Читать книгу Відрубність Галичини - Иван Франко, Иван Нечуй-Левицкий - Страница 3

Епізод із історії Гуцульщини в першій половині XIX в., написав д-р Іван Франко

І

«Весна народів», як називають іноді 1848 рік, була досить бурлива та неспокійна. В ній не лише сходило те, що посіяно в попередніх часах важкого гніту, але й сіяно з гарячковим поспіхом багато таких зерен, що мали посходити аж геть пізніше. В Австрії, щодо марта 1848 р. дрімала, мов замерзлий ставок, під корою бюрократичного германізму, нараз розбурхалися хвилі національних і соціальних суперечностей; де досі чути було лише муркотання доносів, розпоряджень та патентів або острі поклики про «beschränken Unterthanenverstand»7, а що найбільше скромні запитання лібералів «Darf ich so frei sein, frei zu sein?»8, тепер залунали гучні окрики: конституція, вільність друку, народна гвардія, історичні права народностей, а за ними пішли й інші: проч з панщиною, проч з єзуїтами, проч з привілеями верстов і національностей, автономія, федералізм і соціалізм. Усе те мішалося та перепліталося, перескакувало від окликів всесвітньої любові та братерства моментально до проявів дикої расової та класової ненависті, від шумних заяв про свободу й рівноправність до чинних нападів на тих, хто думав інакше, до тихих доносів та прилюдного обкидування болотом. Імпортовані з заходу ліберальні та радикальні ідеї дивовижно ламалися та карикатурувалися на нашім нерівнім ґрунті, мішалися з домашніми традиціями панщизняної доби, викликали появи незвичайні, часто комічні, частіше трагічні, в усякім разі інтересні, як усі появи розховстаної людської природи, що, вирвавшися з тісних рамок перестарілого ладу, шукає нового русла, нової рівноваги суспільних елементів.

Серед тої хуртовини незвичайних появ заслугує на пильну увагу епізод, якого видовищем був благословенний закуток нашого краю, заселений гуцулами, околиця над ріками Черемошем та Путилівкою, в колишнім Русько-Кимполунзькім околі, в теперішнім Вижницькім повіті на Буковині. Героєм того епізоду був гуцул Лук’ян Кобилиця, простий, неписьменний селянин, що завдяки незвичайним обставинам бурливих років зайняв деяке місце в історії того часу і звернув на себе увагу німецьких і слов’янських істориків. У 1848—1849 рр. звістки про нього друкуються в польських, руських та німецьких газетах; в новіших часах йому присвятили більш або менше докладні студії Вурцбах у своїм «Біографічнім лексиконі», Гельферт у своїй «Історії Австрії», Кайндль у своїх студіях про Буковину, проф. Смаль-Стоцький у своїй «Буковинській Русі» та проф. О. Колесса. Та не досить сього: сам гуцульський народ звеличав його пам’ять у піснях і не забув його імені й досі, нав’язавши до нього різні легенди, а талановитий буковинський поет Федькович звеличав його пам’ять у поемці, яка у часі її написання видалася так смілою й революційною, що її більше як 20 літ не сміли не то друкувати, але навіть переписувати, так що вона дійшла до нас лиш у одній, припадково захованій копії.

Отся Федьковичева поема, якої одиноку копію я віднайшов 1878 р., уперве звернула мою увагу на особу Кобилиці. В рр. 1882—1883, пробуваючи у Вікні в домі д. В. Федоровича й збираючи матеріали для життєпису його батька Івана Федоровича, я знайшов у тамошнім архіві деякі причинки, а з уст д. В. Федоровича й його матері Кароліни Федоровичевої я чув те, що оповідав про Кобилицю покійний Іван Федорович. Пізніше я почав через знайомих добиватися докладніших і повніших звісток і, дякуючи ласкавій увазі д-ра Теофіла Окуневського, одержав у р. 1885 інтересні спомини про Кобилицю, списані священиком села Ферескулі над Черемошем, покійним о. Білинкевичем, на основі оповідань старих гуцулів, священиків, урядників і т. ін., що знали добре ті події. Пізніше, бувши 1898 р. у Довгополі над Черемошем, я чув також дещо про Кобилицю від тамошнього 72-літнього гуцула Осьвіцинського. Матеріали з усної людової традиції зібрали надто Купчанко, д-р Ол. Колесса та проф. Кайндль; в біжучім році зібрав деякі нові матеріали д. Р. Заклинський, та сими новими матеріалами я не міг покористуватися.

На основі тих друкованих і рукописних матеріалів я й беруся змалювати той епізод «бурливих літ»; що має в своїм осередку Лук’яна Кобилицю.

II

Лук’ян Кобилиця родився в перших роках XIX в. У р. 1848 йому було не більше 45 літ. Він був родом із села Плоскої на Буковині, в так званому Русько-Кимполунзькім окрузі, недалеко місточка Путилова-Сторонця. Се був гуцул не зовсім звичайний. Високий ростом, стрункий, він був білий на лиці, мав світле волосся, що густими кучерями спадало йому на плечі, і типове подовгасте лице з меланхолійним виразом. Те лице, добродушне, та при тім поважне, з великими блискучими очима дуже нагадувало лице Христа, як його звичайно малюють на іконах. Ся подібність впадала в очі різним людям, що знали Кобилицю; про неї в своїх оповіданнях завсіди згадував Ів. Федорович; незвичайний вираз його лиця підтвердив мені недавно також радник Т. Ревакович, який від свого тестя, бувшого мандатора Пірожка, чув ось яке оповідання: «Коли по утихомиренню гуцульського розруху 1843 р. арештували Кобилицю і привели до Путилова, пани домагалися від комісарів доконче, щоб Кобилицю прилюдно перед зібраним народом покарати киями, надіючися, що се осоромлення підкопле його популярність серед народу. Комісари не були тому противні й веліли привести Кобилицю. Але коли він війшов до канцелярії, то хоч і був зв’язаний, але вираз його лиця, його постава і його спокійні та розумні відповіді зробили таке враження, що комісари не важилися диктувати йому таку соромну кару».

Федорович характеризував його так: «Усе задуманий і не скорий до розмови, Кобилиця в течію загального розговору рідко вкидав свої два-три слова, але ті слова все свідчили про його розум, енергію та скуплену думку. І загалом уся постава Кобилиці свідчила про щось незвичайне: він подобав іноді на якогось пророка, говорив уривано та загадково, а іноді на чоловіка, що привик розказувати». При тім, як подає о. Білинкевич, він був перший багатир на всі гори, мав багато худоби, коней, овець, молока, бджіл, меду, воску, убрань і всякого достатку. Його жінка була гуцулка, замолоду перша красуня, та й пізніше, в бурливих роках, не стратила ще своєї принадності, хоч трошки погрубшала. Вона походила із славного та впливового серед гуцулів роду Єрошок. Дітей, наскільки можна догадуватися, у них зовсім не було, а бодай у ніяких писаних ані усних звістках про них не знаходимо згадки.

Аби зрозуміти появу й діяльність Кобилиці, треба доконче кинути оком на ті соціально-економічні відносини, серед яких він жив і яких розвій виніс його на історичну арену. Село Плоска за панщизняних часів належало до так званого Русько-Кимполунзького околу, до якого, крім того, належали села Сергії, Сторонець-Путилів, Тораки, Кисилиці, Дихтинець, Устє-Путилів, Стебне, Довгополе, Конятин, Яблониця, Мариничі, Петраші, Розтоки, Підзахарич і Межиброди. Ті села, заховані серед високих гір, над ріками Черемошем і Путилівкою, здавен-давна жили окремим життям, багато де в чому не подібним до життя на долах і на підгір’ю. Природні обставини робили тутешніх мешканців-гуцулів переважно пастухамивівчарями, стрільцями та дереворубами; рільництво займало лише дуже мале місце в їх господарстві. Від віків вони не знали панщини, бо хоча ліси й полонини в горах були понадавані панам, але ті пани в горах не жили, іноді й у цілім своїм житті не показувалися туди і вдоволилися тим, що їх невідомі піддані складали їм від часу до часу добровільні дарунки, які з часом звичай перемінив на постійні, але все-таки дуже невеличкі данини. Такий стан застає й затверджує в XVII віці так званий хризов воєводи Константина Дуки з 28 вересня 1693 р.

Сей хризов признавав селянам на власність ґрунти, викорчувані ними власноручно з-під лісу, з тим, одначе, застереженням, що такий властитель не смів присвоювати собі ґрунту іншого підданого. За уживання тих ґрунтів піддані платили панам чинш, багатші по 2, середні по 1,5, бідніші по 1 левові, надто відкупували десятину сіна таксою по 2 паралі (3 крони) від сажня і давали десятину від збіжжя та данини зі здобутків стрілецтва й рибальства. Панщини сей хризов не знає, про право вирубу не згадує; земля й ліси в тих далеких та неприступних горах не мали в XVII в. ніякої вартості. Сей хризов і пізніше, за австрійських часів, не був законно скасований, хоча економічні відносини тим часом значно змінилися, народу намножилось, землі управної прибуло, ліси через сплавлювання дерева Черемошем набрали вартості, по селах, навіть по гірських селах Молдавсько-Кимполунзького околу per fas et nefas9 почали заводити панщину, а чинші й данини щораз більше зростали. Не диво, що й у Русько-Кимполунзькім околі добачаємо той сам процес: пани починають щораз більше обмежати волю підданих, різними способами витискаючи від них то нові данини, то служебності. Дарунки, які по давньому патріархальному звичаю приносили селяни новому пану при його вступі в володіння маєтністю, переміняються на постійні данини. Загальне змагання йде до того, щоб обов’язки, нормовані досі традицією або усними умовами, переносити на папір. Укладаються угоди між панами й підданими нібито для пам’яті, але швидко показується, що ті угоди понакладали на селян такі тягарі, яких не знали їх батьки й діди. Вже в 1803 р. жалуються громади Довгополе, Яблониця, Конятин і Спетки на свого дідича Айваса, що домагається від них данин бринзою, сиром, повісмами, овечими шкірами і до того панщини. В тім самім році жалуються піддані іншого пана Джурджована на подібні здирства: нові процеси йдуть у рр. 1814, 1815 і 1825. Селяни домагаються переведення кризова Дуки, забезпечення їх у посіданні ґрунтів, лісів і лук. Пани відповідають, що чинш підвищено тому, бо піддані не дають десятини, а данину овечу наложено за те, що селяни пасуть вівці на панських полонинах і рубають дрова в панських лісах. Вироки судів і оречення надвірної канцелярії в тих справах бували різні, але виконання вироків усе полишано панам, які в разі не корисних для себе вироків старалися замість їх виконання переводити нові «добровільні» угоди і тим викликали нові скарги підданих. Урядові стало, нарешті, сього забагато, і декретом з 22 мая 1826 р. порішено, що лиш такі угоди панів з підданими мають правну стійність, які не перечать хризовові Дуки або будуть добровільно прийняті підданими. Розуміється, що й ся еластична постанова не зарадила лихові. Пани все вміли знайти собі серед селян поплечників, що були готові за марну надгороду підписати їм таку угоду, якої їм хотілося; вміли перед цісарською комісією поставити не дійсних відпоручників громади, а своїх заушників, уміли, де треба, підплатити комісарів, проволокти справу або попросту ігнорувати цісарські рішення, руйнуючи та кривдячи непокірних селян, а особливо громадських пленіпотентів.

