Читать книгу Трибунал апостолів - Василь Добрянський - Страница 6

Сищик піднявся дерев’яними східцями на ґанок. О цій вечірній годині в будинку нікого не було чути – тиша й спокій війнули на Клима зсередини. А ще – запах дьогтю, який використовувався для змазки коліс. Чорна діжка з шмаровидлом стояла просто в коридорі, біля дверей. Зі світла капітан мало на неї не налетів. Далі на стіні висіло шкіряне сідло та інша збруя. У господарському магазині Фризля таки справді було все: від цвяхів-вухналів, якими прибивали коням підкови, до жовтого коров’ячого масла, яке йому доставляли селяни із Житніх Гір. До запчастин для авто він ще не додумався. Неважко було здогадатися, що зліва – вхід у крамницю, а справа – в бібліотеку. Прямо – сходи на другий поверх, у житло. На крамниці висів круглий замок. Тож сищик відчинив двері в бібліотеку.

– Заходьте, шановний Миколо Федоровичу, – ступив йому назустріч Антон Яковишин. – Ми вас зачекалися. Дивимося – стоїте посеред площі, роззираєтесь… Наче заблукали.

Заступник Каткова переодягнувся у темно-коричневий костюм із шовковим сірим жилетом. Бордова краватка-метелик та щедро напомаджене брильянтином чорняве волосся свідчили, що він готувався до цієї зустрічі. Від нього віяло м’якими й солодкими парфумами.

Клим усміхнувся під ніс на «Миколу Федоровича» й оглянув приміщення.

У кімнаті ледь чутно пахло полином і собачою м’ятою. Стебла цих рослин господар клав на книги, щоб не розплоджувалася міль.

Просто посередині великої кімнати презентабельно й сановито розмістився круглий стіл із драпіровкою зеленим сукном. За столом, якраз навпроти Жеграя, сидів огрядний, товстотілий і грубий чоловік-гора зі старомодними волохатими бакенбардами, що переходили в кошлату бороду. Червоні щоки поміж тими заростями пашіли здоров’ям. На м’ясистому носі висіло мізерне золотисте пенсне, крізь яке він допитливо розглядав гостя. Правою рукою легенько подзенькував ложечкою у чашці з кавою. «Професор, – визначився з характеристикою капітан і тут-таки сердито себе поправив: – Ні, Шафа. Люксова, але порожня Шафа…»

Вдавано байдуже ковзнув по велетню поглядом і зупинився на двох чоловіках, які стояли біля вікна й про щось гаряче шепотілися. Один мав виправку військового. Сищик подумки одягнув на нього мундир унтерофіцера з портупеєю і кобурою на боці. Армійський вишкіл не приховаєш цивільною вільготою. Шулічий погляд очей незнайомця свідчив, що він не раз дивився на людей крізь приціл. Клим відразу дав йому прізвисько «Снайпер». Другий співрозмовник був схожий на сухожильного бухгалтера, який через власну скупість чи злісність мало їв і від того засох, немов стручок квасолі. Голос його скрипів, ніби від вітру, що свистів у бадиллі. «Канцелярський Щур», – із задоволенням визначив сутність худого капітан. Що може бути спільного у Снайпера і Канцелярського Щура?..

– Я вже зголоднів, – озвався по-російськи від книжкових полиць, що затуляли всю стіну, молодий чоловік у сірій косоворотці й затупав давно ходженими черевиками, наближаючись до стола.

На вигляд йому було років 25–30. Якби не косоворотка та російська мова, він би не відрізнявся від звичайного роботяги з млина чи слюсарних майстерень. Або… Паромника з міцними руками, який тягає переправу на Заріччя. Скидався радше на перехожого, який випадково заскочив у бібліотеку з вечірньої вулиці. Жеграй тут же назвав його Чужаком. Хлопець засміявся, зблиснувши білими зубами.

– Ось пишуть… Чуєте? Дорога ложка до обіду, а там хоч під лавку. Чого під лавку? Не хочу під лавку. Ха-ха!..

Чоловіки поглянули на нього, вичікуючи.

– Трясця!.. Тут такі слова, що ніколи не чув!

Чужак продемонстрував грубий том словника Даля й кинув на стіл. Із фоліанта над зеленим сукном піднялися тонкі цівки пилюки. Дрібна ложечка дзенькнула у товстій руці чоловіка-гори, який незадоволено рипнув кріслом. Золотисте пенсне зісковзнуло з його носа й мало не впало в чашку.

