Читать книгу Трибунал апостолів - Василь Добрянський - Страница 4

У квартирі на 1-й лінії Батиєвої гори, 23, яку винаймав у продавця парусини й полотна Овсія Болдіна, Клим наспіх зібрав «саквояж слідчого», запроваджений ще легендарним начальником розшукового відділу Георгієм Рудим. Той був новатором у слідстві й розшуку, відкрив у Києві першу в імперії кримінально-експертну лабораторію з використанням дактилоскопії та хімічних аналізів. Наприкінці лютого, якраз у період безчинств Муравйова, недолюди з фінками зарізали Рудого в місцині з виразною назвою «Собача стежка» біля Жіночого медичного інституту. Чого старий поперся туди пізнього вечора? Хто його покликав?.. Кияни з настанням темряви залазили у свої нори й носа не висовували. А він опинився темної пори на «Собачій стежці». Одна дрібна газета у кримінальній рубриці написала про вбивство старого колезького асесора – і на тому інтерес суспільства до Георгія Рудого вичерпався. Ніби й не було відомого чоловіка. Навіть колишні колеги, бодай з професійної солідарності, не взялися за розслідування. Щодня у Києві – сотні трупів. Хто такий Георгій Рудий, відставний царський слідчий, щоб виділяти його серед багатьох інших? Немає царя – немає і його слідчих. Гірка іронія долі: той, хто розслідував насильницькі смерті, сам потерпів від насильства.

Клим вирішив формувати саквояж слідчого з прикидкою на те, що до нього хтось залізе чужий. А деякі речі з портфеля можуть розвінчати дрібного комівояжера з продажу гасових ламп і страхового агента Миколу Федоровича Портенка, який неждано приїхав у Білу Церкву. Кинув улюблений бінокль «Flamarion», за допомогою якого розглядав об’єкти, що викликали його зацікавлення. Це ж зручно – не наближаєшся, але все бачиш. Прихопив і кишеньковий ліхтар. «Гм, гасова лампа добре, а електричний ліхтарик краще», – усміхнувся. Після деяких вагань узяв «детективний» фотоапарат «Kodak Brownie» у формі шкатулки та хімічні реактиви. Ці речі універсальні, можуть бути в будь-кого. Не відмовився і від збільшувального скла. А от щіточку й вугільний порошок для дактилоскопії, два парики й торбинку з фарбами та кремами для гримування залишив удома. Вони надто промовисті, можуть виказати. Старий записник Полянської паперової фабрики з потертою зеленою обкладинкою також може знадобитися. Вкинув пляшечку перекису водню, ним корисно заливати дрібні рани. Не забув одеколон неповторного запаху «Дралле», яким по-чоловічому щедро поливав себе, коли виходив у місто або збирався до охайних дівчат пані Лахоцької. І, звісно, прихопив украй необхідні для доброго самопочуття дві металеві коробки карамелі «Кетті Босс». Він звик до них, як курець до тютюну. На розмальованій бонбоньєрці, що продавалася за 20 копійок, розпутно усміхалася червоногуба дівиця. Вона б точно не пройшла конкурс у порядний дім матусі Лахоцької. Жеграй механічно розкрив коробку і вкинув у рот льодяник. Забобонно вірив, що м’ятний смак «Кетті Босс» пожвавлює його розумові здібності. Так дехто обожнює каву і наділяє її надприродними можливостями.

Солодка карамель не допомогла. Згодом він про цей момент згадає й гірко усміхнеться. Клим таки вирішив їхати в авантюрну подорож, запропоновану Дмитром Буслом.