Та ось у р. 1838 іменовано старостою в Чернівцях бувшого Станіславівського старосту Казимира Мільбахера, чоловіка, щиро прихильного селянам і ненависного шляхті, яка не звала його інакше, як кривим чортом10.

Роздивившися в відносинах11, Мільбахер видав уже 29 червня 1838 р. пам’ятний циркуляр (ч. 12748), яким признав не важними всі угоди панів з підданими, де накладався на селян обов’язок робити панщину, без огляду на те, чи ті угоди були затверджені окружною властю, чи ні. Який переполох підняв сей циркуляр серед буковинської шляхти, видно ще в 1848 році в виданім дідичами пропам’ятнім письмі. «В р. 1838, – читаємо там, – буковинським округом завідував надвірний радник Мільбахер, чоловік нерозсудний і дуже запальчивий. Уже в ту пору він без страху й докорів сумління розвивав думку про катастрофу таку, як та, що в р. 1846 стряслась у Галичині. Обіжником з 29 червня 1838 р. він толкував буковинський status quo по своїй уподобі та розумінню і наказав з усіх амвон опублікувати права дідичів, общипані, з усіх боків. А коли до нього купами почали тиснутися селяни, він вияснював їм, що всі уложені та окружною властю позатверджувані панщизняні угоди треба вважати не важними й не булими. І ось кинено іскру словом і письмом, і швидко все було обхоплене ярким полум’ям, а дідичів, що виступили з протестами проти сеї самовільної господарки урядників, бюрократія окричала здирцями селян та безсердечними тиранами. Таким робом Буковина при загальнім заколоті думок уже в р. 1838—39 була близька до такої катастрофи, яка в 1846 р. трапилася в Галичині. «Се не побільшення, – говориться далі, – але сумна, загальнозвісна правда, що в тім часі дідичі та посесори, загрожені в своїм існуванні, зневажувані підданими словом і ділом, висміювані та переслідувані начальником округу (себто Мільбахером), умирали з гризоти, божеволіли або самі собі відбирали життя»12.

Розуміється, не всі пани брали собі так до серця се трагічне положення; вони вислали як стій зашкалення на Мільбахера до губернії, яка обіжником з 22 цвітня 1839 р. скасувала обіжник Мільбахера і признала важність «добровільних», панам так любих угод. Та ще не досить було панам. Коли в вересні 1839 р. брат цісаря Фердинанда архікнязь Франц Кароль був на Буковині, дідичі жалувалися перед ним на Мільбахера а, осмілені ласкавим послухом у нього, в марті 1840 р. вислали депутацію до цісаря і добилися того, що найвищою постановою з дня 21 падолиста 1840 Мільбахера перенесено до Львова.

ІІI

Розворушення, викликане тими подіями, довело до селянського бунту, що вибух у Путилові 1843 р. Не бракувало й інших, менше важних обставин, що причинилися до вибуху. Про Плоску знаємо, прим., що там фермент ішов із того, що село було поділене між двома властителями: половина належала до дідича Ромашкана, а друга – до камери. «Місцева адміністрація, – жалуються 1848 р. дідичі, – остро дивилася на пальці панам, але в камеральних добрах дивилася крізь пальці на всякі надужиття»; се треба розуміти так, що в камеральних добрах селянам було легше, і для того ті, що були підданими приватних осіб, прикріше почували неоднаковість положення й бунтувалися. Особливо путилівський дідич Джурджован викликав супроти себе завзяту ненависть підданих своєю жорстокістю та притисками: ся ненависть лунає й досі в піснях і оповіданнях народних, а 1843 р. була головним мотивом бунту. Селяни жалувалися, що їм забороняють рубати дрова навіть у їх власних лісах, жалувалися на овечу данину, на високі чинші, на данину бриндзою та на те, що пан силує їх до панщини. Особливо за ліс ішла найзавзятіша сварка; се стверджують і досі заховані в пам’яті спомини місцевих старих людей. В Путилові збунтовані селяни допускалися збитків на папських побережниках; по одних оповіданнях обсмолювали їм волосся, по других – полапали їх, поналивали їм гарячої смоли на голови, а руки порозпинали на патики і так їх пригнали з лісу до пана та й кажуть: «Шосьте нам за вовків у ліс прислали? Нам вовків не потрібно». На дідичів напав страх; до Чернівець побігли тривожні вісті про бунт у горах, і тамошній староста вислав комісарів з 900 мужами війська до Путилова. «Але люди, – оповідає старий, звиш 70-літній гуцул Осьвіцинський у Довгополі, – зійшлися перед вояків, більше як 500 люда, і повклякали перед ними. Тоді комісар казав, аби йому видали бунтівників. Вони не хотіли, то він сам вибрав кождого десятого, взяв 50 людей, а решту пустив: військо поставив по хатах. Вояки різали воли: шкіру лишали, а м’ясо варили й їли». Не задовольняючися тим, вони забирали й з хат усякі віктуали.

Сучасна пісня говорить:

«Тих бунтівників, – оповідає далі Осьвіцинський, – позаковували й повсаджали до арешту. Потім з’їхав староста і позасуджував їх: тому 10 буків, тому 15, тому 20 і так далі. То їх били від рана до обіду, а решту били потім по полудні аж до ночі. Бив гайдук Базилько так міцно, що аж йому рука спухла; то він руку перев’язав хусткою і бив далі». Про се биття згадують і інші очевидці. «Не єдному і 100 буків дали», – каже один, а другий додає: «Били людей, так били, що коло лавки кров людську пси хлептали».

Як учасник того бунту й одна з його жертв згадується й Кобилиця, але яка була його участь у бунті, докладно не звісно. Цитована вже народна пісня, звісна в двох значно відмінних варіантах, хоч оба записані в одній місцевості, в Сергіях, говорить лише, що

Очевидно, депутати тут – сільські пленіпотенти, які остерігають громаду перед приїздом комісії, що мала довести до порозуміння між паном і селянами. А далі йде річ про Кобилицю:

І більше нічогісінько Осьвіцинський, що так живо пригадує деталі бунту, про участь у ньому Кобилиці не знає нічогісінько. І з інших посередніх свідоцтв, про які буде мова далі, ми можемо мати переконання, що Кобилиця не брав ніякої участі в розрухах, а потерпів лише як пленіпотент громад, хоча вибір таких пленіпотентів був дозволений законом. Бачимо се й з пісні, яка говорить, що по звоюванні Путилова вояки йдуть у Плоску ловити Кобилицю, беруть його якимсь неозначеним ближче підступом («Ой там його змудрували», – каже пісня) і зв’язаного ведуть до Стороння. Тут, як уже знаємо, був намір покарати й його киями, але достойне поведення Кобилиці та його постава охоронили його від того. Се потверджує й пісня, кажучи:

Се значить, його закували в кайдани (досі був зв’язаний «тонкими линвами») й повели до в’язниці до Чернівець. Та маємо й іншу реляцію, хоч підозреної вартості, по якій Кобилицю справді били. Про се говорить їдкий памфлет якогось поляка чернівецького, опублікований 1848 р. в тарнівській часописі «Zgoda» (ч. 22 з дня 29 липня – про сей памфлет буде мова далі), де кажеться, що Кобилиця за участь у розрухах був «kryminalnie karany na ciężkie więzienie i do 50 kijów skazany został»13. А один варіант пісні про Кобилицю малює сю подію ще яркішими барвами. Згадавши про похід вояків у Плоску, пісня говорить далі:

Ще й перед старостою в Сторонці повторюється катування:

Певна річ, такі деталі, як відливання водою людей, що вмлівали під буками, або як биття в часі протоколу «до признання», були звичайні явища в тій добі, і фантазія співакагуцула легко могла приложити їх до Кобилиці. Пізніше любили прибільшувати терпіння улюбленого ватажка. Один говорив д-рові Ол. Колессі, що по тім бунті «Кобилицю завели до Дорної та ланцами до підлоги прикували», хоча се можемо сказати напевно, що Кобилиця не був в’язнений у Дорні.

Чи довго сидів Кобилиця в тюрмі – не знаємо. Правдоподібно, його не судили, бо не було за що, а держали під арештом лише доти, доки в горах не втихомирилося. Наслідки бунту були не корисні для селян. Декретом з 11 мая 1844 р. їм признано формально вільність від панщини, але панам признано всі інші жадання, на які жалувалися селяни. Наслідком сього ще в тім самім 1844 р. селяни мусили зробити з панами угоду, яка 1845 р. була затверджена окружним урядом. За право випасу на панських полонинах селяни зобов’язалися платити чинші, давати данини вівцями, бринзою та повісмами, а надто давати «терх», себто коні з погоничами для воження панської горівки.

