Читать книгу Собор Паризької Богоматері - Виктор Мари Гюго, Clara Inés Bravo Villarreal - Страница 6

Бідний Гренгуар! Гуркіт великих подвійних петард на Йвана Купайла, залп з двадцяти аркебузів, постріл тієї славнозвісної кулеврини на вежі Більї, з якої під час облоги Парижа, в неділю 29 вересня 1465 року, було вбито одразу сімох бургундців, вибух усього порохового складу біля брами Тампль – усе разом не оглушило б його в цю урочисту і драматичну мить так, як оті кілька слів, проголошені служником: «Його превелебність монсеньйор кардинал Бурбонський».

І зовсім не тому, що П’єр Гренгуар боявся чи зневажав пана кардинала. Він не знав ні такої малодушності, ні такої зарозумілості. Справжній еклектик, як кажуть тепер, Гренгуар належав до тих стійких, урівноважених, спокійних і благородних умів, які завжди вміли у всьому додержуватися золотої середини (stare in dimidio rerum), і, сповнені здорового глузду та ліберальної філософії, водночас віддавали належне й кардиналам. Цінне і невмируще плем’я філософів! Здається, що мудрість, мов нова Аріадна, дала їм клубок ниток, і вони, розмотуючи його від сотворіння світу, проходять крізь лабіринт справ людських. Вони є в усіх епохах, завжди однакові, тобто завжди відповідають епосі. Якщо поминути П’єра Гренгуара, який, коли б нам пощастило зобразити його так, як він на це заслуговує, був би їхнім представником у п’ятнадцятому столітті, то безперечним є те, що саме їхній дух запалював отця дю Бреля, коли він у шістнадцятому столітті писав ці величні, гідні всіх віків слова: «Я парижанин родом і паризіанин словом, бо грецьке «parrhisia» означає «свобода слова», якої я додержувався навіть щодо монсеньйорів кардиналів, щодо дядька й брата монсеньйора принца Конті, але неодмінно з пошаною до їхнього високого становища і не ображаючи нікого з їхнього почту, а це вже немала заслуга».

Отже, у прикрому враженні, яке справило на П’єра Гренгуара прибуття кардинала, не було ні ненависті, ні зневаги до його превелебності. Скоріше навпаки: наш поет мав надто багато здорового глузду й надто зношену одежину, щоб не оцінити нагоди, яка допомогла б донести до превелебного вуха натяки, зроблені в пролозі, а тим більше прославлення дофіна, сина лева Франції. Та не користолюбство керує шляхетною натурою поетів. Я припускаю, що коли б єство поета позначити числом десять, то, аналізуючи і, як каже Рабле, «фармакополізуючи» те єство, хімік знайшов би в ньому тільки десяту частину користолюбства і дев’ять десятих – самолюбства. Отож коли перед кардиналом розчинилися двері, ці дев’ять десятих Гренгуарового самолюбства під впливом народного захоплення розбухли й набрали таких величезних розмірів, що геть придушили крихітну молекулу користолюбства, щойно знайдену в духовному єстві поетів; а молекула ця вельми коштовна, вона – своєрідний баласт реальності і людської природи, баласт, без якого поети не могли б торкнутися землі. Гренгуар втішався, відчуваючи і спостерігаючи юрбу, немовби зливаючись із цією масою глядачів, хай не дуже вишуканих, але вражених, захоплених нескінченними тирадами, які щохвилини джерелом били з усіх частин його епіталами. Запевняю, що Гренгуар сам поділяв це загальне захоплення і, на відміну від Лафонтена, який, дивлячись виставу своєї комедії «Флорентинець», питав: «Що за йолоп написав цю нісенітницю?», Гренгуар охоче спитав би сусіда: «Хто написав цей шедевр?» Тож, можете собі уявити, як вплинула на нього раптова й невчасна поява кардинала.

Побоювання Гренгуара були зовсім небезпідставні. Прибуття його превелебності сколихнуло аудиторію. Всі повернули голови до помосту. Зчинився гамір. «Кардинал! Кардинал!» – повторювали всі. Злощасний пролог урвався вдруге.

Кардинал на якусь мить зупинився в дверях, що вели на поміст. Байдужим поглядом озирав натовп, а гамір тим часом дужчав. Кожному хотілося, щоб було видно. Кожен намагався підняти голову над плечем сусіда.

