Читать книгу Трибунал апостолів - Василь Добрянський - Страница 3

Клим Жеграй з цікавістю поліцейського розглядав веселу публіку ресторану «Континенталь». Зліва – двері в літню оранжерею і кофейню. Туди часто заходили жінки в супроводі кавалерів. Вони сміялися, їм було весело, наче надворі немає війни й руїни. А може, це з нервів?..

Сидів у кутку, дещо осібно. І це місце йому подобалося. Мабуть, тому облюбував «Континенталь», що тут зручно за всіма спостерігати. І завжди, при першій же потребі, можна вислизнути через кухню надвір. До того ж там є ще один хід, про який знають офіціанти й ресторанна обслуга. Можна піднятися на другий поверх у готель і збігти донизу в господарські приміщення, з’явитися біля сусідньої будівлі на Миколаївській, 7.

Допомагала стара поліцейська звичка рекрутувати в помічники офіціантів, двірників, швейцарів, візників, повій, власників ломбардів, яток і всяку дрібну челядь. Халдей Жора Семиволос приберігав для нього цей столик по четвергах і неділях, коли капітан сюди навідувався. У Жори метушливий погляд. Він поспішає всіх обслужити і, здається, нікого до пуття не може розгледіти. Та й розмова у нього небагатослівна: «Чого зволите? Айн момент! Відпочивайте. У нас сьогодні грає Фадей Немет із Одеси. Його саксофон, знаєте… за серце щипає». Циганкуватий його вигляд свідчив: перед вами шахрай і оберхитрун, обдирала, але чорні воронячі бусинки зіниць на вас дивилися чесно, запевняючи, що він ваш найкращий друг. Капітанові Жеграю було досить кількох слів, щоб офіціант зрозумів, з ким має справу. Така в халдея специфічна робота. Жора мало не стукнув підборами, готовий служити.

Проте офіціант не знав, що Клим давно у відставці й сам переховується від свого-таки старого поліцейського світу, який може завдати удару. Три роки пролетіло з того літа, як він упіймав синка багатого домовласника й родича київського губернатора Гришу Лабаза, єврейського хлопчика, який заради розваги й куражу зайнявся розбоєм і грабунком. Губернатор Микола Суковкін тупотів ногами, щоб він випустив грабіжника, за плечима якого труп сторожа й кілька поранених людей. Однак Жеграй сказав, що цього не буде ніколи, поки він служить закону. Що ж, влада тоді обрала пріоритети. Звільнила зі служби капітана. Гроші Яїра Лабаза зіграли свою вирішальну роль. До того ж мстивий Яїр на цьому не заспокоївся. Призначив винагороду у 20 тисяч карбованців тому, хто принесе праву руку Клима, бо саме праву руку втратив Гриша Лабаз, утікши від переслідувань затятого капітана на фронт. Про «Жеграєву руку» в Києві навіть ходили анекдоти. Мовляв, рука руку золотить. Проминуло три роки, впав трон царя, розсипалося зо три уряди в Києві, Дніпро проніс повз Олексіївський (Труханів) острів чимало мертвяків, а небезпека бути знайденим охочими до легкої наживи мисливцями залишилася. Яїр Лабаз не скасував своє замовлення. Премія у 20 тисяч розбурхувала уяву тим, хто пам’ятав цю історію. І Жеграй, щоб не стати невротиком, мусив уникати давніх знайомих.

У Клима виробилася звичка переховуватися. Він нікому не довіряв. Іноді й собі. Міняв квартири, гримувався, ходив у натовпі або тільки вночі порожніми вулицями. Завжди носив у кишені безвідмовний, з укороченим стволом, поліцейський револьвер «Сміт і Вессон», калібром 10,67. Усі сищики й таємні агенти віддавали перевагу цій американській зброї, яку Микола II закупив перед початком світової війни. Рогові щічки револьвера гарно лягали в долоню Клима. Мав капітан і потаємну зброю: мініатюрний «Браунінг М. 1906» у кобурі на щиколотці лівої ноги. Пістолет важив 350 грамів разом із обоймою в шість куль. І зовсім не відчувався на нозі. Про другий пістолет ніхто не знав. «Браунінг» із патроном калібру 6,35 часто використовували закохані студенти для самогубств, а також терористи, які в людних місцях нападали на царських урядників. Жеграй носив його про всяк випадок. Київська босота, з якою часто спілкувався, ховала в кишенях ножі. А він – «Браунінг» на щиколотці. З ким поведешся, того й наберешся.