Але угода, зроблена під враженням свіжого усмирення та під панським тероризмом, не могла бути тривка. Вже 1845 р. починаються нові скарги. Піддані Ромашкана знов скаржаться, що пан забороняє їм пасти худобу на їх власних пасовиськах і рубати в їх власних лісах. А тим часом серед народу в Галичині, а далі й на Буковині почали ходити тривожні слухи, що, властиво, цісар уже дарував панщину, а тільки пани та несумлінні урядники затаїли патент. Спеціально на Буковині сі слухи могла скріплювати згадка про старосту Мільбахера, якому вже перед 1838 р. на похвалу говорили в Станіславівщині, що перед його приходом «патенти гнили по домініях», а тільки він змусив домінії вивчити їх. Може, дійшло в народ і деяке слово Мільбахера, який, по словам пропам’ятного письма з р. 1848, вже 1838 р. пророчив панам катастрофу, яка 1846 р. спіткала Західну Галичину. Та ось у пущання 1846 р. вибухла мазурська різня. Ми не знаємо, чи швидко чутка про неї дійшла до буковинських селян, та маємо доказ, що галицьке правительство дуже боялося, аби ся чутка не пішла на Буковину. Староста Борковський у Жовкві циркуляром з 17 цвітня 1846 р. звертає увагу доміній, що щороку в сьому часі йдуть із західних округів на Буковину люди чи то на заробітки, чи гонячи воли; тим-то, відповідно до розпорядження галицької губернії з 10 цвітня 1846 р. наказується громадським зверхностям, «аби пильнували таких людей і наказували їм, щоб не сміли заходити в які-будь розмови про західногалицькі події». Що такими циркулярами годі було спинити вість про страшні події на Мазурщині, легко зрозуміти. Маємо звістки, що і в Русько-Кимполунзькім околі в часі великого посту 1846 р. йшли живі наради. Гуцули збиралися в лісах, «у бутинах», де зимовою порою рубають дерево на сплави. Прираджено вислати Кобилицю до Відня. «Не лише буковинські селяни, – каже о. Білинкевич, – але і з лядського боку (з Галичини) в часі великодня збирали коло церквів від кождої паски по одному левові, знесли всі ті гроші Кобилиці й вислали його з письмом про їх кривди в далеку дорогу».

Більше як півроку не було Кобилиці. Куди він ходив і що здобув – не знаємо. Аж восени 1846 р. він вернув домів і приніс із собою якийсь великий папір, майже на сажень задовжки, з надрукованими на ньому величезними червоними буквами, мабуть, анонс якоїсь лотереї, та розвісив його на стіні в своїй хаті. З усіх сторін почали тайком сходитися до нього гуцули, розпитуючи про здобутки його подорожі. Але Кобилиця був іще більше маломовний та задуманий, як звичайно. Тих, що приходили до нього, приймав гостинно, вислухував їх жалі і лише десь-колись обзивався яким словом. Зате жінка Кобилиці, вродлива та проречиста господиня, дива розповідала гуцулам про свого мужа, про його пригоди в далекій чужині між «панами», про його пробування у цісаря у Відні, а нарешті з таємним видом показувала розвішений на стіні папір. Зацікавлені гуцули допитували, що таке написано на ньому. По довгім ваганні Лук’ян виявив їм, що се й є той давно жданий цісарський патент, яким цісар вертає їм усі давні права, признані хризовом Дуки, і постановляє, що відтепер пани не мають права судити ані бити селян, що всі ліси й полонини мають належати до громад, а панщини не сміє бути більше як 12 день у році.

Відомість про сей патент блискавкою облетіла всі гуцульські гори. Сотками йшли гуцули з далеких гір до Плоскої, щоб на власні очі побачити патент і почути про нього пояснення Кобилиці. А впевнившися, вони цілими громадами почали спротивлятися панам, не хотіли робити панщини, самовільно врубувалися в ліси, випасали панські полонини і ставилися що раз грізніше не лише до панів, але й до камеральних урядників, раз у раз покликаючися на хризов Дуки й на патент Кобилиці.

Знов страшна тривога вдарила на панів. Весною й літом 1847 р. вплинуло до чернівецького «крайсамту» багато жалоб на селян та на бунтівника Кобилицю. Боячися нового вибуху, чернівецький староста Ізеческул велів якнайшвидше арештувати Кобилицю. Його вхопили на ярмарці в Путилові, завели до Чернівець і віддали під суд, який по кількамісячнім слідстві признав його винуватим: за ошуканство та розширювання серед народу фальшивих та тривожних слухів його засудили на кількамісячну в’язницю. На як довго – не знаємо; знаємо лише, що від літа 1847 до мая 1848 Кобилиця сидів у в’язниці в Чернівцях, так що в 1848 р. пани не без певної підстави могли говорити, що він був кримінально караний. Та в очах народу ся кара була для нього найбільшою честю.

IV

А тим часом, коли Кобилиця сидів у тюрмі, впала струпішіла будова меттерніхівого абсолютизму. Швидко за нею пішла й панщина: в Галичині її скасовано патентом з 17 цвітня, а фактична свобода почалася від 3 мая. Серед галицьких селян запанувала нечувана радість, яка, певно, передавалася й на Буковину. Буковина ще від червня 1846 р. була у аграрних справах відділена від Галичини (повне відділення доконане було аж 1854 р.), тим-то й патент 17 цвітня її не тикався. Та буковинська людність сильно заворушилася тим, що сталося в Галичині. Ніякі докази не могли переконати селян, що панщина скасована лише в Галичині, а вони, жиючи під тим самим цісарем, мусять терпіти й далі. По буковинських селах пішов гомін, посипалися погрози на панів; ті знов і собі ж силкувалися не тратити своєї поваги і вживали своїх випробованих способів для заспокоєння селян. І так іще при кінці мая дідич Гондур у Глиниці всім селянам, що не хотіли йти на панщину, велів, як висловлюється один кореспондент, поляк, «odliczyc po 50 konstytucyjnych kijów». «Такі випадки бувають майже всюди», – додає кореспондент. Але патент, виданий для Галичини, мусив і в самих буковинських дідичів захитати віру в довговічність панщини, і ось вони для заспокоєння народу прихилили чернівецького старосту Ізеческула, аби циркулярами оголосив селянам, що дідичі внесли протест проти галицького патенту, а поки не прийде відповідь, усе мусить лишитися по-старому. Та й се не помогло, селяни не хотіли йти на панщину. І ось дня 4 червня трапився перший на Буковині факт: дідичі Вашковець, брати Петріно, самі добровільно дарують своїм селянам панщину. Се було повторення тактики польських дідичів у Галичині: зректись того, що й так уже виховзлось із рук, і здобути собі титул філантропів та добродіїв народу. За братами Петріно пішли ще деякі дідичі, але тактика й тут, як у Галичині, була спізнена. Селян не розчулювала панська даровизна, вони знали одно – цісарський патент, і не хотіли робити панщини. Урядові не лишилось нічого іншого, як піддатися переможній течії, та й то піддатися соромно. Патентом з дня 9 серпня знесено формально панщину на Буковині, а реченець, від якого вона мала перестати, означено на 1 липня. Очевидно, зроблено се для того, щоб уморити масу жалоб дідичів на селян за недодержування панщизняних обов’язків та ощадити урядові масу безпредметової тяганини. Але серед народу сей соромний відворот уряду зміцнив переконання, що панщина була знесена швидше, а тільки «пани» так довго ховали цісарський патент.

Серед таких обставин у маю 1848 р. розписано вибори до першого законодатного сейму, що мав зібратися у Відні. Про ті перші вибори ми маємо інтересну гуцульську пісню:

Як бачимо, врозумінні гуцулів вибір посла на сейм – то був той сам вибір депутата чи пленіпотента, яких вільно їм було вибирати й досі. Сей депутат мав заступати інтереси громади супроти панів, тим-то розуміється, що ним не міг бути пан, лише селяни. І справді, Буковина дала в 1848 році з сільських округів самих послів-селян; одиноке місто Чернівці вислало префекта гімназії Краля. Інші посли були: Юрко Тиміш із сільського округу Чернівець, Михайло Боднар із Радовець, Василь Кірсте із Садагури, Іван Долинчук із Сучави, Мирон Чуперкович із Гурагумори і Лук’ян Кобилиця з Вижниці.

Як бачимо, майже безпосередньо по виході з тюрми хвиля бурливого року винесла Кобилицю на становище, про яке він перед кількома місяцями, певно, не смів і думати. Не диво, що його вибір діткнув буковинських шляхтичів дужче, ніж вибір якого-будь іншого селянина. Один із тих шляхтичів, якийсь поляк із Чернівець, що підписався буквами G. N., не залишив бризнути на Кобилицю їдким памфлетом у 22 ч. тарнівської часописі «Zgoda» з дня 29 липня. Оповідається там, що дня 10 липня, в день Св. Петра й Павла по руському календарю, був у Чернівцях на ярмарку «nasz poczciwy Szela», звісний ватажок тарнівських різунів із 1846 р., перенесений урядом до камеральних дібр Сольки коло Радовець, де для нього закуплено 32 морги землі. Шеля буцімто жалувався на уряд, що не велів його вибрати послом до Відня, і, вишукавши покутного писаря, подиктував йому жалобу до міністра внутрішніх справ, де виказував свої заслуги коло добра Австрії, покликується на те, що в Тарнівщині його вважали «królem chłopów», і твердить, що властиво йому слід було бути послом до сейму. «Przeciwnie, – пишеться буцімто в тій супліці, – z okręgu rusko-kimpolungskiego wybrano Luciana Kobielica, który niczem więcej nie jest jak tylko prostym chłopem, który w r. 1843 się poważył mieszkańców tego samego sioła i dozorców pańskich napastować, gęby im zapychać, krzyżować, do drzew przywiązywać, na nich kipiącą smołę lać; za co kryminalnie karany na ciężkie więzienie i do 50 kijów skazany został. Takiego człowieka na Sejm wybrali! Cóż może być z wyzwolonego kryminalisty?14»

Д-р Кайндль, згадавши про ту допись, справедливо догадується, що ся нібито супліка Шелі мусить бути безличним фальсифікатом, бо коли б таке письмо справді вплинуло до міністерства, то воно було б не залишило зарядити слідство і не допустити злочинника до мандату. Я додам, що й інші посли, особливо галицько-польські шляхтичі, які дуже чигали на компромітування руських послів, були б не залишили визискати сеї справи, коли б у ній було хоч зерно правди. Факт, що вибір Кобилиці, невважаючи на сей памфлет, затверджено у Відні без суперечки, доказує найліпше, що в розрухах та злочинах під час бунту 1843 р. Кобилиця не брав участі і з приводу сього факту, хоч, ув’язнений, не був кримінально засуджений, а пізніший засуд 1847 також не був для нього дифамацією.

