненависть збудилися всюди проти історичної Польщі, – і той незаперечний факт пора би всім полякам, а особливо галицьким, добре собі затямити. Пора їм тямити, що патріотизм, маніфестуючий себе фразами «Polska od morza do morza», є не патріотизмом, а навмисною або ненавмисною зрадою на польській народності і на її кровних інтересах, котра той фразистий патріотизм без намислу посвячає для своєї утопічної цілі.

А між тим всі підстави, на яких опирається історичне становище державно-польських аспірацій, такі хиткі і слабі, що навіть воювати проти них серйозно не можна, що перший зараз луч критичного світла показує всю їх безпідставність. Бо покликуватись нині на те, що перед звиш ста літами була якась польська, хоч і з різнородних елементів, сяк чи так зліплена держава, – се прецінь не є ніякий аргумент, що така держава мусить і на будуче бути, навіть проти волі колишніх своїх складників. Держава (підчеркуємо тут слово «держава» в протиставності до «народу») доти тільки має права існування, доки справді существує; раз вона розсипалась, то се значить, що роль її яко такої назавжди скінчена. Історія не показує нам ані одного приміру, щоб держава (не народ), раз вимазана з ряду держав, здвигнулася коли-небудь після в своїй давній формі. Не менше дитинне є покликування наших поляків-державників на мнимі унії, заключені перед 300 чи 400 роками. Ми не вдаємося навіть в то, як і ким були заключені ті унії і як додержувалися уложені в них обопільні договори. Нам досить знати те, що в житті міжнароднім, богу дякувати, досмертних і нерозривних шлюбів поки що ще не заведено, що політичні трактати – а тільки такими і то в найліпшім разі можна признати давні польсько-литовсько-руські унії – заключаються в міру обопільних потреб, а зі зміною викликаючих їх обставин самі собою тратять свою важність і своє управнення в житті народнім.

II

Один з найголовніших аргументів, котрим поляки боронять ідею історичної Польщі, є той, що нібито Польща історична мала сповняти велику місію на Сході, була «przedmurzem Europy»42 супроти орд монгольських і татарських і несла свою культуру в дикі, безлюдні степи України, здобуті кров’ю її синів. Правда то є, що ідея культурного апостольства дуже принадна і спосібна розгрівати духу людського; жаль тільки, що історичні факти аж надто ясно свідчать, що місія Польщі лежала зовсім не тут, на Сході, що, впрочім, і та місія ніколи не сповнялася і що, отже, робити собі з неї право до реставрації історичної Польщі нема найменшої підстави. Бо пригадаймо собі, коли Польща була найсильніша? Безперечно, в добі Болеслава Хороброго, по битві на Песім полю, де той Болеслав поразив німців, і по викупленні тіла св. Адальберта, Болеславів похід на Русь був нещасливий, – і се повинно було показати і йому, і його наслідникам, що місія їх лежить не в руйнуванні і покорюванні братнього руського краю, а в обороні Слов’янщини проти німців. Се була, по нашій думці, правдива місія Польщі, до котрої, впрочім, перло її саме географічне положення. Головні польські ріки тягнуть до моря Балтійського, і доки б Польща була удержалась панею берегів Балтійських, доти могла би бути великою силою в Слов’янщині. А між тим вона звернулася на схід проти Русі, і що ж сталося? Не тільки що слов’янські племена між Одрою і Лабою – природні союзники і ленники Польщі – погибли під напором німецьких князів, але слідом за ними пішли і пруссаки-слов’яни на Помор’ю, т. є. німці забрали Балтійські береги і обсадили устя всіх великих польських рік, – замкнули Польщі її єдину природну дорогу до сили і розвою економічного. Очевидна річ, що, стративши ті безмірно важні форпости на Заході, Польща стратила з тої сторони рацію биту, побачилась сама в своїх інтегральних частях загроженою. Прастаре гніздо польського племені, Познанщина, стає чимраз більше німецькою домівкою, так як сталася нею в переважній часті щиропольська Сілезія.

