Читать книгу Вежі мовчання - Евген Положій - Страница 4

Четвер. День третій

Оглавление

Ранок обіцяв сонце і багато приємних новин упродовж дня. Так усе й сталося, але це не стосувалося, на жаль, роботи. До заводоуправління Рад зміг потрапити тільки близько десятої години – із самого ранку вхід заблокував страйк. Робітники стояли з плакатами, на яких проголошувалися гасла з вимогами повернути колишній графік робочих змін і підвищити оплату праці. На сходах прохідної управління з мегафоном виступав невисокий чоловік у робочому одязі. Одразу впадало в очі, як міцно він стоїть на ногах у прямому й переносному значенні цих слів, як упевнено тримається перед людьми. Як зрозумів Родіон, це був один із бригадирів ливарного цеху. Говорив він по суті, коротко, точно, рубав долонею повітря, лаючи начальство, і дві сотні людей активно аплодували кожній його заяві й кожному руху. Рад запитав, чи не можна пройти в заводоуправління, й показав тимчасову перепустку, але хтось із страйкарів грубо відповів, що на вулиці йому буде краще чутно:

«Через пластикові вікна до вас не дуже-то й достукаєшся!» Пояснювати щось цим підігрітим із самого ранку масовим протестом та дешевим алкоголем людям було даремно, їх повністю поглинули власна сміливість та безкарність, і вони продовжували наполегливо вимагати директора. Нарешті з дверей заводоуправління вийшли молодий чоловік у світлому костюмі й сивий напівдідусь у спортивній курточці, напевно, лідери офіційної профспілки, яку годував із своїх мозолистих рук Червоний Дон. У юрбі невдоволено засвистіли: «Червоного Дона сюди давай!» Молодий спокійно взяв мегафон і відкашлявся. Його зовнішній вигляд говорив, що йому вкрай неприємне те, що зараз відбувається, і тільки службові обов'язки, помножені на величезне зусилля волі, змушують його спілкуватися з цими людьми. Він явно їх зневажав, і юрба дуже добре це відчувала, тому діалог відразу не склався. Навіть не важливо, що він казав у якусь мить і що скаже в наступну, одна зневажлива гримаса, що мимоволі проскочила крізь відпрацьовану доброзичливу посмішку на його заспаному пихатому обличчі, зіпсувала справу з самого початку. Радик зрозумів, що це надовго, і набрав по мобільному НІ, який, на диво, виявився вже на місці.

– Розпустилися зовсім! Управи на них немає! То це їм подавай, то те! А все чому? Хазяїна в країні немає, ось чому! Дірява влада, як решето! – напустився він на всіх разом. – Вибачте, що так вийшло, але я вам зарадити ніяк не можу, роботи по саме нікуди, та й не пройти там, самі бачите. Так що ви погуляйте годинку по місту. Я вам потім усе поясню.

Це виглядало безглуздо, але нічого не вдієш – довелося погуляти.


Входячи через дві години до кабінету Назара Івановича, Родіон із подивом помітив, що табличка на дверях відсутня, учора він на це не звернув уваги. НІ жваво вискочив із-за столу, ледь-ледь не знісши чималим пузом пачку документів, і енергійно потис руку.

– Ви мені пробачте, я вчора не зміг вам передзвонити, приїжджали колеги із Дніпропетровська, друзі по службі, ніяк не міг, справи! І ще це прямо з ранку. – Він скривив обличчя, і воно з жовтої спілої дині раптом дивовижним чином перетворилося на висохлу синю сливу. – Як пройшов перший день?

– Чудово, працюємо. Але маємо дві проблеми. Перша – в юрвідділі відсутні всі зовнішньоекономічні контракти, а це, як ви самі розумієте, непорядок. Я не можу їх вивчити й дати висновок, але без вашої візи мені їх не видають. І друга – позов до газети. Це теж потрібно вирішити терміново, нам суди із пресою ні до чого, зайва увага. У мене є відповідна вказівка з Києва.

Особіст кивнув головою.

– Я в курсі. Ми й самі б уже раді… Але наказ про позов до газети віддав особисто шеф, – тут НІ змовницьки кивнув головою кудись угору і підморгнув, – а потім там головний редактор уперся, ну ніяк спростування давати не хоче! – Хоч стріляй їх!

– Ну навіщо ж стріляти? А в чому проблема?

– Та, власне, ніяких проблем і немає, за великим рахунком. Відписалася одна журналістка, нічого істотного. Я можу посприяти зустрічі з керівництвом газети, якщо захочете. У нас там нічого не виходить, кілька разів намагалися.

Таких повноважень – самому втручатися у вирішення подібних справ – Радик не мав, але візитку головного редактора газети про всякий випадок узяв, хоча ще вчора ввечері потрібний телефон дала йому і Женя.

– А як що до зовнішніх контрактів?

– А тут у нас караул! СБУ вилучила геть усі договори! Навіть копій не залишилося! – Особіст безсило і дещо картинно, наче знущаючись, розвів руками.

– Коли?! – Рад аж змокрів від шоку.