У віденськім сеймі Кобилиця, простий, неписьменний гуцул, що не знав німецької мови, не міг, очевидно, відіграти ніякої ролі. Він був німим свідком подій, у яких, певно, 90 % не розумів. Щонайбільше він міг вносити подання від громад, прислані на його руки з Буковини, з жалями на панські кривди, на відбирання ґрунтів, полонин і лісів. Таких подань через руки селянських послів впливали тоді тисячі; в реєстрі, публікованім при стенографічних протоколах нарад сейму, деякі зазначені яко внесені Кобилицею15. Важніше було те, як він голосував у сеймі. При незчисленних поіменних голосуваннях – першій формі обструкції в австрійськім парламенті – ми можемо досить добре слідити, як держав себе Кобилиця. Отже, він належав до так званої лівиці, тобто до демократично-радикальної часті сейму. В найважнішій справі, ухваленій у Відні, в справі знесення панщини (внесок Кудліха), він разом з більшою частиною галицького й буковинського селянського посольства голосував радикально за знесення панщини без відшкодування панам. А хоча більшість сейму заявилася за відшкодування, що в кождій провінції мало бути виплачене з крайових фондів, то все-таки народна пам’ять заховала згадку про селян-послів як про тих, що, властиво, вибороли селянам увільнення від панщини. Цитована вже пісня в збірці Купчанка ось як говорить про се:

Інтересно, що в Відні Кобилиця, німий, але консеквентний противник панських привілеїв, зійшовся найбільше з одним із галицьких шляхтичів, щоправда чоловіком також незвичайним, Іваном Федоровичем. Син руського священика, від шкільної лави гарячий польський патріот, учасник повстання 1831 р. і пізніших польських конспірацій, він іще в початку 40-х років разом з Тадеєм Василевським був пропагатором ідеї добровільного знесення панщини. Вибраний послом у 1848 році, він, хоч і належав до польського посольства, хоч приготовлявся до промови в обороні галицької пропінації, та все-таки зумів здобувати собі прихильність руських послів. Деякі з них, в тім числі й Кобилиця, жили разом із ним у готелю й спали в його передпокою; не обійшлось без того, щоб ті посли-селяни вільними хвилями не заходили з ним у розмови, не просили у нього деяких вияснень про політичні, для них досі темні справи. Ми можемо, бодай в однім випадку, констатувати безпосередній вплив Федоровича на Кобилицю. В половині вересня прибула до Відня депутація мадярів з просьбою, щоб віденський сейм прийняв, на себе ролю посередника між уграми й цісарем. Дня 19 вересня почалися в сеймі наради над питанням, чи сейм може допустити до зали засідань і вислухувати депутацію in corpore16, чи ні, бо один параграф регулямину не допускав у залі в часі засідань нічиєї присутності, крім послів. Урядова партія й чехи під проводом Рігера та Паляцького сильно виступили проти допущення мадярів до зали й проти сеймового посередництва. Натомість галицько-польські посли Сераковський і Федорович поставили внески на користь угрів. При голосуванні до урядової партії пристали й галицькі селяни; внески Сераковського й Федоровича упали. Але цікаво, що Кобилиця був майже одинокий посол-селянин, який голосував прихильно до мадярів. Додати до того, що мадярська депутація, не допущена до сейму, була в готелі у Федоровича, дякуючи йому за його прихильність, і тут могла бачити також Кобилицю. Се, мабуть, було головною причиною того, що шляхетська опінія на Буковині почала бачити в Кобилиці прихильника мадярів і пізніше силкувалася на його діяльність у горах кинути клеймо державної зради через ділання в порозумінні з Кошутом і його емісаріями.

Пізніші факти, а особливо жовтнева революція, яку Кобилиці разом з більшою частиною сейму (чехи заздалегідь зробили першу в Австрії сецесію) довелось перебути в обложенім, а потім бомбардованім Відні, мусили на вразливу уяву Кобилиці зробити величезне враження. Уперве він побачив, що то значить новочасна боротьба за народні права, як виглядає громадянська армія і якими силами розпоряджає реакція. Які думки будилися при тих сценах в душі колишнього гуцульського депутата, що бачив або чув, як путилівські гуцули клякали перед військом і як під лавками, де їх потім січено, пси хлептали їх кров? Федорович пізніше часто оповідав ось яку сцену: «Раз вечором я стояв на вежі астрономічної обсерваторії і водив очима за киданими на місто бомбами, за ракетами, що лускали в повітрі, та за величезними пожежами, що в різних частях міста розливалися, мов кроваві озера. В тій хвилі хтось злегка поклав мені руку на плече. Оглядаюсь, а за мною стоїть Кобилиця. Його подовгасте лице в рамці довгого до плечей волосся було осяяне кривавим блиском пожежі, в його очах меркотів якийсь дивний огонь, а на устах був усміх. Я запитав його, що він тут робить і чи не страшно йому дивитися на се все? Кобилиця ще раз усміхнувся і, махнувши рукою, мовив: «А що, панцю, як би ми таке в наших горах зробили!»

«Я не зрозумів, – додавав Федорович, – що в нього на думці, – зрозумів аж пізніше, коли почув про його роботу».

При кінці жовтня Відень збомбардований піддався Меттерніхові; сейм розпущено з тим, що за пару неділь має зібратися знов у Кромерижі, й посли роз’їхались. В часі облоги в Відні вони одержали й повинні були для безпеки все носити на собі бронзові медалі, які надто давали їм вільний прохід вулицями, що часто бували замкнені кордоном. У хвилі, коли посли виїздили з Відня, многі міста (прим., Львів у Галичині) були в стані облоги. Щоб уможливити послам вільний проїзд, уряд, крім звичайних паспортів, дав їм сертифікати з сеймовою печаткою, з описом особи і підтвердженням їх посольського характеру. Такий медаль і такий сертифікат одержав також Кобилиця, покидаючи сейм, щоб уже більше не вернутися до нього.

V

Коли Кобилиця вернув з Відня в Плоску, до нього почали так само, як у 1846 р., сходитися гуцули, хто з новими жалями на панські кривди (такі скарги від Кобилиці впливали ще й до сейму в Кромерижі), а хто так із цікавості, щоб розпитати, що се таке сталося у Відні? Кобилиця розповідав, що знав, але цікаві гуцули позирали на великий блискучий медаль, завішений у нього на грудях на шовковій біло-червоній стрічці. Що се таке? Що се за знак? Кобилиця не відповідав на ті питання, але його жінка сьому та тому говорила під секретом: «О, сей медаль на грудях у Лукєна, се дар самого цісаря, знак великої цісарської ласки для нього. Але чим же він заслужив на таку ласку? О, се велика тайна! Збунтовані ляхи хотіли вбити цісаря17 і прислали йому велику свічку з ярого воску, просячи, щоб засвітив її, як буде йти спати. Але Лукєн довідався про їх зраду і пішов до цісаря в сам день авдієнції. Коли ляхи подавали цісареві свічку, він прискочив, ухопив свічку й розломав надвоє, а з неї посипався стрільний порох. Зрадників-ляхів цісар казав розстріляти, а Лукєна вважає своїм спасителем. Цариця власноручно вишила для нього прегарну сорочку, а цісар дав йому отсей медаль на знак своєї ласки. Але се лише початок тих добродійств, що мають зійти на Кобилицю і на весь вірний гуцульський нарід» (записав о. Білинкевич).

Чи навмисно Кобилиця видумав таку байку, чи, може, в наївній фантазії його жінки дійсність поміщалася з традиційними віруваннями та слухами і витворила таку повість, не знати. Досить, що на гуцулів ся повість робила величезне враження. До «батька Кобилиці» почали йти люди як на прощу, зблизька і здалека, просячи поради й помочі. По скасуванні панщини, яка їм у горах не далась так дуже взнаки, лишалась неполагоджена стара суперечка за ліси та полонини, які пани присвоювали собі. Кобилиця, нарешті, зважився на діло і заповів велику «сесію», на яку кожда громада мала вислати кількох делегатів. Ся перша «сесія», як подає о. Білинкевич, відбулася на горбі Гледові коло Вижниці; крім гуцулів, сюди зійшлося багато людей із «долів». Народу зібралося кілька сот. Кобилиця сказав до них коротку, але рішучим тоном виголошену промову: «Монарха – мій приятель і в разі потреби вишле мені військо на поміч. Не бійтеся нічого: ліси, полонини та пасовиська всі будуть ваші. Лише моліться Богу, святкуйте неділі, і все буде добре».

Відомість про «сесію» розійшлася швидко по краю, будячи пострах між панами. Перші звістки про виступ Кобилиці в горах малюють його як ватажка розбійників на велику скалю. В половині падолиста писав якийсь поляк «від границі Буковини» до львівської шляхетсько-консервативної газети «Polska»: «Якийсь Кобилиця, селянин із скарбових дібр Радівці (?), що має тут здавна велику повагу за те, що все був зухвалий та ставив опір усякій власті, кілька разів караний кримінально за різні дрібні злочини, був у червні вибраний послом до віденського сейму, але по подіях 6 жовтня вернув відти». Далі кореспондент досить недоладно говорить про «пропаганду» Кобилиці й кінчить: «Завдяки такій пропаганді він зібрав купу прихильників і на чолі узброєної ватаги напав на село Радівці, здобув і пограбував його, а нарешті коронував себе царською короною і оголосив себе буковинським хлопським королем».

У страха очі великі, а інформації кореспондента, як бачимо, були не надто добрі. Та проте такі вісті, певно, ходили поміж дідичами, і можна вірити трохи пізнішій, в деталях також неправдивій дописі урядової «Gazety Lwowskiej», писаній «під кінець грудня», що «багато властителів дібр мусило тікати із своїх маєтків та шукати захисту в Чернівцях».