У житті народів нема посвячення. Народ, котрий посвячає себе за другого, є дурнем і не знає, що робить. Найперша задача кожного народу є – стояти за своїми власними інтересами і дбати про своє власне утримання. Коли поляки говорять, що місія Польської держави була – боронити Запад Європи проти східних дикарів, то ми з уваги на вичислені тут факти історичні скажемо, що се був найбільший політичний нерозум, була фатальна помилка поляків. Польща далеко сквапніше потребувала боронити себе саму проти напору західноєвропейського і властиво німецького хижацтва, проти різних «медведів» і «львів», аніж боронити той Запад проти татар, від котрих Польщі самій, а затим і Западові, дуже мало що грозило.

Але погляньмо тепер, як стоїть діло з тою ославленою місією на Сході. Що першого нападу монголів в 1241 році Польща не спинила, се річ певна, – а саме той перший напад був найстрашніший, і раз рішучо поражені монголи могли б були надовго остатись не страшними Європі. Від того часу повторяються поменші напади монголів і татарів майже рікрічно на східні часті Слов’янщини, повторяються і тоді, коли Русь Галицька перейшла під Польщу, коли і Литва та Україна з’єдинились з Польщею. Ніколи не могла Польща здобутись на сильну і систематичну оборону границь. Недавно видані люстрації замків оборонних в пограничних землях руських показують нам під Ягайлонами таке саме безладдя і недумство політичне, яке було і в XVIII віці. Татари ходили собі любенько в наші землі за «ясиром», гнали десятки тисяч людей і сотки тисяч худоби в Крим і продавали людей в неволю. Невольники стались головним джерелом їх багатства, – кості наших людей біліли і в Царгороді, і в Синопі, і в Смирні, і в Триполісі, a «przedmurze Europy», «шляхта українна», бенкетувала собі, кричала на сеймиках, гарбала маєтки і робила «заїзди», уживаючи свого придворного війська не для оборони границь, а для грабування своїх власних братів і сусідів. Найліпшим свідоцтвом про те, як сповнювала Польща свою місію на Сході, може послужити те, що за часів Степана Баторія Польща платила ханові кримському річний гарач 15 000 червонців і сама висилала війська коронні для мордування і вигублювання козацтва, котре було єдиним природним защитником границь польської і руської землі від татарви і, значиться, повинно було бути найліпшим союзником Польщі. Вічно пам’ятні остануться слова Наливайка, котрий писав до короля польського, що за половину тих грошей, котрі Польща платить – і то безплодно – татарам, можна би на пограничних степах з українського народу витворити таку кордонову сторожу, проти котрої вся сила татарська не устояла би. Розуміється, що Польща тої ради не послухала, і козацтво клало голови в бою з поляками, замість що мало б оружно з ними іти проти татар і турків. За того ж Степана Баторія Польща понизила сама себе іще дужче, сповняючи роль ката на підданім турецькім Івані Підкові, претенденті до господарства Волоського. Єдиний факт, котрий поляки розтрублюють яко велику побіду західної культури над ісламом, – битва під Хотином, де зістав побитий султан турецький Осман, – доконаний зістав так, як повинна була б вестися вся східна політика Польщі. Козаки під проводом Сагайдачного з’єднались тут з поляками зовсім добровільно, на основі однаких прав; ватажок козацький стояв з своїми людьми осібно від шляхти, і шляхетські гетьмани не вглядали в те, що роблять козаки. Се тільки (хоч і не обійшлося без тисячних передрачок і прикростей) і хоробрість та відвага козаків довершили побіди.

Але се був факт єдиничний, незвичайний і не міг викликати рішучого звороту в політиці. Полякам завжди бажалось не рівноправності, а панування, не свобідної федерації, а поневолення. Вони воліли платити дань ханові кримському, як входити в вільні, хоч і як корисні условія з «хамами» і бунтівниками.