Жити в конспірації йому сподобалося. Зрідка навідувався до пані Лахоцької, яка мешкала з молодими, але досвідченими дівчатами біля Введенського жіночого монастиря на вулиці Рибальській. Ця чоловіча потреба його дратувала, та пані Лахоцька все так обставляла, що він залишався задоволений. І цілував їй ручки. Іноді вірні люди передавали замовлення від заможних киян, колишніх київських нотаблів[4], розслідувати грабіж чи крадіжку коштовних речей. Або ще якісь заплутані злочини. Фактично він продовжував виконувати функції слідчого, як у старі часи. І не приймав пропозицій повернутися на справжню службу. Останнє таке спокусливе запрошення прилетіло на початку травня від гетьмана Павла Скоропадського. Йому пропонували очолити міський розшуковий відділ і обіцяли нечувану, як на важкі часи, зарплату – дванадцять тисяч карбованців. Але капітан вагався. Передусім тому, що не розумів тих змін, які відбувалися навкруги. То розгромили поліцію, а її служивих роззброїли, водили напоказ вулицями й на стовпах вішали. То набрали злодюжок і філерів, з якими мав справу Клим, у народну міліцію. То ось тепер уже назвалися державною вартою і повертають на службу старі поліційні кадри. Це нагадувало Жеграєві зламану карусель у Купецькому саду, що сама крутилася від вітру й скрипіла…

Капітан укотре провів оновлення зовнішності – зістриг руді й колись прокурені вуса, що здіймалися кілечками на щоки, залишив трапецію бороди. Й став схожим на професора-патологоанатома, який із божевільною іскрою в погляді читає студентам нудні лекції про анатомічні особливості будови тіла жінок і чоловіків, які слід враховувати при автопсії. Він і в ресторані поводився, як доскіпливий судово-медичний експерт, холодно розглядаючи захмелілих гуляк. Ось п’яні російські офіцери піднялися за столом і почали горланити «Боже, царя бережи!» З чарок розхлюпується горілка, комірці давно не прані, обличчя спухли від пиятики, в очах тупа ненависть. У них країну окупували червоні більшовики, а вони й далі сумують за царем. Галасливо вимагають, щоб усі присутні вставали, віддавали їм честь. Криві морди, які давно не нюхали пороху, з люттю ревіли слова, що стали чужими в Києві: «Сильний, державний, / Царствуй на славу нам, / Царствуй на страх ворогам, / Цар православний!» Гетьман Скоропадський видав для цих горлопанів спеціальний наказ: учасників таких акцій затримувати й відправляти до Росії, щоб «вони там з честю могли на ділі, а не в ресторанних гульбищах, виявити свою преданість дорогим для них політичним ідеям». А також закликав правоохоронців притягати до відповідальності господарів ресторанів, трактирів та інших веселих закладів «за участь у демонстраціях проти Держави». Гетьманів наказ дуже подобався Климові Жеграю. І він ладен був поступитися своїм гонором, піти на службу, щоб його виконати. «Бидло в погонах, – із відразою прозектора розглядав монархістів. – З ними миру не буде ніколи…»

Із не меншою увагою дивилися на російських дезертирів троє німців, які обережно, принюхуючись, їли київські відбивні й запивали горілкою, привезеною управляючим ресторану Віктором Закржевським із Радомисля. У Києві діяв іще царський указ про заборону розпивання міцних напоїв у воєнний час. «Континенталь» мусив купувати спеціальну ліцензію, щоб не втратити клієнтів.

Який же то воєнний час без міцної горілки?..

І без п’яних скандалів?..

На фронті Павло Скоропадський випускав цистерни спирту в потічки, коли солдати захоплювали спиртові заводи. І бачив, як тверезі чоловіки, які не раз сміливо стояли під кулями, падали в калюжі й напивалися до тваринного стану. Війна вповзла у них всередину, немов змія, звивалася, шипіла й просилася назовні. Ніби зачаровані Дракулою, знетямлені й безвольні солдати бігли на запах. Навіть загроза розстрілу не ставала на перешкоді – черпали долонями брудну рідину й умивалися. Тож гетьман царський указ не скасував. Але за його дотриманням ніхто не стежив. Усе покладалося на «чесне слово» господарів.

Німцям радомислянська міцна припала до смаку. Й вони потрохи веселіли, ставали схожими на російських офіцерів. Вони ж тут, у Києві, на однакових правах – загарбники. Тільки ніхто про це вголос не скаже…

– Чи дозволите біля вас присісти? – запитав чемний пан із біло-срібними бакенбардами.

Він з’явився нізвідки й іронічно дивився на капітана.