Швидко по першій сесії відбулася друга, близько Путилова-Сторонця, в місцевості, званій «Панчєна», належній до Джурджована. Повага Кобилиці була така велика, що навіть удержувана в Путилові скарбовим коштом компанія «пушкарів» (гірської поліції), набрана з гуцулів, покинула свого начальника поляка Завадинського і пристала до Кобилиці як його прибічна гвардія. Сей збір був іще численніший від першого. І тут Кобилиця мав промову до зібраних громадських депутатів і виступив різко не лише проти панів, але й проти урядників, що для користі своєї й панської фальшиво толкують закони, подають цісареві фальшиві реляції про стан народу і навіть не мають сумління затаювати цісарські патенти та накази, видавані на користь простого народу. Але тепер усьому кінець. Цісар – його приятель і віддав йому в руки всю власть над Буковиною. Відтепер гуцули не повинні слухати ніяких урядників, комісарів, старостів ані навіть губернатора – нікого, крім нього одного. Всі скарбові й панські ґрунти мають належати до самих селян, які відтепер мають стати зовсім самостійними властителями. Потім Кобилиця перейшов на політику і схарактеризував революцію як замах самолюбних панів на доброго цісаря. Закінчив так: «Тепер пани б’ються між собою, а коли коти гризуться, то для мишей празник. Не слухайте ні панів, ні урядників, лиш одного мене, а все буде добре»18.

Коли вірити звісткам кореспондента тарнівської «Zgody» з дня 1 грудня, то на тій «сесії» прийшло до суперечки між Кобилицею й деякими громадськими начальниками.

Ті люди, призвичаєні до послуху й покори перед урядниками, спротивилися словам Кобилиці, щоб слухати лише його одного. «Коли деякі війти, – пише кореспондент, – спротивилися тому, Кобилиця відібрав тим сперечникам їх уряд й іменував інших замість них, окружив себе множеством узброєного народу і носив свій посольський медаль на білій стрічці, розповідаючи, що одержав його від цісаря за якісь свої заслуги. Селяни попросту обожали його, називали його царем, а Кобилиця тут же признав їм повне право на всі панські ліси й полонини».

Обі ті «сесії» мусили відбутися десь коло половини падолиста, швидко одна по другій. Невважаючи на острі промови Кобилиці, ми не чуємо про ніякі злочини в Гуцульщині: нікого не вбито, не обрабовано; не було нападів ані на двори, ані на особи, лиш один кореспондент «Polski» говорить, що Кобилиця нападав на двори й вибирав від панів контрибуцію, та про се не знає нічогісінько орган панів «Bucovina», що від свого почину в 1849 р. немало із ненавистю писала про Кобилицю. На основі звістки о. Білинкевича про відділ путилівських пушкарів, що пристав до Кобилиці, прийдеться зредукувати до відповідної міри й ті «тисячі узброєних», про яких говорить Гельферт: тих узброєних було, як подає о. Білинкевич, 20—30. Аж пізніше, коли власть розпочала нагінку за Кобилицею, його супроводжала компанія, зложена з більше як 330 гуцулів, узброєних у креси та пістолети.

Кореспондент «Gazety Lwowskiej» з кінця грудня подає надто, що Кобилиця наложив на гуцулів податок – по сороківцеві та ділетці кукурудзи від нумеру. Сього твердження ми не можемо нічим сконтролювати, та воно не видається мені правдоподібним; ані о. Білинкевич, ані інші спомини про таке вибирання податку не згадують. Той сам кореспондент додає, що Кобилиця «ходив горами в товаристві кількох сот узброєних гуцулів, видавав засуди, іменував самовільно суддів (певне, війтів, по-нім. Richter) і присяжних, а так само й інших начальників на місце доміній». Гельферт на підставі якоїсь подібної реляції додає, що по селах, куди він заїжджав, народ зустрічав його святочно, з гуком дзвонів та вистрілами пістолетів; Кобилиця всюди говорив промови і остерігав перед «зрадою» панів та урядників. Про сей об’їзд Кобилиці селами понад Черемошем оповідав мені й Осьвіцинський у Довгополі. На моє питання, чи бачив він сам Кобилицю, відповів: «О, видів! Сидів на коні, білим рушником переперезаний, з ментальом на грудьох, а довкола нього гуцули, водно з пістолет стрільиют та кричьи: вів ат! Отак переїхали через Коньитин, Довгополе, Стебне, аж до Устя Путилова».

Здається, що при кінці падолиста Кобилиця устроїв народні збори також у Селетині; про се не згадує ані о. Білинкевич, ані жадна інша реляція, але наводять на сей догад ось які сліди. В пісні, записаній для проф. Ол. Колесси, читаємо ось який, ні з попереднім, ні з дальшим не зв’язаний куплет, очевидно, шматочок якоїсь більшої, забутої цілості:

До 1843 р. сей куплет не може належати, бо тоді в Селетині не було ніякого бунту. Але з 1848 р. маємо певну звістку, що 29 падолиста до Селетина вислано 13-ту компанію 41 полку для заспокоєння селянських розрухів; у Селетині військо стояло цілий місяць, бо аж 28 грудня вернуло до Чернівець. Під впливом Кобилиці почалися розрухи також по інших селах. Другий селянський посол, Юрій Тиміш із Сторожинця, зачав і у себе організувати селян та – як голосила шляхетська поголоска – відбирати у дідичів ліси й пасовиська. В такім самім напрямі поступали селяни Ілько Щербан, Михайло Тудан, Василь Грінчук і Михайло Гайчук у Костівцях, Юрій Яцко, Григорій Яцко та Іван Рудницький у Станівцях над Черемошем. Щоб надати рухові одноцілість і більшу силу, надумав Кобилиця на 15 грудня скликати ще одну «сесію» до свого дому, на Краснім Ділу коло Плоскої.

VI

Селянський рух у гуцульськім закутку Буковини застав тамошню власть майже зовсім не приготовану. До самого кінця жовтня власть жила в ненастанній тривозі, ждучи польського повстання в Галичині. Та й у самих Чернівцях не було спокою. «Не минало майже ані тижня, – пише наочний свідок того часу Штавфе-Сімігінович, – щоб у понеділок або в п’ятницю, торгові дні в Чернівцях, не ходили тривожні поголоски серед нашої людності, що селяни з довколишніх сіл мають намір з косами, вилами, ціпами та сокирами напасти вночі на Чернівці й запалити місто». З другого боку, восени вибухло угорське повстання, а в Бессарабії на російській границі почали концентруватися російські війська. Для доповнення безладдя чернівецький староста Ізеческул умер у жовтні 1848 і заряд Буковини обняв тимчасово заліщицький староста барон Генігер, що мав досить клопоту і в власнім окрузі, так що Буковина була полишена майже без адміністративного керманича.

Почувши про народний рух над Черемошем, власті не знали, що діяти. Зразу вони думали, що коли посли Тиміш і Кобилиця виїдуть на засідання сейму, то й рух сам собою притихне. І справді, десь у половині падолиста Тиміш і Кобилиця одержали завізвання, щоб як стій їхали до Кромерижа. Тиміш поїхав, але Кобилиця відписав дня 28 падолиста до президії парламенту, що хоча від чернівецького староства одержав наказ їхати до Кромерижа, але просить президію прислати йому від себе завізвання на письмі. Очевидно, він боявся їхати і в завізванні староства бачив зраду. В відповіді на се президія відписала дня 12 грудня, що сейм радить уже від 22 падолиста і взиває посла до приїзду. Се завідомлення, одначе, не дійшло до рук Кобилиці, а дня 6 січня Міністерство внутрішніх справ завідомило сеймову президію, що «посол Лукіян Кобилиця вже від довшого часу видалився зі свого помешкання в Путилов і на Буковині невідомо куди і візвання не можна було йому доручити». Ще раз дня 19 січня вислано від сейму візвання до Кобилиці, щоб прибував на сейм, бо інакше по упливі 14 день від доручення йому сього візвання його вибір буде скасований. І се візвання не було Кобилиці доручене.

Власті не знали, на яку ступити з Кобилицею. В грудні Генігер вислав гінця до Львова до новоіменованого губернатора Залеського, запитуючи, що йому робити з Кобилицею? Чи установлені докладно межі посольської нетикальності і що робити, коли посол нарушує закони? Залеський відповів рескриптом з дня 4 грудня, що «посольська нетикальність поки що не уставлена ніяким законом, та проте, особливо в отсьому випадку, треба поступати дуже обережно, а щоб Кобилицю бодай наразі зробити нешкідливим, було би найліпше склонити його, щоб якнайшвидше їхав до Кромерижа». Відповідно до сеї інструкції Генігер вислав у гуцульські гори найздібнішого чернівецького урядника, окружного комісара Сиржистого, поручаючи йому поступати «дуже обережно» і заспокоювати народ. Але місія Сиржистого не повелася – не через опір народу, а через переполох дідичів. Вони, очевидно, бажали собі на непокірних селян війська, куль, шибениць, а щонайменше різок, а коли побачили, що комісар по-доброму говорить із селянами, зараз догадалися, що він бунтує їх проти панів. «Окружний комісар Сиржистий, – писав кореспондент краківського «Czas-y» дня 11 грудня, – їздить по селах Вижницького повіту і бунтує селян, щоб усякого підозреного арештували й відставляли до окружного уряду, щоб ненастанно відбували варти по селах і пильнували, аби не прийшли поляки» («Czas», 1848, ч. 32). Кореспондент занюхав і тут приготування до різні. Тим часом Сиржистий, побувши кілька день на місці і, мабуть, зачувши, що Кобилиця скликає людей на нову «сесію», зажадав від старости компанії війська.