Коли вже й припустити, впрочім, що Польща мала якунебудь місію на Сході, то сповняти її могла вона лиш тоді, коли би була мала свобідний доступ і панування на берегах Чорного моря. Ріки Східної Європи тягнуть всі до тої великої котловини, котра становить невелике огниво, в’яжучи Європу з Азією Передньою. Пануючи на Чорному морі, Польща справді була б мала не тільки ключ до Царгорода, – була б в кожній хвилі могла загрозити тоє серце цілої сили отаманської, була би сталася правдивим передмуром християнства, не посвячаючись при тім ні для кого, противно змагаючись багатством і освітою швидше і безпечніше, ніж не одна західноєвропейська держава. Спосібностей до заняття такого домінуючого становища на Сході було багато; ненастанні походи козацькі на Чорне море, спроби козаків до заснування постійних і сильних кошів на устях Дністра і Дунаю, виразні і розумні ради козацьких старшин повинні б були отворити очі польським політикам на їх властиву ціль. Та ні! Польща не вміла здобутися ніколи настільки політичного розуму, щоб стати рішучо на одну дорогу, а то іще й на дорогу свобідного і чесного відношення до руського народу, котрий будь-що-будь мусив би був статися головним агентом тої східної політики, котрий за всі свої услуги Речі Посполитій домагався тільки рівноправності, а не хотів бути підніжком і підданим вельможної польської шляхти. Шарпана внутрішніми роздорами і «rokoszamy»43, Річ Посполита проспала і добрі ради, і добрі случайності до опанування берегів Чорного моря і дійшла вкінці і тут до крайнього упокорення, коли турки забрали їй найкращі часті східної окраїни – Поділля з Каменцем аж по Збруч. Чи можна ж у виду всього того сказати, що Польща мала і сповняла яку-небудь місію на Сході? А оборона Відня через Яна Собеського, на котру поляки так люблять покликуватися як на найвищий тріумф своєї місії, була, по-перше, єдиничним фактом, котрий нічого не доказує в користь будучої реставрації Польщі, по-друге, була актом більше фантазії і чувства, ніж політичного розуму, а по-третє, була актом настільки припізненим, що коли б Польща до того часу сповняла була належито свою місію, то, певно, не потрібно б було Собеському бігати під Відень, бо турки могли б бути вже так ослаблені, що й не подумали б про напад на далекий Відень.

А між тим скільки-то горя, братніх усобиць і руїни покликала за собою диверсія поляків від заходу на схід! Замість боронити себе, а затим і всю Слов’янщину від походу німців, поляки своєю нещирістю і політичною безтактовністю та жадобою панування над своїми ж братами піднімали проти себе всіх, з ким тільки ввійшли в ближчі зношення, підняли проти себе руський народ, котрий, уладивши з ними дружні, братерські, федеративні зношення, повинен би був зовсім природно стати лицем до сходу проти татар і заразом служити полякам опорою в їх боротьбі з німецтвом. Тільки ж певна річ, що такий союз міг уладитись тільки на основі федерації при застереженні взаємної свободи і незалежності. Всі представителі Русі в перших часах унії політичної (від часів Ягайла) стояли саме на тім становищі, дуже ясно добачаючи його необхідність. Але полякам не того було треба. Перті з заходу німцями, вони перлись самі на схід, шукаючи тут панування і збагачення і находячи гріб. У тім гробі лягла остаточно й ціла історична Польща, безславно, покрита ганьбою. Її погробовці, що силувались саме на тих окраїнах знов воскресити її з гробу, забули про те, що хто погиб безславно і похоронений в не своїй землі, той не воскресне ніколи.

III

Коли б у нас була яка-небудь схильність до віри у фаталізм, то пильний розгляд в історії Польської держави і в теперішнім поступованні представників її традицій дуже міг би зміцнити нашу віру. Так і здається, що польські верховодячі сили з давен-давна призначені були на те, щоб не бачили ані своїх ворогів, ані своїх союзників там, де вони дійсно були. Ми вже показали фатальне непорозуміння поляків щодо історичної місії Польської держави, непорозуміння, котре мусило згубити її. Не менше фатальною сліпотою здаються бути поражені ті провідники Польщі і щодо вибору союзників та помічників.