Жеграй зітхнув. Нема тихого притулку для бідного поліцейського, який хоче, щоб його ніхто не впізнавав. Краєм ока зауважив у залі заклопотану метушню халдея Жори. Той усіляко показував, що не бачить нового відвідувача, який проситься в компанію. «Здав, шельма!» – здогадався Клим і мовчки показав рукою, дозволяючи сісти начальникові осібного відділу гетьманського штабу Дмитрові Буслу. Зовсім недавно на Інститутській, 40, у Головній квартирі Павла Скоропадського, він агітував капітана очолити розшуковий відділ Києва. А для перевірки ділових якостей дав завдання розслідувати загадкові злочини в Радомислі. Жеграй слідство провів. Знайшов частину украденої державної скарбниці, дістав винагороду й зник у підпіллі. І ось його знову викрили.

– Я за вами скучив, Климе Івановичу, – весело сказав гетьманський розвідник.

«Добродушний дворянин із таврійських степів, – оглянув його капітан. – Гм… Якого випадково занесло в розвідку. Гарний образ тримає». Лагідний погляд сірих очей, сиві бакенбарди, посвітлілі вуса і ще чорна, з рідкою патиною срібла, доглянута борода, скромний темно-синій костюм і дещо затісний жилет із тьмяним ланцюжком від годинника, схованого в кишеньці… Увесь мирний вигляд Бусла свідчив про його благодушність і відірваність від світу, де тривала війна й гинули люди. Проте Жеграй не купився на його гру, бо знав, що Дмитро Петрович, працюючи товаришем прокурора в Одесі, особисто спускався в катакомби, в лігвище маніяка, який розчленував дванадцять трупів. Такій витримці можна було позаздрити.

– А я за вами не скучив, – тим же веселим тоном відповів.

– Цілий день нічого не їв, – потер долонями в передчутті вечері незваний гість. – Климе Івановичу, тут смачно готують?..

– Не раджу. Он німці дезінфікують шлунки горілкою. Після печеної телятини…

Бусло скривився, ніби йому нагадали про вкрай неприємну обставину. Гетьман Скоропадський прекрасно розумів стабілізуючу роль німецьких військ, але ніяк не міг забути, що ще кілька місяців тому воював проти них. Тож закликав своїх штабістів тримати нейтралітет. А розвідникам акуратно, не викликаючи підозри, вивчати їхню потугу. Сам радився у важливих справах із генерал-фельдмаршалом, головнокомандувачем групи військ «Київ» Германом фон Ейхгорном. Усі контакти з німцями замкнув на собі. Хоч з українського боку за порадою в німецький штаб бігали опозиціонери Володимир Винниченко, Симон Петлюра, Сергій Єфремов, Панас Андрієвський – і російські монархісти, які порізно пропонували повалити гетьманат. Зокрема, ходокам дуже не подобалося слово «гетьман». Винниченко сердито казав товаришам: «Скоропадський розвісив у себе по покоях позичені з музею портрети гетьманів і, щоб іще більше показати українцям, який він щирий патріот, почав учити свого “наслідника престолу” Данила української мови». Нехай вже був би президент, тільки не гетьман. На це їм відповів історичною фразою начальник штабу німецьких військ в Україні Вільгельм Ґренер: «Zu spät»[5].

– Е-е-е-е… Вмієте ви заохотити. Апетит пропав, – спохмурнів Дмитро Петрович. – Вам добре, ви сюди ситий приходите…

Клим запитально підняв брову.

– Гарні люди доповідають, – задоволено хіхікнув начальник осібного відділу. – Ви на обід ходите у вегетаріанську їдальню, що на Золотоворітській, 9. Їжу там готують на свіжому коров’ячому маслі. П’єте фруктову воду «Калінкін»…

– Дмитре Петровичу! – обурено вигукнув Жеграй. – Це вже переходить усілякі межі!

– Але коли вам вегетаріанство набридає, то забігаєте в «Курляндську їдальню». Це на розі Столипінської, поряд із аптекою Тарковського. Там за шістдесят копійок можна порозкошувати… Для розваги іноді відвідуєте вар’єте «Максим», де блазні співають частівки з критикою гетьмана та уряду. Я вам заздрю. У вас упорядкований режим. Невимушене й веселе дозвілля. А мене мучать болі у шлунку. Кручуся, немов білка в колесі. Зранку виходжу з квартири, вночі повертаюся. І нерідко самим гарячим чаєм підкріплююся. Не дивуйтеся, любий капітане. Поки ви думаєте і зважуєтесь, ми відновлюємо освідомчий і розшуковий відділи. І, як бачите, успішно.

– Натравили на мене своїх псів?