Нова «сесія», скликана Кобилицею, мала відбутися 15 грудня на Краснім Ділу, коло його дому. Недармо деякі прихильники остерігали його, щоб не робив сього в камеральній посілості, бо від камеральної «фервальтерії» може бути клопіт. Кобилиця заявив, що не відступить від свого й не боїться нічого, а в разі потреби напевно одержить підмогу. Та ледво почали з’їздитися гуцульські депутати до Плоскої, старший завідатель скарбових лісів Чеканій вислав гонця до Вижниці, де тоді пробував Сиржистий з присланим йому батальйоном війська, просячи прибути до Плоскої та запобігти лихові. Ледво зібрані гуцули розпочали нараду, коли хтось надбіг з окриком: «Військо йде!» Зібрані розбіглися, Кобилиця також сховався в гори, сказавши гуцулам, що се підступ панів, але вони нехай не бояться, бо коли цісар про се дізнається, все буде інакше. Коли військо надійшло до Плоскої, не застало нічого підозреного, але, не довіряючи тому спокоєві та, може, бачачи свою малочисельність, зараз же вернуло назад до Путилова. Відси раз у раз висилано невеличкі патролі по довколішніх селах, щоб стерегли спокою. Кобилиця, не чуючи себе безпечним дома, перебрався в полонину; крім відділу пушкарів, що пристав був до нього, його окружала тепер купа з яких 300 гуцулів, озброєних рушницями, – сила, що могла справді бути небезпечна невеличкій коменді Сиржистого. З сею ватагою Кобилиця й далі їздив по селах та робив по-своєму порядки, але при наближенні військових патролів не зачіпався з ними, а ховався в гори. Відси пішла вість, що він, нарешті, поїхав-таки до Кромерижа. Про се коло 20 грудня знали вже в Чернівцях, а 24 грудня львівський губернатор доносив сю радісну вість міністрові внутрішніх справ Стадіонові. Розуміється, звістка показалася неправдивою.

Рівночасно з виступом проти Кобилиці в Плоскій власті взялись і до інших «збунтованих» осель. Дня 19 грудня прибув губерніальний концептовий практикант Нехай до села Костівець з компанією війська й арештував селян: Ілька Щербана, Михайла Тюдана, Василя Грінчука і Михайла Гайчука. Їх відставлено до Чернівець і віддано карному судові, але швидко показалося, що панські крики про їх бунт були сліпою тривогою. Грінчука і Гайчука майже зараз пустили на волю, Щербан і Тюдан пересиділи по 8 неділь у слідстві, але кінець кінців також вийшли безкарно 11 лютого 1849 р. З Костівців Нехай подався до Станівців, арештував тут братів Яцків та Івана Рудницького, але й ті «ватажки бунту» в суді показалися ні в чім не винуватими, і лиш адміністративна власть не звісно за що засудила їх одного на 6, другого на 4 тижні примусової роботи на користь громади.

Початок нового 1849 р. приніс для буковинських властей нову тривогу. «Коли вже кінець минулого року був дуже неспокійний, – писав 23 січня звісний нам уже комісар Сиржистий до Івана Федоровича, – то початок нового року приніс нам іще більше тривог, додаючи до нашого внутрішнього крайового безладдя ще й небезпеку з боку угорців. Коли в падолисті посол до сейму Кобилиця вернув із Відня до Вижниці, зачав говорити громадам про різні нові порядки та переміни, що, може, й були обговорювані в сеймі, але ще не були ухвалені, а тим менше не одержали цісарської санкції. Особливо увільнив він громади від послуху домініям. І ось я був з батальйоном вояків післаний, щоб розворушені громади довести знов до спокою. Моя місія тяглася 5 тижнів, так що ані Святого Вечора, ані нового року я не міг провести в крузі своєї рідні. А коли на «трьох королів» (6 січня) я вернув до Чернівець, дійшла до нас чутка, що угри стоять на семигородській границі, а рано дня 7 січня розійшлись слухи, що наше військо побите і мусило відступити до Кимполунга. Можете собі уявити загальний переполох, бо ж війська на Буковині було дуже мало, так що кождий у своїй уяві бачив уже ворога в самих Чернівцях, тим більше, що чутка була, буцімто угорське військо має 28 000 люда. Хто тільки жив, спішив здобути паспорт до Молдавії та Бессарабії, так що 6 і 7 січня їх видано мало не 400. Ми з жінкою надумали перечекати ще один день у Чернівцях, а потім уже поступати відповідно до того, які будуть дальші звістки. В Галичині ніхто не хотів шукати притулку, бо всі боялися, що там вибухне загальне повстання. Тому навіть урядові каси з Чернівець мали вивезтися на Бессарабію. Та, на щастя, вечором 7 січня прийшла відомість, що угри вернулися назад»19.

В отсьому листі Сиржистого гідний уваги дуже оглядний спосіб, яким він висловлюється про рух, викликаний Кобилицею; до сього свідоцтва ми ще вернемось, а тепер доповімо коротко події 1849 р. Напад Бема нагнав страху румунам і німцям, дідичам і урядникам буковинським і був використаний у домашній буковинській суперечці. Як звісно, в сеймі в Кромерижі виринула тоді справа цілковитого відділення Буковини від Галичини. Чотири руські посли-селяни спротивились тому, почуваючи себе до єдності з галицькими русинами. Румуни Чуперкович і Боднар і німець Краль були за автономію краю. На Буковині починається завзята агітація pro і contra; партія дідичів і румунів засновує в Чернівцях газету «Bucovina», видавану в пансько-румунськім дусі німецькою мовою. Ся газета зараз у першім своїм номері кидається з безтямною злобою на руських послів-селян, обкидаючи їх найпоганшою лайкою, називаючи їх «übelberüchtige, blödsinnige, stupide Bauern»20, які «задля нашої нещасної устави виборчої на нещастя і на сором нашого краю сидять в раді державній і дають водити себе за ніс деяким інтригантам, аби просити за злучення Буковини з Галичиною». Вони «ідіоти, йолопи, виродки», і т. д., а «їх провідник і голова Кобилиця – се кримінальник, що за плюгавий злочин – нищення домінікальних лісів – був перед кількома роками засуджений чернівецьким циркуловим судом карним на кількамісячний арешт і сю кару відсидів».

Та сього не досить. Для ліпшого поборення антиавтономічних змагань руських селян треба було подати в підозріння їх лояльність супроти Австрії, зробити їх бунтівниками, зрадниками краю. І ось «Bucovina» від першого свого числа виступає з твердженням, що Кобилиця – союзник збунтованих угрів. «Від жовтня, – читаємо там, – він не сидить у раді державній, а займається ворохобнею і задля зради держави під час нападу відділу Бемових повстанців на Буковину заслужив собі на шибеницю, та спасся від неї лише таким чином, що втік». В тім самім числі мотивується сей закид ось яким оповіданням: «Дня 5 січня рознеслася чутка, що Бем із Семигороду впав на Буковину; через се настав великий переполох, але два дні пізніше надійшли спокійні вісті. Та небавом почуття безпечності знов розвіяла тривожна звістка, що посол до ради державної Кобилиця (руський селянин) із Сігета, куди втік був перед кількома тижнями задля попереднього збунтування гір, нараз, безпосередньо перед нападом Бема, появився в горах між своїми земляками, руськими гуцулами, скликав їх цілком сміло й спонукав до того, щоб мали напоготові гроші, живність, овес і сіно для відділу повстанців, який там мав з’явитися, аби заздалегідь відмовили участі в ополченні, що мало пізніше приготовитися, як і взагалі всякої помочі при робленні засіків, заряджених у горах на угорсько-семигородській границі, і щоб у всім були готові підпомогти і по-приятельськи прийняти у себе повстанців. Енергічні зарядження циркулу, безпроволочне обсадження руських гір значними відділами піхоти й кінниці, нарешті, поставлення кількох шибениць здушили лихого духу в зароді та привели під’юджених гуцулів знов до розсудку. На жаль, удалося головному провинникові Кобилиці знов уйти перед рукою справедливості: він утік знов у сусідній Сігет до повстанців, до котрих, здається, вступив у службу».

Неправду сеї звістки стверджує найліпше цитований вище лист Сиржистого, який власне 6 січня, отже, в сам день відвороту Бема з Дорни, вернув до Чернівець із Путилова, очевидно, полишивши там усе в спокою. Отже, ніяких гуцульських зібрань між 15 груднем і 5 січнем у «збунтованих» селах не було й не могло бути; Кобилиця не міг приготувати там терену для угорських повстанців, а особливо, не міг заохочувати гуцулів до опору проти заряджень власті щодо ополчення й засіків, бо ті зарядження були видані аж по нападі Бема, найшвидше коло 10 січня, коли розпорядженням львівського генерала Гаммерштайна на всю Галичину й Буковину розтягнено стан облоги. Та здається, що се сталося ще пізніше, бо фельдмаршал-поручник Малковський, що мав «хоронити Буковину від ворожого нападу», прибув до Чернівець аж у половині січня, а до Кимполунга аж 23 січня. Під його командою мав організувати се ополчення генерал-майор Ульріхсталь, і справді, швидко стояло коло 3000 гуцулів під оружжям. Та вже перед тим, дня 12 січня вирушив окружний комісар барон Канне до Селетина, де людність, мабуть, отягалася виконувати зарядження властей. Канне задля заметів станув у Селетині аж 14 січня вночі, зараз велів покликати до себе фервальтера Амброзіюса та звісного нам уже ватажка пушкарів Завадинського і велів їм зібрати всіх підвладних їм лісних та пушкарів. На 16 січня скликано також депутатів довколишніх громад. Канне відчитав їм відповідний поклик коменданта і запитав остро, чому не ставилися до роботи над засіками на границі? Селяни звинялися острою зимою й заявили, що скоро лише добудуть із Радовець поживу для жінок і дітей, радо підуть усюди, де їх буде треба. Того самого вечора Канне з купою лісних та пушкарів вирушив до Плоскої, щоб зловити Кобилицю. Кобилиці дома не застали, і ніхто в селі не вмів чи не хотів сказати, де він подівся. Тоді Канне, певно, на основі «стану облоги», велів сконфіскувати й забрати все рухоме добро Кобилиці. «Забрали все, що лише можна було забрати, – пише о. Білинкевич. – Возами тягли одежу, молочні продукти, меди, віск, вовну і всякі достатки. Хата Кобилиці лишилася зовсім пуста й обдерта з усього». Другого дня скликав Канне депутатів із громад Волосько-Кимполунзького околу: Шипота, Ізвора, Молдави, Кірлібаби; ті також не сперечались і заявили готовність ставитись до ополчення, і до праці коло засіків. Не довіряючи спокоєві селян, Малковський порозсилав по селах обох округів по 50—80 вояків на постій. Як бачимо, ані розрухів, ані жадного супротивлення властям на ділі зовсім не було видно. Одні лише пани жалувалися, що збунтовані гуцули вирубали їм у лісах коло 200 000 пнів дерев.

