Читать книгу Собор Паризької Богоматері - Виктор Мари Гюго, Clara Inés Bravo Villarreal - Страница 10

У січні смеркає рано. На вулицях вже посутеніло, коли Гренгуар вийшов з Палацу правосуддя. Темрява була до душі йому; хотілося скоріше дістатися до якоїсь безлюдної вулички, щоб там на дозвіллі поміркувати, дати філософові накласти першу пов’язку на рану поета. Зрештою, філософія була тепер його єдиним притулком, бо він не мав де переночувати. Після блискучого провалу п’єси, він не насмілювався повернутись до помешкання, яке наймав на Складській вулиці, проти Сінної пристані. Гренгуар розраховував, що, одержавши винагороду за свою епіталаму, віддасть піврічний борг за житло метрові Гійому Ду Сіру, відкупникові міського мита з торговців худобою, а той борг становив дванадцять паризьких су – тобто в дванадцять разів більше від того, що він мав на цім світі, разом із штаньми, сорочкою і капелюхом. Зупинившись біля хвіртки тюрми при Святій Каплиці, Гренгуар хвилину розмірковував, де ж йому переночувати, яку з паризьких вулиць обрати для цього. Раптом пригадав, що минулого тижня бачив на Шевській вулиці, біля дверей будинку одного з радників парламенту, кам’яну приступку, з якої сідають верхи на мулів, і тоді ж подумав, що при потребі вона могла б стати чудовою подушкою для жебрака або поета. Він подякував долі, яка послала йому таку щасливу думку. Але, зібравшись уже перейти Палацовий майдан, щоб заглибитися в лабіринт Сіте, де ще й тепер звиваються старі вулиці-сестри – Бондарська, Стара Суконна, Шевська, Єврейська та інші – тільки вже з дев’ятиповерховими будинками, Гренгуар зненацька побачив процесію папи блазнів: при світлі смолоскипів, під звуки його, Гренгуарового оркестру, страшенно галасуючи, вона теж виходила з Палацу правосуддя, перетинаючи дорогу. Це видовище знову роз’ятрило рану його зневаженого самолюбства. Гренгуар квапливо подався геть. Невдача з п’єсою сповнила поетову душу такою гіркотою, що все хоч якось пов’язане з сьогоднішнім святом дратувало його й завдавало ще більшого болю.

Він хотів піти мостом Сен-Мішель, та по ньому бігали дітлахи із смолоскипами й тріскачками.

– Хай їм чорт, цим потішним вогням! – пробурмотів Гренгуар і повернув до мосту Міняйл. На будинках, перед мостом, висіло три великих полотнища – із зображеннями короля, дофіна та Маргарити Фландрської – і шість малих, на яких були намальовані «парсуни» ерцгерцога Австрійського, кардинала Бурбонського, вельможного пана де Боже, принцеси Жанни Французької, позашлюбного сина герцога Бурбонського; все освітлювали смолоскипи. Юрба була в захваті.

– Щасливий цей Жеан Фурбо, художник! – тяжко зітхнувши, мовив Гренгуар і повернувся спиною до полотнищ. Перед ним була вулиця; вона видавалася темною та безлюдною, і Гренгуар сподівався сховатися там від святкового гамору й блиску. Поет рушив углиб її. Але одразу ж зачепився за щось і впав. Там була в’язка гілочок із святкового деревця, яку судові писарчуки з нагоди торжества поклали вранці під дверима голови суду. Гренгуар мужньо витерпів і це. Підвівся й пішов до річки. Поминувши вежі цивільного та кримінального суду й пройшовши вздовж високого муру королівських садів піщаним, незабрукованим берегом, де болото сягало йому до кісточок, Гренгуар дістався до західної частини Сіте і якийсь час розглядав Коров’ячий острівець, якого нині вже не видно – він зник під бронзовим конем Нового мосту. Цей острівець видався Гренгуарові якоюсь чорною масою, відділеною від нього вузьким струмком, що білів у темряві. При мерехтливому тьмяному світлі вогника там можна було розгледіти якийсь наче курінь, схожий на вулик; у ньому поромник – перевізник корів ховався на ніч.

«Щасливий перевізник! – подумав Гренгуар. – Ти не мрієш про славу, не пишеш епіталам! Тобі нема діла до того, як одружуються королі та бургундські принцеси! Ти не знаєш інших маргариток, окрім тих, що їх твої корови скубуть на зелених квітневих лужках. А мене, поета, освистали, я тремчу від холоду, я заборгував дванадцять су, мої підметки такі прозорі, що могли б замінити скельця у твоєму ліхтарі. Спасибі тобі, перевізнику. Мої очі відпочивають, дивлячись на твою хижку, і це допомагає мені забути про Париж!»

З ліричного екстазу Гренгуара вивів вибух великої подвійної петарди, який раптом пролунав з благословенної хижки. То перевізник вносив свою частку в святкові розваги, бавлячись потішними вогнями.

Від цього вибуху в Гренгуара мороз пішов поза шкірою.

– Прокляте свято! – вигукнув він. – О Господи! Невже ти переслідуватимеш мене повсюди? О Боже мій! Навіть біля паромникової хижки!

Гренгуар глянув на Сену, що текла внизу, і страшна спокуса охопила його.

– Ох, – сказав поет, – з якою радістю я б утопився, коли б вода була не така холодна!

І тоді він у відчаї вирішив: якщо вже не можна втекти від папи блазнів, від полотнищ Жеана Фурбо, святкового деревця, потішних вогнів і петард, то краще буде зухвало кинутися в самісіньке серце свята й піти на Гревський майдан.

«Там мені принаймні, – подумав поет, – залишиться від святкового вогнища хоч якась головешка, щоб зігрітися, і я, може, повечеряю хоч крихтами з тих трьох величезних цукрових кренделів у формі королівських гербів, які виставлено для частування паризького люду».