– Каюсь. Грішний. У мене до вас постійний інтерес, – сумирно опустив очі керівник осібного відділу. – Такі кадри не мають пропадати.

– Я не прагну влади, – буркнув капітан.

Ресторан «Континенталь» став йому немилим. Відчував себе роздягненим, голим. Скільки старань – і все дарма. За ним стежать усі київські філери і, можливо, профури-шестірки пані Лахоцької. Він думав, що найкраще ховатися на людях.

Саксофон Фадея Немета з Одеси злякано зойкнув, як дика гуска на озері в Купецькому саду, і замовк. Музикант поклав інструмент на рояль і сів до столика перепочити. Ковтнув із келиха шампанського, що перетворилося на гірке ситро, й заплющив очі. На його вже немолодому обличчі з підпухлими від мундштука губами застигла неприхована зневага. Він бачити не міг ресторанну публіку, для якої грав.

– Знаю, – кивнув Бусло. – Ви терплячий. А всі, хто прагне влади, нетерплячі. І нестерпні…

Чоловік, мабуть, згадав когось зі штабу гетьмана. Біля Скоропадського крутилося безліч військових російської армії, які не втрачали надію десь прилаштуватися, пересидіти непевний час і саму незалежність Української держави. «Відомо ж: раби не шукають волі, вони шукають нових хазяїв», – із гіркотою подумав начальник осібного відділу. Погляд його втратив лагідний поблиск.

– Страшно нестерпні… Ніби оси перед морозами. А влада – також примхлива пані. Обирає тих, хто її негідний. Хто не заслуговує…

– Людина, як шабля: або вона робить свою справу, або вона тупа. І влада тут ні до чого…

– Климе Івановичу, – знову звеселів Дмитро Петрович, – як ви дивитесь на те, щоб ми випили по келиху червоного? Масандрівського?.. Тим паче, що в мене виникли якісь… робочі асоціації.

Клим промовчав, даючи згоду. Цілком очевидно, що Бусло не випадково з’явився в «Континенталі». Такі зустрічі спонтанними не бувають.

Останній рік він не пив і не курив. А були ж часи… Коли звільнили з поліції, не просихав. Кабаре «Бі-Ба-Бо», трактир «Хлопушка» Міхновського, що біля Лук’янівської в’язниці, кафешантан «Шато де Фльор» та інші заклади такого типу до цих пір не поміняли столи, де сидів розжалуваний капітан. Він діставав червінець і пришпилював його виделкою до стола, показуючи побігачеві-халдею, що має за що пити. І замовляв штоф горілки, пригощав усіх, хто бажав. Діставав мічений хрестом патрон і горлав, що вжене його у Гришку Лабаза, кровного ворога, який утік від закону. Часто офіціанти випроваджували п’яного Жеграя за двері, щоб не заважав пристойним людям відпочивати. Зранку в роті було так гидко, ніби пасти для взуття наївся. Проте гулянка різко урвалася, коли одного досвітку, після пиятики, він запалив люльку й схопився за груди. Задуха страшним болем втяла легені. Він відлежався на підлозі, сам-один, забутий усіма й нікому не потрібний. І не помер. З тих пір зарікся: ані тютюну, ані алкоголю. Лише карамельки «Кетті Босс», що полегшували дихання.

Бусло клацнув пальцями, підкликав Жору, замовив кримського червоного вина. Офіціант послужливо кивнув і щез. На Клима не подивився умисне.

– Климе Івановичу, ви віруючий? – запитав Дмитро Петрович, розважливо глянувши у вічі капітанові.

– Ні, в мене хвора печінка, – сердито буркнув Клим, прикидаючи, куди хилить гетьманський розвідник. – Я естет… Насолоджуюся кожним прожитим днем.

– Чомусь я так і думав, – охоче погодився начальник осібного відділу. – Але запитати мусив. Зараз же розвелося усіляких… атеїстів, соціалістів і безбожників. Кричать, що вони боги. Що перед ними влада заборгувала… І грабують наліво й направо. Нахапатися не можуть, наче перед кінцем світу.

– Бережіться людей віруючих, бо в них є боги, які все їм пробачають. – Клим зрозумів, що Бусло прийшов надовго, сьогоднішній вечір належатиме йому. – О-о-о, як я вас чекав, шановний Дмитре Петровичу!..

Він хотів цей стогін видати за сарказм, але не забезпечив відповідною мімікою. Бусло показав, що прийняв вигук за щире почуття. Ледь помітна усмішка ковзнула у його вилинялих вусах.

– Невіруючих також слід остерігатися, – хмикнув, – бо в них нема бога, який їм хоч щось забороняє…

– До чого… цей вступ? – зацікавився сищик. – Кажіть прямо.