Лишилось іще зловити тільки самого Кобилицю та його спільників. По селах, охоплених бунтом, почались арештування; ув’язнено і 18 цвітня приведено до Чернівець 20 селян («Bucovina», 1849, ч. 9), але Кобилиці не було між ними. Окружні комісари Канне й Ясинський їздили по селах, шукаючи за ним, але даремно. Вони навіть визначали досить показну суму грошей для того, хто би зловив його або вказав, де він пробував. Довідавшися, що Кобилиця вперед часто бував у домі уніатського священика о. С. у Путилові, барон Канне обернувся до нього з запитаннями. Священик признав, що Кобилиця справді часто гостив у нього і виявляв йому велике довір’я, бо, хоч сам православний, він не любив православних попів. Перед путилівською сесією Кобилиця також приходив до нього «на поклін». І жінка Кобилиці також часто заходила до о. С. у ту пору, коли її муж був у Відні, й цікавилася, що там нового пишуть у газетах. Ось і все, що вивідав Канне від о. С. Та коли заговорив про те, чи о. С. не вишукав би якого гуцула, що міг би видати Кобилицю властям, о. С. відповів: «Ні, пане бароне. За всі скарби світу ніякий гуцул не видасть вам Кобилиці. Скажу ще більше: якби вони дізналися, що ось я з вами тут щось задумую проти нього, то, певно, повісили би мене на першій-ліпшій гілляці».

Тим часом сейм у Кромерижі, не діждавшись ані приїзду Кобилиці, ані жадної звістки від нього, на засіданні 6 лютого одноголосно і без дебати на внесок самої президії уневажнив вибір Кобилиці на посла й поручив Міністерству внутрішніх справ розписати нові вибори. Кобилиця все ще ховався в горах. Лише його жінка іноді виходила з лісів, щоб почути, що діється між людьми. Раз якось вона зайшла до Путилова до о. С., і сей почав вияснювати їй небезпеку, що грозить її мужеві, та безплідність дальшого опору, і кінець кінців намовив її, аби разом із ним поїхала до Чернівець до комісара барона Канне. Комісар прийняв її дуже чемно, розпитав докладно про все і списав довгий протокол її зізнань. Він хотів іще другого дня дальше розпитувати її, але в тій хвилі одержав телеграфічний наказ як стій вирушити в характері цісарського комісара на угорську границю з військовим відділом генерала Вольгемута. Які се були зізнання жінки Кобилиці – не знаємо; цікаве лиш те, що він не то що не арештував її, а ще й дав їй писемний сертифікат, яким позволялось їй вернутися до рідного села і жити там без перешкоди. Може, Канне міркував, що сим він приспить обережність Кобилиці і колись захопить його в його домі.

Але Кобилиця не пішов на сей підступ. А тим часом чернівецька «Bucovina» знов повела проти нього напади в попереднім тоні. 6 марта вона пускає делікатну інсинуацію на адрес властей, «що в недуже певнім Русько-Кимполунзькім повіті, заселенім руськими гуцулами, як чути, мають власті поступати дуже обережно при набиранні крайового ополчення, а всі більш або менше скомпромітовані прихильники Кобилиці мають бути від нього виключені». Дня 4 цвітня знов алярмове донесення: «Лихої слави Кобилиця зі своїм небезпечним агентом Бірлою Миронюком знов появився в горах між своїми (руськими) гуцулами і пускає громадам небезпечного туману, заохочуючи їх до нападу на панські ліси й пасовиська і до того, щоб видержали в опорі: він їм небавом прийде в поміч з угорською армією. Викликаний через те бунтівничий дух став грізний особливо в околицях Бергомета, для того вислав циркул цілу компанію війська в ті околиці і починив інші енергічні зарядження. Компанія війська розмістилася по приказу в Бергометі й околиці. Циркулярний комісар Вер веде цілу справу, аби насамперед спинити напади на панські ліси й пасовиська, вислідити й строго покарати винуватих, повчити громади і не спускати їх з ока, якнайостріше й безпощадно карати всіх бунтівників та ворохобників, слідити за рухом між селянами й держати їх у карбах, та зловити Кобилицю й його агента Бірлу Миронюка». З сеї дописі видно безтямну злобу, але більше нічого. Ми не маємо ніяких звісток про побут Кобилиці в околиці Бергомета, і коли там був який розрух, то, певно, Кобилиця не брав у ньому участі. Незвісно також нічого про того його агента Бірлу Миронюка, що виринає ні звідси ні звідти на листках «Bucovin-и».

Пару день по тім знає сей орган уже значно більше. Буцімто циркулярна комісія в Бергометі написала повідомлення до сусідніх доміній дня 5 цвітня, «що бунтівник Кобилиця запевнив селян у тих гірських сторонах, що він дня 12-го сього місяця з угорськими повстанцями вмарширує до Буковини і селян зробить безмежними панами краю. Ті поголоски не лише загально розширені, але й слідством доказані. А що знайдено вже різні сліди, що Кобилиця з лихої слави Василем Бірлою Миронюком усе ще бушує в тих гірських сторонах і заохочує селян до оружжя, аби зі сподіваними повстанцями прогнати військо і власті, то комісія взиває домінії до енергічних поліційних заряджень». І все се були брехні! Слідство, як покажемо далі, не викрило ніякого зв’язку Кобилиці з угорськими повстанцями.

Та «Bucovina» не попускає свого. 13 цвітня, доносячи про страшний голод у руській часті Буковини між Дністром і Прутом, не залишає додати, що причина голоду – не лише торішній неврожай, саранча та холера, але й збаламучення селян через мужицьких депутатів («знаного Кобилицю, Моргоша і Кірстого»), які «найчуднішими обіцянками довели їх до того, що вони давно вже змарнували й ту дрібку, що зібрали, попродали за безцінь худобу або потратили задля великого браку паші і тепер, не маючи нічого, без помочі і без поради, виставлені хіба на страшну голодову смерть». 19 цвітня дальше донесення про арештування 20 прихильників Кобилиці, про великі шкоди, пороблені дідичам (дідичі подають їх на 200 000 пнів) і про віддання деяких бунтівників у рекрути. 17 червня читаємо донесення, що «напали угорські повстанці з Мармароша в двох місцях на Буковину, переступивши границю коло Селетина і коло Путилова, але вернули назад – було їх коло 100 мужа». Се донесення само собою не було би нічим дивним, якби не те, що ані Селетин, ані Путилів не притикають до угорської границі, і якби не те, що присланий із Чернівець до віденської газети «Der Oesterreichische Soldatenfreund» і надрукований у ч. 108 опис сього подвійного нападу угрів на Буковину діждався в тій газеті спростування генерал-майора Фішера, який запевнив, що в цілій тій історії «нема ані слова правди».

Хоча власті далеко ліпше від румунських газетярів знали, скільки вини стягнув на себе Кобилиця, то все-таки для заспокоєння опінії краю вони не переставали шукати за ним. Вернувшись із семигородської границі, комісар Канне ще раз довірочно покликав до себе священика з Путилова, о. С., і предложив йому, щоб завабив до себе Кобилицю і віддав його в руки властей. Отець С. відповів, що сього не може зробити, раз, що се противиться його розумінню честі, а друге, що, – казав він, – «за один волос Кобилиці пожерли би мене птиці».

Здається, що такі пропозиції роблено й іншим особам, у яких іноді гостював Кобилиця, блукаючи по горах. У маю він зайшов у Жаб’ю до священика Вишневського, з яким давніше також був знайомий. Сей прийняв його, здавалося, дуже радо, засадив його за стіл і почав гостити, а тим часом тихенько послав по фінансову сторожу, так званих ревізорів, які в ту пору сповняли також службу жандармів. Ще Кобилиця сидів при столі, розмовляючи з панотцем, коли наскочили ревізори, обступили дім і вхопили його. Поночі вивезли його до Кут, а відси під сильним військовим конвоєм до Чернівець. 27 мая сильно закованого Кобилицю привезено до Чернівець і осаджено в арешті.

Слідство над ним тяглося довго. Аж у 1851 році його судили воєнним судом, та сей оправдав його від усіх закинених йому злочинів і засудив його лише на один місяць арешту. По відбутті сеї кари політична власть, боячися нових забурень спокою, зробила з ним те саме, що з ватажком мазурської різні – Шелею; його маєтність у Плоскій продали і з уряду закупили для нього ґрунт та хату в тій самій Сольці, де був оселений Шеля. Тут він мав жити під ненастанним доглядом камеральних урядників; до Плоскої та Путилова йому не вільно було показуватися ніколи. Про кінець його життя не знаємо нічого певного. Отець Білинкевич передає таку версію, що чув від гуцулів: «Раз приїхав до Радовець якийсь архікнязь на полювання і, наслухавшися немало оповідань про Кобилицю, забажав особисто побачитися з ним та велів на завтра покликати його до себе. Сам архікнязь пішов на полювання. Того самого вечора до хати Кобилиці прийшли три пани, що були в товаристві архікнязя, почали приязно розмовляти з ним, далі добули фляшку вина і почали частувати його. Кобилиця напився того вина, і пани пішли собі, а Кобилиця тої самої ночі вмер. Ті пани, як потім показалося, були Айвас, Джурджован і Ромашкан». Звістку про отруєння Кобилиці чув із уст гуцулів також д-р Ол. Колесса.

VII

Ми звели докупи відомості про Кобилицю, які нам було можливо зібрати, й силкувалися провірювати їх критично одні одними. Попробуймо тепер на підставі сього матеріалу вияснити собі, хто ж такий був сей Кобилиця, яке змагання, яку ідею репрезентував він, за що і в ім’я чого боровся?