То була справді висока особа, споглядання цієї людини було варте якого завгодно видовища. Шарль, кардинал Бурбонський, архієпископ і граф Ліонський, примас усієї Галлії, був пов’язаний родинними зв’язками з Людовіком XI, – його брат П’єр, сеньйор де Боже, був одружений із старшою донькою короля, – і з Карлом Сміливим, – через свою матір Агнесу Бургундську. Характерними рисами вдачі примаса всієї Галлії були гнучкий розум придворного й побожне ставлення до всякої влади. Можна собі уявити той величезний клопіт, що йому завдавало таке подвійне споріднення і ті підводні скелі вищого світу, між якими він, докладаючи розуму, мусив лавірувати, мов човен, аби не розбитися, наскочивши чи то на Людовіка, чи на Карла, цих Сціллу й Харібду, котрі вже поглинули герцога Немурського і конетабля Сен-Поля. Милістю неба кардинал досить щасливо прослизнув між обома рифами й без перешкод прибув до Рима. Та хоч він уже й перебував у гавані, чи, точніше, саме тому, що перебував у гавані, кардинал ніколи не міг спокійно згадувати про мінливість свого політичного життя, сповненого небезпек і труднощів, які йому довго доводилось переборювати. Тому він мав звичку повторювати, що 1476 рік був для нього «чорним і білим», бо того року він втратив матір, герцогиню Бурбонську, і двоюрідного брата, герцога Бургундського, але друга втрата пом’якшила йому гіркоту першої.

Зрештою, він був людина добродушна, жив по-кардинальському весело, з насолодою попивав королівське вино з виноградника Шальо, не гребував товариством Рішарди ла Гармуаз і Томаси ла Сальярд, охочіше давав милостиню гарненьким дівчатам, аніж старим жінкам, і всім цим здобув велику прихильність паризького простолюду. Він з’являвся неодмінно в супроводі невеликого почту єпископів і знатних абатів, привітних, веселих, завжди готових погуляти; і не раз доброчесні парафіянки храму Сен-Жермен Д’Оксер, проходячи попід яскраво освітленими вікнами Бурбонського палацу, по-святенницькому обурювались, чуючи, як ті самі голоси, що тількино правили для них вечерню, тепер під дзенькіт келихів виспівували «Bìbamus papaliter[19]» – улюблену вакхічну пісеньку папи Бенедикта XII, який додав до тіари третю корону.

Безперечно, що саме ця заслужено забута кардиналом популярність оберегла його при появі в залі від ворожих вихваток юрби, ще недавно такої невдоволеної й зовсім не схильної виявляти пошану до якогось там кардинала, тим більше в день, коли ця юрба мала обирати папу. Та парижани не злопам’ятні, до того ж примусивши почати виставу, добродушні городяни вже гадали, що взяли гору над кардиналом, і цього тріумфу їм було досить. До того ж кардинал Бурбонський був красенем у чудовій пурпуровій мантії, яку він носив надзвичайно вишукано, а з цього випливало, що всі жінки, тобто більшість у тій юрбі, були за нього. Безумовно, було б несправедливим і нетактовним зустріти кардинала шиканням за те, що він трохи запізнився, якщо цей кардинал – чоловік вродливий і так вишукано носить свою пурпурову мантію.

Отож кардинал увійшов, привітав присутніх тією успадкованою від своїх шляхетних предків усмішкою, з якою сильні світу цього стрічають юрбу, і повільно попрямував до свого оббитого ясно-червоним оксамитом крісла, думаючи, здавалося, про щось зовсім інше. Кортеж із єпископів і абатів – його, як сказали б тепер, генеральний штаб – увійшов за ним на поміст, і це викликало ще дужчий галас і цікавість юрби. Кожен старався показати, назвати, дати іншому зрозуміти, що знає хоч одного з прибульців: той, якщо йому пам’ять не зраджує, – Алоде, єпископа Марсельського, той – першого каноніка абатства Сен-Дені, а той – абата з Сен-Жермен-де-Пре, Роберта де Лепінаса, цього розпусного брата однієї з коханок Людовіка XI; при цьому виникало чимало непорозумінь, спалахували суперечки. А школярі знай собі лихословили. Це був їхній день, їхнє свято блазнів, їхні сатурналії – щорічна оргія писарчуків та школярської братії. Всяка непристойність того дня була освячена законом. До того ж серед натовпу були такі меткі і язикаті жінки, як Сімона Чотири-Фунти, Агнеса Тріска, Робіна Цапонога. Як же відмовити собі в приємності полихословити, побогохулити в такий день у порядній компанії церковників і гулящих дівчат? І вони не відмовляли собі в цьому: серед безугавного гамору лунали всякі богохульства, лайки і непристойні дотепи – жахливий концерт, що його виконували розгнуздані писарчуки і школярі, язики яких цілий рік стримував страх перед розпеченим залізом Людовіка Святого. Бідолашний святий Людовік! Як вони знущалися з нього в його ж власному Палаці правосуддя! Кожен школяр обрав собі жертву з новоприбулих духовних осіб – чорну, сіру, білу чи фіолетову сутану. Що ж до Жоаннеса Фролло Вітряка, то він як брат архідиякона зухвало напався на пурпурову мантію і, нахабно втупившись у кардинала, співав на все горло:

– Сарра repleta mero![20]

Усі ці вигуки, які ми тут наводимо без прикраси, на науку читачеві, губилися в загальному гаморі, не досягши помосту для знатних осіб. А втім, кардинала вони навряд чи зачепили б, адже всякі вольності в цей день увійшли в звичай. До того ж кардинал, як про це яскраво свідчив вираз його обличчя, мав інший клопіт, що невідступно йшов за ним і майже водночас із ним ступив на поміст: то було посольство Фландрії.