У поїзді безліч селян із торбами намагалися пхнути його в груди, щоб не заважав проходити. На благородну обстановку годі було й сподіватися. Війна до непристойності спростила порядки й звички. Люд масово зірвався з насиджених місць і кудись мандрував. Поїзд пропах вугільним гаром і давно не праним одягом. Краєм ока зауважив, що з другого боку вагона мучився молодик із таким самим саквояжем. Жеграй міг поклястися, що на застібці його шкіряного портфеля витиснуто філігранний напис: «Казимир Шелль». Як і в нього на «саквояжі слідчого». Незнайомець у діловому костюмі впрів, із голови увесь час сковзав капелюх. Зрештою, він зняв його й закинув на полицю.

Промайнуло брудне передмістя Білої Церкви і дивний дім, що поєднав у собі коричневі балкончики швейцарського шале із зубчастими фортечними баштами, – літньої пори тут жила акторка імператорських театрів Настасія Зберовська, спадкоємниця славного роду гетьмана Самійла Зборовського. Для російських реалій її предки змінили тільки одну літеру в прізвищі, щоб ніхто не згадував бунтівного минулого. Акторка отримувала високі нагороди з царських рук, роз’їжджала по світу з гастролями, а в літній резиденції бувала рідко. Взимку 1918 року чимало європейських газет під крикливими заголовками надрукували її заяву, в якій Зберовська гнівно стверджувала, що жодна революція не відбере у неї дім над Россю. Навчена бідою інтелігенція Києва гірко посміювалася й знизувала плечима. По всіх парках і цвинтарях міста височіли спільні могили, куди скидали розстріляних Муравйовим киян. Хочеш – живи, якщо зможеш перебувати серед гніву черні, що скипіла.

Локомотив різко загальмував і смикнувся. З полиць попадали клумаки, люди хитнулися, ніби від удару. Молодик із портфелем мужньо витерпів натиск. На вокзалі пасажири, наче рятуючись із полону, хутко висипалися на платформу. Клим Жеграй полегшено відітхнув: у такій задусі не помагала й «Кетті Босс». Легкий червневий вітерець овіяв груди. Несподівано з густого паровозного диму випірнула постать волоцюги й кинулася навперейми. Лисий маленький чоловічок у дранті, мов казковий троль, смикнув сищика за піджак. Клим мимохіть торкнувся поли. Чи на місці «Сміт і Вессон»?..

– Пане, подайте копійку бідному й нещасному Фунтику. Третій день без хліба.

Жеграй зупинився, виловив пальцями в кишені срібний гривеник[7] і кинув у протягнену долоню, схожу на брудний човник. «Як він тими руками їсть білий хліб? – сахнувся від волоцюги. – Хоч би блохи не перескочили!..»

– Ой, паночку, дякую. Ви дуже добрі! За гарну милостиню я вам дам гарну пораду…

– На здоров’я, – буркнув Клим і зупинився. – Ти хоч би помився… Чи що? Від тебе на версту смердить помийною ямою.

– Кха!.. Пане, ви не туди приїхали.

Винуватий усміх освітив худе обличчя Фунтика.

– Як це не туди? – механічно перепитав Клим і поглянув на станційний напис «Біла Церква».

– Тут вас чекає нещастя, – пророчо мовив жебрак, і його голий засмаглий череп по-сократівському зморщився. – У цьому місті всіх чекає нещастя. Бо воно занадто любить гроші.

– А ти не любиш грошей. – Жеграй неквапливо розглядав цегляну споруду залізничної станції. – Ти живеш одним духом…

Вокзал у Білій Церкві нагадував дніпровський пароплав із надбудованим другим поверхом та палубою-дахом пообіч. Утім, таке порівняння капітанові не сподобалося, бо споруда із червоної цегли на вигляд була затяжка для річкового плавання. Обманули його півкруглі вікна, що тяглися, мов ілюмінатори, вздовж першого поверху і створювали враження легкості, ажурності будівлі. Вікна давно не протирали, вони потьмяніли від пилюки. Архітектор, плануючи цей будиночок, мабуть, не міг передбачити, що його штурмуватимуть юрби пасажирів. Тихий і спокійний час проминув, цегляний пароплав трясло від гуркоту ніг…

– Ану йди геть звідси! – прогнав жебрака молодик із портфелем «Казимир Шелль». – Таке мале, а в очі лізе!.. Знаєте, як його прозвали місцеві?