– Щойно! Із сьомої ранку наскочили з постановою про обшук, усі папірці до останнього вигребли, навіть без опису! Безпрецедентно! Зараз Перетятько в прокуратуру скаргу пише. Якщо хочете, подивіться, може, підкажете щось.

– Я думаю, Юрій Олексійович цілком упорається. А на підставі чого вся ця каша? – Рад подумав, що це таки досить дивний збіг, адже він рівно дві години не міг сюди пробитися крізь юрбу страйкарів. – Як таке можливо?

– Кримінальну справу відкрили, ось як! – НІ був, безумовно, збентежений і збуджений. – Поки що – тільки за фактом. Інкримінують контрабанду, а під прицілом – начальник зовнішньоекономічного відділу Ігор Букреєв. Він зараз саме у відрядженні.

Родіон подумав, що, в принципі, на цьому можна ставити крапку і йти в готель збирати речі. Для розрулювання екстремальних проблем у холдингу давно успішно працює спеціальна група людей. Єдину корисну справу, яку він ще міг тут зробити, – так це хіба що закрити тему з газетою. Втім, спочатку варто подзвонити безпосередньому начальникові, Валері Івченку. Можливо, і цим не доведеться займатися, хоча, якщо чесно, думка про візит до газети викликала приємні асоціації, при вдалому збігу обставин вона обіцяла зустріч із Євгенією. Тобто хоча б сьогоднішній вечір можна використати на всі сто, бо, як не крути, це відрядження, яке відірвало його від сімейних проблем, виходило зовсім порожнім.

– Я подробиці погано знаю поки що, – продовжував НІ, – але як тільки що-небудь стане відомо, я відразу повідомлю. У Київ ми вже доповіли, так що ви не хвилюйтеся!

– Та я й не хвилююся, – відповів Рад, хоча це було неправдою, – це вам хвилюватися треба!

– Нам усім хвилюватися треба, Родіоне Костянтиновичу! – гаряче заперечив НІ. – Це ж наша спільна справа!

– Саме так. Карна, – похмуро зауважив Рад.

– Та дурниці це все, немає там нічого! Грошей вони хочуть, як завжди! – образився НІ. – Залагодимо. Ви нам допоможіть краще з газетою впоратися. Стирчить, зараза, як скабка в дупі, а шеф мало не кожного ранку питає!

– До речі, Назаре Івановичу, – змінив тему Рад, – а як ваше прізвище, даруйте за цікавість? А то на дверях таблички немає, візитку ви мені не дали, незручно виходить: ви є, а прізвища немає! – пожартував Родіон і відразу пожалкував, бо зрозумів, що вліз на якусь заборонену територію, куди влазити було не варто. НІ відразу насупився, наїжачився, почервонів, як буряк, недобре так подивився на нього й різко кинув:

– Ну навіщо вам моє прізвище, ми що, в армії, чи що? А візиток у мене немає і не було ніколи, не люблю я їх!

– Це що, службова таємниця? – така несподівано бурхлива реакція НІ Родіона неабияк потішила.

– Хріняка моє прізвище. Хрі-ня-ка! – випалив особіст по складах, і його обличчя остаточно стало схожим на розрубаний уздовж червоний буряк.

Дивно, подумав Родіон, така доросла людина, такий поважний полковник СБУ в запасі, а поводиться як хлопчисько, чесне слово.

Абревіатура ініціалів Назара Івановича остаточно набула тепер закінченості й виглядала досить кумедно – НІХ.


Головний юрист заводу Юрій Олексійович Перетятько сидів за робочим столом, підпираючи руками підборіддя, і байдуже дивився у вікно. На столі перед ним лежав чистий аркуш паперу. На стукіт у двері й появу Родіона він відреагував тільки поглядом, не змінивши пози.

– Скаргу прокурору готуєте? – запитав Рад.

– Ображаєте. Скарга прокурору вже півгодини як у прокурора. Вірш хочу згадати. Хочу, але не можу.

Рад здивувався: це треба ж, який романтичний начальник юридичної служби!

– Може, я чимсь можу допомогти?

– Навряд чи. Хоча вам він теж, якщо до моїх років доживете, стане в пригоді. Це верлібр, тобто білий вірш.

– А хто автор?

– Трудовий кодекс. На пенсію мені пора. Тільки боюся, Червоний Дон не підпише.

– Ви справді хочете вийти на пенсію, Юрію Олексійовичу? – Рад не знав чому, але цей сивоволосий чоловік з першої хвилини знайомства був йому дуже симпатичний.

– Якраз саме час! – Перетятько сказав це так, ніби відкривав якусь таємницю.

Рад подумав, що з самого початку, з першого вечора тут усе пішло не так. Проте ні, не так усе пішло значно раніше – коли зателефонувала мама й сказала, що помер батько. А може, ще раніше, значно раніше? Він важко зітхнув. Заглиблюватися в деталі, запитувати, чому Перетятько саме зараз прийняв таке рішення, явно не мало сенсу.