Кардинал не був далекоглядним політиком, не надавав великого значення можливим наслідкам одруження його найяснішої кузини Маргарити Бургундської з його найяснішим кузеном Карлом, кронпринцом Віденським; його мало обходило й те, чи довго триватиме штучно зліплена «добра згода» між герцогом Австрії та королем Франції і як сприйме король Англії зневагу, виявлену до його доньки. Кардинал щовечора безтурботно пив королівське вино з виноградника Шальо, і гадки не маючи, що одного чудового ранку це ж вино, кілька пляшок якого (щоправда трохи підправленого лікарем Котьє) Людовік XI від щирого серця надішле Едуардові IV, допоможе колись Людовікові XI позбутись Едуарда IV. «Високоповажне посольство герцога Австрійського» не завдавало кардиналові жодної з цих турбот, воно гнітило його іншим. Бо й справді, хіба, як про це вже згадувалось на початку, мало того, що він, Шарль де Бурбон, змушений приймати і вшановувати якихось там міщан; він – кардинал – вшановувати якихось купецьких старшин; він, француз, веселий, витончений любитель бенкетів – пригощати якихось фламандських питців пива, і до того ж усе це – на людях. Безперечно, то була одна з найнеприємніших ролей, яку йому будь-коли доводилося грати на догоду королю.

Та, коли служник гучно оголосив: «Панове посли герцога Австрійського», кардинал, прибравши виразу щонайбільшої люб’язності (настільки він опанував це мистецтво), обернувся до дверей. Годі й казати, що всі в залі зробили те саме.

І ось попарно, зі статечністю, що так контрастувала з грайливою жвавістю церковного почту кардинала, ввійшли сорок вісім послів Максиміліана Австрійського, очолювані преподобним отцем Жеаном, абатом Сен-Бертен-ським, канцлером ордена Золотого руна, і Жаком де Гуа, сйором Добі, верховним суддею міста Гента. В залі запала глибока тиша. Тільки іноді її порушував приглушений сміх у відповідь на дивовижні прізвища та міщанські звання, що їх, плутаючи й перекручуючи, безладно оголошував служник після того, як прибулі один по одному незворушно називали себе. Це були: метр Лоїс Рьолоф, старшина міста Лувена; месір Клаїс Етюельд, старшина Брюсселя; месір Поль де Байост; сйор Вуармізель, головний суддя Фландрії; метр Жеан Колегенс, бургомістр міста Антверпена; метр Жорж де ла Мер, перший старшина Гента; метр Гельдольф ван дер Хаге, перший старшина землевласників того ж міста, і сйор де Бірбек, і Жеан Пінпок, і Жаен Дімерзель, і т. д., і т. д., і т. д. – судді, старшини, бургомістри; бургомістри, старшини, судді – всі урочисті, надуті, бундючні, вбрані в оксамит і шовк, у чорних оксамитових шапках з великими китицями із золотих кіпрських ниток. А все ж у кожного було славне фламандське обличчя, сповнене гідності й суворості, подібне до тих, які так яскраво й виразно виступають з чорного тла Рембрандтового «Нічного дозору»; у цих людей було начебто написано на чолі, що Максиміліан Австрійський мав слушність, коли «цілком», – як було сказано в його маніфесті, – поклався на «їхній здоровий розум, мужність, досвідченість, чесність та передбачливість».

У всіх, окрім одного. Це був чоловік з тонким, розумним, лукавим обличчям, схожим на мордочку мавпи і водночас на лице дипломата. І хоча його скромно звали «Гійом Рім, радник та пенсіонарій[21] міста Гента», кардинал ступив три кроки йому назустріч і привітав його низьким поклоном.

На ті часи мало хто знав, хто такий Гійом Рім. Людина виняткового розуму, яка в період революції могла б опинитись на гребені подій й досягти дуже високого становища, він у п’ятнадцятому столітті був змушений обмежуватись лукавими підступами і, як каже герцог Сен-Сімон, «діяти тихою сапою». Зрештою, його було визнано найвидатнішим «майстром підкопу» в Європі: він спільно з Людовіком XI плів інтриги і часто докладав рук до секретних справ короля. Але нічого того юрба не знала, і її здивувала незвичайна чемність кардинала щодо цього непоказного фламандського міського радника.