Польська держава, стояча на границі між германством і слов’янством, під грозою винародовлення повинна була почути свою солідарність з слов’янством, а особливо з Руссю, і лучитись з нею по добрій волі проти німців. До того союзу повинні би були пристати і племена литовські, білоруські, а в дальшій лінії і великоруські. Очевидна річ, що в тих давніх часах, коли віросповідання становило важну і живу струну в національнім житті, політичний розум наказував Польщі і в тім взгляді єднатися з прочими слов’янами і відпирати від себе німецтво також під видом католицизму. Досліди нашого ученого крилошанина Петрушевича доказали, що східний обряд був первісним обрядом також і поляків, що саме після того обряду хрещений був перший король польський Мешко св. апостолами Кирилом і Мефодієм. Не могучи, однак, наразі остоятись проти німецької переваги, король той прийняв після католицизм, щоб не дати німцям поводу нападати на Польщу яко на край поганський. Що крок той був не тільки аполітичний, але і непопулярний, се доказують нам факти народного бунту по смерті Болеслава Кривоустого, коли-то польський народ мордував католицьких ксьондзів (німців), нищив церкви і рубав хрести. Народ дуже добре почував, що католицизм принесе йому також суспільний гніт, а королі повинні були почути, що він відділить їх від прочого східного слов’янства, а, породивши в них духа нетолеранції, з часом попхне до братовбійчої війни проти рідних, саме на утіху і користь їх відвічних ворогів, німців.

Взагалі мусимо сказати, що переняття католицизмом принесло Польській державі і польському народові необчисленні шкоди. З ким тільки в пізніших часах ввійшли в зношення поляки, відразу вивертали наверх свій католицизм, немов їжак свої колючки, показували дух нетерпимості і охоту до навертання, задаючи зараз на вступі брехню своїм обіцянкам. І так, напр., ославлена унія особиста з Литвою заключена була нібито на підставі автономії обох країн і обох обрядів, а між тим Ягайло, хрещений вже по гречеському обряду, зараз по приїзді до Кракова мусив другий раз хреститися по обряду латинському, – то значить, поляки в дусі помимо всяких умов уважали східний обряд поганською вірою, для котрої всі умови неважні (lereticis non est servanda fides44). Ce і був після провідний принцип всієї русько-польської політики.

У кривавих і крайнє сумних війнах козацьких, побіч національного і соціального, зустрічаємо також виразно зарисований мотив релігійний. Руські братства ведуть довгу і завзяту боротьбу проти католицизму і унії. Спроваджені до Польщі єзуїти вносять з собою і інквізицію релігійну, і вже 1689 року гине перша її жертва, шляхтич Ліщинський, на огнянім кострі. Розпочинається доба пітьми, упадку і розкладу зразу умислового, а дальше і суспільного та політичного в Польщі. Інакше і бути не могло. Католицизм бо, як знаємо, є силою інтернаціональною і зовсім противною почуттю всякої народної окремішності. Єднаючися з ним, Польща саме підтинала в самім корені можливість свого існування, бо католицизм ставив її ворожо до Сходу, т. є. до її природних аліантів, а зате хилило її до Заходу, т. є. до сильніших від неї ворогів, котрих жертвою мусила вона статися часть по часті.

Всі нещастя, які навів католицизм на Польщу, зможемо зважити хоч у приближенні тоді лише, коли візьмемо на увагу, напр., той факт, що коли б не католицизм, то Польща, певно, була би притягла до себе і цілу Росію по смерті Годунова, і першого Самозванця, між тим коли невчасні католицькі замашки накликали на поляків тільки різню в Москві. А які би були наслідки того поєднання для цілого слов’янського світу, сього нині і найбуйнішою фантазією збагнути не можна.