– Юрію Олексійовичу, може, не варто квапитися? – все-таки запустив він пробну кулю.

Перетятько подивився у вікно і нервово позіхнув.

– Ну добре, не хочете – як хочете. Але тоді підкажіть мені, будь ласка, як людина, навчена життєвим досвідом, яким подарункам надають перевагу дівчата у вашому місті?

– Таким же точно подарункам, як і у всіх інших містах. – Перетятько начепив окуляри й почав строчити заяву рівним, пружним почерком. – Універсальний подарунок для жінки повинен мати три головні якості. Він повинен бути великим, червоним і голосним. Тобто китайський дзвіночок із червоною стрічечкою – саме те, що треба.

Радик розсміявся.

– Втім, – продовжив Перетятько, – можливо, мої уявлення про жіночу натуру давно вже неактуальні. Хоча сумніваюся.

– А що стосується чоловіків?

– Життя середньостатистичного чоловіка в наших провінційних краях ділиться на три основні етапи. Перший етап – це лось. Другий – пафосний лось. І третій етап – просто лось. Лосі – молоді, здорові й дурні, їм здається, що для них немає нічого неможливого, але вони часто обламують роги в бійках або просто впавши на асфальт мордою після чергової пиячки. Але нові роги ростуть навіть швидше, ніж відпадають старі, тому на голові рогів стає занадто багато, і вона стає важкою і дуже погано думає. Через те і всі неприємності. Пафосні лосі – середній вік, пік можливостей і кар'єри, цим лосям доступно практично все, вони великодосвідчені й обережні, але від цього ще більш пафосні. Вони бережуть свої роги й усі свої інші чоловічі принади як зіницю ока, проте, навіть коли відвалюються старі роги, їхні лосиці піклуються про появу нових. Ну, а просто лосі – це просто лосі в похилих літах, тут, власне, без коментарів. Роги їм не потрібні в принципі. Залежно від того, на якому лосиному етапі свого життя перебуває чоловік, він і моделює свою поведінку. Я, наприклад, уже давно – просто лось, а от ви, Родіоне Костянтиновичу, – лось пафосний, у самому розквіті. Тому раджу вам сьогодні ж увечері купити квіти й китайський дзвіночок і запросити її на побачення. А завтра їдьте додому. Від гріха подалі…

Перетятько акуратно розписався, здув невидимі порошини з папірця і вклав його у файл.

– Спасибі за пораду, Юрію Олексійовичу. – Родіону стало якось не по собі, хоча секунду назад він від душі реготав над сентенціями старого. – Обов'язково так і зроблю. Але із заявою не поспішайте поки що, добре?

Перетятько суворо глянув на нього поверх окулярів, і Радик тільки тепер звернув увагу, які в того волохаті брови. У юридичному відділі ходили чутки, що ЮОП, зайшовши до перукарні, спочатку завжди просив підстригти йому брови. І якщо майстер траплявся недостатньо вмілий у цьому процесі, Перетятько відразу ж вимагав нового, справедливо вважаючи, що коли цирульник не в змозі по-людськи підстригти брови, то довіряти йому підстригання волосся ще й на голові – чисте божевілля.

– Ви дозволите мені ще раз вивчити цю справу щодо статті в газеті? Хочу розібратися.

Перетятько кивнув головою:

– Можете навіть зняти копію.


Наприкінці дня, роздумуючи над тим, коли подзвонити Євгенії та що краще сказати, він вийшов у коридор. Курити хотілося нестерпно, день видався нервовий, і Рад вирішив дати собі слабинку. У коридорі від причинених вікон гуляв лише протяг, основний потік службовців, які з нетерпінням дочекалися закінчення чергового робочого дня, уже розійшовся. Він зупинився на секунду, роздумуючи, чи не повернутися в кабінет допрацювати останній на сьогодні договір, як раптом помітив досить цікаве для даного місця явище. По коридору, безтурботно наспівуючи, йшла дівчинка років п'яти, дуже симпатична дитина зі світлим довгим волоссям. Дитина явно почувалася тут як удома й точно знала, куди йшла, проте Родіон був настільки здивований, що не міг не запитати.

– Привіт, принцесо! Як тебе звати?

– Мене звати Марійка Степанівна Донець, хто не злякався, тому кінець! – бадьоро відповіла дитина. – А ти хто? Я тебе не знаю.

– А я – Родіон-Акордеон!

– А-а! – дівчисько лунко засміялося. – Ти Родіоша-Акордіоша, Родіончик-Акордіончик!

У Родіона проскочила думка, що віршик із римою «Донець-кінець» у виконанні Марійчиного діда, Матвія Степановича Донця, звучить напевно набагато грубіше. Ну, не сама ж вона це придумала?!

– Так, – відповів Родіон, – дорога принцесо, саме так! А прізвище моє – Ус.

– Ти, напевно, когось тут шукаєш?! – продовжуючи гру, здивувалася дівчинка. – Адже ти той самий відомий Родіоша-Акордіоша на прізвище Ус, чарівник із далекої загадкової країни Оз?

