Читать книгу Вежі мовчання - Евген Положій - Страница 2

Колеса потяга відбивали свій, характерний тільки їм ритм. Адже у кожного тепловоза, у кожного вагона є свій ритм і свій голос, думав він у дитинстві, й для того, щоб потяг злагоджено й швидко їхав, потрібно, щоб тепловоз і всі вагони з самого початку домовилися між собою. Коли батьки брали його на море або в іншу далеку поїздку, найважливішою пригодою для нього ставала саме залізниця.

Він завжди дуже довго не міг заснути. Навколо одночасно існувало так багато людей, але дивно, ніде він не почував себе таким самотнім, як у потязі. Він лежав, сплющивши очі, вкрившись вологим від поту сірим простирадлом із темними нерозбірливими штампами в обірваних кутах, і будував плани на майбутнє життя. Завжди на дуже довгий, як йому тоді здавалося, термін, не менше ніж на тиждень. Навпроти на нижній полиці безтурботно спала мама, на верхній схропував батько, і майбутнє здавалося йому блискучим і, що найголовніше, вічним. У такі хвилини дуже важливо було впізнати голос потяга. І якщо це вдавалося, то крізь технічний шум, людський подих, шепіт, скрипи полиць можна було дослухатись, як колеса чеканять по рейках його ім'я: «ро-ді-он-ро-ді-он».

Але це відбувалося давно, років тридцять тому. Нині він точно знав, що вагони й тепловози розмовляти не вміють, планував своє майбутнє мінімум на рік, навряд чи вважав його настільки однозначно блискучим та вже точно – не вічним. Тепер йому подобалося їздити вагонами другого класу, там, де люди не лежать, а сидять, читати який-небудь розумний журнал, наприклад, «Кореспондент» чи «Експерт», або дивитися у вікно на те, як спішать назустріч обріям одноманітні пейзажі. Узимку – біло-чорні, улітку – синьо-зелені, а навесні й восени – сіро-чорні. Він, як і раніше, погано засинав у дорозі, але коли все ж таки засинав, йому продовжували снитися сни, які практично неможливо відрізнити від реальності.

Потяг зупинився. Родіон поклав журнал на порожнє сусіднє крісло. Лише півтори години в дорозі. Повз нього до виходу потягнулися люди, переважно жінки похилого віку. Здавалося, на цій станції, крім них, ніхто і не сходить. Жінки виглядали дуже старими, від їхнього одягу віяло вогкістю, цвіллю, вони важко пересувалися до виходу, штовхаючи поперед себе величезні торби, а на їхніх обличчях мерехтів тільки сум, безглуздість прожитих років, утома й бажання скоріше померти. Стаття про невідворотну світову економічну кризу здалася йому захоплюючою й переконливою. Втім, цей номер журналу вийшов дійсно вдалим, йому взагалі подобався стиль авторів видання, коректність журналістів, масиви різноманітної інформації у вигляді таблиць та графіків. І він відклав спостереження за бабусями до кращих часів, точніше, до наступної станції, де, насилу відірвавшись від статті про обвал вторинного ринку нерухомості, помітив, що цього разу до виходу йдуть лише підлітки. Йдуть приречено, без властивої їм жвавості й галасливості, немов на заклання, безсило схиливши голови на груди й ледве пересуваючи ноги по брудній підлозі. Вони не тримали в руках ніякої поклажі, навіть маленьких наплічників, хлопчиська здавались схожими на випускників дитячого будинку, яких грубо турили в спину в чужий дорослий світ. Він знайшов свої спостереження вельми кумедними. Їхати залишилося ще три години, довго. На наступній станції з вагона виходили чоловіки років шістдесяти, стільки ж через місяць виповнилось би його батькові. Сиві, погано виголені, вони невдоволено дивилися перед собою й жодного разу не озирнулися, нібито йшли назавжди. А потім він раптом опинився відразу в тамбурі, провідниця хвацько терла брудною ганчіркою поручні й намацувала ногою важіль для виходу, а навколо стояли, широко й задерикувато посміхаючись, молоді люди приблизно одного з ним віку: у гарних костюмах, модних краватках, недешевих туфлях з гострими носаками. У руках вони тримали кейси й пластикові валізи на коліщатах, але схожими один на одного їх робили не речі, а вираз очей: упевнений, спокійний, діловитий. Від них, незважаючи на – він подивився на годинник – п'ять годин дороги в несвіжому потязі, приємно пахло актуальною чоловічою парфумерією. Всі вони вийшли наче з одного племені, ніби їх народила одна мама в один час доби під однією й тією ж зіркою.

