Читать книгу Собор Паризької Богоматері - Виктор Мари Гюго, Clara Inés Bravo Villarreal - Страница 16

За кілька хвилин наш поет опинився в невеличкій кімнатці із стрілчастим склепінням, затишній, добре натопленій. Він сидів за столом, котрий, здавалося, тільки й чекав, коли на ньому появиться якесь їство із шафки, що висіла на стіні; а далі Гренгуар бачив ліжко і перебування наодинці з гарненькою дівчиною. Пригода скидалася на чарівну казку. Поет уже серйозно починав вважати себе за одного з її персонажів. Раз у раз він роздивлявся навколо, мовби хотів упевнитися, чи тут іще вогненна колісниця, запряжена двома крилатими химерами, бо тільки вона могла так швидко перенести його з пекла сюди, до раю. І ще він час від часу поглядав на діри свого камзола – намагався повернутися до дійсності й не відірватися зовсім від землі. Це була та нитка, за яку він тримався, коли розум витав у фантастичних просторах.

Дівчина, здавалося, не звертала на нього ніякої уваги. Крутилася по кімнаті, то тут, то там, пересувала якийсь стільчик, розмовляла із своєю кізкою, часом корчила гримаски. Нарешті вона сіла до столу, і Гренгуар міг досхочу на неї надивитися.

Ви були колись дитиною, читачу, а може, ви такі щасливі, що лишилися нею і тепер. І, певно, ви не раз у яскравий сонячний день бігали на березі річки за красивою зеленою чи блакитною бабкою, яка весь час, різко змінюючи напрямок, перелітала з кущика на кущик, немов цілуючи кінчик кожної гілки. Щодо мене, то я цілі дні ганявся за такими бабками і то були найприємніші, найкраще використані дні мого життя. Згадайте, з яким любовним зацікавленням ваша думка і ваш погляд зверталися до цього маленького вихору пурпурно-лазурових крил, що шелестіли, бриніли, свистіли, гули, а в центрі того вихору тріпотів якийсь невловимий образ, затінений швидкістю власного руху. Ефірне створіння, яке невиразно вимальовувалося крізь тріпотіння крилець, видавалося вам химерним, нереальним – чимось таким, чого не можна було ні торкнутися, ні побачити. І коли нарешті бабка сідала відпочивати на гострому кінчику очеретини, і ви, тамуючи подих, могли розгледіти видовжені прозорі крила, довгий емалевий одяг, двоє кришталевих очей, – який подив охоплював вас, і як побоювались ви, щоб цей образ знову не перетворився на тінь, а чарівна істота – на химеру. Згадайте ці враження, і ви легко зрозумієте, що відчув Гренгуар, споглядаючи так близько ту Есмеральду, яку досі бачив лише невиразно у вихорі танцю, співу і метушні.

Поет глибше й глибше поринав у свої марення.

«Так от що воно таке Есмеральда! – думав він, замріяним поглядом стежачи за нею. – Небесне створіння! Вулична танцівниця! Так багато й так мало! Це вона сьогодні ввечері врятувала мені життя. Мій злий геній! Мій добрий ангел! Чарівна жінка, слово честі! Вона безтямно закохана, коли рішилася захопити мене в такий спосіб. До речі, – раптом підвівшись, сказав він собі, пойнятий тим відчуттям реальності, яке становило суть його вдачі і філософії, – я не зовсім уявляю, як це сталося, але ж тепер я все-таки її чоловік!»

З цією думкою, що відбилася в його очах, він підійшов до дівчини так войовничо і так галантно, що вона відсахнулася.

– Чого вам треба? – запитала.

– Ви ще питаєте, чарівна Есмеральдо? – відповів Гренгуар так пристрасно, що сам здивувався, почувши власний голос.

Циганка здивовано глянула на нього.

– Не розумію, що ви хочете сказати.

– Та ну! – промовив Гренгуар, дедалі більше запалюючись, певен, що він, зрештою, має справу лише з цнотливістю Двору чудес. – Хіба я не твій, любонько? Хіба ти не моя?

І він простодушно обняв її за стан.

Але циганка вислизнула з його рук, наче в’юн. Одним стрибком опинилася на другому кінці кімнати, зігнулась і, тримаючи в руці невеличкий кинджал, випросталася так швидко, що Гренгуар не встиг побачити, звідки цей кинджал у неї взявся; вона стояла розгнівана й горда, стиснувши губи, рум’яна, мов червоне яблуко; ніздрі її роздувалися, очі метали блискавиці. Тут і кізка виступила наперед, наставивши на Гренгуара войовничий лоб, увінчаний двома гарненькими позолоченими і дуже гострими ріжками. Усе це сталося за одну мить.

Барвиста бабка перетворилася на осу і тільки й чекала, щоб ужалити.

Наш філософ сторопів і спантеличено дивився то на кізку, то на дівчину.