Тут Рад уже не витримав і розсміявся. Онучка голови правління виявилася напрочуд кмітливою й досить потішною.

– Можна й так сказати. Але, радше, я шукаю не когось, а щось.

– І ти не знаєш, де це «щось» лежить? Отже ти йдеш туди, не знаєш куди, і шукаєш те, не знаєш де?!

– Щира правда, принцесо!

– Тоді ходімо зі мною, я покажу тобі свій замок. – І вона взяла його за руку, усім рішучим виглядом демонструючи, що жодних заперечень не визнає, і потягла до сходів. Рад навіть не встиг зачинити двері кабінету.

Вони піднялися аж нагору, на останній, шостий поверх. Далі до шпиля вежі вели вузькі, але дуже зручні, невеликі східці явно сучасної роботи. Маленька принцеса штовхнула тонкою, майже прозорою рукою двері, й ті легко відчинилися. Родіон опинився у великій яскравій кімнаті, заставленій всілякими іграшками, телевізорами, дзеркалами, спортивними снарядами, на теплому ворсистому килимі недбало лежав маленький триколісний велосипед.

– Ти тут граєшся?

– Я тут живу! – відповіла принцеса. – У мене тут усе є. Хочеш подивитися у вікно?

Рад підійшов до невеликого заґратованого віконця й глянув на вулицю. Вид із вежі був прекрасно-божевільний. Весь широченний проспект, уже підсвічений вогнями, гнучко упираючись у міст, розкинувся перед ним, і старі сірі солдати-п'ятиповерхівки так само суворо і точно тримали рівняння. Все, як учора вранці, коли він ішов сюди, тільки зверху.

– Пограєшся зі мною? Мені так самотньо, – тихо і сумно, зовсім по-дорослому запитала дівчинка.

– А де твій дідусь?

Марійка знизала плечима.

– Я не знаю. Сказав, незабаром приїде. А дядько Василь, мій охоронець, і нянька пішли в магазин.

– Ти мені пробач, принцесо, але я зараз не можу, правда. – Рад навіть не міг собі уявити, що скаже Червоному Дону, якщо той застукає його тут. Адже напевно вхід у шпиль суворо обмежений, і тільки недбайливість охоронця та няньки дозволила йому сьогодні довідатися про таку делікатну сімейну подробицю.

– А де твої тато й мама?

– Вони в Москві. Уже дуже давно. Але вони обов'язково приїдуть!

Дивно, подумав Родіон, спускаючись до себе, як це дивно – тримати дитину у вежі під шпилем заводоуправління. Це ж якийсь приголомшливий дідівський егоїзм! Куди тільки дивляться батько-мати? Ця людина однозначно хоче володіти всім, що бачить, і зробить усе для того, щоб те, чим володіє, підкорялося беззастережно. Йому – і тільки йому! Справжній Дон!

У принципі, давати подібного роду характеристики не входило до його прямих службових обов'язків, але він завжди інформував начальство про свої спостереження. Як правило, вони були бездоганно точними й неабияк допомагали в подальшій роботі з партнерами, які, до того ж, дуже часто невдовзі переставали бути такими, а переходили у ранг запеклих ворогів. Усі взаємини між іншими акціонерами і холдингом зазвичай закінчувалися саме так – переділом власності, й у цій боротьбі холдинг не мав собі рівних. Рад це знав, але не вбачав у цьому бізнесі нічого ганебного, особливо з огляду на обставини, за яких багато років тому акції викупали (якщо цю експропріацію ваучерів можна так взагалі назвати) у співробітників підприємства або держави. Отже пограбувати людину, яка сама когось пограбувала, – це практично відновити справедливість. Це був похмурий жарт, але цей жарт давав йому до трьох тисяч доларів на місяць чесної заробітної платні, тому він був готовий захищати свою життєву філософію досить завзято. Рад напевно знав, що діє правильно і не робить нічого поганого, принаймні, він майже нікого не обманює, до того ж на його боці завжди – закон. А якщо закон на твоєму боці, то, значить, ти завжди дієш по закону, тобто, безумовно, вчиняєш правильно.

Хіба не так? Адже нікому не спадає на думку надягати білий костюм, йдучи годувати бродячих собак?

Він повернувся до кабінету, але завмер, тільки-но переступив поріг. Тут явно хтось побував за його відсутності. Він завжди дуже добре пам'ятав, як і де лежать папери на його столі, це професійна звичка бухгалтерів і слідчих, а зараз документи лежали в іншому порядку. Ледь-ледь, але все-таки в іншому. Він переглянув папки. Начебто усе на місці. Неприємний інцидент. Але кому це треба й що тут шукали?


– Ну, що нового в рідному сіті?