– Тут така справа… Нагальна. Невідкладна, – посерйознішав начальник осібного відділу. – У Білій Церкві вбили паламаря Преображенського собору…

– Це не по моїй парафії, – розчарувався Жеграй.

У церковні справи ніколи не встрявав. Для цього у поліції були спеціалісти, які розумілися у питаннях віри й релігій. Грабіж мануфактур, убивство на київських вулицях, викрадення людей і пограбування банків чи страхових агентств – це його. Колись розшукав елементарну річ – поцуплений пушкарем[6] Сьомою Глевацьким із робочого стола годинник цукрозаводчика Терещенка. Він промисловцю був дорогий, наче амулет, бо підписував під його бій важливі документи.

– Не поспішайте, є нюанси, – наголосив Дмитро Бусло. – Паламар Гнат Березовець – близький родич митрополита Київського і Галицького Антонія, в миру Олексія Храповицького. І тут уже… переходимо до політики. Його ясновельможність пан гетьман дуже не хотів, щоб Антонія садили на київську митрополію. Владика – надто затятий русофіл. Не визнає ані найменшої самостійності українства. Навіть слухати не хоче про перехід церковних обрядів на українську мову. А в нас – Українська держава. Церква має підтримувати владу і не йти проти неї. Один зазнайкуватий писака, який постійно критикує пана гетьмана, справедливо визначив суть Антонія. Цитую по пам’яті з газети «Нова Рада»: «Обрано людину, що зробила собі репутацію найзапеклішого обрусителя й реакціонера».

– Дмитре Петровичу, мені нецікаво, – перебив його капітан. – На цей раз обійдетеся без мене. Я не знаю, як правильно хреститися. Вмію тримати в руках револьвер і влучно стріляти. І ще викривати різних бандюг та вбивць… Колись умів добре розбиратися в людях. Тепер бачу, що ні.

Він мав на увазі свій провал із конспірацією. Проте сказав це не зі зла, а з метою простої констатації факту: новопостала державна варта вчиться працювати. Та й сам, якщо бути відвертим, розслабився. До нього давно не проявляли інтересу Яїрові мисливці. Може, про «Жеграєву руку» й винагороду вже забули…

– Ні-ні, не поспішайте, я ще не все сказав, – наполіг Бусло. – У нашій мотивації є логіка.

Начальник осібного відділу розповів, що до затвердження Антонія всеукраїнським собором гетьман Скоропадський ієрарха не визнає. Ясновельможність дуже злиться, бо з його думкою не порахувалися. Керівник держави вважає, що вище духовенство не підходить народові, яким йому доводиться опікуватися. Воно майже всуціль чорносотенне. Поспішливе обрання Антонія Храповицького на київську кафедру проведене великоруськими церковниками, а сам владика є чорносотенцем старої школи, який ні до чого доброго не здатний, окрім як запроторити до тюрми, розстріляти, звернутися до поліції зі скаргою на своїх прихожан. Але отут і заковика. Антоній завітав на Інститутську, 40, у штаб гетьмана з проханням про допомогу. Просив ретельно розслідувати вбивство племінника Гната Березовця. І Скоропадський опинився в незручній ситуації. Нелюбов до архієрея не може завадити об’єктивності. Ба, навіть навпаки. У цій ситуації, щоб його не звинуватили в упередженості, ясновельможний просто вимагає старанного й швидкого слідства. Він згадав про Клима Жеграя і запропонував послати в Білу Церкву його.

– Але це, як ви здогадалися, ще не все, – нахилився через стіл Дмитро Бусло. – Павлові Петровичу зателефонувала з Білої Церкви графиня Марія Браницька і попросила врятувати її від чоловікової бабусі Олександри Браницької, яка померла рівно сімдесят років тому.

Жеграй надовго застиг поглядом на обличчі гетьманського розвідника, намагаючись зрозуміти, чи він не жартує. Проте «таврійський дворянин», що лазив в одеські катакомби до маніяка, тримав серйозну міну й очей не відводив.

– Привиди повертаються, – буркнув Клим. – Це та Браницька, чоловік якої генерал Ксаверій Браницький, запросивши на банкет Івана Ґонту і Максима Залізняка, віроломно арештував їх?

– Історія вже все поділила, що могла. Не нарікайте на неї.

– Еге ж. Однак обділеними залишаються одні й ті ж…

– Совісними. – Бусло підняв догори вказівний палець. – Ви ж совісний, капітане?