На пероні, розкривши парасольку, він струснув головою, немов скидаючи мару – нічого незвичайного, вокзал як вокзал, напевно й місто як місто, як й інші, такі ж самі невеликі міста, куди він стільки разів приїжджав у відрядження за останні три роки. Тільки незрозуміло, хто це такі: ці бабусі, підлітки, чоловіки-батьки? Сни, навіяні журналом про сексуальні проблеми «білих комірців» і спогадами про похорон або звичайний збіг реальних обставин? Треба більше рухатися й гуляти на свіжому повітрі, подумав він – і рушив до таксі.

Дощ припустив ще дужче.

У приймальні на обігрів працював кондиціонер і пахло гарною кавою, вулична вогкість нібито залишилася в іншому світі. Підібрані зі смаком меблі стояли там, де їм і належить стояти, не випинаючись і не захаращуючи простір, недвозначно підкреслюючи, що найголовнішим елементом у цій композиції є барикада біля дверей начальника. За великим столом із купою телефонів клопоталася секретарка. Неймовірним чином змінюючи тональність, вона встигала добре поставленим голосом точно й правильно відповідати всім. Яскрава дама років сорока із зачіскою а-ля «радянська торгівля», копицею яскраво вибіленого волосся, збитого нагору й закріпленого у псевдовікторіанському стилі, була то холодна й недоступна, як айсберг, то грайлива, як фонтанчик, то нейтрально-позитивна, як житель Бейджина із закордонним гостем. Скільки він не зустрічав жінок подібного образу, будь-якої години їхні зачіски виглядали саме так. Іноді йому здавалося, що це навіть не волосся й не перука, а спеціальний шолом, що без проблем одягається на голову в будь-який час доби по тривозі будь-якої терміновості, а на ніч його знімають і ставлять біля ліжка або на шафу. Характер і манера поведінки власниць подібних зачісок також завжди були однакові, і він прекрасно знав, як з ними поводитися. Як правило, такі дами малоосвічені, трохи хамуваті (пояснити цей вираз «трохи хамуваті» він для себе не міг жодним чином), зате завзяті в роботі, конкретні і, якщо їх не дратувати й здобути симпатію, цілком милі.

– Якщо ви до Матвія Степановича, то сьогодні він не приймає! – оклик був категоричний, але не позбавлений приємних інтонацій і бажання сподобатися симпатичному молодому чоловіку з коштовним годинником на правій руці.

– Вам повинні були телефонувати, – м'яко відгукнувся він, – я з Києва, юрист.

Секретарка зробила вигляд, ніби щось перевіряє у своїх записах, хоча по реакції одразу стало зрозуміло, що вона добре знає й пам'ятає про його приїзд. І ще, подумав він, для неї цей візит не дуже приємний. Втім, на інший прийом він і не розраховував: кому сподобається, коли приїжджають тебе перевіряти, нехай навіть перевірка й має формальний характер.

– А, ну так, звичайно! – Секретарка швидко опанувала розпач. – Просто ми вже не чекали вас сьогодні! Шоста вечора, може, плани змінилися…

– Особисті обставини! – посміхнувся він, а сам із прикрістю подумав, що в головній конторі, як завжди, забули попередити про зміну його робочого графіка. – Пробачте.

– Як про вас доповісти?

– Так і повідомте: Родіон Ус, юрист-аудитор холдингу.

Секретарка натисла кнопку колектора й неперевершеним оксамитовим голосом промуркотіла: «Матвію Степановичу, до вас товариш із Києва, з головної контори!» Уважно вислухавши відповідь, вона рішуче, як шаблею, змахнула своїм жахливим білим шоломом і попросила зачекати хвилин п'ять. І майже без паузи гримнула по гучному зв'язку:

– Коновалов, чому досі договори на підпис не заніс?

– Та все ніяк руки не дійдуть, Антоніно Іванівно, – почувся у відповідь тремтячий голос. – Роботи дуже багато, не встигаю!