Вони сиділи у тому ж симпатичному кафе, де випадково зустрілися першого разу. Рад замовив віскі, Женя – чай із лимоном, від алкоголю вона відмовилася. Родіон уже знав, що завтра нікуди не їде. Його начальник, Валера Івченко, з ним якось дивно поговорив по телефону, не так, як завжди, діловито й упевнено, а уривчасто, неспокійно, явно щось замовчуючи, і, вибачившись, обіцяв подробиці надіслати завтра електронною поштою. Хоч би як там було, а з усього ним сказаного виходило, що викручуватися Родіону доведеться самому й що сидіти йому тут як мінімум доти, доки не вирішиться питання з газетою. Це як мінімум. Зі сказаного Івченком також випливало, що на їхньому дніпропетровському підприємстві справи йшли вкрай погано. Сьогодні вночі конкуренти-рейдери спробували захопити виробництво і, прикриваючись рішенням чергового продажного суду, навіть змогли прорватися до кабінету директора, де й забарикадувалися. Івченко й усі інші члени спецгрупи чергували там, і про те, щоб їхати сюди, мови йти не могло. «Валеро, ти розумієш, що в нас тут на руках немає жодного договору – ані оригіналів, ані копій – із зовнішньої економіки?!» – «Залишайся поки на заводі, дій за обставинами. Повноваження я тобі даю свої, – відповів Івченко. – Якщо виникне щось термінове, телефонуй. Але не часто! Ми через Київ спробуємо цих твоїх СБУшників притиснути».

Це була, звичайно ж, паніка. Рад ніколи ще не потрапляв у такі колотнечі, й найменше в житті йому хотілося б у них потрапляти. Йому завжди значно більше подобалося проводити попередню роботу, складати звіти й писати аналітичні записки, аніж чергувати ночами під кабінетами, стрибати через паркани, давати хабарі суддям, – словом, робити всі ті вчинки, які невблаганно випливають відразу ж після закінчення перемир'я між акціонерами.

– У рідному сіті великий шухер. – Женя повідомляла новини з явним задоволенням. – Ви нічого не чули про вбивство на Хіросімі?

– Де?!

– На Хіросімі. Так у нас називають недобудову біля міського парку. Там колись, ще за Союзу, планували побудувати великий льодовий палац, але так нічого і не побудували. Натомість залишився тільки занедбаний пустир й отакі височенні бетонні вежі, метрів по десять заввишки. Позавчора, у вівторок, з ранку в одній з них знайшли небіжчика. Задушений чоловік, підвішений за руки-ноги паралельно землі у самісінькій горловині вежі, немов колесований чи розп'ятий, наче зірка, навіть не знаю, як краще пояснити… Круки йому навіть очі встигли повикльовувати.

– Сатаністи? Ритуальне вбивство?

– Напевно. Дуже дивний, принаймні, спосіб ховати труп. Раніше такого ніколи не траплялося. Могили, звичайно, іноді опаскуджували, але щоб убивство… Одним словом, тепер вся ментівка на вухах, СБУ, прокуратура. Але поки нічого немає. Слідчий по секрету сказав, що дощ знищив практично всі сліди.

– Знайдуть. Це ж недоумки, а навіть професіонали – й ті небездоганні. Пам'ятаєте, як Висоцький у «Місці зустрічі…» говорив: «Завжди знайдеться людинка, яка що-небудь бачила, що-небудь чула…»

У кафе стояв незвичний галас. Сусідній столик поруч окупувала п'яна компанія і відразу ж зажадала три пляшки дешевого коньяку. Їх було чоловік шість, і весь їхній зовнішній вигляд говорив про те, що вечорами у темних провулках вони полюбляють задавати перехожим неприємні запитання, на які потрібно знати правильні відповіді. Радик їх знав, тому що народився й виріс хоч і в іншому кінці країни, але у приблизно такому ж маленькому місті, з такими ж розбитими дорогами й недоглянутими клумбами, він навіть помітив, що єдиний тут функціонуючий кінотеатр як дві краплі води схожий на кінотеатр у його рідному сіті. Типовий проект, не інакше. І типові типи, яких скрізь називають однаково – гопники.

– Дивно, – сказала Женя, помітивши його пильний погляд на сусідній столик, – я приходжу до цього кафе – воно не дешеве – уже практично два роки і вперше бачу тут таких відморозків. Пам'ятаєте цю пісню Майкла Науменка, група «Зоопарк»: «Кто гадит в наших подъездах… Это гопники! Они мешают нам жить!»?

Рад заперечно похитав головою. Ні, музикою він не захоплювався, у нього навіть й магнітофона чи програвача ніколи не було.

– Женю, – Родіон нарешті відволікся від споглядань живих пам'яток дитинства, – ви минулого разу згадали про якусь кримінальну справу, але не захотіли розповісти. Зараз у мене ситуація змінилася, мені, скоріш за все, доведеться затриматися тут. Може, ви зміните гнів на ласку? Хоча б трішки?

– А ви натомість розкажете мені про те, що стало справжньою причиною сьогоднішнього страйку на заводі, гаразд? А то я маю лише прес-реліз, не встигла з ранку. Проспала. – Вона винувато посміхнулася. – У неофіційному порядку, звісна річ.

Родіон розвів руками, немов намагався осягнути весь масив інформації, що стосується трудових суперечок на підприємстві, та викласти його на стіл негайно.