Жеграй промовчав, пропускаючи поспішливих пасажирів.

– Фунтик Дай Копійку! – вигукнув чоловік, обурливо озираючи волоцюгу. – Чуєте?.. Фунтик Дай Копійку! Цирк на дроті!.. Він уже зо два тижні тут отирається… Стій!

Пан притиснув під пахвою портфель, ніби Фунтик міг його відібрати. Зеленувата батистова хустинка на шиї з’їхала набік. У червневу спеку вона видавалася недоречною. Але, мабуть, у Києві, в начальства, куди їздив молодик, охайний вигляд відігравав визначальну роль. На його продовгуватому, гарно виголеному обличчі, з тонкими, немов шнурки, чорними вусиками спалахнула неприхована цікавість. Він пильно озирнув прохача.

– Я десь тебе бачив! Точно бачив… Тільки не пригадаю, де.

Поглянув на Жеграя, ніби просячи підказки. Клим знизав плечима. Звідки йому знати місцевий жебрацький контингент?..

– На Ротку?[8] Ні. У Києві?.. Наче в Києві на вокзалі тебе бачив, – висловив здогад молодий пан і помахав пальцем на Фунтика. – Гаразд, не сьогодні. Я цю шушваль збирав би в клітку, вивозив за місто й розстрілював. Рознощики хвороб і біди. Дармоїди!..

Волоцюга, не чекаючи моменту, коли він приступить до реалізації свого жорстокого плану, скочив перед паровозом на рейки і втонув у диму й задушливій парі. Хвиля пасажирів схлинула з платформи й побігла в місто.

– Справжнє життя – лайно. І я мушу в ньому копирсатися, – промовив чоловік і опустив портфель з-під пахви. – Дозвольте відрекомендуватися. Антон Макарович Яковишин, заступник міського голови. Їздив у відрядження по фінанси.

Клим мимовільно кинув погляд на шкіряний портфель із витисненим написом «Казимир Шелль». Невже він у ньому привіз позику від столичного уряду?

– Микола Федорович Портенко – страховий агент і представник заводу гасових ламп Арнольда Веппе, – своєю чергою, підняв капелюха. – Приїхав вивчати місцевий попит. Ось, тримайте.

Він дістав із портфеля кілька рекламних аркушів і подав новому знайомому.

– Дивне у вас поєднання, – приязно, з нотками іронії, промовив нещодавній попутник. – Поширюєте вогонь і страхуєте від пожеж…

– Дарую світло, – поправив Клим. – І безпеку…

– Еге ж… Від того світла до біди – один крок, – наполіг співрозмовник. – У мене одного разу ваша лампа загорілася в руках… Коли в міській думі зникла електрика.

– Це ще нічого, – не розгубився Жеграй. – Є такі похоронні контори, які надають послуги повитух… Бізнес непереможний.

– А так-так, рідну маму продасте, – посутенів Антон Яковишин і тут же продемонстрував гостинний усміх. – У вас щось є… благородне. Від професора Фауста.

– Гм… Я втішений такою високою оцінкою моєї скромної персони, – чемно хитнув бородою патологоанатома Клим. – Якщо не помиляюся, Фауст на старості осліп. Він вирішив збудувати греблю для людського щастя. Чув, як стукотіли лопати. Та не бачив, що саме будують. І не здогадувався, що то лемури копали йому могилу. У вас яскраві порівняння. Мене аж дрож проймає!..

– Але все ж!.. – чи то повчально, чи то змовницьки підморгнув молодик із портфелем. – Господь забирає професора до раю, а не віддає його в пекло. У вас попереду нелегкий, але правдивий шлях…

– Перспектива прекрасна, – погодився сищик і поглянув на місто. – Я старатимусь…

– Де плануєте зупинитися? – вловив його погляд Антон.