– Отже, шановні панове! – ожив Антон Яковишин, дочекавшись свого моменту. – Як розпорядник нашого чоловічого клубу «Історія і Чин», оголошую засідання відкритим.

Присутні мовчки поглянули на нього, неначе на вискочку-старшокласника, який забагато на себе брав. Але вони його терпіли, бо знали, що завжди можуть змінити церемоніймейстера. Поки за нього заступається міський голова Катков – терплять. Ситуація поміняється – дадуть копняка й виженуть. «Солідні люди солідно дихають, – відбилося на зарослому густим волоссям обличчі чоловіка-гори. – Нам нема куди поспішати…» Пенсне впало йому на груди, зблиснувши золотим ланцюжком.

Снайпер уважно зиркнув на Жеграя, визначаючи, куди йому поцілити. Поки скупердяй-бухгалтер розповідав про чудо-машину під назвою касовий апарат, яка вміє рахувати гроші й правильно видавати здачу, він вивчив гостя, зауважив його обтягнену револьвером праву кишеню піджака, урівноваженість і витримку. Зі страховими агентами справи не мав. Можливо, саме такими вони й мають бути – відчайдухами зі старою зброєю, що дає осічку. І скрізь – у Білій Церкві чи в Тмутаракані – метатися й вишукувати бариші. Але на замітку взяв: довіряти не можна. Це Клим прочитав у його очах.

– Передусім дозвольте відрекомендувати вам вельмишановного Миколу Федоровича Портенка, страхового агента з Києва і комівояжера заводу гасових ламп Арнольда Веппе, – церемоніймейстер красномовно усміхнувся до Жеграя.

Його тонкі вусики дрібно тремтіли.

Зразу після зустрічі на вокзалі він скористався рекламами гостя, передзвонив у Київ на номер вісімнадцять тридцять вісім і запитав, чи можна покликати до телефона добродія Портенка. Казенний жіночий голос відповів, що, на жаль, ні, такої можливості нема, бо страховий агент Портенко поїхав у відрядження. «Куди саме, якщо не секрет?» – уточнив. «Еге ж!.. Не секрет! – збадьорилася й чітко відповіла співрозмовниця. – У Білу Церкву». Тож на завод Арнольда Веппе Антон вирішив не передзвонювати. Усе й так зрозуміло. У страхового агента, який трапився йому на вокзалі, на чолі написане бажання зірвати куш. Хто ж виїжджає зі столиці, зі спокою й миру, у бурхливу провінцію, щоб продати гасові лампи, які безбожно димлять, або укласти страховку, яка нічого не може гарантувати під час війни? Тільки пройдисвіти. Лужені, загартовані пройдисвіти. Жеграй якраз під цю кальку підходив. Дмитро Бусло, коли довго не міг розшукати Клима в київських нетрях, іноді був про нього такої ж думки…

Засоромившись, капітан кивнув. Так і є, мовляв, перед вами сумлінний працівник, який, незважаючи на війну й розруху, виконує свій обов’язок. І дуже втішений, що його покликали в таке добірне товариство в незнайомому місті.

– Тепер щодо членів клубу… Ось! – урочисто показав на тлустого чолов’ягу Антон. – Наша гордість і наш прапор… Наш натхненник і керівник… Професор чоловічої гімназії, відмінник освіти, нагороджений почесною грамотою Міністерства народної освіти, а також імператорським орденом Святої Анни, яко люблячий правду, благочестя й вірність…

– Антоне Макаровичу!.. Кхм… Це зайве. Зараз це зайве, – перебив професор.

Голос його звучав лунко й твердо, ніби з порожньої діжі. Десь там, у глибоких надрах грудей, котилася й гуркотіла луна, виривалася назовні. Ніхто не мав сумніву, що він тут найстарший. Але Жеграй вирішив не міняти його прізвиська. Шафа і є Шафою…

– Чого ж… Ми не можемо відмовлятися самі від себе, – скорим словом заперечив Яковишин. – «Історія і Чин»! Це звучить правильно. Біла Церква саме тим і знана, що тут жили й живуть гідні люди. Ми творимо історію. Історія творить нас… Головне – не бути сірою масою, в якій губиться твій вираз обличчя. В гурбі немає імен, немає заслуг. Отже, продовжую. Наш блискучий ерудит і просто душевна людина Калістрат Вікторович Небоженко-Тусь.