Задалеко нас завело би, якби ми хотіли вичисляти всі політичні помилки поляків, до котрих довело їх уперте обставання при католицизмі. В їх нещасливих повстаннях XIX віку дзвеніла дуже виразно і католицька струна, ба навіть декуди уживано католицизму яко засоби до сфанатизування темних мас народу в цілях відбудування Польщі. У Познанщині уперте обставання при католицизмі навело на поляків всю ваготу культур кампфу і ідучого поруч з ним онімечення і, змусивши поляків дружитися з ретроградними католицькими фракціями, стягло і на них, що то завжди величали себе поборниками свободи і поступу, одіум обскурантів і ретроградів. Те саме повторяється і в Галичині, де польська шляхта з католицьких мотивів єднається з клерикалами німецькими, спроваджує на нашу Русь єзуїтів, уладжує формальні гоніння на трираменні хрести, агітує проти руського календаря, мішається до руського богослужіння, здвигаючи круг нього цілу систему надзору і шикани. Вічно одна і та сама історія, одні і ті самі поляки, котрі від часу анабаптиста Ягайла нічого не забули і нічого не навчилися. Там, де би треба єднати собі прихильників, вони з цілою усильністю роблять собі завзятих ворогів, а там, де би повинні бачити противника, вони запобігають ласки і в’яжуться в союзи. Ми не помилимося, твердячи, що ціла завзята ненависть до Росії викликана в дуже великій часті різницею віросповідань. Адже ж Прусси і Австрія так само причинилися до розбору Польщі, так само усмиряли польські повстання, хапали і морили по тюрмах польських конспіраторів, а прецінь на них не тільки не звернулася така горюща ненависть поляків, але противно: в Пруссах онімечені польські магнати, як Радзівілли, славляться підпорами трону, а в Австрії ціла верховодяча часть шляхти всіми силами поперлася до підпирання трону і династії з окликом: «Przy tobie, N. Panie, stoimy i stać chcemy!»45 Не можна заперечити, що з вузько утилітарної точки погляду таке союзництво для шляхти мусить нести не одні користі, але з принципіально-політичної сторони се діло представляється далеко не так корисно. Не тільки австрійський двір, але і сама здорово мисляча (і тим самим невелика) часть шляхти понімають дуже добре, що багато більше від того, що досі дано галицьким полякам, на будуче Австрія не може їм дати і що затим мрії про відбудування Польщі через Австрію і крики на тему: «Наша делегація до Відня репрезентує весь народ польський» – є тільки дитячою забавкою здитинілих трибунів людових і політиків a la «polityk lwowski» з «Szczutka»46.

Австрія не може дати галицьким полякам багато понад те, що дала їм досі, не ображаючи інтересів других провінцій і народностей, а спокійна, лавіруюча і з засади дефензивна політика Австрії є зовсім противна авантурничій політиці польських державників. Вже ті одні причини повинні би достатньо показати полякам, що, в’яжучись з Австрією, вони з-поміж трьох можливих союзників вибирають того, котрий їм найменше може дати. Але тут знаходить сук: Росія православна, а Прусси протестантські, досить підстав, щоб звернути свої симпатії до католицької Австрії. Католицизм і тут рішає в ділі життя і будучини народу. Бо розважмо наслідки сього союзу для інших частей польського народу. В Познанщині Прусси, занепокоєні перевагою поляків в Австрії, стараються їх зробити безсильними у себе – германізують, здобувають п’ядь за п’яддю польської землі в німецькі руки. Не менше занепокоєна тим і Росія, котора дуже добре знає, що всякий наріст польської сили в котрій-небудь з сусідніх держав при живих аспіраціях до відбудування Польщі є заразом хмарою, грозячою її спокоєві і цілості. І розуміється, Росія і собі не вважає потрібним давати полякам конгресовим більше свободи і самоправності – знов на шкоду цілого народу.