– Ще не знаю, – відповів Жеграй. – Є варіанти?..

– Не раджу поселятися в бідняцьких заїздах, – заступник голови вслід за капітаном поглянув на одноповерхове місто, що тонуло в зелені. – Там обдеруть, як липку. І клопи закусають… А в готелі Фельдмана, по секрету скажу… Близенько, на Київській вулиці. Варять каніфоль для колісної мазі й топлять сало для мила. Задихнетеся…

Міський голова Іван Миколайович Катков уже кілька разів наказував йому провести ревізію нічліжок, де збиралися полчища нетяг і звідки виповзали в місто злодії та пошесті. У Білій Церкві восени 1917 року від дурнохи[9] померло кілька сотень людей, цілі сім’ї нерідко падали від кривавого черева[10]. Слава Богу, що не дійшло до епідемій, хвороби не поширилися, та й то лише тому, що на той момент люди втікали по селах. Постанова Тимчасового уряду Росії від 3 червня 1917 року надала Білій Церкві статус міста. Була обрана міська дума в кількості 56 гласних (депутатів), які тут же вирішили взяти позику 75 тисяч карбованців. Але її виявилося замало, тож Катков послав Яковишина в Київ просити допомоги. Прийняли відповідне рішення й записали його чотирма мовами: українською, російською, польською й на ідиш. Можливо, для того, щоб документ мав якомога переконливіший вигляд. Однак у Скоропадського відповіли відмовою, адже гетьман скрізь попризначав своїх старост і передав їм фінанси. Катков і повітовий староста Володимир Троцький, який сидів у Василькові, не ладили між собою, бо не могли поділити владу на двох. По правді кажучи, за кількістю населення й економічним потенціалом Біла Церква давно переплюнула Васильків. Але в уряді не хотіли нічого ламати – і так усе поламано.

– Найкраще поселитися в поштовому готелі, – порадив заступник голови. – Тут недалеко. Можете взяти візника. Але цікавіше пішки пройтися. У Білій Церкві важко заблукати. Шість вулиць і п’ять провулків… Дійдете до Олександрійського бульвару – і вже готель із поштою. Будинок під номером сорок сім. Там пристойний побут. А в ресторані… чудові тушковані лини з Росі, що самі тануть у роті. В помідоровому соусі зі сметаною. І жодної кісточки!.. М-м-м… Сам туди не раз забігаю, щоб посмакувати. Переказують, що тими линами ласував Тарас Шевченко, коли зупинявся в поштовому готелі.

Яковишин на хвилю задумався, допитливо озираючи Клима.

– Ви мені сподобалися… Дозвольте запросити вас в одну чоловічу компанію. Щовівторка о сьомій вечора ми збираємося в клубі Акима Фризля. Це на Базарній площі. Побачите вивіску «У Фризля є все». Заходьте туди, поспілкуємося. Обіцяю – буде цікаво. Ха-ха!.. У Фризля є все. Запам’ятали?

Сищик підняв капелюх. Цим жестом він дав згоду на зустріч і попрощався. «Мабуть, варто навідатися, – подумав. – Із чогось же треба починати слідство…»

У Білій Церкві він бував зо два-три рази проїздом, хоч хутір Очеретяний за двадцять верст звідси. Київ – рідне місто Жеграя, бо тато з дитинства віддав його в гімназію Галагана. Вулиця Фундуклеївська, де розміщалися п’ять корпусів колегії, зробила з нього киянина, а директор Іван Іванович Нечипоренко зі стипендіата-відмінника виховав юнака, здатного до виживання в бурхливому світі. Батько мешкав у Василькові, зрідка приїжджав до сина в Київ. А на хуторі Очеретяному вони зустрічалися на Введення, 4 грудня, в день народження Климової мами Марії. Мати померла під час пологів. Про неї Клим знав дуже мало. Тільки те, що вона лежить на хутірському цвинтарі, загубленому серед нахмурених рипучих ясенів. Домоправителька Ликера Замкова, яка довгий час господарювала на хуторі, казала, що Марія замішалася в підпільну організацію бомбометальників, боролася проти самого царя-батюшки, а тато, судовий писар Васильківського повітового суду, правдами й неправдами витягнув її з тюрми. Так і почалася їхня недовга любов…