– Умієш ти, Антоне, помастити єлеєм, – буркнув задоволений чоловік. – Ми сюди зібралися не для цього…

– Так, так. Я пам’ятаю, – охоче погодився заступник міського голови. – Проте дозвольте вже виконати процедуру знайомства… Миколо Федоровичу! Отой чоловік, який дивиться на вас із приятельським теплом, то Терентій Дмитрович Ткачов, військовий льотчик, штабскапітан, сотник й інструктор Білоцерківського зведеного загону аеропланів. Наша крилата гордість!..

Ткачов скромно кивнув. Жеграй таки не помилився, побачивши в ньому військового. Перед початком світової війни сотні однорічників[17] пройшли курси Гатчинської авіаційної школи. Цар Микола ІІ надавав великої ваги розвитку військової авіації. Причому пілоти оволодівали навиками розвідки й радіосправи. Вони досконало вміли користуватися раціями та шифрувати повідомлення. Хоча Росія у цій справі відставала. В радіоефірі не було рівних німцям. Їхні повідомлення важко піддавалися пеленгації і розшифруванню. Ця першість тривала аж до того моменту, коли влітку 1917 року американці залучили для шифровок індіанців племені чокто. Жодних словників мови чокто не існувало. Її знали кілька десятків цивілізованих людей. А янкі-шпигуни користувалися спеціальними таблицями для прочитання депеш. Німці й росіяни впізнавали в ефірі американський стиль і розводили руками.

Чимало льотчиків Гатчинської школи, які волею воєнної ситуації опинились в Україні, мріяли втекти разом із аеропланами на Дон, до генерала Краснова.

– Що ж… Побачимо, Антоне, кого ти нам привів, – сухо мовив, демонстративно оглядаючи Клима, авіатор.

«Усі дятли впевнені, що вони птахи високого польоту», – таким же теплим поглядом відповів Ткачову Жеграй.

– Поряд із нашим героїчним авіатором, шановний Миколо Федоровичу, ви бачите не менш легендарну особу, – продовжив своє дійство Антон Яковишин. – Скарбник Білоцерківського земського союзу і волосної спілки кооперативів «Дніпросоюз» Мефодій Гаврилович Дубовий власною персоною. По секрету скажу – без нього ми ні-ні. Ні на що не здатні. З кожної кишені від може, аки фокусник цирковий, дістати по асигнації. Хоч їх туди не клав…

– Ще б пак! Ха-ха-ха! – засміявся хлопець у косоворотці. – Бо він дістає з чужих кишень! Відомий фокус… Експропріація експропрійованого.

– Ну… Я б так не сказав, – скривив тонкі губи ображений скарбник. – Наші кооперативи самі заробляють гроші. І вас, до речі, годують!

Дубовий, ніби вчитель-дячок указкою, штурхнув повітря довгим і худим пальцем. Той жест стосувався всіх. У тому числі й кавалера імператорського ордена, який задумливо помішував охололу каву. Калістрат Вікторович дразливо скривився, ніби йому нагадали про давні борги.

Клим зрозумів, що сухар з асигнаціями в кишенях натякав на дійство, яке мало ось-ось розпочатися. Недарма голодний Чужак нетерпляче тупав грубими черевиками.

– І, нарешті, наш друг із Пітера, – Антон показав на хлопця й продовжив зміненим голосом, – який хоче поєднати води Неви і Росі… Якщо це можливо! Посланець братнього народу, де змінюють історію, Єгор Стасов. Нам його люб’язно рекомендував член партії соціалістів-революціонерів, міський голова Іван Миколайович Катков, мій шеф. І, як бачимо, після його появи у нас… е-е-е-е… забурлило життя. Втім, не будемо втомлювати нашого нового гостя.

Яковишин виразно поглянув спочатку на Жеграя, потім на колег.

– Товариші! Ми не змінюємо історію. Ми з нею розправляємося, – заперечив молодик із Пітера. – Щоб не підсовувала фальшивих цінностей… Настає ера майбутнього, яке ми напишемо самі. Геть імітацію добропорядності! Ми злі й голодні. Нас не зупинити. Революція іде твердими кроками.

Єгор Стасов кидав рвані фрази своїх гасел, ніби виступав на мітингу. Занепокоєний Аким Фризль підслуховував під дверима й згадував, що так іноді запально викрикували, зібравшись після роботи, завсідники «Просвіти». Що потім відбулося? Прийшли гетьманці й потурили їх із бібліотеки. А в крамниці пропало мило й гроші. Чоловіки, кожен зі своєю думкою, мовчки слухали, поопускавши очі. Цього вискочня не любили, як байстря, що раптом опинилося в порядному домі. Але його енергія заряджала й заворожувала. За ним стояв міський голова.