– Пречиста Діво! – вигукнув нарешті, отямившись. – Ото дві забіяки!

Циганка теж заговорила:

– А ти, видно, зухвалий пройда!

– Пробачте, панночко, – всміхаючись, мовив Гренгуар. – Але навіщо ж тоді ви взяли мене за чоловіка?

– А було б краще, якби тебе повісили?

– То, виходить, – мовив він, трохи розчарований у своїх любовних сподіваннях, – виходить, одружуючись зі мною, ви думали тільки про те, щоб урятувати мене від шибениці?

– А що б іще я могла думати?

Гренгуар прикусив губи.

– От тобі й на! – пробурмотів він. – Видно, перемога Купідона тут не така безперечна, як мені здавалося. Але навіщо ж було тоді розбивати нещасний кухоль?

Кинджал Есмеральди й роги кізки все ще були готові до оборони.

– Панно Есмеральдо, – мовив поет, – укладімо перемир’я. Я не писарчук із Шатле й не побіжу доносити, що ви, порушуючи наказ пана паризького прево, тримаєте зброю. Але ви повинні знати, що вісім днів тому суд оштрафував Ноеля Лекрівена на десять паризьких су за те, що він носив шпагу. Та мене це не стосується. Переходжу до діла. Клянуся вам вічним спасінням, що без вашої згоди і дозволу я не підійду до вас; тільки дайте мені повечеряти.

По суті, Гренгуар, як і пан Депрео, був «дуже мало любострасним». Він не належав до тих розв’язних рицарів мушкетерської породи, яка завойовує дівчат приступом. У коханні, як і в усьому іншому, він волів чекати й дотримуватись поміркованої тактики, отож добра вечеря віч-на-віч з гарненькою дівчиною, особливо коли тобі дошкуляє голод, видавалася йому чудовим антрактом між прологом та розв’язкою любовної пригоди.

Циганка не відповіла. Зробила презирливу гримаску, підняла, немов пташка, голову і засміялася; маленький кинджал зник так само несподівано, як і з’явився, Гренгуар і не помітив, куди бджола сховала своє жало.

А за хвилину на столі появилися житній хліб, шматок сала, кілька зморщених яблук і дзбан пива. Гренгуар пожадливо накинувся на їжу. Чуючи, як жваво брязкає його залізна виделка об фаянсову тарілку, можна було подумати, що все поетове кохання вилилося в апетиті.

Сидячи перед ним, дівчина мовчки дивилася, як він їсть, а думала, видно було, про щось зовсім інше, часом усміхалася тим своїм думкам і ніжно гладила розумну голівку кізки, що пестливо притулилася до її колін.

Свічка з жовтого воску освітлювала цю сцену ненажерливості та мрійливості.

Втамувавши голод, Гренгуар відчув деякий сором, бо на столі залишилося тільки одне яблуко.

– А ви не хочете їсти, панно Есмеральдо?

Дівчина заперечливо похитала головою і задумливо глянула на склепіння комірчини.

«Що там її зацікавило? – подумав Гренгуар, теж глянувши туди, куди й вона дивилася. – Не може бути, щоб її увагу привертала гримаса кам’яного карлика, вирізьбленого в центрі склепіння. Хай йому чорт! З ним я ще можу позмагатися».

Він гукнув:

– Панночко!

Вона, здавалося, не чула.

Він повторив голосніше:

– Панно Есмеральдо!

Марно, її думки витали десь далеко, і голос Гренгуара був безсилий привернути їх. На щастя, втрутилася кізка, яка тихенько смикала свою господиню за рукав.

– Що тобі, Джалі? – жваво спитала циганка, ніби прокинувшись.

– Вона голодна, – сказав Гренгуар, зрадівши нагоді почати розмову.

Есмеральда накришила хліб, і кізка почала їсти з її долоні.

Гренгуар не дав дівчині знову поринути в мрії. Зважився на делікатне питання:

– То ви не хочете, щоб я був вашим чоловіком?

Дівчина пильно подивилася на нього й сказала:

– Ні!

– А коханцем? – знову спитав Гренгуар.

Вона зробила гримаску й відповіла:

– Ні!

– А другом? – наполягав поет.

Вона пильно глянула на нього і, хвилину подумавши, промовила:

– Можливо.

Це «можливо», таке дороге для філософа, підбадьорило Гренгуара.

– А ви знаєте, що таке дружба? – спитав він.

– Знаю, – відповіла циганка. – Це означає бути братом і сестрою; це дві душі, які стикаються, не зливаючись, це два пальці однієї руки.

– А кохання? – спитав Гренгуар.

– О! Кохання! – мовила вона, і голос її затремтів, а очі заблищали. – Це коли двоє стали чимось єдиним. Коли чоловік і жінка зливаються в одного ангела. Це щось небесне!