«Це треба було спитати мого батька, актуаріуса чотирнадцятого, найнижчого, рангу – судового писаря повітового суду, якому на старості хвороба покрутила пальці, Івана Даниловича Жеграя, спадкоємця славного роду Івана Ґонти», – подумки відповів йому Клим.

У результаті зради Браницького засудили гайдамацького сотника до страшної страти. Кати планували два тижні з нього знущатися. Дерли шкіру, а він сміявся. Розлючений генерал-екзекутор не витерпів того сміху і вже на третій день наказав стратити Ґонту. Потім почалося переслідування нащадків і родичів бунтівного ватажка. Спадкоємці Ґонти з села Розсішки, ховаючись від влади Браницького, поміняли прізвище на Максименків. А прадід старого актуаріуса чомусь став Жеграєм. Ніхто не міг пояснити, звідки взялося це прізвище. Поки одного разу київський професор Сидір Жовтинський, якому сищик розшукав украдену річ, не пояснив: «Жеграй – це козацький вартовий на далекій степовій залозі, – на підтвердження вчений розгорнув товсту книгу. – Він першим повідомляє товаришів про небезпеку. Запалює вогонь». Помовчавши, додав: «І першим, як правило, гине».

– Совість до лову примар не має жодного стосунку, – відповів сердито капітан. – Потрібно зберігати здоровий глузд.

– Я, Климе Івановичу, як ви бачили, ще нічого не пив, – заспокоїв капітана начальник осібного відділу. – І розумію деяку… екзальтацію старої графині. Але не можу відмовити їй у допомозі. Вона стверджує, що Олександра Браницька, племінниця князя Григорія Потьомкіна і, подейкують, позашлюбна дочка імператриці Катерини II, ходить ночами по дому й шукає серце свого улюбленого дядька. Кажуть, що колись графиня таємно перевезла прах Потьомкіна з Херсона в Білу Церкву, в парк «Олександрія». А серце помістила в золотий ковчег…

– Дмитре Петровичу, ви себе чуєте? – дражливо перебив його сищик. – Чим ви там займаєтеся у своєму осібному відділі? Я ще не проводив слідства з давно померлою марою!..

– І не доведеться, – запевнив іронічний Бусло. – Ясно, що з графині хтось знущається. Потрібно викрити шарлатанів, які лазять по будинку й шукають скарби сімейства Браницьких. Ніч і жадоба тепер правлять деякими людцями… Браницькі живуть у Білій Церкві півтораста літ. Мають чимале господарство – понад сто тисяч десятин землі, цукрові, цегельні, миловарні заводи, парові й водяні млини, конеферми, магазини й лікарні. Хлібні контори сімейства в Ліоні та Марселі є визначними центрами хліботоргівлі в Європі. До речі, зараз німці на місці купують у неї пшеницю по сім карбованців п’ятдесят копійок за пуд. Владислав Браницький, чоловік графині, нинішньої власниці маєтку, служив виночерпієм царського двору. Поставляв із кримської «Масандри» в Санкт-Петербург вина. У Білій Церкві збудовані численні винні погреби. В січні цього року, коли почався червоний наступ, солдати зі штабу колишнього Першого українізованого корпусу гетьмана Скоропадського, а також вільні козаки, які його підтримували… І ще всяка босота, що по ходу пристала… Немов збісилися. Кинулися шукати скарби графів Браницьких. Збили замки на винних погребах і напилися до безтями. Купалися у вині. Потім розграбували літній маєток в «Олександрії» і спалили. Тепер там стоять руїни…

– То ось звідки почуття провини у ясновельможного, – саркастична посмішка освітила обличчя капітана Жеграя. – Не втримав од розбою бравих солдатів. А у вас виникли… робочі асоціації… з червоним вином. Мусите борги сплачувати. Моїми зусиллями. У мене почуття провини нема!

– Нехай так, – погодився начальник осібного відділу. – Ясновельможний наполягає на вашій кандидатурі. З Білою Церквою у нього пов’язані… сердечні сентименти. Там він надіявся зберегти свій армійський корпус. Там гуртувалося його вільне козацтво. Там його приймали на балу графиня Марія Браницька і її донька Бічетте Радзивіл. Вони сподівалися, що майбутній гетьман їх захистить. Не захистив… Туди він узимку добирався, переслідуваний червоними бандитами, із захопленого Муравйовим Києва. Довелося разом із графинями переховуватися у підпіллі… Керівниця місцевого босяцького бунту Гітля Бялік їх шукала з каральними загонами. На допитах відрізала пальці прислузі, але не знайшла. Ні ясновельможного гетьмана, ні графині з дочкою, ані міфічного золота. Ось такі, Климе Івановичу, вихідні дані для вашого слідства. І скажіть, що вони вас не зачепили.