Хлопець сів до столу біля професора й жестом запросив наслідувати його. Антон кивнув і хутко плюхнувся по праву руку від Небоженка-Туся. Біля нього вмостився розпорядник коштів Дубовий. Льотчик Терентій Ткачов перейшов на другий бік і сів біля гостя з Неви. Климові Жеграю випало місце навпроти чоловіка-гори.

Його здивувала ця різношерста компанія, в якій об’єдналися сибарит-учитель, міський чиновник, військовий авіатор, скупердяй із «Дніпросоюзу» і російськомовний пройдисвіт із темними тінями в очах. «Навіщо я їм? – губився у здогадках. – Нині все перемішалося. Не зрозумієш, хто кого любить, а хто кого ненавидить…»

Гімназійний викладач підняв бронзовий дзвоник і подзвонив. Двері в бібліотеку відчинилися, і до них зайшов Аким Фризль. На лисому тім’ї у нього невідь-як трималася заяложена ярмулка, зшита із шести клинів темної тканини. Увесь його вигляд свідчив, що він любив своїх гостей. Пів року тому в «Бібліотеці Добраго Дня» засідала міська «Просвіта» на чолі із залізничним лікарем Модестом Левицьким. Просвітяни шепталися й поширювали прокламації «До Селян Українців». У тих відозвах вони без лестощів відгукувалися про владу гетьмана Скоропадського. Прокламації хтось послужливо передав у Київ. Губерніальний староста Іван Чарторизький розгнівався й наказав Васильківському старості Володимиру Троцькому навести лад на ввіреній йому території. Той, недовго думаючи, скомандував воякам державної варти провести обшуки в приміщеннях «Просвіти» та в житлах її членів і керівників. Крім відозви «Народе Український», уже названої «До Селян Українців», та ще кількох неважливих папірців, солдати Канівського пішого полку нічого не виявили. Навіть старих патронів не знайшли. Модест Левицький звернувся особисто до гетьмана Скоропадського зі скаргою. Згодом «Власна Канцелярія Ясновельможного Пана Гетьмана Всея України» суворо вказала старостам на самоуправство. Під ними захиталися крісла. І все б нічого, можна далі проводити тихі засідання. Якби не роздратування Акима Фризля безцеремонними діями підполковника Якова Петражицького, який топтався брудними чоботями по всьому будинку і скрізь совав свого носа. Нечуване нахабство! Із крамниці під час обшуку пропало шість брусків мила і двадцять п’ять карбованців. Врізались у пам’ять й анекдоти про іудеїв, які раз по раз лунали у «Просвіті». Довелося з Модестом Левицьким порвати. І тут – милість Яхве – люди від міського голови Каткова забажали щовівторка орендувати приміщення бібліотеки. Та ще й попросили їм готувати вишукані вечері. Що-що, а тяму в стравах Аким Фризль мав. Тож ударили по руках. Ніякої політики. Тільки бізнес…

Господар задоволено кивнув, перерахувавши гостей. І плеснув долонями. У бібліотеку запливли лебідками його дружина Іса й дочка Сюзанна. На тацях тримали пахучі, аж подих забивало, делікатеси. У Сюзі на білій шиї яскраво червоніли буси. Вона десь вичитала, що так паризькі придворні дами протестували проти публічних страт – відрубування голів, які влаштовував на Гревській площі Наполеон. Червоний колір на шиї – ознака протесту. Сюзанна протестувала проти єврейських погромів і смердючого провінційного життя, яке відрубувало, немов на гільйотині, її дівочий вік. Раз у раз. Рік за роком…

Жінки пів дня чаклували над цими стравами. Аким пообіцяв, що згодом, якщо й далі так піде і пани засідателі приходитимуть щовівторка, він оплатить їм поїздку в Будапешт, у купальні графа Сечені, про живлющі термальні води яких стало відомо напередодні війни. А зараз, коли австро-угорські війська стояли в Україні, кращого випадку побувати там не випаде. Іса давно скаржилася, що її болять коліна і ламає поперек. А Сюзанні вкрай треба пополоскатися, щоб посвіжіло личко й підтягнулося тіло, бо сидить безвилазно в крамниці, тільки й того, що вибігає помогти розвантажити селянського воза. Аким підозрював, що його жінкам просто хочеться розважитися в Європі. Але обіцяв. Обіцянка ж ні гривеника не коштує…

– Ваші благородія! – урочисто проголосив Фризль, злегка нахилившись. – Мої дівчатка постаралися.