Читать книгу Відрубність Галичини - Иван Франко, Иван Нечуй-Левицкий - Страница 9

Відповідь п. Т. Романовичу на статтю

«Хатні справи українців»

У № 226 газети «Nowa Reforma» депутат Т. Романович опублікував статтю за своїм підписом під назвою «Хатні справи українців», спрямовану майже виключно проти моєї особи. Початок статті виглядає, щоправда, як ніби відповідь по суті на поставлене мною на одному з передвиборних зібрань запитання до шановних послів лівого напряму щодо їхніх поглядів на українське питання, але дальша, більша частина статті цілком сходить з визначеного на початку шляху. В моєму виступі я закинув послам лівиці, котрі в підході до української справи не мають широкої самостійної програми, а навпаки, приєднуються до тактики тих, які на словах нерідко заявляють, що люблять українців, поважають їх, а як дійде до діла, то борються проти всіх українців під приводом, що вони москвофіли. Підкресливши важливість українського питання для національної справи поляків, я застерігав від надто поверхового підходу до того питання, від надто легковажного вживання термінів «порядний українець» і «москвофіл», бо дуже часто таке розрізнення довільне і не може бути об’єктивно обґрунтоване.

У зв’язку із специфічними проявами галицького москвофільства я назвав його домашньою суперечкою поміж українцями. Маючи на увазі, що боротьбу з ним визнав завданням, яке має здійснюватися передусім силами самого українського народу. Дуже шкодую, що дальший хід зборів не дозволив мені ширше викласти свої погляди на різні прояви москвофільства, особливо галицького, щодо яких потрібні різні форми боротьби. Зроблю це тепер не стільки заради відповіді Т. Романовичу, який це питання у своїй статті збуває загальними фразами, скільки заради важливості самої справи.

Український народ, що налічує близько 20 мільйонів і займає великі простори від Сану до Кубані, перебуває у вкрай ненормальному становищі. Історія останніх сторіч склалася так нещасливо для нього, що він відстав від своїх сусідів щодо розвитку як політичного і суспільного, так й інтелектуального. Поділений на дуже нерівні частини між двома могутніми державами, в одній з яких усіма засобами політичної влади і адміністративного свавілля утримується на рівні вегетування такою мірою, що навіть його мова там є недозволеним плодом. У другій користується, щоправда, опікою конституційних законів, але, позбавлений імущих і впливових верств, надто мало може з неї користати.

Австрійська конституція є par excellence50 класовою конституцією, конституцією для привілейованих класів. А що імущі і шляхетські верстви у Східній Галичині зараховуються переважно до польської народності, то і конституційні доброчинства у переважній частині вийшли на її користь. Справді, на папері українці отримали рівноправність, але життєва практика показала зовсім інше. Українцям незабаром довелося переконатись, що конституція – це тільки ґрунт, гірше або краще оброблений, який сам, без пильної праці і боротьби, не дасть хліба. Переконалися, що за кожну установу, на яку теоретично мали право, треба було вести довгу і важку боротьбу, що кожну п’ядь політичної території треба було відвойовувати, інколи цілими роками. А сил, придатних для такої боротьби, для такої праці, було так мало! Чи ж дивно, що зайняті цією важкою щоденною боротьбою нечисленні сили української інтелігенції, яка ослаблювалася майже щоденним дезертирством доведених до відчаю і кар’єристів, ледве з нею справлялися і занедбували справи ширші, загальнонаціональні, звужували свій кругозір, ниділи в жалюгідній загумінковості? Чи дивно, що в таких умовах галицькі українці не створили блискучої літератури, не дали здібних вчених, не створили промисловості, здатної до конкуренції на світовому ринку? Чи дивно, що навіть такі елементарні справи, як правопис і літературна мова, ще залишилися неусталеними, неопрацьованими? Навіть саме питання про суть української народності, про її самостійність по відношенню до польської і російської народностей, про її межі, умови її цивілізації і її майбутнє не перестало ще бути предметом суперечок, догмою, у яку одні вірять, а другі не вірять, тезою, яку одні підтримують, а другі заперечують різними аргументами?