– Не густо, якщо відкинути зайве, – відповів капітан. – У церкві вбили паламаря. У маєтку графині бродить привид… А мені пертися за дев’яносто верст у дорогу. Відчуваю, що головний аргумент ви приховали. Це у ваших правилах…

Фадей Немет відпочив і знову взяв саксофон. Залом полетіли звуки імпровізованої композиції, в якій вгадувалися мотиви одеської Молдаванки. Музикант хитався, ніби йому не вистачало духу, видобував із себе сум і ностальгію. Свою самотність він вихлюпував у хмільний гамір веселої публіки. Російські офіцери у відповідь загорланили «Слався ти Славою!», намагаючись домінувати в залі.

– Ваше здоров’я, – підняв келих Дмитро Бусло.

– Ваш рахунок, – охоче відгукнувся Клим Жеграй.

– Без проблем, – витер серветкою губи гетьманський розвідник. – Ви маєте слушність. Третій аспект існує. Гадаєте, чому ми не зустрілися у мене на Підвальній, у готелі «Версаль»? Чи в гетьмана на Інститутській?..

Капітан промовчав, чекаючи продовження.

– За деякими даними… Оці, що співають… не всі дурні й пияки. Мають свою агентуру, – Дмитро Петрович кивнув на осоловілих монархістів. – Я їх не боюся, але… Вони оточили гетьмана з усіх боків і тягнуть у свій бік. Далі. Не можуть ніяк заспокоїтися наші соціалісти. Разом із ними активізувалося червоне підпілля. Приїхала мирова делегація з Росії на чолі з Християном Раковським, і ми відчули більшовицьку активізацію. Відверто кажучи, я вважаю це помилкою гетьмана. Не слід було їх пускати в Київ, а вести переговори десь у Гомелі чи в Німеччині. Чи на крайній випадок у Петрограді. Та німці наполягли, що домовлятися слід тут, у столиці України. Натомість ми отримали кілька сотень заядлих революційних агітаторів і підбурювачів з дипломатичним імунітетом. Наші агенти доповідають про зростання бунтівних настроїв серед селянства, на залізниці, в робітничих колективах. Складаються плани замаху на самого гетьмана та міністрів.

Бусло на мить замовк і продовжив, чітко відділяючи слова:

– Виразно відчувається смертельна небезпека. Вона… гм… витає в повітрі.

Начальник осібного відділу підняв голову, ніби принюхуючись. Його м’ясистий ніс заворушився, а бакенбарди спалахнули білим вогнем у світлі ресторанних ламп. Це мало дещо комічний вигляд, на думку капітана Жеграя, який три роки переховувався від переслідувачів. Коли живеш увесь час у небезпеці, перестаєш її об’єктивно оцінювати. Інтуїція притуплюється й нерідко видає фальшиві сигнали. Разом із тим справжні загрози не фіксує. В такій невротичній обстановці не гріх звернутися до лікаря.

Дмитро Петрович, мабуть, прочитав його думки й хмикнув.

– Мої агенти дарма хліб не їдять. Ось вам факт, що стане корисним у слідстві. В Білій Церкві з’явилася таємна організація «Трибунал апостолів». Партійний колір незрозумілий. Есери, есдеки чи просто… місцеві виродки. Крім вироків прихильникам Української держави, займаються грабунком церков, маєтків заможних громадян і музейних колекцій. Зібрані золоті, срібні й коштовні речі відправляються в Росію для підтримки революції. Ми зафіксували у Васильківському повіті вісім таких випадків. Обійшлося без смертей, не рахуючи Гната Березовця. З храмів пропали старовинні ікони й коштовне начиння: золоті й срібні кадила, підсвічники, чаші для причастя, таці тощо. Зараз вивчаємо, як вони те все переправляють через кордон…

– Отже, про третій аспект. Ви впевнені, що до вбивства паламаря і залякування графині Браницької причетний цей… «Трибунал апостолів»? – перепитав сищик, подумки погодившись із новим завданням гетьмана Скоропадського.

Він скучив за справжньою роботою, а не за підробітком у наляканих війною київських нотаблів. Ним оволоділо тремтливе хвилювання, як перед початком заплутаного слідства. Погано, що не в Києві, а в Білій Церкві. Та це не біда. Надросся для нього не чуже: на половині шляху між Києвом і Уманню, недалеко від Білої Церкви, серед полів і байраків загубився хутір Очеретяний, де він народився. Хутір уже дев’ять років направду заростає очеретами. Батько помер. Навіщось обірвав зелений виноград і відлетів у кращий світ, поклавши на груди недозрілі грона. Сусіди знайшли його серед подвір’я. Клим Жеграй віддав хутір в оренду місцевому землевласнику Йосипові Яновському. І не хоче ступити туди й ногою, щоб не ятрити серце.