І обличчя вуличної танцівниці засяяло дивовижною красою, яка, здавалося Гренгуарові, цілком відповідала майже східній екзальтованості її слів, і глибоко вразило його. Рожеві й чисті уста дівчини всміхалися, чоло, непорочне і ясне, час від часу затуманювалось думками, як дзеркало від подиху, а з-під довгих чорних опущених вій випромінювалося якесь невловне світло, що надавало всім її рисам тієї ідеальної ніжності, яку Рафаель згодом відтворив у містичному злитті дівочої цноти, материнства й божественності.

– Яким же треба бути, щоб вам сподобатися? – вів далі Гренгуар.

– Треба бути мужчиною.

– А я? – спитав Гренгуар. – Хто ж я такий?

– У мужчини на голові шолом, у руці – меч, на закаблуках – золоті остроги.

– Он як! – сказав поет. – Виходить, без острог не можна бути мужчиною? Ви когось любите?

– Чи когось кохаю?

– Атож, чи кохаєте?

Вона хвилинку сиділа задумана, потім з якимсь особливим виразом промовила:

– Я про це скоро дізнаюсь.

– А чому не сьогодні ввечері? – ніжно запитав поет. – Чому б вам не покохати мене?

Дівчина серйозно глянула на нього.

– Я покохаю лише того, хто зможе мене захистити.

Гренгуар почервонів і запам’ятав ці слова. Очевидно, дівчина натякала на те, що він не допоміг їй у критичній ситуації, в якій вона опинилася дві години тому. Цей спогад, стертий з пам’яті іншими пригодами того вечора, знову ожив. Гренгуар ляснув себе по лобі:

– Видно, панночко, мені треба було саме з цього почати. Пробачте мені мою непростиму неуважність. Але як же вам пощастило вирватися з пазурів Квазімодо?

– О, який жахливий горбань! – промовила вона, ховаючи обличчя в долонях, і затремтіла, немов її пройняв мороз.

– Справді жахливий. А все-таки, як же ви врятувалися від нього? – повторив своє запитання Гренгуар.

Есмеральда всміхнулася, зітхнула і промовчала.

– А ви знаєте, чого він вас переслідував? – знову спитав Гренгуар, намагаючись з якогось іншого боку підійти до теми, що його цікавила.

– Не знаю, – відповіла дівчина і жваво додала: – Та й ви теж ішли за мною, а чого?

– Слово честі, – запевнив Гренгуар, – я й сам не знаю.

Запала тиша. Гренгуар колупав ножем стіл, дівчина всміхалась і наче дивилася на щось крізь стіну. Раптом ледь чутно заспівала:

І, несподівано урвавши пісню, почала гладити Джалі.

– Яка гарненька тваринка, – промовив Гренгуар.

– Це моя сестричка, – відповіла дівчина.

– Чому вас звуть Есмеральдою?[46] – спитав поет.

– Не знаю.

– А все ж таки?

Циганка дістала з-за пазухи невеличку овальну ладанку, що висіла у неї на шиї на ланцюжку із зерняток лаврового дерева і сильно пахла камфорою. Ладанка була обтягнута зеленим шовком, а посередині виднілося зелене скельце, схоже на смарагд.

– Може, через це, – сказала дівчина.

Гренгуар хотів був узяти ладанку. Есмеральда відсахнулася:

– Не чіпайте! Це амулет. Або ви пошкодите чарам, або вони вам.

Цікавість поета розпалювалась дедалі дужче.

– Хто вам дав її?

Вона притулила палець до уст і сховала амулет на грудях. Гренгуар спробував знову щось спитати, але дівчина відповіла неохоче.

– Що означає слово «Есмеральда»?

– Не знаю.

– А якою це мовою?

– Мабуть, циганською.

– Я так і думав, – промовив Гренгуар. – Ви не з Франції?

– Не знаю.

– Батьки є?

У відповідь вона заспівала на мотив старовинної пісні:

– Ну, гаразд, – озвався Гренгуар. – А скільки вам було років, коли ви приїхали до Франції?

– Я була зовсім маленька.

– А до Парижа?

– Торік. Коли ми входили в Папські ворота, над нами пролетіла очеретянка, – це було наприкінці серпня, – і я сказала собі: зима буде сувора.

– Так воно й було, – сказав Гренгуар, зрадівши, що нарешті розмова зав’язалась. – Я всю зиму хукав на пальці. То ви віщунка?

Вона знову почала відповідати лаконічно:

– Ні.

– А той чоловік, якого ви звете циганським князем, це вождь вашого племені?

– Так.

– Це ж він пошлюбив нас, – несміливо зауважив поет.

Циганка скорчила свою звичайну гримаску:

– Я навіть не знаю, як тебе звати.

– Як мене звати? Прошу: П’єр Гренгуар.

– Я знаю красивіше ім’я, – сказала вона.

