Читать книгу Трибунал апостолів - Василь Добрянський - Страница 5

Голова міста Іван Катков видав розпорядження, яким зобов’язав власників гужового транспорту прибирати за кіньми. Однак часто на ту вказівку не зважали. Особливо селяни з возами. Вони скрізь снували, немов стривожені мурахи. По Базарній площі туди-сюди торохтіли карети, ресорні тачанки, брички-двоколки та повозки з накидним верхом для пасажирів, тарантаси й фіакри з червоними маточинами[11] та філігранними спицями. Забрукована вулиця мовчки терпіла тортури, але іноді відгаркувалася лайками й прокльонами – її давно не ремонтували, глибокі ями позападали між камінням. І нерідко в тих ямах осідали на вісь навантажені вози. Візники хмуро оглядали пошкоджений транспорт і прицілювалися, на кому зірвати злість. Борони Боже в цей момент потрапити під гарячу руку…

Спекотного літнього вечора над Базарною площею гуляв гострий запах кізяку й кінського поту. Будинки тут стояли кругом, і простір не провіювався вітром.

Вряди-годи той смог закритого хліва розбавлявся димком автомобіля. У Білу Церкву технічний прогрес пробивався важко. Головна причина – волосний статус міста. Повітовий центр Васильків відбирав усі фінансові й чиновницькі ресурси. Перед початком світової війни царський уряд масово закупив для військових потреб найпопулярніший і найдешевший автомобіль – «Ford Model T», або «Жерстяну Ліззі». Згодом ці терплячі таратайки розповзлися по приватних руках. На «Жерстяній Ліззі» їздив міський голова Катков. Цю ж модель десь прикупив власник тютюнової фабрики, гільзового заводу і трьох парових млинів Федір Милованов, який сидів позаду шофера й тримав у твердій руці батіг. У його губах диміла не менша за машину товста сигара, скручена з подільського бакуну. Він пахкав ядучим димом просто на хідники, в обличчя людей, які відразливо кривилися. Коли хтось із перехожих заважав проїхати, необачно ліз під колеса, Федір тяв бідолаху по крижах і голосно лаявся: «Мать твою за ногу!.. Зараз дам прикурити! Будеш знати, як Милованову дорогу перебігати». Візники, побачивши зелено-брунатний автомобіль фабриканта, завчасно скеровували коней убік. Вони мали свої батоги, але з Миловановим у змагання не вступали. Десь у них були приховані гвинтівки. Ото з ними вони й чекали слушного моменту, щоб відповісти нарваному багатію…

«Жерстяну Ліззі» мали вояки Канівського пішого полку, який входив у склад міської державної варти. Підполковник Яків Петражицький, вихованець Київського військового училища, мріяв про військові подвиги й гордовито терпів похідне життя в бараках біля залізниці. Зате хотів щоранку з шиком приїжджати у приміщення поліції на розі Першої Брудної і Першої Київської, де нове начальство, призначене гетьманом Скоропадським, роздавало добові завдання. Але авто часто ламалося, викотившись за ворота казарми. Підполковник люто лаявся й ішов пішки, оминаючи калюжі та лайно корів і коней. Його начищені чоботи втрачали лиск. Вулиця Брудна мала абсолютно виправдану назву. Солдати заштовхували автомобіль назад, голосно викрикуючи. За день-два Петражицький знову виїжджав – і авто вкотре глухнуло. Скидалося на те, що це була найцікавіша солдатська розвага. Іноді вони приспівували:

Під останній вигук зламаний автомобіль закочували за браму касарні[12].

У Білій Церкві не було жодних запчастин. І майстра, який би розумівся на автомобілях. Тож солдати державної варти обходили місто пішки, патрулюючи вулиці. А якщо виникала потреба десь швидко з’їздити, зверталися до колег із Першого Бузького кінного полку. Ті технікою не бавилися, покладалися на коней.

Найкращі два автомобілі мала графиня Марія Браницька. Ще за кілька років до початку війни її родина придбала чеський «Voiturette S model» із чотирициліндровим двигуном. Але він дуже швидко зламався. Наступні покупки були вдаліші. Гараж графині поповнили «Aston Martin Coal Scuttle» і «Alfa Romeo – A.L.F.A. 24 hp». «Альфа Ромео» розвивала швидкість до 100 кілометрів на годину. Хоча на тих дорогах, що були в Білій Церкві, ця швидкість могла призвести до катастрофи. До речі, саме на «Альфі» шофер Браницької зустрів генерал-майора Павла Скоропадського у грудні 1917 року на вокзалі й привіз у літню резиденцію на бал, який так вразив гостя. Увійшовши в залу, Павло Петрович побачив десятки чоловіків у парадному одязі й жінок у напіввідкритих платтях із коштовними прикрасами. Вони його чекали. Влаштували урочисту зустріч. Це так дисонувало з тим брудом, що панував надворі, з тими переживаннями, які витерпів командувач тридцять четвертого корпусу за останні кілька тижнів, що він не повірив у реальність побаченого. У нього розболілася голова. Однак Скоропадський зрозумів, що Браницькі та місцева еліта сподівалися на його захист. У ньому бачили мало не рятівника, який збереже їхнє багатство. Він відкликав Марію Браницьку та її доньку Бічетте Радзивіл і порадив якомога швидше покинути Білу Церкву. Але сімейство не повірило в серйозність загрози. До кожного сніданку й обіду всі з’являлися веселі, задоволені й упевнені, що нічого поганого не станеться. Саме тоді гетьман уперше зрозумів, що означає вислів: «Банкет під час чуми».