– Кримінальну справу порушено два тижні тому за фактом контрабанди, – тихо, прихилившись своїм до його обличчя майже впритул, зашепотіла Женя. – Основний підозрюваний – начальник відділу зовнішньоекономічних відносин Ігор Букреєв. Він, до речі, уже два тижні, як у відрядженні, чи то в Таджикистані, чи то в Ірані. І я дуже сумніваюся, що він звідти повернеться. Його заступник, Ольга Єфремова, зараз у лікарні. Ми до неї вчора увечері їздили, точніше, до неї їздила я, а ви мене смиренно чекали внизу. Але в палату мене до неї, на жаль, не пустили якісь хлопці в шкіряних куртках. Сказали – приватна охорона.

– Ви говорите, кримінальну справу порушено два тижні тому? Звідки у вас взагалі вся ця інформація?

– Інформація з професійних джерел, вона точна, можете не сумніватися! – Женя відсунулася, випрямилася і гордо підняла голову, але Родіон зосередив усю свою увагу на грудях – це дійсно був високий клас! Краєм ока він помітив, що ситуація за сусіднім столиком закипає, і напружився.

– Чуєш, лох, скажи своїй телиці, щоб поменше сіпала цицьками!

Зверталися явно до нього, Рад це розумів, але реагувати на «лоха» категорично заборонялося. Він подивився на Женю. Та дійсно виглядала шикарно. До того ж, вона була з тих жінок, які знають, що кундаліні – це не італійський співак, тобто такі жінки досить виховані та освічені, щоб отак одразу грубо посилати куди подалі тих, хто їм не подобається, – спочатку вони витягнуть із них усі соки, вдосталь набавляться, а потім уже і пошлють. Саме таких Радик найбільше й боявся, але саме таких, бажано в окулярах, він найбільше завжди і хотів затягнути у ліжко. Женя окулярів, щоправда, не носила, але від цього не ставала менш привабливою та небезпечною здобиччю. Вона дуже спокійно пила свій чай з лимоном і дивилася йому прямо в очі. Дивитися у відповідь Рад собі суворо заборонив, він добре запам'ятав цю багатообіцяючу божевільно хвилюючу безодню хвиль, в яку можна пірнути, але з якої не можна випірнути, – бо каміння не спливає, це не в його природі.

– До тебе звертаються! – Здоровий амбал міцно вхопив його за рукав джемпера. – Ти хто по життю?

Рад спокійно відхилився, уважно подивився на гопників.

– З якою метою цікавишся? – це була правильна пацанська відповідь, і знати її міг тільки правильний пацан. За правилами, гопники, як мінімум, мали хоча б трохи попуститися і зніяковіти. Але вони не зніяковіли й не попустилися.

– Ти шо, рамси поплутав?! – Амбал підвівся, зробив крок вперед і різким рухом приставив Родіону два пальці під ніс. – Накинь ніздрі, лошара!

Це був уже конкретний наїзд, і уникнути бійки в таких випадках, як правило, неможливо. Радик був сміливою людиною, але битися не любив і не вмів, він взагалі терпіти не міг таких ситуацій. І якщо справа доходила до мордобою, то одного удару в щелепу йому вистачало, щоб вирубатися хвилин на десять. Він не любив насильства, однак не тому, що був гуманістом або глибоко віруючим християнином, ці явища і поняття взагалі пройшли повз його життя, просто Рад був значно слабкішим від більшості тих, хто битися любив, тому по морді, як правило, по повній програмі одержував саме він.

Босота встала й оточила їх. Женя, нарешті, злякалася. Спочатку вона, очевидно, розраховувала на допомогу обслуговуючого персоналу й рішучість Родіона, але персонал допомагати явно не поспішав, а Родіон, хоча й видно, що не боягуз, стояв один проти шістьох. Хіба що він виявився б майстром кунг-фу. Ще секунда, і їх би неминуче почали бити.

– Усім стояти! Кому сказав! – Великий товстий чоловік матеріалізувався наче з кухля пива. Неможливо уявити, подумав Рад, щоб така велика людина сиділа в залі й залишалася непомітною. – Ти мене знаєш? – грубо звернувся товстун до крайнього гопника. – Знаєш?!

– Веня, я тебе знаю!

– А якщо знаєш, то вали на свій район!

– Веня, не по понятіях!

– Це мій кориш. Ще питання є?

Босота хутко зібрала манатки й, спльовуючи на підлогу, похмуро матюкаючись, пішла до виходу.

– Ви їм вибачте, будь ласка, – лагідно сказав товстун і жартівливо помахав пальцем. – Євгеніє, тобі, як завжди, щастить! Веніамін Островський, – назвався він й простягнув Родіону на диво маленьку пухку, але дуже енергійну долоню, – бізнесмен. Відпочивайте, до вас більше тут ніхто не чіплятиметься.

Веня пішов у глиб залу, сів за столик і знову зник з поля зору, наче дійсно розчинившись чи то у кухлях пива, чи то у філіжанках кави і десертах двох своїх тендітних супутниць у міні.