– На ногах треба ходити, Коновалов, а не на руках! Тоді й встигатимеш! – секретарка суворим поглядом зафіксувала відповідь і з милою посмішкою повернулася до Родіона.

– Я дуже перепрошую, але мені так цікаво! Як правильно пишеться ваше ім'я: Радион чи Родіон? Таке незвичайне!

Це питання йому задавали часто, тому відповідь-жарт Радик довів до автоматизму. Він гмикнув, кашлянув і повідомив:

– Справа у тім, що є два імені, й обоє правильні: як Радион, так і Родіон. Ім'я Радион виникло в роки індустріалізації, коли вся молода радянська республіка з ентузіазмом будувала нове соціалістичне суспільство. Як ви знаєте, у моді тоді були такі незвичайні імена, як Владлен – скорочене від «Владимир Ленин», Даздраперма – скорочене від «Да здравствует Первое мая!» і так далі. Телевізорів тоді ще не існувало, тож більшість новин люди дізнавалися в першу чергу по радіо. От на честь радіо й придумали ім'я Радіон. Зазвичай таким ім'ям називали своїх дітей люди, які працювали на радіоточках або на центральному радіо. Але мої батьки працювали зовсім в іншій галузі, тому з моїм ім'ям, яке пишеться та вимовляється «Родіон», усе значно простіше. З давньогрецької воно перекладається як «народжений на Родосі», це острів у Середземному морі, територія сучасної Греції.

– А, то ви за кордоном народилися, у Греції? – секретарка таки виявилася тупіша, ніж він розраховував, і не оцінила гумору. Зате з якогось кутка приймальні, з великого крісла за шафою почувся тихий сміх. Він здивувався – як це він не звернув уваги, що тут ще хтось є? – і побачив симпатичне жіноче личко, приправлене короткою, майже хлоп'ячою зачіскою. Але тут знову, наче навіжений, задеренчав телефонний дзвінок, і його запросили до кабінету. Він похапцем подякував дівчині змахом руки. «Симпатична!» – тільки і встиг подумати він, бо його погляд через відчинені навстіж двері уже впирався в монументальну лисину генерального директора й голови правління гордості вітчизняного машинобудування заводу ім. Кибальчича Матвія Степановича Донця.

Уночі знову йшов дощ. Лежачи в номері «люкс» заводського готелю, Родіон намагався почути, як падають і розбиваються краплі води об землю або підвіконня, але почути не міг. Шум власної крові, стук стривоженого серця, мерехтливий рух думки, занепокоєння, постійне занепокоєння – от що він чув насамперед. І за всім цим дощ ставав невидимим і безшумним, ставав безтілесним, ставав звичайним справдженим прогнозом погоди з телевізора.

Він почувався ображеним. Сьогодні, після всього пережитого, після вчорашнього похорону батька, через що й довелося відкласти відрядження, нелегкої дороги й напруженої, й від цього малоприємної розмови з директором йому чомусь особливо хотілося почути дощ. Але він не міг. «Якась слухова імпотенція!» – досадував він і згадував, як знову ж таки у дитинстві чув і шерех трави, і те, як місяць рухається по небу, і цвіркотіння коників. Що вже говорити про якісь там краплі, що летять униз і розбиваються об землю?! Це ж був колись цілий звукострус!

За сьогодні він не вперше з тугою згадував дитинство. Напевно, це все через батькову смерть. Попередні дні він провів у клопотах про похорон. У його рідному містечку не так вже й просто організувати все швидко й чітко, та він зміг, і тепер лежав вичавлений, наче лимон. Втім, головне – з мамою все гаразд, наскільки можна це сказати про жінку, що переживає смерть людини, з якою прожила стільки років. Батька він любив, хоча той завжди був досить суворий з ним і часто – несправедливий. Проте тепер Родіон відчував лише вдячність за прищеплену високу міру відповідальності й дисципліни.

Ці якості колись здавалися йому зайвими, але в нові часи з'ясувалося, що людей, водночас дисциплінованих і кмітливих, у цій країні живе не так уже й багато.

