Читать книгу Тіло ™ - Вiкторiя Гранецька - Страница 10

Доктор Паскуда вважав, що «залишковими явищами» були розпорошені фрагменти душ донорів, котрі не хотіли покидати свої тіла. Або ж трансплантологи з якогось дива припускалися помилок під час стерилізації донорських тіл, і частки колишньої свідомості лишалися в організмі, поволі отруюючи нового власника. Хоч іноді траплялося й навпаки: свідомість пересадженого виявлялася занадто слабкою, аби впоратися з новим тілом, почувалася в ньому, наче загнаний ув’язнений звір, і зрештою мала на меті лише одне – вибратися з нього за всяку ціну, як із осоружної темниці…

Звісно, така точка зору не мала ані найменшого шансу бути взятою до уваги. Та, за іронією долі, саме ефект «залишкових явищ» і спіткав тих нещасних шістьох, що обрали цей сонячний день для того, аби звести рахунки з життям у чужих тілах. Зокрема й такого собі Ентоні Келлера, котрий, за словами його дружини, ніколи не мав суїцидальних нахилів. Він надто любив себе. Утім, доктор Паскуда розумів: будь-яка любов миттю втрачає сенс, коли помираєш від раку. І він надовго запам’ятав той день, коли на його операційний стіл уперше поклали програміста на ймення Ентоні Келлер. Уся клініка запам’ятала, оскільки цьому передував доволі гучний скандал.

Того дня їхній донорський фонд нарешті приймав довгоочікуване поповнення – молоді, сповнені сил і здоров’я тіла кількох засуджених до вищої міри покарання. Вищу міру вони отримали за те, що свого часу спробували прикинутися пацієнтами і зняти прихованою камерою процедуру пересадки свідомості в клініці, котрою керував доктор Паскуда. Однак їх упіймали й віддали під суд. Саме там і з’ясувалося, що обвинувачені працювали репортерами у відомому громадсько-політичному виданні під назвою «Інсайдерс», котре давно збирало компромат на корпорацію «ТІЛО™». Задіявши своїх найкращих юристів, корпорація пустила з торбою по світу те громадсько-політичне видання, а для виконавців домоглася трансплантації – найвищої і, на жаль, незворотної міри покарання.

Тіла привезли живими. Дві жінки й четверо чоловіків. Одна жінка билася в істериці, інша молилася, з чоловіків двоє кричали, що подадуть на апеляцію, третій напружено мовчав, а четвертий весь час крутив головою, озирався – вочевидь, планував втечу. Доктор Паскуда придивився до нього уважніше: невже справді думає, що звідси можна вибратись? Однак той не думав – просто знайшов нагоду, вирвався з рук санітарів і що було сили побіг. Доктор Паскуда кинувся за ним.

Він наздогнав утікача вже на підземній парковці, звалив того долілиць між «хондою» й «шевроле» і міцно скрутив йому за спиною руки. Проте бранець вивернувся – заледве чи для порятунку, бо про спасіння вже не йшлося, а просто щоб глянути у вічі своєму переслідувачу.

– Будь ласка, не треба вбивати!.. – прохрипів він.

Доктор Паскуда на мить зупинився. Перевів подих, обхопив пійманого зручніше за ноги і потягнув до ліфта, як лантух, набитий непотребом.

В операційній, коли його вже прив’язували, бранець знову почав проситися:

– Відпусти! Я дам тобі все, що завгодно, в мене є зв’язки, гроші, багато грошей, тільки відпусти!..

Лікар мовчки продовжував готувати його до операції. Крім них, у приміщенні не було більше жодної живої душі з персоналу – тільки він і цей репортер.

– Та що ти за людина така?! Послухай!..

Доктор Паскуда перевірив пута на його руках та ногах і міцно зачинив двері.

– Я не людина.

Більше тих репортерів ніхто не бачив. Їхні тіла отримали ті, хто сьогодні так привселюдно й видовищно вкоротив собі віку. Ентоні Келлеру дісталося тіло утікача. Саме з ним він і стрічався поглядом, коли роздивлявся себе у дзеркалі.

Завдання медичної корпорації «ТІЛО™» тепер полягало в тому, щоб негайно замінити тіла цих пацієнтів на нові і представити їхні самогубства перед схвильованою громадськістю як дрібне, не варте уваги непорозуміння, котре, звісно ж, ніколи-ніколи не повториться у майбутньому. Стосовно інших п’яти жертв це було виконано блискуче. Лишався Ентоні Келлер, тіло якого перехопив муніципальний шпиталь, що підпорядковувався комусь, хто пристрасно жадав крові корпорації «ТІЛО™». Тож у клініки, якою керував доктор Паскуда, наразі було два варіанти дій – або відректися від Келлера, або ж за будь-яку ціну врятувати його.

Слід відзначити, доктор Паскуда схилявся до першого варіанту. Йому не подобалися такі, як Келлер, було в них щось метушливо-дріб’язкове, суєтне, патологічно несправжнє й неприємне, що гнало від себе й уперто віднаджувало, але… в його дружині Маргарет він раптом упізнав колишнього себе.

– Розшукай мене, – зринули в його свідомості давно сказані кимось слова.

Часом вони чулися йому такими далекими й примарними, що здавалося – він їх вигадав. Хто він такий, зрештою? А може, вони були сказані не йому? Проте Маргарет, сама того не сподіваючись, нагадала чужій сторонній людині, що ці слова все ще мають право на життя. Вона кохала Ентоні Келлера й була здатна задля нього на все. І доктор Паскуда затявся будь-що повернути їй чоловіка. Для цього слід було вирушити до муніципального шпиталю.