Інтереси польського народу і його будучини з географічного і етнографічного взгляду пруть до союзу з Росією, котора в разі запевненої симпатії і помочі поляків не тільки могла би найбільше дати польському народові, але, зробивши Конгресівку самоправною і національно обезпеченою областю, витворила би з неї зовсім природно центр притягаючий і опору національну для всіх окраїн польського народу, стоячих під сусідніми державами: для польської часті Галичини, Сілезії і Познанщини. Коли б не повстання 1831 і 1863—64 років, Конгресівка була б нині займала в Росії подібне становище, як Фінляндія, була б мала свою конституцію, рідну мову в школах і нижчих урядах, більшу свободу печаті, зборів і товариств і не була б потребувала проливати стільки крові на те тільки, щоб погіршити аж до безвихідності своє положення. Та ні, нещасні змагання до відбудування історичної Польщі і викормлена католицизмом антипатія до Росії, не міркована і крихтою політичного розуму, все те попхнуло поляків на хибну, похилу дорогу. Але і тут що показується? Росія, та Росія, на котру поляки-емігранти не мали досить слів ганьби і проклять (Nie mam na was hańby słowa, nie że język moj ubogi, lecz że piękna ludzka mowa, by się koloć47 і т. д. Krasiński), – вона найменше потрафила зашкодити полякам помимо окричаної русифікації. Недавно опублікована конскрипція Варшави потверджує, що від р. 1830 до 1880, отже в 50 літах найтяжчого гніту, елемент великоруський у тім місті не змігся, а противно, ослаб! Очевидна річ, що противник, котрий є так безсильний для шкодження, а так потужний для помочі, роджений є властиво не на противника, а на союзника, тим більше що тільки свобідна Конгресівка може дати опору придавленій Познанщині проти поступаючого на схід великими і тяжкими кроками німецтва. Галичина, хоч би вона дістала від Австрії і золоті гори, і цілковиту перевагу польського елемента, і цілковите вимазання русинів з спису підданих австрійських, хоч би перемінилася яким чудом божим в цілковито і чисто польську країну, все-таки останеться заслаба, щоб допомогти Конгресівці, а особливо Познанщині. Тільки ж, звісна річ, ніяке чудо боже для порятунку поляків не станеться, і самі вони перестали вже його надіятися, а і в самій Галичині, скріпляючи свій натиск на русинів, вони скріпляють і будуть скріпляти реакцію народно-руську, – т. є. запобігаючи вгорі ласк і средств і сили для можливого відбудування історичної Польщі, вони рівночасно вдолині нищити будуть одну підвалину по другій, на котрих єдино могла б і повинна б основуватися їх власна, не історичнодержавна, але національно-етнографічна самостійність.

IV

Нашу попередню статтю постигла конфіската, і ми печатаємо в розділі III тільки оставшийся її недогризок, у котрім, впрочім, сказано є все, що потрібне для порозуміння нашої дальшої аргументації.

З дотеперішнього нашого представлення кожний ясно побачить, на яких-то слабих підставах опирається і до яких політичних помилок доводить поляків їх історично-польське становище. Але найкращим доказом слабості того становища є те, що самі поляки – не демократи-автономісти, але всі верховодці – бодай від 1848 року не вірять в силу і правоту того історичного становища, не вірять в ідею історичної Польщі. На око може таке речення видатись парадоксом, особливо коли зважимо стоси шовіністичних брошур з девізом «Polska w dawnych granicach»48, копиці бесід, множество агітацій і цілу систему винародовлення, котрою вони віддавна стараються ущасливити нас – а все в імені історичної Польщі. Але при ближчій розвазі покажеться, що саме той їх гарячковий поспіх, раз, до цілковитого заперечування якої б там не було руської справи, а відтак, коли се показалося неможливим, до повертання русинів у поляки, то через латинізацію нашого обряду, то через касування нашого письма, то через випихання нашої мови з шкіл, з урядів і з товариства, – що саме ті їх ненастанні заходи зраджують нам, що фрази про історичну Польщу навіть в їх устах є тільки фразами і що вони в глибині свого серця дуже добре то чують, що Польща може бути тільки для поляків і складатися тільки з поляків. Стараючися зробити нас поляками в ім’я історичної Польщі, вони, самі про те не знаючи, стають на становищі не історичної, а етнографічної Польщі, т. є. саме на тім становищі, котре каже: Польща для поляків, але Русь для русинів. Винародовляючи русинів, поляки стараються посунути границю етнографічної Польщі дальше на схід, – але в принципі стоять очевидно за етнографічною, а не за історичною Польщею.