4 грудня вони йшли із татом на гробки. Ликера перед тим старанно виполювала на могилі бур’яни. Клим маму не знав і сприймав її як далеку подорожню, яка випадково померла на хуторі. Ні фотографії, ані живого спомину. І мовчання батька. Могила викликала у юного Клима неясні відчуття зими, що наближалася. На калюжах затявся льодок, що похрускував під ногами. На сухому бадилинні наріс білий і колючий іній. Опівдні він танув під сирим промінням, і світ ставав чорним. У вітряному небі боролися з хмарами розкошлані круки, тягнучи за собою холоди. До весни далеко. Слід дочекатися, коли сонце почне все вище підніматися у зеніт. Тоді з’являться надії на тепло. А відтак за рік – нова зустріч над могилою, що не торкала його серця. Тато втирав сльозу й цілував хрест. Він удруге не женився.

Ликера здавала звіт. Вони вдвох із батьком шепотілися, а Клим дрімав під червоні усміхи розпаленої грубки. Знадвору лементували гуси. Домоправителька їх завчасно загнала в огорожу, щоб не втекли на Рось. Торік пів зграї помандрувало за течією. Так і не знайшли. Цілу ніч Ликера з жінками, обв’язавшись цератовими фартухами, буде їх різати, обливати окропом, скубти і обпалювати вогнем. А вони з батьком скидатимуться у сні під скрики птиці та конвульсійний шелест крил. Гуси виросли дебелі, вгодовані. На ранок жінки викинуть відрізані гусячі голови з розплющеними очима в яму за оборою. Наступної ночі туди протопчуть стежку з плавнів очеретяні коти й лиси. А зі сходом сонця об’явиться з Білої Церкви Єлисей Габай. Він щороку в цей день приїжджає возом. Пів дня пролежить, шкрябаючи кучеряву бороду, на канапі, немов ситий кіт, чекатиме, поки Ликера впорається. Питиме з батьком руду калганівку й увесь час позиратиме у вікно. Відомо ж – після Введення на ніч вирушати в дорогу нерозумно, бо під кожним кущем сидить зголоднілий вовк. А тим паче – вирушати з порізаною птицею. Від воза на версту нестиме спокусою. Казатиме татові, що й сам би жив на хуторі, якби не був такий лінивий. А ще розповідатиме про страшні чи дивні речі, що кояться у Білій Церкві. Того літа, коли Клим закінчив гімназію, на Росі з’явилася товстенна веселка, що опустила один край у течію, саме там, де незграбний паром плаває на Заріччя, а другим кінцем зіперлася на баню Микільської церкви. І від рясної дощовиці, якою райдуга поливала храм, він став багряним. «А це… Ой, не на добро. Ручаюся, не на добро», – клятвено загуснув поглядом Єлисей. «Чапля Осінь Жде Завзято, Буде Сани Фарбувати», – безтурботно відповів батько, порахувавши виручку.

Габай платив за птицю по три срібні карбованці й повертався навантаженим возом у місто. Цих грошей татові вистачало, щоб розрахуватися з Ликерою і жінками, які сідали скубти пір’я на перини, та забезпечити Клима до літа.

«Біла Церква з’їла всі наші гуси, – іронічно констатував Жеграй, завертаючи до поштового готелю. – Цікаво, чи живий Єлисей?.. З райдугою він, здається, вгадав. Кривавого кольору нині аж забагато».

Відірвався від спогадів дитинства і дзенькнув дзвіночком над дверима.