– Климе Івановичу, ми впевнені, що в Білу Церкву слід їхати саме вам, – м’яко підтвердив Дмитро Петрович. – Там потрібен спеціаліст із вашим досвідом… До речі, я підготував вам легенду. Поїдете як представник заводу гасових ламп Арнольда Веппе…

– Овва! – вигукнув Жеграй. – Навіщо така секретність?

– …і страховий агент товариства «Якір» Микола Федорович Портенко, – закінчив фразу начальник осібного відділу й дістав зі шкіряного планшета рекламні листки із гасовими лампами та переліком послуг страхової контори. – Люди бояться поліцейських. Брешуть, обманюють їх. А простому страховому агентові, схожому на пройди… гм…

Бусло проковтнув останнє слово й запнувся. Потім продовжив:

– Схожому на правдивого чолов’ягу, вони охоче розкажуть більше. Таке прикриття для вас найкраще підійде. Дрібний комівояжер нікого не зацікавить. А страховий агент може дозволити собі зайти будь-куди. Без підозри. Ось ваші документи.

– Тут я з вусами, – поглянув на посвідчення страхового агента капітан. – Де знімок узяли?..

Він зрозумів, із ким його порівняв гетьманський розвідник.

– Климе Івановичу! – докірливим голосом відповів Бусло. – Мусите пам’ятати, що покоївка, яка застеляє постіль, кухарка, яка готує сніданок, телефоністка, яка з’єднує розмову, клерк із банківської контори, який рахує ваші гроші, можуть бути заражені бацилою большевизму. З людьми кояться дива небачені. Щойно заходить мова про ідеї рівності, вони втрачають здоровий глузд. Їхні дії не піддаються логічному поясненню…

– Ви мене лякаєте, – усміхнувся Жеграй.

– Не я лякаю. Муравйов нагадує. Разом із лиходійною Євгенією Бош… Тому слухайте. Для вашої ж безпеки. У разі потреби телефонуйте на номер вісімнадцять тридцять вісім. Легко запам’ятати. Це телефон зубного техніка Савицької Рози Іванівни. Вона проживає на Костянтинівській, 22. Туди ж можете слати телеграми. Ми з Розою Іванівною… кхм… активно співпрацюємо.

– Вона не заражена бацилою, – уколов його сищик.

Дмитро Петрович пропустив шпильку повз вуха.

– Перед початком розмови скажіть кодове слово. Наприклад…

Гетьманський розвідник задумався, підшукуючи пароль. У його втомлених очах зблиснули іскри хлоп’яцтва.

– О! Якщо ми маємо справу з релігією та забобонами, то підійде слово «Савонарола». Воно мені подобається. Скажете «Савонарола», і Роза Іванівна зрозуміє, що це ви, а не підставна особа.

– Чому Савонарола? – втратив гумор Клим. – Язик можна зламати…

– Був такий релігійний фанатик у Флоренції. Палив усе, що належало багатим людям. Навіть дзеркальця відбирав… Це, здається, йому належать слова: «Будь-яка баба знає про віру більше, ніж Платон». Ви їдете в місто, де можуть зустрітися нові Савонароли. Чого тільки вартує назва «Трибунал апостолів». Будьмо, як то кажуть, на вістрі…

– У цікаве відрядження ви мене посилаєте, – мовив сищик.

Механічно взяв аркуш із рекламним оголошенням страхового товариства «Якір». Засноване в 1872 році. Головне представництво на вулиці Миколаївській, 11. Страхування життя з різноманітними комбінаціями. Страхування від вогню майна, рухомого й нерухомого. Головний представник Г. О. Левін. Головний інспектор В. А. Гурський. Інспектор М. Ф. Портенко, тобто він. І номер телефону. За дивним збігом – вісімнадцять тридцять вісім…

Клим поглянув на Бусла, ніби вперше побачив. Це ж треба так підготуватися! Знайшов у ресторані. Приніс із собою документи, впевнений, що сищик не відмовить ясновельможному. Намацали у ньому слабину – професійний інтерес.

Але не це стривожило й приголомшило капітана. Занепокоїло інше. Його посилають, неначе в глибокий тил ворога. Або в чужу країну.

Біла Церква ніколи не була надійним містом для влади. Там завжди гуртувалися бунтівники.

Невже аж такі погані справи в гетьманового уряду?