Правда, ми дуже добре се знаємо, що наші, особливо галицькі, поляки по старій пам’яті готові узнати кожного, хоч би і найліпшого поляка зрадником і запроданцем, коли він зважиться натякнути їм про етнографічну Польщу. Але нас, далеких від яких-небудь претензій до польського патріотизму, той взгляд не може і не повинен в’язати. Противно, яко один з народів, входивших колись у склад історичної Польщі, котрому тая історична Польща дуже і дуже солоно далася взнаки, ми всіма силами є і мусимо бути противні реставрації тої Польщі на руських і других непольських землях. Ми мусимо протестувати проти відбудування історичної Польщі будь в якій-будь формі: чи шляхетській, чи навіть демократичній, бо ми знаємо дуже добре, що всяка Польща в давніх границях значить для нас майоризацію, притиск, упослідження і – винародовлення. Але, відрікаючись від історичної Польщі, ми яко демократи і автономісти зовсім нічого не маємо проти Польщі яко проти Польщі не в давніх історичних, а в етнографічних границях.

Сприяючи з серця кожній народності, а тим більше слов’янській, і до того такій, з котрою доля поставила нас у безпосереднє сусідство, – бажаючи для себе невинного питомого розвою на власних народних підставах, ми бажаємо того самого і для поляків. Почуваючи аж надто доткливо погубність для власної народності тих кордонів, якими вона в теперішній хвилі є розчетвертована, ми живіше, ніж хто-небудь другий, могли б співчути і з поляками, остаючими під тим взглядом у подібнім до нашого положенні. Почуваючи незнищиму і історією в нас виховану ненависть до всякого гніту і насилля, ми бажаємо повної національної і політичної свободи і полякам. Але тільки під тим необхідним условієм, як вони раз назавжди зречуться опіки над нами, раз назавжди покинуть думку будувати історичну Польщу на непольських землях, а стануть, так само як і ми, на становищі Польщі чисто етнографічної. Правда, ми знаємо добре, що, відрубне взявши, і наші і польські сили будуть доволі слабі, але знов і то певна річ, що сила поляків ніколи не буде уґрунтована притиском і винародовленням других народностей, особливо в теперішніх часах, коли почуття народної самостійності і повної рівноти починає будитися во всіх і найменших народах: не тільки в русинах, українцях, але і в білорусах, литовцях, естах і др. Стерти з лиця землі всі ті народності в наших часах, зробити з них всіх поляків – до сього польські сили замалі, і всі спроби винародовлювання, яких вони тепер хапаються, виходять дуже нужденним і – скажемо прямо – дуже нерозумним і не політичним дражненням саме тих елементів, котрих розвій, і свобода, і приязнь для цілої будучності польського племені є безмінно важними.

Бо коли раз станути полякам одверто на етнографічнім польськім становищі і зректися узурпованої і на нічім реальнім не основаної гегемонії над всіми непольськими народами, то першим ділом їм прийдеться признати, що польського народу є не як вони досі твердять, а ледве 8 мільйонів, і що він, відтятий з всіх сторін від моря, розселений серед отвертої, малоплідної і досить убогої країни, з природи своєї засуджений на слабість і економічну, і політичну. А маючи се на увазі, розумні і тверезо в будучність глядячі поляки будуть мусити старатися позискати прихильність сусідніх племен, а головно племені русько-українського, заселяючого найбагатші в полуднево-східній Європі, а до того к морю і великим рікам прилягаючі землі. Є се до безперечності певна річ, що відірвана від нашої Русі Польща ніколи не може здвигнутися, але скорше чи пізніше станеться вся німецькою здобиччю. Але ж не менше певна річ і те, що силою придавити нашу Русь, винародовити її Польща також не зможе. Єдину поруку ліпшої будучності обох народів ми бачимо тільки в їх федеральнім зв’язку між собою і з другими сусідами, в зв’язку, основанім на якнайповнішій рівноправності і автономії кожного окремого народу, де б другий народ ніколи не мав права вмішуватися в домашні справи сусіда або держати над ним яку-небудь опіку.