Батько довго хворів, тому його смерть не стала несподіванкою. Радик був навіть схильний розцінювати її як спасіння для матері від непосильної турботи – ніяких медсестер-доглядальниць вона, звісна річ, не визнавала. Отож помер – то й помер, хоча в глибині душі йому час від часу ставало неймовірно гірко, і він декілька разів ледь стримував, не даючи вирватися назовні, клубок у горлі. «Якби я міг почути дощ, то заснув би спокійно», – подумав він, устав із широкого, але від цього не менш непристосованого для нормального спання ліжка і вийшов на балкон. Дощ летів зовсім поруч, та від цього не ставав більш реальним. Радик підставив руку під краплі. Отже, так і є, все правильно – дощ існував. Він закурив і подумав про безглузді слова, що сказав йому знаний машинобудівник-герой Матвій Степанович Донець на прощання. Директор й водночас голова правління найбільшого в регіоні заводу взяв зі столу невелику зашарпану книжечку темно-синього кольору, поводив нею, наче психіатр молоточком, у повітрі перед обличчям Родіона і сказав, немов повідомив останні спортивні новини: «От у кого вчитися треба! От – кого читати! А то розбалували народ!» На книжечці Родіон устиг прочитати ім'я автора – «Сталін».

Дивно, але практично все, що вони обговорювали, жодним чином не стосувалося місії Родіона на підприємстві. Матвій Донець розповідав про складності збуту, про підступних азіатів і невдячних робітників, але ніяк не про договори й судові позови. Чесно кажучи, Рад не зовсім розумів, навіщо йому взагалі треба було йти до директора. Хто він такий, щоб забирати час у настільки зайнятої й важливої людини? Адже завдання, яке йому доручили, виглядало досить ординарно. Щоправда, у головній конторі давно ходили чутки, що між Матвієм Донцем та холдингом пробігла чорна кішка, але все це – лише чутки. Підприємство працювало і стабільно давало прибуток, в основному, за рахунок контрактів за кордоном, у Середній Азії й Ірані, де в Донця ще з радянських часів лишились серйозні зв'язки. Матвій Степанович був динозавром машинобудування, так званим «червоним директором» у всіх смислових і кольорових відтінках цих слів. Але колись він виявився трохи спритнішим і завзятішим, ніж більшість його колег, які марно намагалися зберегти державні заводи в соціалістичній власності, й, не мудруючи, просто акціонував усе в однобічному порядку. Потім, звісно, більшою частиною акцій довелося поступитись впливовим людям, та однак Матвій Донець до цього часу залишався найголовнішою особою на підприємстві та в акціонерному товаристві. «Без Червоного Дона на території навіть горобці не цвірінчать!» – жартували ПОХРівці. Червоним Доном Матвія Степановича прозвали не тільки за публічну прихильність до комуністичних ідей, місце народження і прізвище, а й тому, що від найменшого вибуху гніву уродженець Донбасу червонів, мов кумач. Втім, у новітні часи прізвисько Червоний Дон набуло трохи підступного відтінку і змісту – за останні п'ятнадцять років затятий комуніст і супротивник приватної власності став вельми багатою людиною. Червоний Дон пашів здоров'ям і був ласий до жінок за сорок, віддаючи перевагу розмірам грудей не менше четвертого й відверто великим дупам. У цьому він був справжнім чемпіоном, і, не зважаючи на сімдесятиріччя, що наближалося, здаватися у полон немічності не збирався, залишаючись бадьорим та енергійним, як і двадцять, і тридцять років тому. Середнього зросту, міцний чолов'яга із живими, розумними очима, яких, здавалося, нітрохи не торкнулася старість, навпаки, у них, як і раніше, читалися лють і поблажливість; великий гострий ніс і яскрава цілковита лисина. Прощаючись, він підвівся, подаючи тверду, як камінь, долоню. «Я дам команду, щоб вам в усьому сприяли, – сказав, ритмічно постукуючи кісточками пальців по стільниці. – Вашу перевірку потрібно закінчити якнайшвидше, це наш спільний інтерес. Усі необхідні телефони візьмете у приймальні в Антоніни. Потім обов'язково зайдете до мого зама з особливих питань Назара Івановича, він у курсі».

І це теж було дивно. Спочатку візит до самого Червоного Дона, потім «заступник з особливих питань»… Таку посаду, як правило, на великих виробництвах завжди займали колишні (втім, відомо, що колишніх там не буває) співробітники КДБ або СБУ. Виходить, його перевіряли, його оцінювали, йому приділяли підвищену увагу, на нього розраховували – і це також було приємно, це було добре.

Погано було те, що він не розумів, чому так відбувається.