У ніс війнуло запахом старого цегляного приміщення з вологими кутами. Пошту й готель будували на віки. Ці віки дихали грибком із усіх щілин. «Тут тхне могильним склепом, – зморщився від спертого духу. – І замурованими кістками. Неначе мертвяки по коридорах шастають. Тьху, мені в думки лізе дурне… Треба змобілізуватися. Єлисей тримав трактир “Перехрещені ножі”. Ті, хто будував ці каземати, хрестили ножі проти ворогів. Горобиної ночі танцювали навколо вогню й клялись помститися. А їхні нащадки ножі перехрестили, пересвятили, щоб зручніше розправлятися з гусячими тушками…»

Йому самому не сподобалося це порівняння. І він ще раз подумки подякував Дмитрові Буслу й гетьманові за несподіване відрядження.

Назустріч піднявся з тріскучого крісла швейцар Дормидонт Новоселець – затісна чорна ліврея сковувала його рухи. Позолочені галуни давно облізли й вицвіли. У заплутаній лопаті бороди біліли крихти бублика, який схрумав годину тому. Сонні водянисті очі ніби аж вискакували з орбіт. Дихав, як парова машина, розігріта під червневим сонцем. Замість того, щоб стояти на вулиці біля дверей, товстий лайдак сидів у прохолоді. «Коли немає міцної влади, навіть швейцари забувають про свої обов’язки», – гірко подумав капітан.

Звідкись збоку вискочив коридорний Йося Піхотка з масним волоссям, акуратно зачесаним на потилицю. Пацючий носик хлопця дрібно затремтів, принюхуючись. Тінь казематних сутінків прижилася на його безкровному обличчі. На сонці ця сутінь, очевидно, перетворювалася на хворобливу сухотну маску, що давно прилипла до впалих щік. Сищик надто добре знав тужливий вираз людей, яким не вистачає повітря. Для коридорного не було важливішого пана у світі, аніж той, що став у дверях. Він готовий був кинутися до його портфеля. «Борони Боже, від такого заповзяття», – Жеграй мимовільно намацав у кишені «Сміт і Вессон».

За перегородкою оклигав від тяжкої дрімоти портьє Пахом Жучковський і вивісив на нудне обличчя гумову посмішку. Він тут був за старшого. З-під його білястих повік капітан упіймав уважний, оцінюючий позирк. Мабуть, десь під газеткою на столі пильний чоловік тримав револьвер. Це найкращий арбітр у часи, коли між людьми померло довір’я.

– Бам! Бам! Бам! – знагла обізвався церковним дзвоном на стіні масивний годинник.

Щось у ньому зашурхотіло, заворушилося й тенькнуло, ніби урвалася тонка струна. Здалося, що то залізна миша втекла в підземелля, якими, як оповідають легенди, оплутана Біла Церква. Від Замкової гори – до «Олександрії», ландшафтного парку графів Браницьких.

Готельна обслуга здригнулася, наче заворожена. В годиннику накрутилася невидима пружина. Тут не чекали нового постояльця. Три сутінкові чоловіки мовчки витріщилися на сищика, ніби на диво, що постало з іншого світу, де сонце й нестерпна спека. В безлюдному готелі никала коридорами тиша, мовби тінь довгобразої й високої, костистої Ликери Замкової у сірій і пом’ятій сукні, яку підняли з хутірського кладовища різати гусей. Уся чернь товклася в бідняцьких заїздах. Біла Церква неохоче приймала пристойних гостей. Хто з панів нині їздить без крайньої потреби?..

Хіба такі відчайдушні, як Клим Жеграй.

– Ваше благородіє! – зірвався з-за перегородки білявий портьє. – Ми раді вас бачити! Дуже раді. Милості просимо!..

«А лини в них препаскудні, – сищик рятувався увечері від спраги карамельками, коли оглядав Базарну площу, шукаючи вивіску “У Фризля є все”. – Болотом пахнуть… Навіть щедра приправа з мускатним горіхом не врятувала страву».