Островський був дуже шанованою у місті людиною з ординарною для людини свого і країни віку біографією. Вже у чотирнадцять років він, кандидат у майстри спорту з вільної боротьби, орудував бандою найбільшого в місті мікрорайону, а в п'ятнадцять дістав п'ять років підліткової «зони». Їх було семеро, вони були королями міста, вони просто гуляли і з нічого робити забили ногами до смерті людину. Відсидівши, Веня узявся за старе, але «бігати на збори» район на район, як по-блатному називався цей процес побиття однієї групи підлітків іншою, стало вже не солідно, тому він узяв керування процесом у свої руки. Для початку збільшив масштаби районів та сутичок, а коли суспільно-політичний устрій у країні почав змінюватись від соціалізму на капіталізм, поставив під свій контроль наметників, рундучників та інших дрібних бізнесменів. Зрештою Веня, голова якого щодо грошей завжди варила непогано, став розвивати власний бізнес: дрібна торгівля, маршрутні таксі, контрабанда, потім пощастило правильно прилаштувати до справи кількох дилерів – перепродавати за кордон продукцію місцевих заводів. Само собою, він був депутатом міської ради трьох останніх скликань, носив чорні туфлі з вузькими носаками, темний костюм у вузьку світлу смужку, білі шкарпетки і мав стійкі життєві принципи. Вся його система світобудови була міцно вмонтована в поняття «прибутки-витрати», «чорний нал», «відкат» і виглядала на диво струнко й гармонійно. В неї легко вписувалися і кохання, і родина, і дружба, і щастя, і навіть сам Господь Бог. Тут усе легко або множилося, або ділилося, або додавалося, або віднімалося. Чотири чіткі правильні математичні дії сповна давали Вені відповіді на всі виклики буття.

– Ти і його знаєш? – запитав трохи здивовано Рад. – Хто це?

– Це вам не Київ, тут практично всі усіх знають. А з моєю роботою треба знати не тільки тих, хто живе, але й тих, хто вмер, і навіть тих, хто ще не народився. Це Веніамін Островський, депутат міськради, голова комісії з комунального майна, успішний бізнесмен і відомий бандит. Загалом, велика людина. В авторитеті.

– А від якої партії депутат?

– Не має значення. У нас майже у всіх партіях є такі персонажі. До речі, це ще далеко не найгірший варіант.

Політикою Родіон ніколи не цікавився, запитав, скоріше, для інформації. Почута відповідь була цілком логічною, таке відбувалося скрізь, і це було абсолютно точним відбиттям справ у державі. Та у всьому цьому політичному кордебалеті Рад ніяк не міг зрозуміти лише одного: як можна любити або ненавидіти політиків, немов вони рідні люди або якісь артисти? Він завжди дивувався своїй мамі, яка одвічно перебувала в захваті від одних і проклинала інших, а потім навпаки, але ніколи з нею не сперечався, а лише повторював десь випадково почуту приказку: якщо довго дивитися на сонце, можна осліпнути. За найскромнішими підрахунками, у країні проживало вже дві третини сліпих. Він поглянув на свій «роллекс». Дев'ята година, а вечір уже був безнадійно зіпсований. Залишатися в цьому кафе абсолютно не хотілося, атмосферу комфорту й душевної розмови їм зіпсували, тож якщо він хотів одержати сьогодні в ліжко цю жінку, потрібно похапцем допивати віскарик й терміново щось придумувати.

– А давайте підемо до Лева! – раптом запропонувала Женя.

– У зоопарк?

– Майже.

– А хто це?

– Лев – це цар звірів, хіба ви не знаєте?

– Я знаю лева, що пішов із дому, мені мама в дитинстві книжку таку читала.

– Правда, давайте підемо! У Лева добре. Він розумний. Тільки випивку треба купити та їжі якої-небудь. Не знаю, сподобається вам там чи ні, та в будь-якому разі вибору немає. Більше в нашому місті однаково йти нікуди, хіба що нарватися на дубль два, а у нічний клуб або ресторан я не хочу, дуже накурено. А в інші місця нам іти ще рано.

Рад подумав, що остання фраза пролунала досить неоднозначно: чи то сьогодні рано, чи то взагалі рано, мовляв, погано одне одного знаємо, і все таке… Він попросив рахунок.


Це був приватний будинок.