Відразу мусимо зазначити, що, безсумнівно, певного матеріалу для відповіді на се питання маємо дуже мало. Лист Кобилиці і лист Сиржистого – се одинокі матеріали першої руки, що щось говорять; протоколи ради державної і вирок чернівецького воєнного суду в справі Кобилиці – се знов два акти першої руки, в яких важне не те, що вони говорять, а те, що промовчують. Вирок сказав би нам, певно, значно більше, якби нам був звісний його текст. Усі інші звістки – се або тенденційно забарвлені партійні писання сучасних, іноді досить лихо поінформованих, або відгуки традиції, відгуки неясні (пісні й оповідання народні, в яких підхоплено не одну важну дрібницю, але занехаяно власне ідейну основу, наміри, психологію дійових осіб), або зложені з різнорідних елементів, черпаних із не звісних нам жерел, і при всій своїй цінності потребують перевірки (реляція о. Білинкевича).

У категоричній формі висловлено досі, властиво, лиш один погляд на характер діяльності Кобилиці. Се погляд «Bucovin-и» 1849 р., по якому Кобилиця був агентом Кошута, бунтував гуцулів для того, щоб допомогти уграм, і сам зі свого боку надіявся при помочі угрів зробитися «хлопським королем», дістати власть над Буковиною. Сього погляду держався Федькович з тою хіба відміною, що заставив Кобилицю вірити в мадярське свободолюбство й надіятись, що

До сього погляду прихиляється й Гельферт, хоча й висловлює деякий сумнів щодо його вірності. Правда, не маючи автентичних урядових даних про рух Кобилиці (з виємком рапортів чернівецького старости до львівського губернатора та губернатора до міністра, документів, важних для хронології подій, але зовсім байдужих для оцінки їх характеру), Гельферт користується звістками чернівецької «Bucovin-и», користується досить некритично, приймаючи за певні ті промови, які вкладає в уста Кобилиці ворожа газета. З сього каламутного жерела взяв Гельферт відомість про наказ Кобилиці гуцулам приготовляти овес і харч для війська; сі слова мали бути сказані на одній із «сесій», скликаних Кобилицею, отже, десь у падолисті 1848; тим часом польські звістки про ті сесії, хоч і як ворожі Кобилиці, нічого не знають про такі слова, а «Висоvina» вкладає їх в уста Кобилиці, але аж в часі його нібито агітаційної подорожі по повороті з Сігета, перед самим нападом Бема, отже, в перших днях січня 1849 р., хоча ми знаємо напевно, що тоді при острих морозах Кобилиця сидів десь, схований у горах, а в околиці Путилова до 5 січня стояв з військом Сиржистий і ніяких гуцульських зборів не було.

Бере на віру Гельферт і друге твердження «Bucovin-и», буцімто Кобилиця заказував гуцулам іти до ополчення та робити засіки в горах проти угрів. Але ж і сі відомості, подані у Гельферта в категоричній формі, в чернівецькій газеті виглядають зовсім недоладно. По-перше, Кобилиця агітує проти них ще перед нападом Бема, значить, щонайменше на тиждень перед їх виданням, в пору, коли ніхто не міг знати, чи такі зарядження взагалі будуть видані. По-друге, сама «Bucovina» не може сконстатувати ані одного факту, де би гуцули дійсно противилися зарядженням військової власті; в одинокім Селетині вийшло маленьке опізнення задля браку хліба, і сюди зараз іде військо і знаходить серед народу повний послух. По 16 січні Кобилиця не міг уже й думати ні про яку агітацію, бо по гірських селах знов стояли військові постої. A «Gazeta Lwowska» виразно констатує, що зараз по нападі Бема в горах зібрано до народного ополчення 3000 жвавих гуцулів.

Лишаючи на боці загальний характер кошутівського повстання, шляхетсько-міщанського радше, ніж демократичного, і крайньо ворожого слов’янам, недоладність підозрівання Кобилиці в зв’язках з уграми видно вже хоч би з того, що одинокий напад угрів на Буковину під проводом Бема був зроблений, очевидно, без найменшого числення на якусь поміч гуцулів, у околиці, далекій від «збунтованого» округу. Се була партизанська демонстрація, що мала нагнати страху противникові, але не обчислена ні на які стратегічні користі. Бем, переночувавши в Дорні, вернув назад у Семигород, не пробуючи йти далі, хоч не знайшов серйозного супротивлення. Се чули, мабуть, і противники Кобилиці, коли в цвітні 1849 р. видумали ще два напади угрів уже просто на збунтовану територію, до Селетина та Путилова, і силкувалися взяти на ті качки несвідущих географії віденських німців.

Отець Білинкевич у своїй рукописній реляції прихиляється також до думки про те, що Кобилиця був у змові з уграми. На се у нього є два докази: говорення Кобилиці про овес і факт його ув’язнення в Жаб’ї: очевидно, мовляв, він хотів утікати на Угорщину. Щодо першого, то ми вже показали, що се видумка «Bucovin-и», яка могла бути передана о. Білинкевичеві якимсь урядником, що 1849 р. читав сю газету і прочитане в ній помішав з тим, що бачив або чув відки інде. Щодо другого, то се догадка, нічим не доказана. Кобилиця міг укриватися на галицькім боці вже тому, що тут за ним не шукали так, як на Буковині, а пробуваючи тут, зайшов і до Жаб’я; для здогаду про його намір утікати на Угорщину се не дає ніякої підстави.

Проф. Кайндль перший спротивився думці про порозуміння Кобилиці з уграми. Головний його доказ – се вирок чернівецького суду над Кобилицею. По довгім слідстві, в якім, певно, стягнено весь можливий доказовий матеріал, сей суд – воєнний, отже, певно, не прихильний до ласкавого трактування бунтівника – не знаходить на Кобилиці ніякої вини й засуджує його лише на місяць в’язниці за якийсь дрібний, по-теперішньому сказати б, поліційний переступ. Справді, доказ рішучий.

Але для характеристики руху Кобилиці всі ті докази зовсім негативні. Що ж се, властиво, було? І чим був Кобилиця, коли не був кошутівським агентом? Що не був простим обманцем, який у викликанні розрухів шукав тільки власної користі й збагачення, се, здається, певне. Чоловік заможний і гордий, що в часах панщини як громадський пленіпотент здобув собі безмежне довір’я у громад, певно, не спекулював на громадські сороківці. Жадоби особистого зиску не закидає йому й «Bucovina», хоча й силкується кинути двозначне світло на нього, говорячи, що він вибирав податок по сороківцеві від нумеру. Що в його словах «цісар – мій приятель» і в його поступках, якими він і в 1846, і в 1848 р. викликав розворушення серед народу, була певна політична містифікація, се не улягає сумнівові. Але яка ж була ціль тої містифікації? Що хотів осягнути нею Кобилиця? На що надіявся, обіцяючи народові якусь сторонню поміч, і з якою метою збирав ославлені свої сесії?

Що рух, викликаний Кобилицею, мав аграрну основу, і се, здається, не улягає сумнівові. Від самого 1843 р. і до кінця бачимо його, зайнятого справою аграрних відносин гуцулів, а спеціально в 1848 р. справою відібрання тих селянських ґрунтів, лісів і полонин, які попередніми роками були загарбані домініями. Поки в Відні радив сейм, Кобилиця – се видно з його листа – надіявся уладження сеї справи законодатною дорогою чи, може, яким актом цісарської ласки, подібно, як се сталося (в розумінні селян) зі знесенням панщини. Та ось Відень збомбардовано на його очах, раду державну розпущено; верталися – могло здаватись Кобилиці – часи повного безправ’я, притиску, подібні, як були в 1843 і 1846. І він знов хапається подібного способу, як у 1846 р., містифікації, щоб піддержати віру селян у добрий кінець їх справи. Він скликає сесії, запевняє народ, що цісар дав йому власть у краю, пробує заводити якісь свої порядки по селах, остерігає перед зрадою, але, зрештою, напоминає людей, щоб держали себе спокійно. І справді, ми не чуємо про ніякі насильства й нелегальності в тім руху, а «страшний бунт», про який кричали переполошені дідичі, при ближчім розгляді розпливається в ніщо. Що ж, властиво, урадили гуцули на тих сесіях і що зробили потім таке, чим би виправдався крик та переполох дідичів? Ми не знаємо навіть про такі ексцеси, які були в 1843 році. Бо ж ті 200 000 пнів дерев, вирубані буцімто гуцулами в зимі 1849 р., навіть сама «Bucovina» подає з застереженням, що се «дідичі самі оцінюють». Але ж се могли бути звичайні вируби дров, які практикуються щозими в гуцульських горах. Ті зрубані дерева мусили лишитися на місці; гуцули не сховали їх за пазуху ані не могли вивезти нікуди, бо зрубане дерево в Гуцульщині видобувають із гір аж весною, сплавляючи його ріками та потоками; значить, ся шкода зводиться до зера. А поза тим аграрного злочину ніякого в цілім тім русі не видно.

Лишається ще одна можливість: допустити у Кобилиці якийсь більш або менше ясний ідеал гуцульської автономії, свого власного порядку, «щоб гуцули були самі в собі, аби їм ніхто не мав до розказу, лише сам цісар», як висловлювався ще в 60-тих роках один громадський писар у Жаб’ї21.

На се вказували б і ті вісті, що подано вище про промови Кобилиці, його накази не слухати ані панів, ані урядників, гутірка дідичів про «хлопське царство» в горах і про «гуцульського царя Кобилицю». За таким поглядом промовляв би й лист Сиржистого, який у агітації Кобилиці бачив, очевидно, не сам аграрний рух, а пробу якогось відмінного громадського устрою, власного суду, без послуху домініям, якусь громадську автономію, про яку, може, й була мова в Відні, але яка не була ані ухвалена, ані санкціонована цісарем. Могли Кобилиці піддати таке розуміння громадської автономії деякі радикальні, республіканські та соціалістичні елементи, якими тоді кишів Відень і які, певно, не занедбували по-своєму впливати на послів, особливо на селян. Міг і дехто з урядників, особливо таких, що знали нещасні відносини галицького та буковинського селянства й не любили шляхти, робити Кобилиці деякі надії на будущий конституційний устрій і тим піддержати його наївну віру в цісарську прихильність і поміч.

Все се могло бути, та повторюю, все се комбінації, не підперті певними свідоцтвами. Надіюсь, що незабаром на сторінках «Записок» будемо могли подати нові матеріали, що бодай у часті розвіють ту непевність.