Звісна річ, що натепер нам ще далеко до осущення таких ідеалів, і може бути, що декому навіть злишньою видасться наша розмова про такі діла в газеті, посвяченій справам «реальної політики». Але ми надіємся, що кожний так мислячий змінить свою мисль, коли розважить ось що:

Реальною політикою ми називаємо таку політику, котра, спираючись на докладних студіях минувшості і теперішності, може дати нам якнайясніші і найдальші вказівки взглядом нашого будучого поступування. Без далекоідучих і ясних провідних ідей нема нині ані писателя, ані тим менше доброго політика, – а таких провідних ідей у першій-ліпшій хвилі на дорозі не знайдеш, – вони мусять бути витворені життям, викормлені сердечною кров’ю народу, вони є його найдорожчою і найсвятішою скарбницею. Хоч і як далеко в памороці будучини блищать вони як ідеали, то прецінь у кожній даній хвилі, при кожнім дрібнім практичнім кроці не є то все одно – мати або не мати провідних думок, так як не все одно, вирушаючи в дорогу, знати або не знати наперед, чи ідемо до Києва, чи до Кракова. Хто уважно перегляне нашу минувшість, особливо за послідніх 30 літ, тому аж надто ясно стане, що саме найбільша часть наших політичних блудів походила з того, що ми пішли наосліп, без виразної програми, не знаючи, чи ми ідем до Києва, чи до Кракова, чи до Москви, а кінець кінцем вийшло з того, що попросту моталися і топталися на місці і, стративши не одну щасливу пору ділання, опинились нині на незавиднім становищі політичного зера.

От чому тепер, у тяжку для нас пору шарпаючих нутро наше польсько-шовіністичних агітацій, нам дуже на часі всесторонньо вияснити собі своє становище, свої цілі і дороги не тільки взглядом себе самих, але і взглядом наших найближчих сусідів. Заглядаючи на підставі пізнання теперішності і минувшості дальше в будучність, аніж можуть заглянути вони, засліплені своєю партійною вузькоглядністю, ми сміліше зможемо боротися з противностями, наберемо тої певності і того політичного такту, що пливе з ясного зрозуміння ситуації і всіх її консеквенцій. Стоячи сильно на нашім демократичнім і федеральнім становищі, працюючи серед власного люду над його добром і здвигненням, ми згорда будемо дивитися на рівно безсильні, як безтактні замахи наших противників, – противно, з свого ясного і високого становища зможемо їм подати слово остороги і вказати пропасть для їх власної справи, котру вони коплють власними руками, роздуваючи сквапливо ненависть проти себе у сусідніх з ними племен. З того становища ми зможемо ad oculos49 виказати їм, що згідливе і братерське – не опікунське і не кулачне – поступування з нами лежить більше в їх власнім, ніж у нашім інтересі, так як без нас вони ніяк обійтися не зможуть, а нас придушити і стерти з лиця землі тим паче не зможуть, – і що затим політичний розум і так їм самим наказує якнайскорше закинути всякі агітації проти нашого обряду і нашої народності і їм першим простягнути до нас руку згоди і признати нам всі застережені наші права.

Не говоримо яко ідеологи. Ми любимо доводити кожну думку до ідей консеквенцій, хоч і як не раз ті консеквенції суперечні з дійсністю. Але все-таки, бачиться, ніколи то не зашкодить, як би то якась справа «по-божому та по-людськи» повинна бути. Що ми, проте, ані на хвилю не тратимо з очей і живої дійсності, що ми дуже добре знаємо, чого нам тепер від неї надіятися, а чого ні, се ми чей же не раз доказали в попередніх статтях, заміщених у «Ділі». Що поляки не протягнуть до нас руки до згоди, не зречуться добровільно над нами опіки, не стануть на чисто демократичнім і федеральнім становищі етнографічної Польщі (а бодай не швидко стануть на нім) – се ми, пожалься боже, дуже добре знаємо. Але саме для того іще і іще раз кажемо: тим гірше для них!