– Вреднюка! – мовив поет. – Але нічого, я не сердитимусь. Послухайте, може, ви мене полюбите, пізнавши краще. А потім, ви так довірливо розповіли мені свою історію, що я не можу залишитися в боргу. Отже, ви вже знаєте, що мене звуть П’єр Гренгуар. Я син сільського нотаря з Гонесса. Мого батька повісили бургундці, а матір зарізали пікардійці під час облоги Парижа, двадцять років тому. В шість років я став сиротою, і підошвою для моїх черевиків була тільки бруківка Парижа. Не знаю, як я прожив від шести до шістнадцяти років. То було, якась торговка овочами дасть мені сливу, то пекар кине скоринку хліба; ввечері я намагався потрапити до рук дозору, і мене вели в тюрму, де завжди був оберемок соломи, щоб переспати ніч. Та все це, як бачите, не перешкоджало мені рости й худнути. Взимку я грівся на сонці біля під’їзду палацу де Санс, дивуючись, чому це купальські вогні запалюють у липневу спеку. В шістнадцять років мені захотілося визначити своє становище в суспільстві. Поступово випробував усе: пішов у солдати, та не був досить хоробрим, пішов у ченці – та не був досить побожним і до того ж я не вмію пити. З відчаю пішов у підмайстри до теслярів, але не був досить сильним. Мені дуже хотілося стати шкільним учителем; щоправда, я не вмів читати, та це мене не спиняло. Незабаром помітив, що для всіх цих занять мені чогось бракує, і, побачивши, що я ні до чого не придатний, почав складати вірші, за власним покликанням став поетом. Якщо ти волоцюга, то завжди можеш узятися до цього ремесла, і це все ж таки краще, ніж красти, до чого мене підмовляли деякі мої злодійкуваті друзі. На щастя, одного чудового дня я зустрів дома Клода Фролло, преподобного архідиякона Собору Паризької Богоматері. Він допоміг мені, і йому я маю дякувати за те, що став освіченою людиною, вивчив латину від «Повинностей» Ціцерона до «Слова про смерть» целестинських ченців. Розуміюсь на схоластиці, піїтиці, ритміці й навіть на герметиці – цій премудрості всіх премудростей. Це я автор містерії, яку з величезним успіхом сьогодні виконували в переповненому залі Палацу. Я також написав книгу на шістсот сторінок про страшну комету 1465 року, через яку один неборака збожеволів. У мене були й інші успіхи. Трохи знаючись на артилерійській справі, я брав участь у спорудженні тієї величезної бомбарди Жеана Мога, що, як ви знаєте, вибухнула, коли її випробовували на мості Шарантон, і вбила двадцять чотири роззяви. Як бачите, я для вас непогана партія. Знаю силу-силенну цікавих фокусів, яких можу навчити вашу кізоньку; наприклад, передражнювати паризького єпископа, цього проклятого святенника, млини якого забризкують перехожих грязюкою, коли вони йдуть мостом Млинарів. До того ж, за містерію я одержу багато грошей, якщо мені заплатять. Отже, я весь до ваших послуг: і я, і мій розум, і мої знання, і моя вченість; я готовий жити з вами, панночко, як вам завгодно: цнотливо чи в веселощах; як чоловік з жінкою, коли це вам до вподоби, чи, коли волієте, як брат із сестрою.

Гренгуар замовк, очікуючи, яке враження справлять на дівчину його слова.

Вона опустила очі:

– Феб, – промовила стиха. Потім, звертаючись до поета, запитала: – «Феб» – що це означає?

Гренгуар, не зовсім розуміючи, який зв’язок між його словами й цим запитанням, був, одначе, не від того, щоб блиснути своєю вченістю, й поважно відповів:

– Це латинське слово, яке означає «сонце».

– Сонце! – повторила дівчина.

– Це ім’я чудового стрільця, який був богом, – додав Гренгуар.

– Богом! – знову повторила вона, й у голосі її забриніло щось мрійливе та пристрасне.

В цю мить один її браслет розстебнувся й упав. Гренгуар швидко нахилився, щоб підняти його; а коли випростався, дівчина й кізка щезли. Він почув, як клацнув засув невеличких дверцят, що, очевидно, вели до суміжної комірчини й замикалися зсередини.

«Чи залишила вона мені хоч постіль?» – подумав наш філософ.

Він обійшов кімнатку. Єдиною річчю, придатною для спання була досить довга дерев’яна скриня з різьбленим віком, і, лігши на ній, Гренгуар почував себе, мабуть, так, як Мікромегас на вершинах Альп.

– Нічого не вдієш, – сказав поет, вмощуючись зручніше, – треба примиритись. Однак яка дивна шлюбна ніч! А шкода: у цьому весіллі з розбитим кухлем було щось наївне й допотопне, що мені сподобалось.