Гадаю, що ніхто не дивуватиметься цьому, якщо врахує фактичне становище українського народу, тягар завдань, які у світлі цього становища падають на галицьких українців, непропорційність їхніх сил перед обличчям тягаря. Адже ця частка українського народу має виконувати життєві функції за весь народ, повинна утворювати стільки цивілізаційного капіталу, скільки його потрібно на покриття бюджету національного життя усієї Русі-України. І що фатальніше: найбільша частина цього народу є повністю паралізованою, не може ні людьми, ні капіталами допомагати у цій праці галицьким українцям такою мірою, як цього було б потрібно. А тим часом у самій Галичині внаслідок різних обставин боротьба за політичне існування стає для галицьких українців з кожним днем важчою, з кожним днем менше дає надій на успіх. Досить згадати хоча б постійне підвищення плати за навчання, що разом з впровадженням шкільної форми і подорожчанням продуктів та помешкань чинить вже тепер майже неможливим доступ до середньої і вищої освіти селянських дітей, а систематично впроваджуваний целібат духовенства повинен зменшити також і з цієї сторони приплив нових поколінь української інтелігенції.

Я далекий від думки все це приписувати якійсь «польській інтризі» або виводити з того якісь закиди проти польського суспільства. Добре знаю, політика – це гра сил, що в ній мало місця для сентиментальних почуттів і прагнень. Бажаю лише, щоб поляки належним чином зрозуміли становище українців. Бо хіба ж у світлі викладених тут фактів не буде нормальною річчю, що часом сумнів може закрастись у душу навіть найпалкішого українського патріота? Що, спостерігаючи безплідність, малу результативність і марність зусиль невеликої купки людей, спостерігаючи, як всупереч їм на кожному кроці випереджають нас конкуренти з одного і другого боку, як ми запізнюємось у найкардинальніших справах, він подумає собі: чи не краще кинути цю безнадійну боротьбу за самостійність народу і приєднатися до сильніших, багатших, краще організованих сусідів?

Ось те фатальне «бути чи не бути», перед яким споконвіку стоять українці, активні або пасивні свідки тієї боротьби, яка точиться на їхній землі між польськими і московськими впливами. Це психологічний ґрунт як українського полонофільства, так і москвофільства. Без сумніву, на цьому психологічному ґрунті в різний час і в різних умовах виростають дуже різні квіти. Придивімося тільки до різновидностей галицького москвофільства.

Безсумнівно, що поки Росія залишається безпосередньою сусідкою Австрії і поки всі європейські держави вважають за відповідне користуватися такими засобами боротьби, як шпигунство і взаємне кидання собі колод під ноги, доти в Галичині є і будуть платні російські агенти, чи проїздом, чи свої, тутешні. Не будуть ними українці, то будуть поляки (на зразок Гендігерів), не будуть поляки, то будуть німці, євреї, цигани. Ці москвофіли, а швидше слуги кожного з російських урядів, його агенти і агітатори, не є чимось специфічно українським, як не є вони чимось специфічно польським чи австрійським. У Росії є подібного типу австрофіли чи германофіли. Це міжнародна хвороба, боротьба з якою є справою насамперед зацікавлених урядів, яким такі особи найбільше шкодять. Що суспільства, серед яких такі особи діють, повинні якнайбільше ними бридитись і реагувати супроти них так, як того вимагає звичайна чесність. У такому значенні москвофільство, як і усяка підлість, всяка продажність і деморалізація – це міжнародне явище, гідне загального осуду і боротьби з ним.