– Cher Pavlo Petrovych, pourquoi vous êtes si triste?[13] – весело запитала його графиня, підіймаючи келих із шампанським.

Марію Євстафіївну і її доньку Бічетте іноді називали француженками. Обидві народилися в Парижі, там дістали виховання. Якось старша Браницька навідалася на присілок у дім своєї служниці Євдокії. І побачила на подвір’ї табунець жовтогарячих курчаток, які бігали за квочкою. «Що це за створіннячка такі гарні?» – захоплено запитала пані. «Це курчатка», – розгублено пояснила покоївка. «Такі миленькі! Такі гарненькі! Piękne[14] ціпочки! Хочеться їх поцілувати», – засокотіла Марія Євстафіївна. Євдокія звеліла чоловікові зібрати курчат у корзину й віддати слугам у лівреях, що стояли біля карети. Надвечір від графині селянка отримала подарунок – дві вгодовані тлусті свині. Це був нерівноцінний обмін, про який говорило пів міста. Хоча, якщо подумати, нічого дивного. Маєтком управляли два орендарі – Федір Гливінський і Ксаверій Глаговський. А француженка могла й не знати, які на вигляд курчата.

– Il y a quelques jours, des soldats m’ont dévalisé dans le train. Et maintenant mes yeux sont éblouis par votre parquet brillant… Nous sommes à l’orée du grand malheur[15].

Гетьман чудово володів французькою. І дуже погано – німецькою, що згодом стало причиною багатьох непорозумінь із командуванням німецьких військ, які зайшли в Київ. Перекладачі не завжди точно й філігранно передавали слова й наміри сторін.

– Nous sommes privés de notre patrie. Pourrait-on avoir plus de chagrin?[16] – по-своєму перейнялася його сумом жінка.

– Може, – твердо відповів Скоропадський. – Коли в тебе відбирають Батьківщину.

У гаражі графині ще була польова карета швидкої допомоги «Ford model T» 1916 року випуску, якою обслуговувалися численні поранені й хворі, що лікувалися в десятку благодійних лікарень Браницьких. Марія Браницька разом із сім’єю хотіла загоїти рану, що не піддавалася загоєнню. Люди масово стали до зброї. Навчилися вбивати. А той, хто переступив межу, втрачає Божі застороги. Не боїться ані судді, ані ката. Не чує слова співчуття. Не йме віри. Людське життя знецінилось, як паперові гроші. Рани втратили біль і не загоювалися. Навпаки: нестерпно свербіли, і їх хотілося роздерти…

Клим зупинився серед Базарної площі. На мить йому здалося, що побачив волоцюгу з вокзалу. Те ж саме щупле тільце, рване дрантя й лиса, непропорційно велика голова. Як його звати? Фунтик Дай Копійку. Прошмигнув поза возом, неначе щось хотів звідти вкрасти.

Чи йшов назирці за ним?..

Капітан рішуче звернув на другий бік площі. За кіньми й підводою нікого не було. На споді воза – злежана солома, в яку навіть мізерному Фунтику сховатися не вдалося б. У трактирному вікні два їздові пили пиво. Про щось розмовляли, нагнувшись один до одного. Їхні пелехаті тіні підтверджували, що наближався вечір. Червоне сонце на склі поміж ними сідало за Замкову гору. Ще з десяток таких сонць горіло у вікнах інших будинків. Десь за Россю мелодійно вдарив церковний дзвін. Коні фиркали й помахували головами, відбиваючись від причепливих ґедзів. Сищик дорікнув собі: «Уява розігралася… А все ті кляті лини!» Він укинув у рот карамельку «Кетті Босс» і побачив на протилежному боці вивіску «У Фризля є все».

Стара й вилиняла вивіска кликала до двоповерхової цегляної споруди, що трохи нагадувала нахилену коробку. Пообіч від неї – вільний простір, мовби там ніколи не було забудови. Вгорі, на фронтоні, росла зі стіни невеличка берізка. Мабуть, господар давно туди не вилазив, щоб її висмикнути. З другого боку будинку – ще один напис: «Бібліотека Добраго Дня». Вхід один, із дерев’яним ґанком, накритим жерстю. Потьмяніла червона цегла, яку, мабуть, гартували ще до третього розподілу Польщі, свідчила, що дім – найстаріший на Базарній площі. Його використовували традиційним єврейським способом: на першому поверсі крамниця, на другому – житло. Клим нерішуче зупинився, розглядаючи вхід. Буланий кінь, прив’язаний до акації, смикав бричкою. Колеса потрохи зміщувалися на кам’яний тротуар. Протоптана стежка вела за будинок у зарослий бур’янами вишневий сад. Мабуть, туди бігали перехожі, щоб справити нужду. Шиби невесело дивилися на світ. На ніч їх закривали важкими, з візерунками різьби, віконницями. І замикали на скобу. Аким Фризль хотів почуватися у своєму домі, немов у фортеці. Люди проходили повз, не завертаючи до крамниці. І до бібліотеки також. Хто читає книги в час, коли нема чого їсти?..