Вони довго їхали на таксі, так довго, що Родіон уже почав сумніватися в щирості дівочих намірів. Після вчорашнього візиту до лікарні – двоє підозрілого виду типів у холі готелю, дуже уважно на нього дивилися, з викликом або ніби вивчаючи. Потім обшук у кабінеті, поки він відвідував принцесу у вежі, онучку Червоного Дона. Сьогодні – абсолютно незрозумілий, висмоктаний з пальця конфлікт у кафе. А може, і ця поїздка – вигадана? Тобто це тільки привід, щоб завезти його куди подалі? Але навіщо? Втім, у такій ситуації він залишався єдиним представником холдингу, який міг вплинути на хід процесів на підприємстві. НІХ, шановний полковник у запасі Хріняка, вочевидь навмисно втаїв від нього, що кримінальну справу щодо контрабанди порушено ще два тижні тому, а коли він став занадто наполегливим, міркував Радик, то зовнішньоекономічні контракти просто вилучили за допомогою СБУ, заблокувавши вхід страйком. Чи можливо таке організувати і чи є в цьому сенс? Чи не простіше сховати один, два або три контракти, які вони не хотіли показувати? А якщо вони нічого не хочуть показувати?! Втім, це усього лише здогади, страхи, навіяні тінями дерев, що танцюють у світлі ліхтарів, темними провулками, ідіотською музикою таксиста, салоном, що тхне дешевим куривом, страхи перед цією дивовижною жінкою, що так магічно пахне, просто збіги випадковостей, мандраж від незвичної ситуації… Нарешті, вони приїхали, і Женя натиснула на дзвінок на воротах. Їм довго не відчиняли, хвилини три, але от хвіртка таки оптимістично грюкнула, заскрипіла, і в нерівному світлі, що падав з ґанку, він побачив… лева. Точніше, Лева. Але Лев був дійсно схожий на лева, такий же здоровенний, гордий, із величезною гривою волосся, він стояв перед ними, не зважаючи на прохолодний вечір, у самих шортах, чухав абсолютно волосаті груди і курив сигарету. І це було єдине, що відрізняло його від царя звірів. Тому що леви, як відомо, не курять.

– Жеко! – радісно скрикнув він. – Привіт!

Євгенія, обіймаючи, зависла на ньому, як сарделька. Знявши із себе дівчину, лев відрекомендувався.

– Лев.

– А це Родіон! Друг.

– Бачу, що не ворог. Чужі, буцімто, тут не ходять! Дуже приємно, прошу, будь ласка.

Вигляд кухні, у центрі якої стояв невеликий стіл, дощенту заставлений пляшками з горілкою й пивом, Рада приголомшив – повний розгром. Та й увесь будинок усередині справляв враження нежилого. За столом сиділо чоловік п'ять, які щось жваво обговорювали, усі курили, але весь дим витягувало у навстіж відчинені в сад два величезних вікна. Незважаючи на цілковитий бардак, криві башти брудного посуду в раковині й загальну засміченість, Рад раптом відчув тут себе комфортно й спокійно, тому впевнено виклав на стіл куплену пляшку «Блек лейбл», пару пачок «Кептан блек» та їжу.

– О, – сказав Лев, – я бачу, у нас сьогодні не просто друг, а великий друг!

Рад не образився. Він розумів, що потрапив у цілком незнайоме середовище, більше того, середовище, в яке він ніколи не прагнув потрапити, вже краще на завод роботягою, ніж сюди, до таких, як цей Лев, мегамурзик-інтелектуал, який не знає, що таке чистота й порядок і як чесно заробити собі грошей на наркотики. Від них – усі проблеми. Проте сьогодні він чомусь почувався навіть у такій компанії добре. Цілком можливо, тому, що крім готелю йти йому було нікуди, а разом із Женею – то й поготів нікуди. Він приготувався потерпати й навіть на якийсь час стати частиною цієї богемної атмосфери, що-що, а мімікрувати він умів завжди пречудово. Проте навіть перші почуті фрази дали йому зрозуміти, що сильно напружуватися сьогодні не доведеться. Він справді почувався чомусь легко й безтурботно, можливо, перший раз за останній тиждень, а можливо, і за останні кілька років, хоча чим викликано саме сьогодні такий його дивний стан, пояснити не міг. Однак Радові цілком вистачило одного погляду на Женю, щоб переконатися – дійсно, так і є, зараз йому добре. І віскі тільки полегшувало життя, хоча Родіон абсолютно не почував себе нетверезим, навпаки, чим більше він пив, тим дзвінкішою й чіткіше ставала реальність, а бадьорість духу піднімалася до «а-а» піднебесного ступеня. Він давно помітив: хоч що й хоч скільки він би не пив у компанії гарних людей за приємною бесідою – ранком голова ніколи не боліла. Але якщо пити навіть найкращі напої з людьми, які тобі не симпатичні, а розмова складається напружено, то голова болітиме обов'язково. Йому, як правило, так і випадало останніми роками – пити з кимось з необхідності, по роботі, у справах. Друзі у нього давно вже закінчилися, лишилися тільки товариші по службі, з якими він легко сходився, але, як тільки доля їх розводила, зв'язок втрачався. Та й ніколи йому було товаришувати.

Але ці незнайомі люди викликали його симпатію. До того ж, незабаром усі кудись поділись, і вони залишилися втрьох: він, Женя й Лев, і розмова пішла вже зовсім задушевна, хоча про що говорили конкретно, Рад у повному обсязі потім так і не зміг згадати, у пам'яті залишилося тільки Левове словоблудство щодо вбивства на Хіросімі.


Конец ознакомительного фрагмента. Купить книгу
Вежі мовчання

Подняться наверх