Чи я будь-коли сказав хоч слово на захист такого москвофільства? Ніколи! Про таке москвофільство ні у моєму запиті, ні у відповіді, який на нього дав п. Гольдман на зборах у ратуші, ні у тій відповіді, яку дав п. Романович у «Nowej reformie», не йдеться. Тут мова йде про специфічне галицькоруське москвофільство, на яке поляки почали нарікати ще в 1848 р., яке справді не без вини правлячих у Галичині польських сфер від 1848 р. дотепер мало певні успіхи. Повторюю, не без вини польських сфер, – з одного боку, правлячих і керуючих, а з другого боку, польських сфер, що називають себе демократичними, голосних на фрази і дволичних у своїх ділах. Таке москвофільство більше подібне до секти, ніж до політичної партії. Покійний Драгоманов порівнював їх з сектою охохохів, яку так назвали за постійне зітхання: «ох! ох! ох!». Наша москвофільська секта зітхає до Росії, якої, як правило, не знає, до національної єдності з великим російським народом, про який не має поняття, до російської мови, літератури, на якій не читає. Нерідко ця секта зневажає свою рідну українську мову; намагається писати ламаною російською, або швидше церковною, перемішаною з українізмами і полонізмами. Ця секта нерідко зітхає за православ’ям як за єдиною національною всеруською вірою, не маючи поняття, чим є сучасне казенне російське православ’я. Я був би не гідним зватися українцем, якщо б появу й існування цієї секти назвав чимось корисним, бажаним для розвитку українців. Від початку своєї літературної діяльності я намагався боротися з цією сектою, але робив це не пустими аргументами, бо знав, що ці люди аргументів не слухають, а позитивною працею, літературною і науковою, бо тільки праця здобуває ґрунт, привчає поволі людей до незвичайного для них раніше способу мислення, а в багатьох замість сумніву і розпачі породжує бадьорість і почуття віри у власні сили, в майбутнє власного народу. Чи я чогось у тому напрямі добився, не моя справа судити. Але відверто мушу сказати тільки те, що якщо галицькі поляки мали дотепер щирий намір боротися з таким москвофільством, то не лише зовсім нічого не добилися в тій боротьбі, але тільки сприяли – напевне, несвідомо – його зростові. Пан Романович так патетично говорить про цю справу: «Ми не можемо визнати домашнім, внутрішнім спором питання, чи українець стоїть на національноукраїнському, чи на всеросійському ґрунті. На мій погляд, домашнім спором поміж українцями є боротьба між тими українськими таборами, які визнають окремішність Русі від Росії, не відрікаються від своєї національної мови, свого національного духу, своїх звичаїв, а відрізняються чи то в соціальних справах, чи в питаннях політичної тактики. І можу ствердити, що польська партія, до якої я належу, не втручалася ніколи до спорів між Романчуком, з однієї, а Барвінським та Вахнянином, з другої сторони. Бо тут борються між собою українці, з яких одні нині стоять за опозиційну політику, другі – за те, щоб знову з допомогою покірності і підлеглості урядові намагатися отримати щораз нові здобутки для української національності. Але хто виступає під гаслом «одна мова і одна віра від Карпат аж до Волги», хто українську мову перетворює на російську, хто (як один невдалий кандидат на минулих виборах) в ім’я цього гасла приймає православ’я і намагається його поширювати серед уніатського люду, хто у виданнях для української людності ширить обожнювання царя, – з тим слід боротися як з ворогом Польщі і Русі. І якщо справжні українці борються з цим смертоносним напрямом, то ми, поляки, без різниці партій, маємо право і обов’язок стати на боці українців проти москвофілів, які хочуть згубити свою власну народність. Це невтручання до внутрішніх справ між українцями, це законна боротьба з ворогом, просте здійснення обов’язку самооборони. Виконуючи той обов’язок, польська демократія зовсім не виступає проти засади, згідно якої відносно українців діє на основі справедливості. І визнання національних прав, так само як не порушує засад справедливості й волі той, хто відштовхує від стріхи своєї або брата свого злочинну руку, яка підкладає до тої стріхи вогонь».